Легісакційний процес

Легісакційний процес (legеs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квірітського права, яка згідно періодизації історії римського права припадає на перший – архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста ІІ ст. до н. е. Гая. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був введений законом (лат. legеs – закон), а, по-друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Всі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.

Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) – 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н.е. нового магістрату – претори. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретному спору і призначити суддю. За правилами загальної підсудності, що застосовувалась у Римі та римських провінціях, справи між громадянами розглядалися магістратами Риму чи інших міст в залежності від місця громадянства і проживання відповідача. У ІІІ ст. до н.е. спори між римськими громадянами та перегринами а також між перегринами були віднесені до компетенції перегринського претора. Курильні едили, що наглядали за ринками, розглядали торгові спори. Існувала спеціальна підсудність для деяких категорій справ, наприклад, підсудність за місцем виконання договору, за місцем вчинення цивільного правопорушення. Допускалось, що сторони могли домовитись про зміну підсудності і встановити компетентний для певного випадку суд.

Стадія ius розпочиналась з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду була необхідна присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а у разі необхідності міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припинявся і на другу стадію не переходив. Стадія ius завершувалась засвідченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погашало позов, тобто після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими ж сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для даної конкретної справи призначався суддя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею дозволялося бути будь-якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за виключенням жінок, душевнохворих осіб і глухих. Однак, практика склалася таким чином, що на протязі сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховувалась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.

Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.

З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:

1) за допомогою присяги (legеs actio sacramento) – найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про приналежність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов'язання Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилась до місця розгляду спору. Кожна із сторін доторкалась до неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис – знак законного панування, і проголошували слова клятви. Наприклад, сторони почергово заявляли про таке: „Я стверджую, що цей раб є моїм по праву квірітів і я придбав його....” Дана ритуальна жестикуляція розглядалася як заява (віндикація), виклик супернику і означала підвладність об'єкту спору. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 ассов в залежності від значимості справи. Її зобов'язана була сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гроші поступали до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталась. Вважається, що загроза втратити заставу слугувала відверненню подачі необґрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спірну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі і всіх плодів від неї у разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них безпідставна. Отже одна з сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з'ясувати чия клятва справедлива, а чия ні.

2) прохання про призначення судді або арбітра (leges actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався у випадках захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна. Наприклад, позивач заявляв: „Я стверджую, що ти зобов'язаний дати мені 10 тисяч на підставі клятви. Чи ти підтверджуєш це, чи спростовуєш?” Якщо відповідач визнавав борг, процес завершувався, а якщо заперечував - позивач звертався до магістрата с проханням призначити суддю (iudex) або арбітра (arbiter). Третейські арбітри, як правило, вирішували спори між сусідами та родичами. Від присяжних судей вони відрізнялися тим, що діяли на свій розсуд і самі визначали розмір стягнення. На другому етапі суддя або присуджував до виконання, або виправдовував відповідача. Для даного типу процесу характерно, що суми присяги на користь держави не призначалися.

3) шляхом накладення руки (leges actio per manus iniectionem) виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду протягом 30 днів, позивач був вправі захватити його руками, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Проте на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. В такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор вправі був помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку три рази він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих погасити борг у кредитора з'являлось право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.

Формулярний процес.

Другий вид цивільного процесу – процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки і були пов'язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів в порядку легісакційного процесу. В нових умовах застарілі правила все частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин або не могли ефективно захистити порушене право. У працях з давньоримського права наведено дуже цікавий приклад, що ілюструє таку невідповідність, зокрема між фінансовим і правовим розвитком суспільства. Так Лабіон описує як Луцій Верацій, йшовши по вулицях Риму, давав перехожим ляпасів, а його раб, що йшов поряд з корзиною мідних грошей, тут же видавав суму штрафу в 25 ассів. Ці хуліганські дії були спровоковані існуванням в Законах ХІІ таблиць застарілої норми, яка передбачала такий розмір штрафу, який став просто символічним після різкого знецінення мідних грошей. Але для того, щоб примусити хулігана відповідати у розмірі справедливого відшкодування, претори не мали в межах легісакційного процесу необхідної свободи відступати від суворих і консервативних матеріальних і процесуальних правил.

Реформування судового процесу розпочалося у другій половині ІІ ст. до н.е. с прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), яким вводилася нова форма процесу - per formulas як додаткова до legеs actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н.е. закону Юлія про судочинство (leges Iuliae iudiciariae) процес по формулі став обов'язковим. Провадження по формулі не пов'язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор отримав можливість втручатися у розвиток права шляхом введення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширювати сферу застосування існуючих позовів.

Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала за мету наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією по даній справі.

Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов'язаний був повідомити його про свої претензії і закликав явитися явки до суду. Відповідач зобов'язаний був негайно з'явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. В класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав в сумі позову.

Магістрат міг прийняти позов або відмовити у його прийнятті в залежності від справедливості справи. При вирішенні цього питання встановлювався предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Якщо останній визнавав претензії позивача, процес завершувався. Позивач міг запропонувати відповідачеві принести присягу, тобто підтвердити клятвою відсутність боргу. Якщо відповідач не давав клятви, вважалось, що він відмовився від захисту, якщо присягав – він виправдовував себе. Тобто в разі заклику до присяги відповідач мав або сплатити, або присягнути. Проте він міг повернути заклик до позивача і запропонувати йому присягнути у наявності боргу. Позивач, який відмовлявся, програвав справу, і тоді процес завершувався на першій стадії.

Після встановлення предмету спору сторони та претор узгоджували приватну особу в якості судді. Якщо згоди не досягалось, суддя обирався за жеребом із спеціальних списків. В окремих випадках, коли розглядалися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушення, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів - рекуператорів. На відміну від одноособового рекуператорний суд вправі був призначати кримінальне покарання, якщо з'ясовувалося, що особа винна у вчиненні злочину.

Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивідуалізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалась позивачем відповідачу. Цей акт прийняття відповідачем формули мав значення засвідчення спору і вичерпання позову. Такі наслідки були відображені у принципі: не допускається двічі позов з приводу однієї і тієї ж справи. Отже після засвідчення спору позивач не міг в майбутньому подати тотожний позов. Крім того, цей акт фіксував суть спору на даний момент і подальший розгляд справи відбувався без урахування майбутніх змін у стосунках осіб.

Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження – iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні – показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих вказівок претора, які зазначені у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалась. Втім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. В такому разі розпочинався новий процес з метою підтвердження цього порушення. Якщо в його ході встановлювалось, що відповідач оспорював дійсність рішення без достатніх підстав, він присуджувався до виконання у подвійному розмірі.