Подвійна діалектика класів

Соціальні класи

Класи і страти належать до великих соціальних груп. Поняття соціальних класів уперше було вжито для пояснення історич­них процесів французькими істориками періоду Реставрації. Проте тоді це поняття ще не було чітко визначеним і не складало цент­рального пункту методології дослідження. Воно вживалося більше у значенні соціоекономічних відмінностей і різниці інтересів, відповідно до яких кожна група посідає своє місце в со­ціальному про­цесі. Відмінність становища приводила до опозиції та боротьби. історичного процесу Тому французькі історики періоду Реставрації схиля­лися до пояс­нення в термінах класової боротьби.

Своєї розвиненої класичної форми поняття класів набуло у марксизмі. Тут воно є центральним і складає фундаментальний принцип, за яким осмислюється історичний процес. Відмінність марксистського від домарксистського розуміння класу, як у цьому зізнавався сам К. Маркс у листі до Вейдемейєра, полягає у наступному:

1) класи є продуктом історичного розвитку (вони виникають на певному етапі суспільної еволюції і за відповідних умов);

2) класова боротьба з необхідністю веде до диктатури про­летаріату;

3) сама диктатура пролетаріату є лише інструментом і пе­редумовою для їх знищення і розбудови суспільства без класів. Проте у самого Маркса ніде немає досить чіткого і повного визна­чення класів. Терміном “клас” він позначає різні суспільні прошарки. Зокрема, в роботі “18 брюмера Луї Бонапарта” він нараховує 5 класів (селяни, пролетарі, дріб­на буржуазія, земельна аристократія, промислова буржуазія). А в роботі “Революція і контрреволюція в Німеччині” їх нараховуєть­ся уже чотири лише в сільській місцевості (кріпаки, сільськогосподарські наймані робітники, бідні та заможні селяни). Ще в одній роботі (“Грома­дянська війна у Франції”) класовий перелік збіль­шується до семи. Історичний перелік класів К. Маркс застосовує в “Маніфес­ті комуністичної партії”. Тут історія суспільства подається як істо­рія боротьби класів: рабів і рабовласників, вільних і патри­ціїв, кріпосних і феодалів, пролетарів і буржуазії. Класова бо­ротьба є то більш замаскованою, то більш відвертою, але завжди з необ­хідністю призводить до кардинального перетворення існуючо­го суспільства. На його думку, сучасне капіталістичне суспільст­во не тільки не позбавилося класової боротьби, але надало йому ще більш антагоністичної, жорстокої, хоча й значно спрощеної і очевидної форми (всі класові відмінності зосеред­жуються на про­тистоянні буржуазії та пролетаріату). Завершенням цієї боротьби є соціалістична революція. В іншому місці (“Вступ” до “Критики політичної економії”) розглядається джерело і механізм виникнен­ня класів: поява додаткового продукту внаслідок суспільного роз­поділу праці та її привласнення певною групою.

У кінцевому результаті, класова теорія Маркса містить такі основні принципи: відносини класів є об’єктивними, необхідними і неза­лежними від волі та свідомості людей; вони визначаються рівнем роз­витку виробництва, насамперед характером і рівнем розвитку про­дуктивних сил; класово-економічна структура сус­пільства складає базис, на якому виростає юридична, політична і культурно-ідеоло­гічна надбудова; свідомість людей, їх позиції та мотиви діяль­ності визначаються класовим становищем; найвищою формою класової боротьби є соціальна революція. Остання ви­пливає із суперечностей між продуктивними силами (людина і засоби виробництва) і вироб­ничими відносинами (насамперед, відносинами власності). Соціальна революція свідчить, що рево­люційний клас (уособлення нового ха­рактеру і рівня розвитку продуктивних сил) із стадії “класу в собі” перейшов у стадію “класу для себе”: набув відповідного рівня свідомості, згуртованості та політичної організованості. Соціальна революція призводить до створення нових виробничих відносин, на основі яких вирос­тає нова політична і культурно-ідеологічна система суспільства, в т. ч. “нова людина” як уособ­лення, персоніфікація всіх цих якісних змін. Соціальна революція не виникає, у всякому разі, не перемагає, раніше, аніж старе сус­пільство не реалізувало всі свої можливості і не розвинуло всі властиві йому суперечності. Соціалістична (пролетарська) рево­люція є принципово новим типом соціальної революції, бо вона здій­снюється більшістю і заради більшості.

Аналіз зазначених пропозицій свідчить: концепція Маркса не утримує чіткого переліку ознак, за якими та чи інша соціальна група констатується у певний клас. Тому класова структура суспільства у дослідженнях самого засновника цієї теорії весь час “пульсує”. Обмеження соціальної структури лише класовим роз­поділом збіднює соціологічний аналіз, оскільки нехтує іншими групами, які теж є суб’єктами історичної дії. Одновимірне визна­чення класів у контексті економічного детермінізму позбавляє можливості здійснити аналіз внутрішньокласової диференціації, котра в певний історичний період може стати визначальною. У всякому ра­зі внутрішнє розмежування впливає на історичну пове­дінку класу, без урахування чого аналіз буде обмеженим. Окрім того, виникає логічна суперечність у визначенні класової свідомості. З одного боку, у самого Маркса вона характеризується як відчужена, а тому принципово хибна і деформована з причин класового становища. Це стосується і класової свідомості проле­таріату – останній роз­глядається в контексті марксової теорії як тотальне накопичення всіх можливих форм відчуження: праці, спожи­вання, культури, сенсу буття, технологічного, від природи, від іншої людини, від самої себе – власних сил і здібностей. З іншого боку, пролетаріат розглядається як історичний носій вселюдсько­го розуму, можливостей і прагнень.

Нарешті, і це найбільш суттєва вада, поняття класу у Маркса не підлягає операціоналізації, його не можна визначити через змінні, застосувати вимірювальні процедури. Саме з цієї причини його не можна верифікувати (пере­вірити) емпірично чи експери­ментально, що складає основну вимогу соціологічного аналізу. У такому контексті є підстави вважати його поняттям – припущенням, ідеологемою.

Подальшу конкретизацію і теоретичну концептуалізацію класів здійснювали послідовники К. Маркса. В.І. Ленін, зокрема, визначає класи через їх становище на виробництві, відношення до власності та частки в розподілі прибутку. При такому підході клас постає виключно як суб’єкт виробництва, економічних сто­сунків. Залишається нероз­в’язаною проблема формування його свідомості, мотивів поведінки, ціннісних орієнтацій, механізмів внутрішньокласової інтеграції та самоорганізації. У такому контексті робітничий клас виступає як об’єкт вольових дій з боку іншої соціальної групи (“революційної інтелігенції”). Виникає питан­ня, яким чином легалізується її право на представництво класових інтересів пролетаріату, як трансформу­ється “історична місія проле­таріату” в контрольно-розпорядчі функції нової політичної еліти. У Маркса “Союз комуністів” має переважно просвітницько-пропа­гандистські завдання. У Леніна “партія нового типу” претендує на весь обсяг політичної влади без будь-яких попередніх переговорів і домовленостей з пролета­ріатом, лише на основі “історичної необхідності” та “революційної свідомості”, що призводить до насильницького і невигідного для пролетаріату консенсусу.

У XX ст. було багато спроб модернізувати теорію класів Маркса, пристосувати її до нових реалій. Г. Лукач розрізняє об’єктивне становище класу (у стані відчуження) і його самосві­домість. У практичному відношенні це означає, що об’єктивно ре­волюційним може бути один клас, а боротися за його інтереси інша соціальна група. У такому тлумаченні зберігається вищеозна­чена проблема – делегування повноважень і легітимізація владних домагань іншої соціальної групи, яка діяла б від імені пролета­ріату, використовуючи його як засіб реалізації власних інтере­сів. На певну трансформацію класової структури сучасного капіталізму вказує А. Грамші. Він висунув тезу про виникнення “середнього” класу і громадянського суспільства. На цій основі неомарксисти (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас) стверджують, що проле­таріат утратив революційний потенціал, який властивий, на їх думку, лише маргинальним (периферійним) соціальним групам: молоді, особливо студентам, безробітним, люмпен-про­летаріату, емігрантам, кольоровим етнічним меншинам, які й постають ос­новною револю­ційною силою сучасності.

