Робітничий рух та його соціальні типи

Свідомість робітничого класу, а отже, і сутність того соціаль­ного руху, серцевину котрого він складає, визначається взаємодією ідентичності та опозиції. Іншими словами – прийняттям і запере­ченням існуючих соціальних порядків. Правлячий клас виступає для робітничого класу одночасно об’єктом притягання і відштовху­вання, любові та нена­висті, виражаючи діалектику його залежності і протесту. Для певного історичного періоду (приблизно з середини XIX до се­редини ХХ ст.) мотиви і дії робітничого класу були найповнішим виразом історичного суб’єкта (суспільства в цілому, історичної не­обхідності). Саме на цій основі виникає ілюзія чи міфологія історичної місії пролетаріату. Але навіть у цей період ні робітнича свідомість пролетаріату, ні його класова боротьба, ні колек­тивні дії започаткованого ним соціального руху, які втягу­вали в свою орбіту не лише його “природних” союзників (люмпен-пролетаріат, зубожілі низи ”різночинців”, трудове селянство і дрібне фермерство), але й інтелігенцію, частину зубожілої та десоціалізованої аристократії, перебіжчиків від правлячого класу, не були виразом усієї системи історичних дій. Паралельно з ним існували ін­ші соціальні рухи (власне буржуазний або капіта­лістичний, молодіжний, жіночий), а також автономна соціотворча діяльність інших соціальних прошарків (науковий і художній авангард, профспілки не робочого по­ходження, культурно-про­світницькі осередки, націоналістичні політичні угрупування тощо). Інколи вони пересікались з робітничим рухом, інколи відштовху­вались від нього, керовані власним інтересом і со­ціальним при­значенням.

Культурно-ціннісні орієнтації соціального руху (діяльний, соціотворчий аспект його свідомості) комбінуються, як зазначалося, із взаємодії трьох елементів або принципів: ідентичності, опозиції та тотальності. Яку ж метаморфозу терплять вони в межах становлення робітничої свідомості?

Робітники завжди мали внутрішньо суперечливе становище. Вони виступали, хоча б частково, співтворцем існуючого соціального поряд­ку, сприймали його як стихійну чи напівприродну дійсність. Виступаючи на цьому етапі основним суб’єктом ви­робництва, робітники, безумовно, є співтворцем, досить могутнім діяльним чинником, створеного порядку. Інтуїтивно чи під­свідомо вони розуміли свою історичну необхідність і неминучість. У той же час робітники є суб’єктом відчуженої праці, а з нею – персоні­фікацією всіх існуючих форм соціального відчуження. У цьо­му значенні вони виступають як “протестуюче відчуження” супроти власного, гідного людини існування. Несприйняття сучасного супроводжується міфологізацією минулого або утопі­зацією май­бутнього.

Але на рівні “класу в собі” у робітників ще не було повної класової ідентичності, розуміння себе як особливого та автономного соціального суб’єкта (агента чи актора, тобто як класу або соці­ального руху). “Клас у собі” усвідомлює себе щвидше як певний етнос, нація чи на­род в цілому. Одночасно розуміння себе народом і несприйняття, відкидання значної його частини як супротив­ника, класового ворога чи опозиційного соціального руху викликає гостре напруження між ідентичністю та опозицією. Найбільш яскраво це проявилось у пері­оди національної кризи, скажімо, війни. Саме перша світова війна розколола робітничий клас на тих, хто ідентифікував себе з нацією (прихильники війни до переможного кінця) і тих, хто ідентифікував себе з класом (противники війни, пацифісти, прихильники пе­реростання війни у революцію).

Виникнення і подальший розвиток промислової цивілізації веде до суттєвої трансформації праці, професійного і соціального стано­вища робітників. Відчуженою стає не просто фізична праця, а пев­на професія, кваліфікація, а значить – рівень культурно-освітнього розвитку. Клас внутрішньо диференціюється на більш безпосередньо значимі фракції – соціально-професійні групи. Це подрібнення веде до спаду інтенсивності соціального руху і значимості класо­вої боротьби. Більш суттєвою стає боротьба за визнання професії та кваліфікації, завдяки чому соціопрофесійні групи в політичному плані починають виступати як групи інтересів, тиску та впливу.

Але перші кроки промислової цивілізації (на стадії класичного капіталізму) супроводжувались значним зубожінням пролетарської ма­си, її пауперизацією, внутрішньою колонізацією. Інтенсивна індустріалізація вимагає коштів, в т. ч. за рахунок внутрішнього резер­ву. Експлуатація робочої сили стає одним з цих внутрішніх резер­вів. А таке становище веде до посилення опозиції до свого класо­вого супротивника, хоч ідентичність робітничого класу поки що зали­шається традиційною (як клас, народ або нація), а опозиція – класово виявленою. Зростання самосвідомості (через розвиток принципу опозиції, а не ідентичності) призводить до протиставлення себе вже не окремому класу, а суспільству в цілому, яке починає сприйматися як суцільно вороже середовище. Клас буржуазії ототожнюється з проми­словим суспільством, сприймається як одне ціле. Класові антагоні­зми наростають, суспільство поляризується, робітничий соціальний рух починає втягувати в себе всі опозиційно настроєні прошарки, політичні та культурно-ідеологічні угрупування. Це – момент появи марксизму на арені історичної боротьби і парадигма пояснення його досить таки тривалий успіх. На цьому ґрунті створюється можли­вість посилення принципу тотальності – прагнення до ототожнення себе з усім історичним суб’єктом, ілюзія історичної місії пролета­ріату.

Подальший розвиток промисловості, зокрема створення капі­талістичних монополій і конвеєра, ставить перешкоду цим устремлін­ням. На перший план висувається економічна ситуація, супроводжу­вана подальшим спрощенням трудових операцій і пов’язаною з нею декваліфікацією. Таке становище веде до ще більшого поглиблення диференціації в середині класу. А з ним і соціального руху. Робітники вже не можуть ідентифікувати себе навіть з особливою про­фесією і соціопрофесійною групою. Професійна автономія зникає, а натомість виникають прошарки суспільного економічного становища. Заміна принципу ідентичності не обов’язково супроводжується та­кою ж зміною принципу опозиції. Хоча ідентичність – ототожнення себе з економічною групою – виростає на старому принципі опозиції – ідентифікації свого супротивника (буржуазії) як пригнічувача та експлуата­тора.

