Поняття і види possessio (володіння) у римському праві

Захист прав власності

При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва і на робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі і права, найперше спрямована на захист і збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні. Розглянемо лише речово-правові засоби його захисту, які розроблені римськими юристами досить Грунтовно. Це, зокрема, три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою - речові позови.

Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов, (геі vindicatio). Він пред'являвся в тих випадках-, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута. При цьому позивач повинен був довести своє право власності на цю річ. Якщо він дістав право власності від іншої особи (похідне право), то він повинен був довести, що відповідач володіє річчю як юридичний володілець або як фіктивний володілець, а зробити це було не так просто.

Якщо позивач доведе своє право власності, то відповідач зобов'язаний повернути річ з усіма прибутками від неї. При цьому недобросовісний володілець, крім самої речі, зобов'язувався повернути плоди, які приносила річ за весь час неправомірного володіння нею, тоді як добросовісний володілець повертав плоди, одержані лише з часу пред'явлення позову.

Відповідач міг захищатися і виставляти свої зустрічні вимоги. Він міг заявити, що річ належить йому, що він придбав її законним шляхом, що він є добросовісним володільцем. Проте добросовісність брали до уваги лише у вирішенні справи про плоди і прибутки, а не про долю самої речі. Річ поверталася власнику незалежно від добросовісності володільця.

Відповідач міг заперечувати претензії щодо зроблених ним витрат на річ позивача, вимагати повернення необхідних і корисних витрат. Витрати на розкіш могли бути зняті як добросовісним, так і недобросовісним володільцем, якщо таке зняття робилося з єдиною метою - не завдати шкоду позивачеві.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих випадках, коли через земельну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні перешкоди.

Види права власності

Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, захоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним виз­наченням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському народу, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності -dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правиЛа були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.

Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення формалізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності

Преторська (бонітарна власність). Як відомо, цивільне право для передачі права квіритської власності на res mancipi вимагало формальних актів mancipatio і injure cesio. Одндк на практиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокрема міжнародної, відчуження res mancipi відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому випадку не переходило до покупця. Продавець залишався квіритсь-ким власником, а покупець ставав тільки володільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану

річ на тій підставі, що манципації не було і покупець не став квіритським власником. Звичайно, такий набувач міг захищати своє володіння за допомогою володарських інтердиктів і не тільки проти посторонніх осіб, але й проти самого квіритського власника. Але посесорний захист не був остаточним, продавець міг пред'явити петиторний позов (rei vindicatio) і тоді набувач повинен був повернути йому річ.

Така несправедливість привернула до себе увагу претора - недобросовісні люди могли використати це як засіб наживи - продавши річ і одержавши гроші, можна було вимагати річ назад, тим більше, що з розвитком обороту самі фор­мальності старого цивільного права втрачали свій смисл і гальмували розвиток ділових відносин. З огляду на це, для того щоб запобігти такій недобросовісності з боку продавців, претор почав давати набувачам exceptio doli (заперечення з обману) і тим самим захищати їх від нападів відчужувачів. В ексцепції претор указував на те, що річ підлягає поверненню лише в тому випадку, коли вона не була продана і передана відповідачеві на підставі вільного волевиявлення сторін і оплачена грошовою сумою, про яку сторони домовилися під час укладення договору, хоч і не додержуючись формальностей манципації, претор в ексцепції акцентував увагу на тому, що дія позивача, який пред'явив свою віндикацію, була несправедливою, і відмовляв йому у вимозі. Так претор захищав покупця речі від віндикаційного позову квіритського власника.

Однак становище такого набувача залишалося ненадійним. Він міг втратити річ всупереч своєї волі (приміром, ним куплена тварина втекла назад у двір продавця), а захистити свої інтереси шляхом володарського інтердикту було важко, а іноді й неможливо. Власного позову він пред'явити не міг, бо згідно з цивільним правом, власником залишався продавець речі. А інтердиктом (зокрема, інтердиктом utriibi) захищався той, хто протягом останнього року володів річчю більшу частину часу. Якщо куплена кимось тварина на другий день втікала до продавця, то покупець не міг одержати її за допомогою цього єдиного для рухомих речей інтердикту. Проте було очевидно, що раз претор визнав справедливим захищати покупця від віндикаційного позову продавця, то необхідно продовжити цей захист, даючи покупцеві не тільки ексцепію, але й якийсь позов для одержання набутої ним речі як від продавця, так і від сторонніх осіб.