Є й більш академічні версії теорії класів. Зокрема, Р. Дарен­дорф, критикуючи Маркса за жорсткий економічний детермінізм, висуває тезу про владу як основну розмежувальну ознаку класо­вого розпо­ділу. У контексті такого підходу суспільство поділяється не на багатих і бідних, а на владних і безвладних. Конфлікт між класами визначає основну вісь суспільних відносин, а його про­дуктивне (в законних межах) розв’язання є основним чинником суспільних змін.

Сучасний американський соціолог Е.О. Райт прагне поєдна­ти ідеї Маркса і Вебера. За Райтом, у сучасному капіталістичному суспільстві існують три види контролю над економічними ресур­сами, що дозволяє ідентифікувати три відповідні класи:

а) контроль над інвестиціями і грошовим капіталом;

б) контроль над фізичними засобами виробництва – землею, підпри­ємствами, офісами;

в) контроль над працею і владою.

Клас капіталістів, на його думку, контролює всі три групи ресурсів. Робітничий клас не контролює жодного. “Середній” клас контролює лише деякі з цих ресурсів.

Британський соціолог Ф. Поркі пропонує підхід, який ближчий до веберівського, аніж до марксового. Власність, на його думку, хоч вона і лежить в основі класового розподілу, слід тлумачити насамперед як соціальну перешкоду, яку меншість монополізує і використовує для владарювання над іншими. У результаті певна група встановлює вик­лючне право контролю над ресурсами. Структура тут базується на двох взаємопов’язаних чинниках: виключеність (дистанціювання) і узурпація. За допомогою першої досягається необхідна міра відда­леності від інших, самоізоляція, легітимізується особливе привілейоване становище. Узурпація спрямована на привласнен­ня ресурсів іншої групи. Це насиль­ницький перероз­поділ або, в контексті марксистської термінології, експропріа­ція.

Одним із перших академічних критиків К. Маркса був М. Вебер. Хоч веберівський підхід у значній мірі заснований на загальній Марк­совій методології, він значно модифікує і модер­нізує її. На думку Вебера, класовий розподіл випливає не лише з контролю над засоба­ми виробництва, але й з тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані з власністю. Такі джерела містять професійна майстерність, компетенція, кваліфікація. Це управлінці, “білі комірці”, менеджери.

Ринкового значення тут набувають дипломи, рівень освіти та якість навчальних сертифікатів, учені ступені та звання, особис­тий творчий потенціал. Окрім того, Вебер вважає класову ознаку саму по собі недостатньою, аби дослідити соціаль­ну структуру суспільства у всій її складності. Тому вводить понят­тя статусу і партійної належності. Статус характеризує відмінність між со­ціальними групами за критерієм престижу. Він не обов’язково співпадає з класовим становищем, але приносить відповідну матеріальну чи моральну користь і прибуток. Партії, за Вебером, є організації людей, поєднаних на основі інтересів, найчастіше владних. Прийшовши до влади, члени партії отримують бажані соціальні блага, в т. ч. контроль за виробництвом шляхом вико­ристання державно-управлінського апарату.

Піддано сумніву і твердження Маркса щодо класової бо­ротьби як рушійної сили історії. Аналіз реального історичного процесу свідчить, що це твердження не є універсальним. У дея­ких випадках таким фактором можуть стати військові загарбання, боротьба за владу в середині правлячої верхівки, релігійна бо­ротьба і релігійні війни, міжнаціональні конфлікти і національно-визвольна боротьба, міждержавні зіткнення, а також інші геопо­літичні чинники. Можна погодитися з постулатом Маркса лише в одному, вва­жають більшість зарубіжних дослідників: класова боротьба є ру­шійною силою лише в сильно дихотомізованому (розподіленому на дві приблизно однакові по силі історичного впливу частини) суспільстві. У ньому насправді антагонізмом, глобальним проти­стоянням, повним взаємним запереченням про­сякнуті всі відноси­ни, структури, механізми соціального контролю, ціннісні орієнтації. Класова боротьба за таких умов стає необ­хідною та інтенсив­ною. А її наслідки у значній мірі визначають зміст і спрямова­ність історичного процесу. Але не в тому значенні, що один із класів обов’язково доб’ється втілення своїх прагнень чи ідеалів. А навпаки: нова дійсність буде чимось таким, на що ніхто не сподівався і чого ніхто не проектував.

У сучасній американській соціології дуже поширеним є пояс­нення класових відносин на основі поняття “внутрішня-зовнішня” група, введеного вперше Г. Спенсером. Внутрішня – це така група, котра цілком і повністю зосереджена на власній діяльності, цінно­стях і стосунках, відкидаючи всі інші поза свій соціальний прос­тір. Всі інші цінності – чужі, незрозумілі, дивні, які і оцінюються, і сприймаються як нижчі. Марксистська теорія класів, з цієї точки зору, тлумачиться як окремий випадок більш широкої дихотомії: внутрішня – зовнішня група. З цього випливають взаємне несприйняття, нетерпимість, ворожість, бай­дужість, ненависть тощо. Але вертикальна соціальна мобільність (рух вгору – вниз і навпаки по соціаль­ній драбині) кладе кінець цій дихотомії, робить класові відноси­ни більш відкритими, а взаємну асиміляцію більш можливою.

Ще один різновид соціально-психологічного підходу ґрун­тується на двох ознаках: почуття належності та рівень соціаль­ного прес­тижу. З одного боку, класова структура постає такою, якою її визнають самі учасники соціального процесу, заявляючи про свою соціально-класову належність. На цій основі в США були проведені конкретно-соціологічні дослідження – анкету­вання з метою показати класову належ­ність людей, яку вони визначають суб’єктивно (Центр. Психологія соціальних класів. Прінстон, 1949). Тут поняття набуває цілком психологічного змісту. Воно визначає соціальну групу як таку, що має єдині прагнення, само­визначення і культурну ідентичність. Фактично це група інтересів, а швидше – амбіцій і домагань, мож­ливо – група єдиних соціальних позицій, визначених суто суб’єк­тивно. Критич­ний аналіз даного матеріалу і його концептуалізація показує, що більшість опитуваних вважає себе належними до більш високого класу, аніж це випливає з об’єктивних умов (власність, політичний ранг, прибуток чи освіта). У більшості випадків представ­ники “нижчого” класу прагнули зарахувати себе до середнього, а се­реднього – до вищого.

Відштовхуючись від поняття престижу, інший американський соціо­лог М. Вебер (“Соціальні класи в Америці”, Чікаго, 1949) прагне використати більш об’єктивні критерії (місце проживання, освіта, прибуток, професія, посада і т. д.). Але психологічний підхід відчувається і в його підході, бо клас визначається ним через колективну кон­венцію. Щоправда, до того чи іншого класу тепер не індивід зараховує сам себе, а інші. Проте від цього процедура не стає об’єктивнішою. Вона не дає відповіді на пи­тання про об’єктивні чинники класового розподілу людей.

Цікавим є підхід до цієї проблеми Н. Дельруель-Воссвінкель (“Вступ до загальної соціології”. – Брюсель, 1987). Вона вимагає (і справедливо), щоб поняття класу, як це прийнято в соціології, було по можливості операціоналізовано, визначалося кількісними показниками. Операціоналізація цього поняття включатиме щонайменше два ряди змінних: одні – характеризують об’єктивні стани умови існування (розмір власності, рівень прибутку, професія, місце проживання, наявність престижних соціальних символів, обсяг вла­ди тощо), а інші – суб’єктивні (почуття при­належності, рівень домагань, самооцінка, задоволення суспільним буттям, почуття соціальної захищеності і т. д.). У свою чергу, об’єктивні змінники можна об’єднати у великі блоки: статуси і ролі, соціальні приві­леї, розмір винагороди тощо. В узагальненому вигляді класифікація (розташування соціальних груп за класовими ознаками) буде тим повнішою, чим більшим буде набір об’єктивних і суб’єктивних індикаторів. Але слід мати на увазі, що різні індикатори мають різну визначальну (класифікуючу) потужність. Правильна вимога полягає в тому, щоб віднайти необхідну кількість досить могутніх індикаторів. Друге зауваження полягає в тому, що класи­фікувати – ще не означає пояснити. Класифікація лише створює необхідні передумови для пояснення. Останнє буде визначатися обра­ною методологією, глибиною її застосування.