Такі метаморфози робітничої свідомості пояснюються суперечностями самого суспільства, в якому одночасно відбувалася індуст­ріалізація на класовій, політичній основі та формувались зачатки власне промислової цивілізації. Еволюція буржуазії із пригнобле­ного класу в керівний проходила одночасно із перетво­ренням пролетаріату із пригнобленого-уярмленого в пригноблений-протесту­ючий клас. У нових умовах класова боротьба поступається місцем робітни­чому руху. На перший план висувається проблема культурно-ціннісних орієнтацій суспільства. Класові вимоги втискуються у рамки більш глобальних цілей і культурно-ціннісних орієнтацій, свідо­мість робітників політизується (одержавлюється) і моралізується водночас (несприйняття насильства як способу вирішення соціальних суперечностей, висування культурно-освітніх програм, проблем адекватного побуту і дозвілля). Одночасно відбувається конкре­тизація, уточнення поля і місця боротьби (не все суспільство як об’єкт соціальної революції, а конкретне підприємство як об’єкт модифікації та оновлення). Особливе місце починають займати питання особистого розвитку, пошук і захист власного способу життя і своєї особливої – робочої – культури.

Значна частина професійних культуртрегерів починає безпосере­дньо працювати на розвиток і задоволення культурно-освітніх і по­бутово-дозвіллєвих потреб трудящих. На цій основі виникає та активно прогресує масова культура. Потреби і вимоги спожи­вання націлені на те, аби пов’язати діяльність на роботі і поза нею. Важливою частиною робітничих вимог стає вільний час і його відповідне культурно-освітнє насичення, боротьба проти експлуата­ції поступається місцем боротьбі проти відчу­ження, у тому числі проти відчуження культури і соціотворчих функцій. Разом з тим вона проявляється як боротьба за розвиток усіх форм демократичного контролю.

Нова свідомість все менше відповідає ситуації особливого класу. Вона частково перетікає в робітничий соціальний рух, який стає носієм нових культурно-ціннісних орієнтацій, частково втілюється в діяльності соціальних організацій (робітничих партій, профспілок безпосередньо промислових організацій). Це можна вважати проявом певної закономірності: чим організованішим є соціальний рух, тим більше завищує (глобалізує, піднімає над безпосередніми умовами життя) він свої орієнтації, вимоги і сподівання. Чим стихійніше він проходить, тим швидше опускається до безпосередніх колектив­них настроїв, конкретної, найчастіше – економічної, ситуації: про­фесії та зарплати. І тим очевиднішим стає протест на ґрунті бун­тівного незадоволення.

Отже, крайнє зубожіння не здатне дати поштовх до формування автономного класового суб’єкта, самосвідомого та орієнтованого, здатного очолити адекватний соціальний рух. Звичайно, різке загострення злиденності народних мас має форму революційної ситуації (тут В.І. Ленін має рацію), але воно не здатне дати поштовх револю­ції як свідомій і упорядкованій, а тому контро­льованій і керованій соціальній творчості. Соціальна криза викликає лише стихійний і руйнівний бунт проти існуючого режиму, який може осідлати будь-яка доб­ре організована і дисциплінована політична група. Але це прямий шлях до громадянської війни, а не до громадянської злагоди, не продов­ження історичного пос­тупу, а соціальний розрив, розлад, повна декомпозиція соціальної системи. На її уламках може бути побудоване щось нове. Але якою ціною і в чому буде полягати ця новизна? Так як грома­дянська війна піднімає знизу наверх всяку нечисть, а перемагає в процесі революційного терору між окремими загонами революції найбільш аг­ресивне, розлючене, цинічне та аморальне угрупу­вання, то вона (громадянська війна) завершиться політичною диктатурою (партії, групи, окремої особи або їх комбінацією). Тоді суспільство буде мати сильно виражений люмпенізований профіль, у т. ч. у сфері культури та ідеології.

Отже, розвинена класова боротьба, оснований на підтримці її ос­новних культурно-ціннісних орієнтацій соціальний рух і соціальна насильницька революція – явища різного порядку. Коли є одне (ска­жімо, революція), немає іншого (наприклад, розвиненої класової свідомості та заснованого на ній робітничого руху), і навпаки. Ро­звинена класова свідомість і її втілення в масовому соціальному русі виражає співучасливу приналежність до даного суспільства. Революція ж – це рішучий і безповоротний з ним розрив, його злам і зруйнування. Революція – це бунт частини проти цілого, особлива історична ситуація, коли частина виявляється могутнішою від цілого. Але тільки в одному – десктруктивному, руйнів­ному аспекті. Щоб після цієї руйнації здійснити якийсь розвиток, суспільству знову треба скласти, з’єднати заново свої складові елементи.

Звідси стає зрозумілим, чому революційність робітничого руху визначається не його здатністю повалити усталений порядок, а його здатністю стати важливим партнером історичної творчості. При належному його розвитку може стати гарантом соціо­творчої діяльності для інших, менш могутніх, соціальних рухів і груп. Не ставить (не має ставити, при належному рівні само­свідомості) робітничий клас і завдання подолати класову природу суспільства. Це б оз­начало уніфікувати історичний суб’єкт, зняти його внут­рішні суперечності і тим позбавити динаміки, перетворити державу, а швидше всього – партію, або їх певне взаємне злиття і накла­дання, в єдиного носія і гаранта системи історичних дій. На що вони, за визначенням, не здатні, бо є лише підпорядкованими (в нормальній ситуації) інструментами соціального розвитку. Дер­жава як соціальний інститут, партія як соціальна організація.

Можна, таким чином, стверджувати, що робітничий рух як такий виник не при капіталізмі, що йому дуже часто приписує марксистська традиція, а в розвиненому промисловому суспільстві. Капіталізм є стадією індустріалізації суспільства під керів­ництвом і при пануванні буржуазії як класу на основі стихійних ринкових відносин. Соціалізм радянського взірця теж є стадією індустріалі­зації, але на плановій основі, при пануванні державно-партійного апарату і повному знищенні не тільки автономного робітничого руху, але будь-яких форм його класової боротьби та опозиції. Ро­бітничий рух у розвиненому промисловому суспільстві не знищує класи і класову боротьбу і не прагне до цього. Він є лише подаль­шим наближенням до системи історичних дій. Класова боротьба обмежена сферою контро­лю над інстру­ментами соціального роз­витку – державою і соціальними організаціями. Робітничий рух прагне вийти на всі елементи системи історичних дій, у першу чергу – на культурну модель роз­витку, щоб сприяти ціннісній інтеграції і перспективній мобіліза­ції суспільства. Але він включає в себе не лише робітничий аван­гард, а й його ар’єргард (некволіфі­ковану робітничу масу та вихід­ців із сіл). Ці внутрішні суперечності визначаються боротьбою різ­них фракцій робітничого класу і працездатної частини населення, то наближаючи робітничий рух до історичного суб’єкта, то відкидаючи його назад, у класову або навіть професійну боротьбу (економізм). Куль­турно-ціннісні орієн­тації робітничого руху теж тримають­ся на цих опорах: витоками із традиційного (допромислового) сус­пільства, боротьбою із сучасним панівним класом, що постійно пра­гне монополізувати контроль над усією системою історичних дій, устремлінням на перспективу (в постпромислове суспільство).