І тут претори прийшли на допомогу покупцеві. Зокрема, в останньому столітті республіки якимось претором Публіцієм (ні ім'я претора, ні час реформи точно невідомі) був виданий едикт, який мав назву edictum Publicianum і який встановив відповідний до цього позов. Позов, який давався на підставі цього едикту, носить назву публіціанського. Формула цього позову, описана Гаєм. У ній претор пропонував судді задовольнити позов, допустивши фікцію, що позивач нібито володів установлений термін давності володіння і став

квіритським власником цієї речі. Отже, цей позов був одним з прикладів actio ficticia. Ним захищалися тільки такі володільці, які мали усі підстави набути власність за давністю, а захист його є ніби випередженням цієї можливої у майбутньому власності.

Якщо ж річ якимось чином повернулася до квіритського власника і покупцеві доводилося пред'являти свій actio publiciana до нього, то власник виставляв проти позову посилання на своє квіритське право (exceptio just dominii). Однак претор позбавляв сили і заперечений, кидаючи позивачеві репліку, що "річ продана і передана". У результаті виявилося, що особа, яка придбала річ хоч і без дотримання формальностей mancipatio, діставала всебічний захист як тоді, коли поставала як позивач, так і тоді, коли вона була відповідачем. При цьому право продавця не скасовувалося, однак воно ставало "голим" - не забезпеченим захистом.

Ким же став набувач речі, вигравши процес? Володільцем? Але ж ним можна стати через купівлю речі. Та й ніхто не може перешкодити набувачу речі вільно розпоряджатися нею. Отже, він став власником? Це, безперечно, так, але не цивільним, не квіритським, а преторським, або бонітарним, власником, оскільки річ міцно закріплювалася в його майні, in bonis. Звідси пішла назва -бонітарна. або преторська власність. Однак це не означає, як вже зазначалося, що набувач залишався вічно бонітарним власником. Із спливом набувної давності бонітарна власність набувала титулу власності квіритської, цивільної.

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не мог' ли бути квіритськими власниками. їх тривале безправ'я зрештою виявилося невигідним для самих римських громадян, що змусило їх надати перегринам певну правоздатність. Доступ до римської власності шляхом здійснення пра-вочинів був відкритий перегринам на початку республіканського періоду головно у галузі рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Але до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрини тривалий час не допускалися, їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право пере-грина на річ не є квіритська власність.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало наслідків. Разом з асиміляцією jus civile та jus gentium відмінність права квіритів і перегринів пом'якшувалася, а з 212 р. вона зникає зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і бонітарною (преторською) власністю.

Поняття і види possessio (володіння) у римському праві

Як зазначалося, римське речеве право мало три правових інститути: possessio (володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, але першим сформувався інститут possessio (фактичного володіння). Тому саме з нього доцільно почати розгляд регулювання відносин щодо речей.

У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід пам'ятати: посесор (володілець) — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактичного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рівнозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження.

Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів земля була власністю громади й окремим родам передавалася лише у посідання, тимчасове користування.

Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоч і було як приватне, так і громадське володіння і користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки посідання. Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування громадською землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез'ясований факт, а не як право. Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт.

Римські юристи слово «посідання» (possessio) виводили від sedere — сиджу як володар. «Посідання було названо, — зазначає Лабеон, — від осідання [будучи] ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «власність на речі походить від природного посідання» (Д. 41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це йтиметься далі). Однак після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визна-чення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактич-не володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний — corpus possessionis — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessionis — намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

У ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання — фактичне володіння (corpus possessionis) — трактували спрощено — тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено — як можливість володільця речі без перешкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Наприклад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого господаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його посіданні.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного володіння річчю не обов'язково було брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрачалось і в тому разі, якщо посесор передавав річ у тимчасове користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі й речі до володільця, в якому звичайно перебувають власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент посідання (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважати річ своєю. При цьому воля володільця могла ґрунтуватися на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі — detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від свого імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого володіння, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад володіння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загублену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього немає волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чужу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомірно), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного володіння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержатель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставлене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (надання власником з певною метою свого майна іншим особам у тимчасове та безоплатне користування). У цьому разі користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс-там самостійного володільницького захисту потягла визнання їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався самостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідання у точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання ефективнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.

9)