Досить розповсюдженою серед зарубіжних соціологів є думка, що різниця між соціальними групами полягає в ступені, інтенсивності та змістовності ознак. Клас тоді тлумачиться як специфічна страта, де переважають економічні відмінності, за­критість, самоізо­ляція, більшою є взаємозалежність, інтегрованість, внутрішня згур­тованість, стійкішою – соціальна мобільність. Отже, вищою є залежність індивідуальної долі від історичної еволюції групи. Т. Гейзер, зокрема, вважав, що за певних умов соціа­льної мобільності та відкритості клас перетворюється у страту, до чого йдуть сучасні розвинені країни. На нашу думку, це тверд­ження не зовсім відповідає дійсності. У сучасних, навіть найбільш промислово розвинених країнах, існують такі стійкі соціальні від­мінності, які можна виразити саме в ознаках класів, а не страт. Звичайно, історична еволюція внесла певні кількісні, якісні і функціональні зміни в соціальні контури класів. Але чи зійшли останні зовсім з історичної арени? Щоб відповісти на це питання, слід розглянути тенденції їх історичної еволюції більш детально.

Справді, на першому етапі індустріалізації робітничий клас розглядався як “зовнішня група”. Він був на периферії сус­пільства, розглядався іншими як щось чуже, дивне, як носій де­структивних тенденцій. Дослідження того часу показують, що представники робітничого класу були менші зростом, аніж представ­ники інших соціальних груп, частіше хворіли і мали вищий від середнього індекс смертності, були зовсім неписьменні або малописьменні. Ці дані збігаються із соціологічними спостереженнями Ф. Енгельса (“Становище робітничого класу в Англії”), а також підтверджуються результатами соціографічного дослідження Ле Пле (“Європейські робітни­ки”). Польові дослід­ження Ш. Боти щодо пролетарського прошарку Лондону взагалі шокували громадську думку Англії, бо відкривали перед очима заможних і забезпечених громадян жителів “іншої планети”. Вони немовби існували поруч, але мали суттєво відмінний спосіб життя за всіма ознаками існування: праці, споживання, житла, доз­вілля, одягу. Навіть повітря робітничих кварталів мало інший фі­зичний і хімічний склад.

У XX ст. відбулася трансформація робітничого класу із зовнішньої у внутрішню групу. Цьому сприяла його політична згур­тованість, наростання масштабу та інтенсивності класової боротьби. У Західній Європі робітничий клас стає повноцінним і впливовим суб’єктом політичної діяльності, змінюючи з кожним новим виступом свій соціально-груповий статус. Поступово зникає політико-юридична дискримінація. Знищення майнового цензу на виборах перетворює його у вагомий фактор політичної гри, бо демократія – це, в знач­ній мірі, статистика голосів. З технічним прогресом поліпшуються умови праці, зростають вимоги до інтелектуального потенціалу. От­же, зростає рівень освіченості, формується масова школа. Зростання продуктивності праці підвищує стандарт матеріального споживання, а кредитна система продажу нерухомого майна і деяких товарів розкішного споживання перетворює пролетаріат у влас­ника.

“Середній” клас включає в себе досить різні прошарки. Сюди належать (щонайменше у промислово розвинених країнах) комерсанти, ремісники високої кваліфікації та з автономною фор­мою праці, робітнича аристократія, фермери, дрібні та середні служ­бовці, технічна і гуманітарна інтелігенція з середнім рівнем при­бутку, функціонери і посередники всіх рангів, технічний персонал і управлінський корпус нижчого і середнього рівнів. “Середній” клас у сучасному промисловому суспільстві відрізняться від свого анало­гу в патріархальному суспільстві низкою ознак. Раніше це бу­ли незалежні громадяни, індивідуальні виробники різного товару, послуг чи володарі інтелектуальної власності. Тепер же у своїй більшості – це наймана робоча сила, яка знаходиться на службі у держави чи великих корпорацій. Раніше вони були об’єднані в цехи, гільдії чи корпорації переважно за професійною ознакою. Сьогодні вони складають велику кількість організацій, у середині яких утворилася велика множина підгруп або, за термінологі­єю зарубіжної соціології, “групускул”, котрі інколи суттєво відріз­няються між собою, або ж частково накла­даються. “Середнім” класом їх називають переважно за проміжне становище. Це, мабуть, є його найбільш сут­тєвою характери­тикою, що часто діє як визначальний чинник.

Люмпен-пролетаріат взагалі складає невід’ємну частину будь-якого суспільства, від античного поліса до нового часу. Продовжує він існувати і в промислово розвинених країнах, дратуючи своєю присутністю заможні верстви населення і завдаючи немалого клопоту державним установам. У сучасній зарубіжній соціології критері­єм належності до люмпен-пролетаріату є так звана “межа бідності”, хоч вона (межа бідності) і має досить варіативний характер, залеж­ить від загального рівня розвитку тієї чи іншої країни. Окрім рівня прибутків за ознакою належності до люмпен-пролетаріату розглядаються також інші соціальні індика­тори: відсутність постійної роботи (пос­тійного джерела прибутку, місця проживання; нездоровий спосіб життя (алкоголіки, наркомани); зіткнення з правом і мораллю даного суспільства (злодії, повії); фізичні вади, що заважають мати від­повідну професію і заробіток (інваліди, психічно хворі); люмпен-проле­тарське існування з етнічних причин, за віком чи статтю (одинокі, особи похилого віку). У своїй більшості люмпени не мають необхідної освіти, відповідної професії, їх стосунки з навколиш­нім середовищем і співучасть у громадському житті мінімальні, вони не захищені соціально, не мають організації для захисту і представництва своїх інтересів, їм властива специфічна “культура бідності”, що включає адаптивні і захисні механізми на межі самої можливості соціального виживання. Ця група виключена з механізмів соціаль­ної мобільності, отже, систематично відтворюється з покоління в покоління.

Навіть у сучасних промислово розвинених країнах продов­жують діяти чинники маргиналізації (пауперизації, люмпен-пролетарізації) населення. Передумовою цих процесів часто стає відсутність повноцін­ної освіти і кваліфікації. Частково це пояснюється платністю освіти, але ще в більшій мірі культурно-психологічними факторами відсіву (несумісність побутової та шкільної культури; непідготовленість дітей до школи; не призви­чаєність до елітарної мови і логічної концептуалізації міркування; символічний тиск елітарного типу виховання учнів і педагогічного корпусу; орієнтованість тестів, екзаменів та інших форм шкільної селекції на символи елітарної культури; відсутність амбітного проекту батьків щодо майбутнього їх дітей; неписемність чи малописемність батьків, яка не дає їм змоги продуктивно контро­лювати навчання дітей, та ін.). Ця частина населення стає першою жертвою у випадку економічного чи технологічного безро­біття (структурні зрушення в економіці чи технології та відповідні зміни у професійній структурі). Все це, звичайно, призводить до пев­ного збільшення обсягу люмпен-пролетарського прошарку.