У цьому зв’язку змінюються витоки робітничого незадо­волення. Тепер воно концентрується навколо перепон для творчої колективної чи індивідуальної співучасті у виробництві та демо­кратичному кон­тролі над рухом продукту праці, в т. ч. науково-технічного і культурно-ідеологічного характеру. Можли­вості для виходу на рівень соціальної утопії чи близької до неї духовнотворчої продукції у робітників незначні, у зв’язку з особливостями їх праці, способу життя і рівня культурно-освітньої підготовки. Професійна або бли­зька до неї політична діяльність, націлена на контроль над інструментами розвитку, теж мало доступна. Тому окремий робітник формується як персональний суб’єкт частіше всього через діяльність у соціальній (промисловій чи політичній) організації. Щодо представницьких органів робітничого класу, то тут ситуація визначає­ться двома факторами: успішністю їх полі­тичної діяльності і мірою під­контрольності власній соціальній базі. Робітничий рух поклика­ний об’єднати окремого робітника з системою історичних дій безпосередньо, хоча і дещо абстрактно: значення має не окрема особа, а вся соціальна група як база підтримки. У межах окремої соці­альної організації соціотворча активність робітників тим сильніша, чим обширнішою є їх спів­участь у керівництві підприємством – виробленні рішень і контролі над їх виконанням. Тут знову постає питання відмінності між функціоналістським і акціоналістським підходами: з точки зору структурного функціо­налізму співучасть робітників залежить від “людських відносин” на підприємстві.

У цілому ж робітничий рух визначається мірою його соціального невдоволення (участю у виробництві та практикою демократичного контролю за роз­поділом), збуренням по відно­шенню до класового противника, бороть­бою за контроль над системою історичних дій (історичною перспекти­вою). У першому випадку основою для вибору ціннісних орієнтацій є бунтівна психологія та узвичаєна практика реакцій (“габітус”, за терміно­логією П. Бурдьє. Див.: Социология политики.- М.: Социологос, 1994). У другому – протестуюча і викривальна ідеологія, най­частіше про­марксистської або просоціалістичної спрямованості. У третьому – перспективна утопія або футуротопія. Залежно від того, що кладеться в основу утопії – розвиток засобів діяння (тех­ніка, тех­нологія) чи розвиток засобів контролю над розподілом, вона (утопія) може бути техноутопією чи споживацьким, в т. ч. і культурно-освітнього спрямування, міфом.

Відношення до влади робітничого руху визначається харак­тером соціального управління даним конкретним суспільством. Робітничий рух перебуває в опозиції до режимів, які виходять із гри приватних інтересів, стихійного ринку, шукаючи рівноваги і згоди не між класами, а між групами інтересів, тиску і впливу. У таких стосун­ках робітничий клас завжди є тією стороною, яка програє (у нього не такий обсяг власності, щоб повністю покла­датися на гру приватних інтересів; ринок праці завжди віддає перевагу не основним, а аван­гардним професіям; групи тиску, інтересів і впливу не є його представницькими органами). Якщо суспільство прагне до планової раціоналізації економіки, соціаль­ного захисту і контрольованого розвитку, опозиція робітничого руху падає, а прагнення до переговорів, уз­годження позицій, балансу інтересів і компромісу зростає. Робітни­ки тоді про­являють незадоволення тільки тим, що це швидше декларовані принципи, а не дійсність, їх досягнення передається в руки пред­ставників панівного класу (економістам, менеджерам, ІТР), а не ро­бітничим організаціям. У даному випадку виникає розуміння спільності мети, переговори ведуться переважно з приводу шляхів і засобів її досягнення. У випадку до­сягнення консенсусу, становлення “соціальної держави”, визнання обраних культурно-ціннісних орієнтацій, робітничий рух стає полі­тичним спільником інших суб’єктів, сил і рухів. Тут, щоправда, його чекають нові загрози, в т. ч. стати знаряддям у руках держави.

Відповідно до цих ознак, можна типологізувати робітничий рух, поклавши в його основу профспілкову боротьбу як найбільш адекватне знаряддя відстоювання інтересів робітничого руху.

1. Опозиціоністський синдикалізм націлений, передусім, на боротьбу з класовим пануванням. У такому випадку профспілка носить загальноробітничий (в ідеалі – загальнонародний) харак­тер, а сам робітничий рух повністю акцентований на завданнях успішного класо­вого протистояння. У рамках цього типу можливі два різновиди: а) войовничий робітничий політичний активізм, який відкидає будь-які переговори, співучасть, компроміс, пошук домов­леностей і ба­лансу інтересів; його крайньою формою є політичний і соціальний анархізм (невизнання даного політичного режиму або існуючого соці­ального порядку, їх повне заперечення); б) розрив робітничого руху на дві відносно автономні частини: опозиційний синдакалізм економічного спрямування і опозиційну політичну боротьбу в рамках певної робітничої партії (комуністичної, соціа­лістичної, соціал-демократичної тощо).

2. Інтегративний синдикалізм, з декількома різнови­дами:

а) спрямований переважно на поєднання, вира­ження робітни­чого невдоволення та організацію колективного захисту і політичних дій. Профспілка розглядається як така, що покликана до співу­часті в загальній організації соціального порядку з ураху­ванням інтересів робітничого класу. Тут робітничий рух і його проф­спілку чекає загроза стати складовою частиною тоталітаризму; профспілка підпорядковує всі свої дії розвитку “людських відно­син” на виробництві, створенню відповідного ідейно-психологічного клімату. Слабкою стороною профспілки є нехтування проблемами розвитку на користь кон’юнктурі, примиренський характер дії, втрата бойовитості, здійснення формальної соціалізації може викли­кати збурення, некероване незадоволення і соціальний контррух.