Панівний клас або керівна еліта за останнє століття теж суттєво еволюціонузували. Капіталізм вільної конкуренції змінився кор­поративним капіталізмом (у марксистській традиції це – державно-монополістичний капіталізм; в зарубіжній соціології загальноприйнятою є інша термінологія: народний капіталізм, державний капіталізм, акціонерний капіталізм, пост-капіталістичне суспільство і т. д.). Важливо те, що відбулася в значній мірі деперсоніфікація власності, зросло держав­не регулювання еконо­міки, суспільство (через відповідні державні органи) бере на себе протекцію і захист найбідніших верств населення, а також за­доволення важливих колективних потреб в освіті, медичному обслуговуванні, допомозі безробітним, інвалідам і т. д.

Щодо структури та якості панівного класу, то тут найсуттє­вішими є такі тенденції: відбулося злиття власності, перехід до її корпоративних форм, розщеплення власницької, владної та управлін­ської функцій, відокремлення фінансового капі­талу від промислового, різко зросла залежність суспільного відтворення панівного класу від освітніх і культурних факторів, відбулася внутрішня дифе­ренціація (сегментація) цієї соціальної групи. Але можливості суспіль­ного відтворення залишаються традиційно досить знач­ними. Хоча й со­ціальна база рекрутування правлячої верхівки в цілому розширилася: 41 % у них ведуть своє походження з інших верств населення, а 27 % розпочинали кар’єру дрібними служ­бовцями (Дельруель Н. Бельгійська еліта. – Брюссель, 1971). Ці дані, звичайно, модифікуються стосовно особливих умов. Серед вищих керівників приватного сектора, банків, холдингових компаній, інших фінансових груп залежність від успад­кованого сімейного капіталу є безпосередньою, прямою і визначальною. Те ж спостерігається серед вищих функціонерів експертно-управлінсь­кого спрямування, де в основі лежить повноцінна університетська освіта. Тільки тут успадковується не товарно-грошовий, а куль­тур­ний капітал. У державних органах, політичній системі в цілому мобільність має більш відкритий і демократичний характер. Саме сюди найчасті­ше спрямовуються прагнення тих, хто походить з бідніших верств населення, котрі прагнуть зробити кар’єру.

У цілому ж панівний корпус більшості європейських країн міс­тить у собі дві різні групи: вихідців з аристократії, що своїм ко­рінням сягають аж до Середньовіччя, і новоприбулих, або парвеню. Перша група залишається відносно стабільною (індекс відтворення близько 90 %, обсяг декласифікації не перевищує 10 %).

Селекція за походженням ускладнює інфільтрацію в цю групу. У більшості випадків її представники здійснюють реконверсію (пере­втілення) свого знатного походження, загальної культури, комунікативних здібностей, аристократичної честі, вміння поводитися у вишуканому товаристві (культурний капітал) в посадову кар’єру. Вони служать у дипломатичному корпусі, на вищих військових посадах, гуманітарних структурах держави (культура, освіта), посідають високі посади в церковній ієрархії, є консультантами приватних фірм, представниками інших “вільних” професій. У більш мобільних і ризикованих сферах діяльності (промисловість, комерція, фінанси, політика) спостерігається більший приплив середніх і менш заможних верств населення. Тут має місце інтен­сивніша “декласифікація” – сповзання вниз по соціальній драбині. Але вона доповнюється не менш активною рекласифікацією і вертикаль­ною соціальною мобільністю. Загальна тенденція, як це довів Дж. Бурхам (“Ера організаторів”) і на що певною мірою вказували ще класики соціології, тут полягає в наступному: володар промислового капіталу прагне перетворити його у фінансовий капітал; фінансового – у по­літичний (адміні­стративно-владна кар’єра); політичного – у культур­ний (освіта, диплом, компетенція та інші зовнішньо не відчужувальні характеристики особи). Ця тенденція має загальноісторичний і міжпоколінський характер. Молоді паростки представників панівного класу мають університетські дипломи високої якості та прагнуть до владної, а не комерційної кар’єри. Останнім часом у західних країнах спостерігається створення позадержавних (квазі­державних) структур і активне поповнення їх представниками найновішо­го покоління свого класу (служба зайнятості населення, органи соціального захисту, освіта і культура в державному вимірі, наукові дослідження і технічні розробки). Але основним критерієм залишається владна позиція. Тому найбіль­ше тяжіння серед шукачів викликають державні і адміністративні посади, а також діяль­ність профспілок, особливо останнім часом.

Аналіз свідчить, що структурні зрушення в промислово розвинених країнах досить суттєві. Проте до соціально однорідного суспільства вони не призвели, навіть якщо проблему тлумачити не в марксистському (соціальна рівність), а в структурно-функціональному вимірі (існуючі відмінності між стратами є результатом справедливої соціальної мобільності). Тут швидше можна приєднатися до думки англійського соціолога Е. Гідденса (автора широко відомої праці “Соціологія: підручник 90-х років”). Він не погод­жується з тими дослідниками, котрі вважають, що класи зникають з історичної арени. Можливо, зауважує він, ці відмінності помітні де­що слабше, аніж це було в минулому столітті. Але існує, на його думку, ряд соціальних сфер, де класо­вий розподіл залишається оче­видним. Навіть фізичні відмінності людей все ще корелюють їх класове становище. Представники робітничого класу і сьогодні мають менший середній зріст і вагу, більш високу дитячу смертність, повільніше дорослішають у фізичному і соціопсихологічному відношеннях, частіше хворіють хронічними недугами, помирають у молодшому віці. Основні форми психічного і розумового розладу спостерігається саме серед пред­став­ників цієї соціальної групи. Дані конкретносоціологічних досліджень свідчать, що жертвами цих обставин ста­ють насам­перед підростаючі покоління. А це значить, що такі тен­денції збережуться і в найближчій перспективі. Порівняльний аналіз робітничих регіонів показує, зокрема, що тут усі соціальні ін­дикатори значно гірші, аніж у суспільстві в цілому: нестабільна сім’я, більше розлучень, безбатьківщина (серед шахтарських сімей незаконнонароджених більше 20 %, у загальній попу­ляції – 8 %, у заможних верствах населення – 3 %). Кожні 100 шахтарських сімей нараховують 280 дітей, з яких більше третини є право­порушниками. Діти із шахтарських сімей при обстежен­нях демонструють низьку квоту інтелекту, слабку загальну структу­рованість особи, схильність до негативного (ситуативного) задо­волення потреб. Вони користуються бідною в лінгвістичному відно­шенні мовою (звужувальний код), не вживають абстрактних виразів, не схильні до концептуалізації дійсності. Характер не постійний, поведінка імпульсивна, в ціннісних орієнтаціях переважає агресивний егоцентризм та інфантилізм. Недовірлива агресивність до навколиш­нього оточення супроводжується замкненою пасивністю, відчуттям приреченості, соціальної непотрібності та беззахисності (див. “Застосування психосоціальних і педа­гогічних засобів до юних девіантів робітничого походження”. – Ніон, 1971). Досліджуючи 2000 шахтарських сімей у США, американський соціолог С. Глюкк прийшов до аналогічних висновків (див. Міжнародні дослід­ження в криміналістиці. – 1969. – № 8. – С. 243).

Маркс, на думку Е. Гідденса, мав рацію, стверджуючи, що на більш низьких рівнях соціальної ієрархії і в розвиненому промисловому суспільстві будуть накопичуватись бідність, відчу­ження праці, жорстокість, людська деградація та інші ознаки постійності та жи­вучості бідності як такої. Але він помилився, за автором, передба­чаючи, що прибутки більшості населення за­лишаться надзвичайно низькими, а меншість буде все багатшою і вужчою. Відбулося певне поліпшення соціального становища се­редніх прошарків, чого Маркс перед­бачати не зміг.

Е. Гідденс вводить ряд соціологічних змінників, які дозволяють операціоналізувати дещо невизначене поняття класу: відношення до власності як показник не може бути використане, то­му що воно в сучасному промислово розвиненому суспільстві ніяким чином не характеризує суспільний стан і прибуток у зв’язку з корпоратизацією та акціонізацією найбільш суттєвих галузей еко­номіки.