3. Контрактуалістський (переговорний) синдикалізм, здатний зануритись у безконечну дипломатичну війну з можновлад­цями, утонути в адміністративних хитросплетіннях і пастках, знех­тувати потребами робітничого класу перед виробничою необхідністю. Він занадто великого значення надає рівновазі, а не розвитку, пе­реговорам, а не рішенням, нехтує глобальними цін­нісними орієнтаці­ями на користь тактики переговорів. Потреби робітників зводять­ся переважно до конкретних скарг, а їх задово­лення замінює справ­жній історичний рух. Переговорні структури таких профспілок призвичаюються до “верхніх поверхів”, стають автономними, відриваються від основної робітничої маси, пе­ретворюються в кінцевому результаті на звичайних політичних функціонерів.

Історія робітничого руху постає як історія подолання відчу­ження даного класу і гомогенних (подібних за становищем) йому прошар­ків через ствердження права на соціотворчу діяльність і демократи­чний контроль. Його влада і вплив у суспільстві тим вищі, чим бі­льший обсяг найманих працівників у загальній структурі робочої сили і слабша роль держави та панівних класів традицій­ного профілю. Роль робітничого руху багато в чому залежить від осо­бливостей суспільства, його типологічних ознак.

Соціальний тип 1

Визначається сильним, просунутим уперед економічним розвитком і слабким опором панівного класу. У такому випадку класова боротьба відбувається переважно в економічній формі (контроль за матеріа­льним виробництвом і розподілом, у більш конкретному вигляді як боротьба за контроль за умовами праці, найму і політики заробітної плати). Боротьба носить відносно локальний характер, її місце – переважно промислові, обмінні, розподільчі та споживацькі соціальні організації. Політичний аспект боротьби проявляється в пошуці адекватних засобів для проведення переговорів, узгодження ін­тересів, укладання задовільних ком­промісів. Профспілки діють частіше як групи тиску, а робітничий рух орієнтований на вираз, подання, поширення і ствердження культурно-ціннісних орієнтацій і легітимізацію способу життя трудящих (типовий приклад – США).

Соціальний тип 2

Характеризується сильним економічним розвитком і слабким профспілковим рухом. Не маючи змоги законного вираження і представлення своїх інтересів (через слабкість профспілок), робіт­ники схильні до стихійного бун­тівного виразу свого незадоволення або до пошуку патерналістських зв’язків з можновладцями. У ви­падку нормального розвитку по­дій може бути знайдений компроміс між цими протилежними тенден­ціями у вигляді легалізованого доступу робітників до співуправління виробництвом і розподілом. Для робітничого руху в таких умо­вах характерна глобалізація цінностей, на націоналістичній чи соціалістичній основі, що досяга­ється шляхом утвердження культур­но-ціннісної злагоди, соціально психологічної єдності тощо. Але таке завищення домагань діє руйнівним чином на сам робітничий рух, позбавляє його власних духовних підстав і орієнтацій. Тому він може розпастися на сукупність конкуруючих між собою течій, одні з яких акцен­тують на принципі ідентичності, інші – тотальності. (Типовий приклад – Іспанія, частково Франція).

Соціальний тип 3

Властивий слабкий економічний розвиток, але сильні проф­спілки. Їх вплив веде до суто номінального зростання заробітної плати і формального контролю за розподілом, нехтуючи при цьому контро­лем над виробництвом. Класова боротьба протікає в економічній формі. Вона має значний демонстративний ефект, але приносить мі­зерні результати. Вплив робітничого руху по­значається на політиці держави: вона зайнята більше проблемами справедливої винагороди, аніж організацією ефективного вироб­ництва. Економіка відчуває значний вплив зовнішніх факторів: кон’юнктури світового ринку, в т. ч. міжнародних інвестицій, науково-технічного розвитку і т. п. Політика робітничого руху визначається частіше економічними, аніж власне соціальними факторами (необхідністю співучасті у соціотворчому процесі). Оскільки профспілки виступають єдиним гаран­том справедливого розподілу, вони отримують відносну незалежність від робітничого контролю, централізуються і бюрократизуються. У цьому зв’язку виникає суперечність і напруження між верхами і низами у самій профспілці, а також між профспілками і власне ро­бітничим рухом. Верхівка більш стурбована політичними передумовами економічного тиску і боротьби, низи – поліпшенням умов прода­жі робочої сили. Звідси – значна вірогідність перетрубацій у ря­дах профспілок і занепаду робітничого руху. Вихід із даної ситу­ації вбачається у вигляді таких перспектив: злиття держави і профспілок, створення державно-синдикалістських форм контролю над виробництвом і споживанням (Швеція); злиття держави і профспі­лок у спільній боротьбі проти законних вимог трудящих (Україна); контррух у середині існуючих профспілок з метою їх суттєвої рео­рганізації (Україна).

Соціальний тип 4

Має місце значний економічний розвиток і сильний проф­спілковий рух. Спостерігається інтенсивна класова боротьба у всіх класичних формах (економічна, ідеологічна, політична). Вона досить жорстко прив’язана до практики робітничого руху, який, у свою чергу, характеризується значною розвиненістю всіх трьох визначальних при­нципів: ідентичності, опозиції та тотальності. Частково дія принципу тотальності переважає, тому робітничий рух прагне до контролю над усією сукупністю елементів системи історичних дій, а в ціннісних орієнтаціях значний відбиток знахо­дить ідея історичної місії про­летаріату, його особливого історичного покликання. Проблеми ро­бітників набувають соціально-політич­ну форму представлення, роз­гортання і розв’язання. Політизація робітничої свідомості супро­воджується могутнім конструктивним революціонаризмом, але кон­флікти легалізуються і не виходять за рамки закону чи традиції. Робітничий рух прагне, і в значній мірі досягає, контролю над виробництвом і споживанням, в т.ч. у сфері освіти і культурного виробництва. (Типовий приклад – Англія, як можливий – Італія).

Соціальний тип 5

Можна позначити виразом “контролюючий синдикалізм”. Проявляється як суперечлива єдність співучасті, протесту та опо­зиції. Єдність при цьому випливає із досить розвинених форм соціа­лізації виробничих організації (значна кооперація вироб­ництва і контролю). А протест і опозиція обумовлюються все ще значною поширеністю конфліктів взагалі, центрального класового конфлікту (як контроль за усією системою історичних дій), зокре­ма. Зазначений різновид робітничого руху проявляється як боротьба проти бюрократії та технологій у промислових організаціях, відчуження держави, звуження споживання, за демократичний контроль над культурою та освітою. Іншими словами, контролю­ючий синдикалізм – це одночасно інстру­мент опозиції, переговорів та інтеграції як суспільства, так і самого робітничого класу та його соціального руху. Він здатний набувати вираженого загаль­нонаціонального характеру, зливається з іншими соціальними рухами, проявляється не стільки як робітничий, скіль­ки народний рух. Тільки в цьому останньому випадку робітничий клас стає основною організуючою силою загального протесту: викли­ку, заперечення віджитих і ствердження нових культурно-ціннісних орієнтацій. І тільки в цьому відношенні можна говорити про історичну місію пролетаріату, а робітничому класу приписувати властивості гегемона історичного руху і розвитку.

4.2. Буржуазний (капіталістичний) рух

Буржуазії властиві всі недоліки панівного класу: колек­тивний егоїзм, схильність до зверхності, товарно-грошовий фети­шизм, не­правомірне зречевлення людських відносин, амора­лізм, цинізм, сексуальна розпуста, лицемірство, отоварення виміру людської гідно­сті, індивідуалізм, демонстративна дозво­леність, розкішне спожи­вання чужої праці, її продуктів і часу життя, корумпованість та ін. Але не можна нехтувати соціо­творчим аспектом її діяльності та її впливом на перебіг суспільних проце­сів. Це виявляється не стіль­ки у діях буржуазії як класу, скільки в ініційованому нею соціа­льному рухові.

Такого словосполучення (буржуазний соціальний рух) немає ні у вітчизняній (що зрозуміло – данина марксистській традиції), ні в зарубіжній (що не зовсім зрозуміло) літературі. Між тим про бур­жуазію можна і треба говорити не лише як про клас, але й як про со­ціальний рух, що спричинив низку важливих соціокультурних перетво­рень у свідомості і діях інших соціальних суб’єктів роз­витку. Як клас, буржуазію теж не можна малювати лише чорними фарбами. Вона може водночас виступати і як пригноблюючий, і як керівний клас. Са­ме як керівний клас буржуазія ініціює соціальний рух, згуртовую­чи навколо своїх культурно-ціннісних орієнтацій найближчі до неї суспільні верстви населення і чинячи суттєвий вплив на структуру історичних дій у всьому їх обсязі.

К. Маркс визначає капіталіста як персоніфікацію капіталу, його способу суспільного функціонування. Це – особа (група осіб), здатна перетворити авансований капітал у додаткову вартість. На його дум­ку, шляхом нещадної експлуатації трудящих взагалі, ро­бітничого класу особливо.

Частково це є правдою, але не всією. По-перше, капіталіст не є лише людиною економічною, хоча у сфері виробництва на обігу товарів містяться найбільш ґрунтовні його інтереси. Буржуазія, окрім того, є одним із суб’єктів культури і ціннісних орієнтацій, держави і правопорядку, моралі, соціальних почуттів. У неї своя ідеологія, власна утопія (економіко-виробнича чи технократична), психологія і колективний характер, спосіб життя, побут і дозвілля. Основні сутнісні характеристики сучасного промислового суспі­льства – суть, продукт і результат її соціотворчої діяльності. Не бачити цього не можна, замовчувати – аморально, не аналізувати – значить наперед погодитися з однобічністю і обмеженістю соціо­логічних досліджень.

Капіталіст не є лише персоніфікацією капіталу, так і ро­бітник не є лише персоніфікацією робочої сили чи відчуженої праці. Він є також організатором виробництва, ініціатором соціальних перетворень (особливо у сфері технологічного прогресу і технічної організації праці), державницькою групою, суб’єктом культурного виробництва і споживання, організатором побуту і дозвілля, іні­ціатором наукового прогресу і розвитку освіти.

Саме в результаті діяльності буржуазії небаченими раніше темпа­ми почали розвиватися продуктивні сили, відбувся перший і наступні промислові перевороти, виникли демократичні та правові держа­ви та політичні режими, заселилися міста, була створена сучасна інфраструктура виробництва, транспорту, побуту і товарного обігу. Це не могло б відбутися без певної підтримки і визнання з боку інших, у тому числі й опозиційно до неї настроєних соціальних верств, обростання класового ядра буржуазії іншими соціальними прошарками на шляху спільно орієнтованих колек­тивних дій.

Для самореалізації і згуртування буржуазія частково використо­вує уже вироблені до неї засоби консолідації (вечірки, салони, бан­кети, бали, сімейні кола, спортивні змагання і тощо), пристосову­ючи їх до своїх потреб, частково виробляє нові. Серед власне бур­жуазних найбільшого поширення набули клуби взагалі, полі­тичні клуби особливо. Досить сказати, що англійська і французька буржуазні революції визріли, оформились ідеологічно та організа­ційно саме в політичних клубах просвітницько-пропаган­дистського спрямування. Разом з усуспільненням матеріального виробництва, монополізацією, корпоративізацією та акціонізацією власності більш колекти­вістською ставала і виробнича та позавиробнича діяльність буржуазії. З цією ж метою нею активно використо­вувалась освіта, яка формува­ла спільність сприйняття, загальний напрямок мислення, оцінок, усуспільнювалася свідомість, забезпе­чувалася науковою і культурною інформацією, що вводи­лась у комунікаційний обіг шкільними програмами. Консолі­дувало її також спільне проживання в інтернатах і продовжене перебування в приватних навчальних закладах. Шкільні знайомства знаходили продуктивне продовження у світі дорослих стосунків у сфері еко­номіки, культури та ідеології, шлюбних відносинах тощо.

Неабияке значення в цьому контексті мало читання художньої літератури і белетристики. Буржуазію з повним правом можна назвати першим освіченим класом в історії людства. Хоч книго­друкарство було відкрито в часи пізнього середньовіччя, основним споживачем книж­кової продукції стала сама ця верства населення. Читання дуже вдало відповідає тому способу життя, який форму­вався з приходом, зусиллями або під керівництвом буржуазії: міське розселення людей, поява сімейного кола, пов’язаного з ним затишку та інтимного спіл­кування, відокремлення приватного життя від публічного, раціона­лізм та індивідуалізм. Недарма відомий канадський соціолог Маклюєн пов’язує книжну культуру і буржуазний індивідуалізм. Читання відбувається наодинці, передбачає розвинену уяву, здатність до раціонального мислення, вольової концентрації зусиль, самостій­ність оцінок і суджень. Разом з тим, воно формує певну категоріальність мислення та оцінок, що передбачає змістовну комуніка­цію і наявність загальної думки.