Зрозуміло, що достовірну інформацію щодо розподілу суспіль­ного багатства отримати досить важко. Статистика в цьому відно­шенні не дуже корисна, замаскована і втаємничена. Багаті люди не публі­кують даних про свій майновий стан у повному обсязі, податкові декларації передбачають лише відомості щодо річних прибутків. Але й за цими скупими відомостями можна на­малювати більш-менш достовір­ну картину. За даними Гідденса, зокрема, у Британії 1 % “верхівки” володіє 21 % загального обсягу особистого майна, третиною націона­льних багатств країни розпо­ряджаються 20 % населення. Той же 1 % “верхівки” має на руках 75 % акцій приватних корпорацій, а 90 % їх розподілено серед 5 % інших верств населення (див. Гідденс Е. Стратифікація і класова структура. //Социс. – 1992. – № 9. – С. 120).

Не більш рівномірно виглядає і розподіл прибутків. У тій же Великобританії 5 % “верхівки” отримує 16 % усіх прибутків, а 50 % представників нижчих класів отримують всього 5 % національ­ного прибутку. Більшість дослідників вважає, що в західноєвропей­ських країнах майновий стан і прибуток зараз розподіляється ще більш нерівномірно, аніж 80 років тому. Лише США є деяким винят­ком: тут за останні 25 років відбулося певне вирівнювання майново­го стану і прибутку. Отже, є всі підстави вважати, що за майновим станом і розподілом прибутків навіть у найбільш про­мислово розвинених країнах продовжує існувати розподіл на вищий, середній і робіт­ничий класи.

Отже, наявність класового розподілу сучасного промислового розвиненого суспільства можна вважати достатньо обґрунтованим фактом. Але це не означає, що класо­ву боротьбу в марксистському розумінні слід тлумачити як визначаль­ний фактор розвитку історичного процесу. Не має і достатніх підстав сьогодні ставити робітничий клас у центр суспільного порядку та історичного процесу.

 

Подвійна діалектика класів

Вже підкреслювалось, що марксистська методологія не може розглядатися як достатня при аналізі багатьох розглянутих проблем, зокрема ролі соціогрупової структури суспільства в ініціюванні та організації розвитку. Економічний детермінізм дозволяє марк­сизму аналізува­ти класи лише в економічно-виробничому вимірі. Вони постають швидше групами спільного матеріального стано­вища і в якійсь мірі групами спільних інтересів. Враховується лише місце класів у конкретному способі виробництва, їх відно­шення до власності, участь у суспільній організації праці та частка в споживанні.

При такому підході класи не постають співучасниками со­ціотворчих процесів. У кращому випадку і в суто теоретичному відношенні їх представляють партії. Допускається нічим не обґрунтований автоматизм: становище в економіці з фатальною необ­хідністю зумовлює участь в політиці, в культурно-ідеологічній ді­яльності, які, в свою чергу, розглядаються вторинними, отже, периферійними утвореннями. Хоча це далеко не так. У всякому разі щодо демократичних країн. Адже тут діє вільний політичний вибір і статистика голосів. Це по-перше. По-друге, при такому підході немає можливості дослідити діяльність класів як со­ціальних суб’єктів. У самого Маркса є теза про перетворення “класу в собі” у “клас для себе”. Але обґрунтований механізм такого перетворення відсутній. У В.І. Ле­ніна цей механізм розуміється надто спрощено і не демокра­тично: робітничий клас, а точніше – його партія, гуртує, органі­зовує, переконує і просві­щає. Партія, котра наперед заявляє про себе як авангард даного класу, його керівний орган.

При такому підході партія самочинно бере на себе функції представницького органу, а з ними і всі права на теоретичне обґрунтування, представлення, вираз і втілення його інтересу. Ро­бітничий клас розглядається як пасивний об’єкт партійної ро­боти. А значить – група, підпорядкована власному авангарду. На­решті, в основі соціотворчого процесу лежить не економічний інтерес, а культурно-ціннісні нормативні орієнтації перспектив­ного спрямування.

Свій інтерес робітничий клас цілком може задовольнити в економічних формах боротьби за допомогою профспілкових представницьких організацій. Про це свідчить досвід західно­європейських країн і США. Отже, щоб виробити соціально-полі­тичне поняття класу, треба ввести додаткові показники: відношення до культурно-ціннісних орієнтацій суспільства, діяльність в органі­зації сус­пільних нагромаджень, вилучень і подальше перетворення їх в ресур­си розвитку, участь в соціальній мобілізації населення, вина­городженні та стратифікації за критеріями розвитку. Стано­вище кла­су в цьому контексті зумовлюється його можливостями в організації ефективної економіки, створенні суспільних на­громаджень, продуктивному інвестуванні, ідейно-психологічній мобілізації насе­лення. Тут першочергового значення набуває не економічне становище класу, хоча воно й продовжує залишатись важливим показником, а швидше влада, інтерпретована в досить широкому контексті не ли­ше як право на силовий примус, застосування сили або загрозу такого застосування. Це буде клас більше в марксистському ро­зумінні: група, яка здійснює політику диктатури, контролює державу. Це – ядро, але ще не вся влада. Остання також включає авторитет, вплив, престиж, популярність, соціальне схвалення і підтримку (в т. ч. на виборах). Влада – це також знання, компетенція, освіченість, цінність і морально-психоло­гічна ангажованість, дисципліна, відповідальність, самоорганізованість, харизма її політичних лідерів, здатність брати участь у соці­альних комунікаціях, пропонувати, переконувати, активізо­вувати, згуртовувати, заспокоювати, створювати піднесений чи пригні­чений колективний настрій, формувати громадську думку тощо. Клас делегує своїх представників у всі гілки влади сучасного демократичного суспільства – законодавчу, виконавчу і судову, засоби масової комунікації, організовує ідеологічну, виховну і організаторську роботу серед широких народних мас. Клас, інши­ми словами, є засобом контролю певної групи над протіканням соціальних процесів, їх відтворенням і розвитком.

За мірою такого контролю можна виділити панівний і при-гноблений класи. Але обидва вони мають подвійну внутрішню діалектику. Панівний клас може виступити у якості керівного або пригноблюючого класу. У свою чергу, пригноблений клас може бути протестуючим або уярмленим. Керівний – це клас, здатний очолити соціальний розвиток. Пригноблюючий – це той клас, який здатний тільки відтворити існуючі відносини. Панівному класу завжди більш-менш організовано протистоять трудящі, під­порядкований йому клас. Не кожен клас є керівним і не кожен підпорядкований клас знаходи­ться в організованому до нього протистоянні. У всякому разі, відверто. Для аналізу цієї досить суперечливої ситуації можна скорис­татися поняттям “подвійна діалектика класів” (вперше воно було введено в науковий обіг сучасним французьким соціологом А. Туреном в роботі “Соціо­логія дії”).

При вирішенні даної проблеми не можна також погодитись із функціоналістами, за твердженнями яких в основі соціального порядку лежить добровільна ціннісно-нормативна злагода, обрані суспільством культурно-ціннісні орієнтації. Вони потім, у діяльності груп, перетворюються у норми і правила поведінки, соціальний контроль, статусний, рольовий і престижний порядок тощо. У кращому разі це правильно лише щодо діяльності груп. Але ж суспільство – це також сукупність соціальних організацій та ін­ституцій, котрі здійснюють регуляцію і контроль, у тому числі засобами силового примусу, прямого або опосередкованого за­стосування сили. З цього випливає, що в кінцевому результаті навіть у демократичних суспільствах в основі соціального порядку лежить владне підпорядкування. Отже, є групи, що виступають монопольними носіями влади, контролю і примусу. І групи, котрі є об’єктом владних маніпуляцій.