Самоконсолідація ж лежала в основі схильних до буржуаз­них цінностей інших, в першу чергу, найближчих до її становища і спо­собу життя соціальних верств. Вона (асиміляція) посилювалась спільним економічним, політичним і культурно-ідеологічним становищем. І хоч природним прагненням буржуазії, як і будь-якої іншої привілейованої групи, є самоізоляція, з її боку остання ніколи не набувала того масштабу, якого вона знала у рабо­власни­ків чи аристократії. Це пояснюється частково сус­пільним характером виробництва, частково іманентно властивим буржуазії прагненням до організації і контролю над соціополі­тичними і культурно-ідеологічними процесами. Як класу, буржуазії притаман­не прагнення до духовно­го керівництва і контролю, що означає устремління до широкої со­ціальної консолідації можливо більшого числа соціальних груп. Яка саме тенденція перемагала (реалізація свого групового інтересу чи вибір історичної перспективи і пов’я­заної з нею соціальної кон­солідації та мобілізації) визна­чалась тим, чи виступала у даний історичний момент у даній країні буржуазія переважно керівним чи переважно пригноблюючим класом.

Для впливу на інші верстви населення буржуазія особливо широ­ко використовувала політичні партії, громадські об’єднання, культурні та просвітницькі гуртки, пресу. Всі ці складові суспіль­ного життя або вперше виникли саме на буржуазній основі, або набули нового значення. Преса (газети і журнальна белетристика) тут заслуговує особливої уваги. Можна з впевненістю сказати, що саме для буржуазії та її спільників по історичному рухові газета стала колективним агітатором і пропагандистом. Хоч цей вираз В.І. Ленін вжив стосовно революційного згурту­вання пролета­ріату, це не зовсім так. Пролетаріат краще згуртовує телевізор, мітинг, стадіон і страйк. Більшовицька преса більше згуртовувала революційний авангард.

Соціальний рух буржуазії, подібно до інших соціальних рухів, підкоряється дії принципів тотожності, опозиції та тоталь­ності, сто­совно до особливої природи даної соціальної групи та її спільників.

Ідентифікація буржуазією власної сутності не є досить важ­ким завданням. Передусім вона є власником, і не лише засобів виробниц­тва. Тому, як на це звернув увагу ще Гегель, усвідомлює себе насамперед як власника, через персоніфікацію власності та тих обо­в’язків і прав, котрі випливають з даного факту. Тому класова са­мосвідомість буржуазії сформувалася досить рано, хоч і не зовсім у адекватній формі.

Спочатку буржуазія ототожнює себе з “третім станом”, від­мінним від середньовічної аристократії та кріпацького селянства. Свою від­мінність буржуазія вбачає у свободі (автономності від станів, їх способу життя, від народження даних прав (привілеїв чи обов’яз­ків і обмеженостей). А також у рівності, інтерпретованій як рівність громадянських прав і обов’язків. Нарешті, в братерстві, інтерпретованому як духовна близькість людей, котрі живуть за рахунок власної праці, розуму і кмітливості.

Саме перелічені вище цінності буржуазія протиставила насамперед своєму основному на той час класовому супротивнику – земельній, воєнній і релігійній аристократії. Рицарській воєнній честі та доб­лесті – продуктивну діяльність; ледарству і демон­стративному зневажанню праці – енергію і соціальну активність; діянню за кодексом рицарської честі – чесне ведення промислових і комерційних справ; середньовічній замкненості на справах общини – інтерес до громадських справ і бажання покращити соціальну організацію людей; зневажливій до поточних подій мрійливості та романтичній піднесе­ності – холодний розрахунок і точне знан­ня технології діяння. К. Маркс підкреслював, що у крижаній воді егоїстичних розрахунків буржуазія втопила середньовічну міщан­ську сентиментальність, ри­царську доблесть і релігійний екстаз. У певній мірі це так. Проте буржуазія стверджувала індивідуа­лізм, але переважно як особисту відповідальність, протиставлену общинній пасивності Середньовіч­чя. На стадії класичного капіта­лізму, з його переважанням персоні­фікованої власності, індивідуалізм отримував і негативні виміри. Але становлення індивідуальності не можливе без супроводження цього процесу його власною тінню – індиві­дуалізму та егоїзму.

Буржуазія вперше в європейській історії в повній мірі ствер­дила цінність сім’ї, домашнього достатку і затишку. Феодал не мав сім’ї в сучасному розумінні слова. Він утримував “двір” – випадко­ве зібрання близьких і далеких родичів, прихлібників, шукачів пригод, домашню челядь і домочадців. “Приватизація” сім’ї та створення інтимного кола йшла паралельно з приватизацією засобів виробництва, споживання, форм суспільної діяльності взагалі.

Противників у буржуазії є немало, як і у будь-якого іншого правлячого класу. Адже вона займала той соціальний простір, на який претендують (з більшими чи меншими на це підставами) більшість інших соціальних груп і прошарків. З одним із них (феодалами) бур­жуазія розправилася відносно рано, скориставшись масовим незадо­воленням, яке є обов’язковим супутником початку індустріаліза­ції. Остання передбачає залучення все більшого обсягу коштів; активного соціального нагромадження з наступним вилученням із ньо­го частки на користь науки, освіти, культури і технології, обез­земеленням селян, зубожінням навіть середніх прошарків населення, створенням резерву робочої сили, наведенням жорсткої трудової і соціальної дисципліни, в т. ч. з використан­ням силового примусу держави та ін.

Поставити під свої стяги такі значні маси населення, ще не маючи контролю над державою та її силовими інституціями, буржуа­зії допомогли саме висунуті нею нові культурно-ціннісні орієнта­ції. Ядро їх складали свобода, рівність і братерство. Окрім того, розроблена чи підтримана нею (це питання ще потребує подальшої розробки) культурна модель включала цінність наукового пізнання (на противагу релігійним віруванням), технічно озброєної пра­ці (на противагу ручній праці допромислового виробництва), захищеної законом власності (феодальний устрій допускав лише захищену зброєю власність), товарний ринок (на противагу на­туральному розподілу Середньовіччя), вільного виробника (на відміну від закріпаченого феодалом чи цехом пра­цівника Середньовіччя). Корпоративному колективізму середньовіччя, що на­гадував, як влучно висловився К. Маркс, людську зоологію, буржуазія протиставила самодіяльну особистість, яка не потре­бувала ні­якої іншої регламентації, окрім правової, і терпіла над собою лише владу закону.