Багато суспільствознавців пропонують зараз відмовитися від самого поняття “клас”. Замість нього пропонується вживати понят­тя “панівна” або “керівна” еліта. У принципі, вибір терміну – справа конвенції, домовленості. Звичайно, поняття “клас” несе в собі значне ідейно-психологічне навантаження. І в цьому контексті від нього, можливо, і варто було б відмовитися. Але замінив­ши його кращим, а не гіршим, терміном. Поняття “еліта”, мабуть, не є в цьому відношенні найкращим. Воно вже має досить довгу традицію наукового вживання в дещо іншому контексті. До того ж воно обтяжується натяком на щось відбір­не, селективне, най­краще. Хоча політичні еліти бувають різ­ними. Термін же “клас”, якщо повернутись до його вихідного семан­тичного значення, досить нейтральний. Він означає сукупність, множину, гурт, тобто певну сукупність людей.

У цьому контексті поняття “соціальний клас” означає мно­жину індивідів, пов’язаних між собою певним порядком стосунків, що суттєво відрізняє їх від інших людських спільнот. Це, насам­перед, владні відносини панування і пригноблення. Отже, першу демаркаційну лінію слід провести саме тут: здійснювача владно-примусового згуртування суспільства (наведення соціального по­рядку) будемо називати панівним, об’єкт їх дій – пригнобле­ним класом.

Терміни “панівний” і “пригноблений” класи вказують на об’єктивне соціальне розмежування і протистояння. Але воно не самоцінне, не всезагальне. А включене в простір соціальної єдності, миру, громадської злагоди, законного представлення і роз­в’язання соціальних конфліктів. Адже суб’єктом розвитку є все суспільство. Отже, всі групи в ньому є суверенними носіями системи історичних дій в тому її вигляді, як вона склалася на даний момент у даному конкретному суспільстві. А це значить, що кожний клас ре­ально або потенційно включений в соціотворчу роботу, працю над суспільними відносинами.

Якби ми визначили класи тільки економічно, а спосіб ви­робництва і виробничу працю визнали єдиною рушійною силою історич­ного поступу, тоді б логічним було ставити питання про продук­тивні та непродуктивні класи (експлуататори та експлуато­вані) та носіїв і не носіїв історичного прогресу (трудящі народні маси і паразитарні прошарки). Тоді б у кінцевому результаті, як це мало місце в макрксизмі, історія звелася б до боротьби основ­них класів: плебеїв і патриціїв, кріпосних і феодалів, пролетарів і буржуїв. І ця боротьба розумілась би як боротьба на взаєм­не знищення, завдяки якому історія робила черговий новий крок уперед.

Об’єктом нашого аналізу є розвиток у сучасному промисловому демократичному суспільстві, яке обмежує класову боротьбу на взаємне знищення. Не насильство тут виступає повитухою нових соціальних порядків. Постіндустріальне суспільство започатковує нові цінності. Найважливішою з них є цінність контрольованого, керованого роз­витку, здійснюваного всім суспільством при вза­ємній злагоді. Тут не можна зводити соціальну динаміку лише до кла­сового конф­лікту та його насильницького розв’язання. Але це не означає настання вселенської благості та мирних міжкласових обіймів.

Супротивники залишаються, тільки вони починають грати за новими правилами. Основне з них – заборона на насильницьке, а тому – непродуктивне розв’язання ключових конфліктів. Хоча супротивники й продовжують займатися конфліктами, тобто боротьбою і протистоянням.

Приступаючи до аналізу соціально-класової структури розвиненого промис­лового суспільства, слід мати на увазі прин­ципову відмінність діючих тут соціальних відносин (на відміну від класичного капіталіз­му). Проблема полягає в тому, щоб рекон­струювати зовні класовий зміст соціальних конфліктів, виявити відмінність різних соціальних груп щодо можливої їх участі в соціальному розвитку. Різниця економічного становища, хоч вона і залишається об’єктивно, а особливо – суб’єктивно значимою, для теоретичного аналізу перестає грати вирішальну роль. Вона поступається місцем відносинам влади як можливості впливати на суспільну організацію праці, накопичення суспільних багатств, їх вилучення і продуктивне інвестування. Має значення при цьому різниця в освіті, відношення до культурної моделі розвитку, мож­лива ціна за його здійснення, престижна стратифікація, морально-психологічна винагорода, спосіб життя, внутрішньогрупова органі­зація тощо. Особливого значення набуває суб’єктивне визначення колективної ситуації, громадянське суспільство. Воно досить структуроване соціогруповими інтересами. Тут вже відсутні “класи в собі”, наявні лише (або в основному) “класи для себе”.

При цьому також треба мати на увазі, що в розвиненому промис­ловому суспільстві вже відбулася, відбувається або наявна реаль­на можливість інституціалізації класової боротьби та інших соціогрупових конфліктів. Значить, тут існує стабільний грома­дянський мир (реальне замирення людських спільнот) і ціннісно-нормативний консенсус. У гіршому випадку, як згода щодо необ­хідності та­кого консенсусу. Необхідність контролю над мірою праці та спожи­вання тут уступає місце контролю над розвитком і демо­кратією. А це означає, що можливий контроль соціальної праці в споживанні її продуктів – науки, техніки, культури та освіти.

Можна ще додати, що тут соціальне лихо складають не убогі в матеріальному відношенні, а відчужені від соціокультурної твор­чості (соціальної праці): ледарі, байдужі до громадських справ, неосвічені та некваліфіковані, десоціалізовані елементи (алкого­ліки, наркомани, злочинці, усунені та самоусунені від позитив­ної діяльності). Іншу форму набуває тут і соціальна стратифікація. Вона не класова в марксистському розумінні (в залежності від відношення до засобів виробництва). Але і не “стратна” в кон­тексті методології функціоналізму (розташування на соціальних позиціях визначається характером соціальної функції). Страти­фікація тут визначається мірою участі в соціальному розвитку, індивідуального чи групового внеску в цей процес.

Отже, по-іншому виглядає і класова боротьба та її особливі форми. У марксизмі економічна боротьба пролетаріату визначається як прагнення до поліпшення умов продажу робочої сили. Зараз цей процес контролює держава, профспілки, самі підприємці та менед­жери. Вони зацікавлені у кваліфікації та позитивній мотива­ції до праці, аніж експлуатації робочої сили. Якщо чиясь робоча сила, талант і здібності експлуатуються, то це більше стосується інтелігенції, а не робітників, котрі, до речі, самі є користувачами здо­бутків сучасних науково-технічної та технологічної рево­люцій. Тому економічна боротьба протікає під зна­ком досягнення контролю над присвоєнням і використанням соціаль­них нагромад­жень (передбачається, що економічна система функціонує ефективно, тобто відбувається ріст суспільних багатств). У противному разі немає сенсу розглядати навіть принципову можли­вість керованого розвитку.

Звичайно, в основі боротьби за економічні накопичення теж лежать виробничі відносини. Але їх ядром виступають не відно­сини власності, а відносини, що складаються в процесі соціальної і технічної організації праці, боротьба за кваліфікацію і відпо­відне суспільне визнання (в першу чергу на ринку праці). Тому така боротьба не виступає суто економічною. Вона проявляється в культурно-ідеологічних та соціокомунікативних формах (по­літичний та ідеологічний дискурс, бо­ротьба за вплив на і через засоби масових комунікацій). Вона є одночасно і політичною, бо держава регулює освітні процеси, ринок праці і суспільне визна­чення професії та кваліфікації.

Але ця боротьба розгортається в певній системі панування і підкорення. А якщо це так, то вона передбачає (як видимий для суб’єктів соціальної взаємодії горизонт або перспектива) звертання до сили і пригнічення протилежної сторони. Хоча при цьому зрозуміло, що таке звертання буде рівносильне ліквідації чи руйну­ванню класових відносин. Це вже буде між-, а не внут­рішньосоціальний конфлікт. Класи тут вступають тільки у зовнішні взаємини між собою, бо відсутній ціннісний консенсус і загальновизначені правила боротьби. Класова боротьба пере­творюється у щось на зразок міждержавного конфлікту. Громадянська війна у цьому контексті і є завершеною класовою боротьбою “у чистому вигляді” як боротьба на взаємне знищення, а не боротьба стосовно цінностей, засобів, умов, ціни, внеску і винагороди за участь у розвитку.