Це суперечило попереднім суспільним порядкам, в основі яких лежала особиста (вассальна) залежність, гнів або милість господа­ря. Особа тоді виглядала як персоніфікація випадку, тепер вона мала сама себе формувати і стверджувати відповідно до власного ви­бору, обдарувань і ресурсів. Вираз “людина, що зро­била себе сама”, з тих пір міцно укорінився у культурі та масовій психології промислових суспільств.

Буржуазія від самого початку була противником втілення при­вілеїв за будь-якими критеріями: за народженням, етнічним чи со­ціальним походженням, релігійною належністю. Рівність перед за­коном була і залишається одним із найважливіших її принципів. Тому вона відмінила всі привілеї, окрім привілею робити гроші у якому завгодно обсязі. Таке зведення моралі до чистогану було і залиша­ється основним пунктом критики з боку її соціальних і культурно-ідеологічних опонентів. Тут взагалі спостерігається цікавий фено­мен: у цьому пункті феодальна (аристократична) і пролетарська критика співпадають, буржуа в ній постає як вульгар­ний нелюд, охоплений єдиною, але всепоглинаючою пристрастю – жадобою до гро­шей.

Культ грошей – це справді центральний елемент буржуазної куль­турної моделі. До себе і до інших буржуазія прагне застосу­вати саме його – як мірило всіх чеснот. Людина, в цьому контексті, дорівнює її банківському рахунку або його товарно-речовому ек­віваленту. Гроші (капітал) – це соціальний статус, показник ста­новища в суспільстві, вимір особистих талантів і обдарувань, дові­ри (кредиту) до нього з боку інших. Але ж гроші, пише, наприклад, К. Маркс – це щось зовнішнє по відношенню до людини, вони не зливаються з людською суттю, вони не є чимось невід’ємним від індивідуальності, їх можна чес­но заробити, а можна вкрасти чи привласнити розбоєм. Коли вони є, то надають людині зовсім інших соціальних вимірів, близьких до того, що перетворюють річ чи особу на свою протилежність: кривого роблять прудким, потворного – красивим, дурного – розумним, відлюдкуватого – комунікативним, слабкого – сильним і т. п. Треба, пропо­нують критики, відмінити гроші – це “всезагальне змішання всіх сутностей” (К. Маркс). І тоді кожна річ і кожна особа постануть у своєму справжньому вимірі, без зовнішнього штучного оформлення чи компенсації.

У значній мірі це так. Гроші – не універсальний показник люд­ської гідності. У науковій і художній літературі наведено досить прикладів їх потворного прояву (рабська залежність бідного від багатого, нерівний шлюб, куплене кохання чи прихильність, лицемірне вшанування людей, котрі більше заслуговують осуду і т. д).

У той же час наведений факт (орієнтація на гроші як масштаб речі чи людини) свідчить і про інше – діяльну природу буржуазії, її недовіру до слів і пошук об’єктивних критеріїв вимірювання та оцінки, її здоровий глузд, іронічний скепсис, недовірлива пересторога. В основі довіри буржуазії до світу лежить довіра до праці. Тому праця – це гроші; яка праця – такі й гроші. А які гроші – така і людина. Якщо людина вміє накопи­чувати, а не розтри­нькувати, в цьому виявляється її практична воля і персональна відповідальність (перед спільниками, сім’єю, суспільством у ці­лому).

Час, з такої точки зору, теж – гроші. А тому підлягає контро­лю, виміру і регуляції. Не лише підприємницька, але й соціо­культурна діяльність буржуазії привела до суттєвої трансформації сприйняття і використання часу. Він почав інтерпретуватись як ресурс, використання якого має бути ефективним і економним. Будь-яка еко­номія в кінцевому результаті зводиться до економії часу. Ця істина лежить в основі соціальної діяльності буржуазії. Вже пізніше, через наслідування, вона була запозичена іншими прошарками населення.

Капіталістичне програмування часу викликає справжній перево­рот у свідомості суспільства. Годинник було винайдено значно ра­ніше, а механічний – у ранньому середньовіччі. Але до капіталістич­ної цивілізації він сприймався більше як додаток, аніж як інстру­мент дії. Введення годинника зруйнувало природне відношення до часу і засновану на ньому загальну ритміку життя. День і ніч ви­мірюються як зміна, робочий день, робоча година, точно визначений початок і кінець роботи. З підприємства це перекинулося в інші сфери діяльності.

Звичайно, при цьому відбулося певне відчуження людини від при­роди. Проте натомість суспільство отримало точність дій, дисципліну діяльності, чіткість планування і контролю над усіма видами суспільної активності. Можливо, це не було таким вже й значним досягненням культури (хоч культуру праці та пов’язаних з нею ви­дів діяльності це підняло на новий щабель),але стало явним набут­ком цивілізації. Вся соціотворча активність буржуазії взагалі має не стільки культуротворчий, скільки цивілізуючий характер. У всьому тому, що стосується виробництва взагалі, виробництва зручностей існування зокрема, здобутки саме бур­жуазної організації праці та руху її результатів поки що складають неперевершений взірець.

Фігура капіталіста внутрішньо досить суперечлива. До того ж сама буржуазія весь час змінюється, відображаючи об’єктивну еволюцію суспільства, а частково визначаючи напрям і зміст істо­ричного по­ступу. Саме в останньому аспекті можна говорити про соціотворчу роль буржуазії як особливого класу і як особливого соціального руху.

Історичною висхідною точкою формування даної групи була ді­яльність негоціанта – торгового посередника. У той період, мабуть, і виробились такі риси групового характеру буржуазії, як ініціати­ва, покладання на власні сили, підприємництво, попередній твере­зий розрахунок понесених витрат і очікуваних набутків, здатність до ризику і зваженої авантюри, недовіра до пустої балаканини і словесних обіцянок. Саме ця група внесла у суспільні відносини конвенцію і договір як основу стосунків. Контрактні відносини були, можливо, тією емпіричною базою, безпосередньо спостережуваною ре­альністю, від якої відштовхувалися прибіч­ники теорії суспільного договору.