Отже, у нормальному випадку класова боротьба є взаємодією таких класів, котрі у взаєминах між собою виступають як ко­лективні суб’єкти розвитку. Боротьба між ними – це боротьба за визначення, вибір, стратегію і тактику розвитку. Тому кожен із класів одночасно діє на всіх рівнях: історичності, культурної моделі, системи історичних дій тощо, тобто на рівні культурно-цінніс­них орієнтацій, виробництва і розвитку ресурсів, соціаль­ного порядку та його контрольованого (керованого) перетворення. Але кожен клас діє відповідно до власної природи і можливостей. Звичайно, панівний клас більш схильний до сприйняття культур­ної моделі (системи знання, технології та ціннісних орієнтацій), але не сприймає цілком і повністю існуючий соціальний порядок. У випадку цілковитого прийняття панівним класом існуючих со­ціаль­них порядків можна точно сказати, що ми маємо справу з панів­ним – пригноблюючим класом. Останній більш схильний до позитивної оцінки того застою, котрий є супутнім продуктом беззастережної зго­ди з історичними порядками.

Пригнічений клас більш схильний ідентифікувати себе із засо­бами і ресурсами розвитку. Культурна ж модель контролюється панівним класом, бо такий контроль вимагає відповідної освіченості, компе­тенції та професіоналізму. Тому в політичному дискурсі панівного класу переважають такі теми, як прогрес, процвітання, розвиток, історичний прогрес, ініціатива, нова організація праці, нові тех­нології, відповідальність тощо. У політичному ж дискурсі пригні­чених класів інші мотиви: зарплата, протяжність робочого дня, поліпшення умов праці, житлові і транспортні умови, доступ до ос­віти, ціна культурної продукції.

Кожен із класів, про що вже йшлося, внутрішньо роз ще­плений. Точніше, кожен з них може виступати у двох іпостасях. Так, панів­ний клас може бути панівним – керівним і панівним – пригноблюючим. У першій якості він націлений на майбутнє, в другій – на минуле або (в кращому випадку) на сучасне. Керівний клас здатний і праг­не до організації ефективного виробництва, в т. ч. виробництва іс­торичності (відчуття і передчуття історичної перспективи, втіле­ної в певному культурному символізмі). Панівний-пригноблюючий клас націлений на розподіл і розкішне споживання. Панівний – керів­ний клас прагне представляти ціннісні орієнтації у вигляді утопії, що піддає сумніву весь існуючий порядок. Панів­ний-пригноблюючий клас більше схильний до апологетичної або захисної ідеології. Панівний-керівний клас прагне соціальні нагро­мадження пере­творити в ресурси розвитку – науку, технологію, культуру та освіту. Панівний-пригноблюючий клас прагне соціальні накопичення зробити самоцінними, перетворити в предмет власного розкішного споживання. Панів­ний-керівний клас здійснює соціальну мобілізацію (посилює продук­тивно спрямовану соціальну активність). Панівний-пригноблюючий клас схильний пригнічувати соціальну активність. Панівний-керів­ний клас тяжіє до стратифікації за критеріями співучасті у розвит­ку. Панівний-пригноблюючий клас схильний до статусної стратифі­кації, в основі якої лежало б ба­гатство і розкішне споживання. Культура його цікавить лише як знак соціальної приналежності.

Внутрішнє роздвоєння характерне і для пригнобленого класу. Як носій революційної свідомості, він націлений на майбутнє. Але одночасно він є спадкоємцем власного пригніченого минулого, схильного ідеалізувати загроз нових історичних реалій. Якщо тягар минулого перевищує орієнтованість на майбутнє, є сенс го­ворити про пригнічений – уярмлений клас. Зайнятий переважно проблемами соціального виживання, він байдужий до культури, освіти, громадянських справ. Класову боротьбу інтер­претує як боротьбу за інтереси, серед яких переважають зарплата і тривалість робочого дня.

Якщо пригнічений клас досить самосвідомий і здатний протистояти спробам правлячого класу взяти під тотальний контроль всю систему історичних дій, його можна назвати протестую­чим. Він здатний вийти за сферу своїх безпосередніх інтересів, засвоїти і підтримати цінності розвитку, сприйняти історичну перспективу. Але при цьому може також постояти за ціну розвитку, щоб останній не відбувся повністю за його рахунок. Пригноблений-уярмлений же клас спроможний лише на пасив­ний опір, самоізоляцію, уникання громадських справ, байдужість до історич­ної та власної перспективи, якщо вона не пов’язана з його соціальним виживанням.

Ці дві класові модифікації дають чотири можливих варіанти розгортання і розв’язання класової боротьби. Якщо партнерами виступають панівний-пригноблюючий і пригноблений-уярмле­ний класи, це в культурно-ідеологічному плані є боротьба за пере­інтерпретацію минулого (у вигляді захисної класової ідеології або ретроутопії – ідеалізації минулого). Якщо борються керівний і про­тестуючий класи, культурно-ідеологічна рефлексія зав’язується навколо проблем майбутнього. А в основу соціального праксису буде покладена проблема змін і перетворень (модернізація або прогрес), тоді, як у першому випадку в основі соціальної прак­тики лежать, як правило, проблеми стабілізації та порядку.

Для більшої ясності представимо ці моделі розвитку у ви­гляді певних ідеальних типів. Якщо маємо зв’язок панівний – керів­ний і пригноблений – протестуючий класи, перед нами звичайний випадок розвитку, характерний для сучасних промислово розвинених демокра­тичних країн. Керівний клас тут здатний організувати ефективне виробництво та інтенсивні соціальні нагромадження, вилучення з яких ідуть на виробництво нових ресурсів розвитку, котрі в свою чергу, корелюють його культурну модель і всю систему історичних дій. Він здійснює адекватну винагороду (за виробництво культурної моделі або ресурсів розвит­ку), справедливу стратифікацію (за внесок у розвиток), інтенсивну соціальну мобілізацію. Протестуючий клас, діючи як партнер ке­рівного, слідкує все ж за ціною розвит­ку (справедливість розподілу виробничої і соціальної праці та їх результатів).

Взаємодія панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів дає насильницько-революційний тип розвитку. Він був харак­терний для радянського суспільства перших десятиліть. Па­нівний клас тут мав необхідний набір позитивних якостей. Але йому не проти­стояв (ним же знищений) протестуючий клас. Тому розвиток відбувся непомірною ціною: керівний клас деградував у пригноблюючий з властивою тому націленістю на розподіл і споживання, а пригнобле­ний втратив здатність до організованого протесту і соціальної творчості.

Взаємодія панівного-пригноблюючого і пригнобленого-протестуючого класів утворює революційну ситуацію; остання з більшою чи меншою вірогідністю переростає у насильницьку по­літичну революцію. Чим більше деградує панівний у напрямі розподілу і споживання і чим більш організованим постає про­тестуючий клас, тим насильниць­ка політична революція здається незворотнішою.

Нарешті, протистояння панівного-пригноблюючого і пригноб­леного-уярмленого класів дає класичну ситуацію застою. Обидва класи цілком і повністю занурені в розподіл і споживання: перший – у зв’яз­ку з насолодами життя, другий – у зв’язку з необхідністю соціального виживання. Історична ситуація нагадує “соціальний клінч”, де обидва соціальних партнери зависли один на одному і не в змозі далі триматися без взаємної підтримки. Проблема тут полягає в тому, аби їх розвести, створивши кон­фліктну опозицію. Загострення соціальної кризи, звичайно, сприяє цьому. Але вихід із ситуації залишається невизначеним.

Звичайно, згода між керівним і протестуючим класами (а саме вони нас цікавлять у першу чергу) досить відносна. Ця від­носність виникає як у силу їх об’єктивного розмежування, так і відмінного суб’єктивного визначення ситуації. Навіть їх соціальна комунікація дуже нагадує діалог глухого з німим. Обидва класи прагнуть ввести у діалог різну проблематику, дають їй відмінні інтерпретації, прагнуть вилучити з комунікації неприємну для себе тематику, знаки, значення, смисли, образи, контексти тощо. Прагнуть вони також до редукції значень, або до різної акцентації одних і тих же значень, звуження їх смислового поля.

До того ж міжкласова комунікація носить відмінну від особистої чи мікросоціальної форму. Вона не є спілкуванням сам на сам, відбувається у різному культурному просторі (пригноблений клас викла­дає свої вимоги, наміри, прагнення, претензії, споді­вання та ін. на вуличних мітингах, панівний клас їм відповідає по телевізору) і часі (відповідь на звертання надходить значно піз­ніше, часто в ситуації, що вже змінилася).

Для поліпшення комунікації пригнічені класи теж створюють пред­ставницькі органи і пресу. Але і така ретрансляція послань вносить у їх зміст більш-менш суттєві корективи. Представницькі органи та опозиційні засоби масової інформації діють у просторі владних відносин і ринку. І змушені для власного виживання хоча б частково враховувати закони даного соціального поля. До того ж конвенція (суспільний договір) між народом і правителями, навіть якщо в умо­вах демократії він має короткий термін (від виборів до виборів, якщо за цей час не відбудеться якихось екстраординарних подій), ніколи не носить власне правового характеру. Це є ціннісний консен­сус, куди кожна із сторін у даний момент часу вкладає своє значення чи зміст. Особливо інтенсивною буває політичне зловживання знаками, образами і значеннями під час передвиборчих компаній. Кож­на із сторін тут акцентує увагу на вигідній для себе інтерпретації ситуації щодо раніше обіцяного і зробленого. До того ж, ці обіцянки завжди формулюються настільки в загальній і розпливчастій формі, що їх важко перевірити. А ще важче визначити, відбу­лися вони завдяки керівним діям правлячого класу чи в силу об’єк­тивного ходу речей.

До того ж, і керівний клас є соціально не однорідним, вклю­чає різні фракції, успад­ковує консерваторів та реакціонерів із колишнього правлячого класу. Якщо могутність (чисельність, організованість, компетентність, динамізм тощо) новоствореної еліти суттєво вища, він буде наці­лений на перспективу, виробля­тиме або підтримуватиме цінності розвитку. Якщо ж навпаки, такий клас буде повернений головою назад, відкида­тиме сучасність із позиції ідеалізованого минулого (ретроутопії). Але якщо попередній правлячий клас був носієм привабливої соціальної утопії, а йому на зміну приходить клас із такою ж привабливою, але не дуже впливовою ретроутопією, тоді вони обидва стають одночасно носіями утопії та ретроутопії. Минуле при цьому вияв­ляється вигід­ним для інтерпретації: адже в обох випадках це буде “славне” минуле. Обидва класи при цьому клянуть сучасне іме­нем минулого з такою силою, що ціннісно дезорієнтують основну масу населення. Цим і чинять перешкоду для досягнення гро­мадської злагоди.

Разом з тим в обох класах є різні прошарки, що різняться між собою функційно. Правлячий клас, наприклад, включає в себе організаторів, практиків виробництва, власників, менеджерів, приват­них підприємців, директорів державних підприємств, еконо­містів-теоретиків, експертів із господарських питань і т. д. Разом з тим, у його рядах є науково-технічні професіонали, ідеологи, худож­ники, культурні функціонери. У цих про­шарків різне соціально-економічне становище, владна могутність і суб’єктивне визначення ситуації. Частково правлячий клас розпадається на різні фракції у зв’язку з демократичним поділом влади на зако­нодавчу (депутатський корпус усіх рівнів) і виконавчу (державні урядовці, адміністратори та інші функціонери), судову і т. д. Між цими групами теж є роз­біжність становища, інтересів, ціннісних орієнтацій, а також відмінність у визначенні перспектив, умов і практики розвитку.

Загальний закон полягає в тому, що чим внутрішньо згуртованіший клас, тим могутнішим він є у взаєминах зі своїм противником. Але за умови, що ця згуртованість носить добро­вільний характер. Якщо його природа насильницька, такий клас внутрішньо розщеплений, дуже нестабільний попри зовнішню видимість. Він розпадається при першій же невизначеній ситуації, особливо коли розпадаються механізми насильницької консолідації (державна влада та уніфікована ідеологія). Добровільно згуртований клас зовні виглядає менш могутнім, але має динамічну внутрішню рівновагу. Тому краще зберігає стійкість при потрясіннях та ви­пробовуваннях. Сказане в такій же мірі стосується і пригніченого класу. Тільки внутрішня диференціація тут менше залежить від історичного походження і владного становища, а більше – від рівня освіти, кваліфікації, ціни на робочу силу на ринку праці, винагороди (зарп­лата і матеріальне становище). Функційні від­мінності тут швидше залежать від типу виробничої установи чи підприємства, сфери ді­яльності, частково від місця (регіону) прожи­вання, типу поселення. Загальне правило стосовно до пригніченого класу полягає в наступному: чим сильніший у нього прошарок підготовленої робочої сили (за освітою, рівнем кваліфікації, застосу­ванням в авангардних галузях виробництва і у великих промислових організаціях), тим сильніше проявляються якості протестуючого класу. І нав­паки: значний прошарок люмпенізованої (за освітою, кваліфікацією, галузями виробництва, способом життя, місця проживання – середні та малі міста тощо) маси тягне його в розряд пригнобленого-уярмленого класу. І тим вірогідніше, що йому буде протистояти панівний-пригноблюючий клас.

Треба також мати на увазі, що в розвиненому промисловому сус­пільстві є не лише панівні класи, але й панівні соціальні організації, особливо промислово-комерційного спрямування. Чільне місце серед них посідають національні та транснаціональні корпо­рації. Вони настільки могутні, що можуть втручатися у класові конфлік­ти, нехтуючи не тільки інтересами пригнічених, але й панівних класів. Цей тип панування і залежності носить новий характер. Його не можна виразити в термінах класового пану­вання (експлуата­ція трудящих, бо вони експлуатують у своїх інтересах все суспіль­ство – його науково-технічний і культурний потенціал, природне се­редовище, вже досягнутий рівень розвитку в інших галузях). Ця екс­плуатація проявляється через виробництво і нав’язування всьому населенню нових (часом штучних) потреб, задоволення яких веде до подальшого виснаження природних і соціокультурних ресур­сів. Вони також чинять значний опір будь-якому, в т. ч. державному, втручанню в їхні справи. Найчастіше саме для цього вони прагнуть до екстериторіальності. Ці організації чинять опір контролю над їх діяльністю через обмеження втру­чання у їх справи держави і громадськості.

У зв’язку з цим змінюються форми як панування, так і пригноблен­ня. Керівний клас більше (і це один із емпіричних показників йо­го визначення) буде прагнути до контролю і конфронтації з цими ор­ганізаціями, пригноблюючий – до союзу з ними і захисту їх інте­ресів. Отже, міняються і форми соціального протесту: їх об’єктом часто стають великі промислові організації, їх адміністративний і управлінський апарат. Створюються також певні об’єктивні пере­думови для об’єднання різних форм протес­ту: робітничого, жіночого, молодіжного, антивоєнного, екологічного тощо.

Класові конфлікти в розвиненому промисловому суспільстві переміщуються із сфери виробництва в сферу побуту, дозвілля, освіти, культури, управління. Тематикою протесту все гостріше стають ви­моги вищої та якіснішої освіти, доступ до елітних зразків куль­тури, повноцінний і культурно насичений побут, а також дозвілля, самоуправління і децентралізація. Особливість тут полягає в тому, що пригноблені класи немовби зробили інвер­сію своїх вимог і практики боротьби. Класична класова боротьба полягає в тому, щоб поліпшити їх умови як споживачів. Сучасна – як виробників. Якщо раніше пригноблений клас виступав вироб­ником, позбавленим за­собів споживання, то тепер він виступає споживачем, позбавленим засобів виробництва. Це особливо стосується культури, освіти, на­уки і техніки.