Втілення даного принципу мало вирішальне значення не лише для розвитку політичної демократії, але і всіх інших сторін сус­пільного життя. Не перебільшуючи, можна сказати, що без розробки і втілення даного принципу, промислова цивілізація, котра кладе початок регульованому розвитку, була б неможли­вою.

Негоціанта наслідує промисловий підприємець – власник, органі­затор виробництва та обміну товарів. Приватний власник досить часто розглядається як узурпатор, злодій, майже бандит з великої дороги. Особлива увага приділяється витокам приватної власності. “Це – кра­діжка”, – стверджував Прудон. “Це – результат добросовісної праці, продуманого ведення господарства, заощад­ливості та ініціативи”, – заперечували йому класичні англійські економісти Сміт і Рікардо. “Це – результат безпо­середньої експлу­атації промислових робітни­ків і всього трудящого населення”, – наполягав К. Маркс.

Виникнення приватної власності спричинене багатьма дже­релами, серед яких є незаконні чи просто аморальні. Але капіталіст став історичною фігурою, буржуазія – історичним класом, буржу­азний со­ціальний рух – соціотворчою силою суспільства зовсім не тому, що їхня діяльність заснована на приватній власності. Рабовласник, феодал, князь, король, монархи та ін. – теж власники. Революційний підхід буржуазії до власності проявився в тому, що вона легалізувала і захистила її історично складені форми, в т. ч. з використан­ням силового примусу держави. Власність стала законною юридично і священною мо­рально. Звідси випливає щонайменше два наслідки: 1) законною може бути лише законно здобута власність, що поклала край існуючій до цього роз­бійницькій сваволі, в т. ч. на державному рівні; 2) власність не стільки право, скільки обов’язок. Тіль­ки той є її достойним володарем і спадкоємцем, хто її зберігає і примножує. Багатство суспільства, таким чином, має складатися із багатства його гро­мадян. А це один із шляхів до створення необ­хідних соціальних нагромаджень, без яких не можуть бути зроблені ті вилучення, що направляються на розвиток.

Яка із двох форм власності (приватна чи державна) буде при цьому більш ефективною? Це питання надумане, бо вже стала загальною дум­ка про правоздатність всіх форм власності. Але відпо­вісти на нього, коли воно вже поставлене, можна було б так: приват­на (або якась інша, але не державна) власність більш ефективна при створенні соціальних нагромаджень, державна – при здійсненні з неї необхідних вилучень. Тому розв’язання проблеми в найбільш загальному вигляді полягає в тому, щоб розумно поєднати їх між собою, віднайти між ними необхідну міру і пропорцію. Множинність форм власності та соціально орієнтована держава і буде, мабуть, шуканим у цьому відношенні ідеалом. Тому при всій шанобливо­сті до власності саме буржуазія ввела інститут банкрутства як ефективний метод боротьби з випадковими власниками. А при необхідності підключила до цього і державний нагляд за використанням за­собів виробництва, ресурсів, матеріалів, корисних копалин і, на­решті, за викорис­танням робочої сили (трудове законодавство та інспекторський нагляд за промисловістю).

Буржуазії роблять закид щодо приватного найму робочої сили. Справді, робітник протягом робочого дня (тижня, місяця, року) стає власністю капіталіста, але на законних підставах і під пра­вовим наглядом держави, яка зовсім не іграшка в руках однієї лише буржуазії. Політична демократія означає підконтрольність дії держави всьому суспільству, хоча й різним його прошаркам у різній мірі. Ствердивши принцип дбайливості та заощадливості у використан­ні ресурсів, буржуазія з необхідністю переносить його на відношення до робітника. Саме в рамках буржуазного способу виробництва виникли і знайшли втілення наукова організація праці, тейлоризм, теорія ефективного адміністрування, політика людських стосунків, виріс сучасний менеджмент (заощадження) людських ресурсів, бережного ставлення до фізичних і психолог­гічних потенцій людини. Про це ж свідчить сучасний науково-технічний і технологічний прогрес. Те, що буржуа­зія керується принципом отримання прибутків, суттєвого значення для оточеного увагою працівника не має.

Як приватні власники і суб’єкти економічної діяльності, капіталісти діляться на промислову і фінансову групи. Фінансисти – більш “чистий” тип буржуа, оскільки вони безпосередніше реалі­зують його життєву мету – отримання додаткової вартості на авансований капітал. Тут – саме той випадок, коли гроші роблять нові гроші. Разом з тим у сфері фінансового обігу утримуються найбільші можливості для грошових спекуляцій, незаконних операцій, непідконтрольного інвестування. Саме ця фракція бур­жуазії найчастіше демонструє гір­ший бік її обличчя.

Промислова буржуазія, звичайно, більш зацікавлена загальним станом економіки, заперечує спекулятивне накопичення (особливо у сфері фінансового обігу), наполягає на продуктивному інвестуванні як виробництва засобів виробництва, так і предметів споживання, розвитку робочої сили, виробництва ресурсів розвитку (науки, тех­ніки, культури, освіти). Вона активніше стурбована грома­дянським станом суспільства, мірою замирення соціальних груп і згодою між ними, державними справами. Це – така частина даного класу, котра, будучи більш політизованою, інтенсивно бере участь у державному та громадському житті.

За ознакою багатства, влади і престижу (основні класотворчі ознаки) розрізняють велику, середню і дрібну буржуазію. Велика буржуазія є міцно згуртованою в економічному, політичному і куль­турно-ідеологічному відношеннях. Вона майже повністю самовідтворюється (приблизно на 95 %) без притоку свіжих сил. Тому вона не бере активної участі в соціальних переміщеннях ні вниз (наявні ресурси дозволяють утриматися на завойованій соціальній позиції), ні вгору (вони посідають верхні щаблі соці­альної драбини). У зв’язку з цим вона схильна до консерватизму, обережності в соціальних діях. Соціальна ініціатива її супереч­лива, наявні ресурси за­безпечують будь-який розумний ризик, а досягнуте становище під­штовхує до обережності, самоізоляції та дистанціювання щодо інших суспільних верств, особливо щодо їх намірів зайняти вже окресле­ну соціальну територію.

Велика буржуазія ініціює нові господарсько-виробничі та фі­нансові справи, сподіваючись на економічний прибуток. Середня і дрібна буржуазія більше схильна до політичних і культурно-ідеологічних ініціатив: вони прагнуть змінити умови і правила соціальної гри, які б гарантували кращі шанси на соціальне про­суван­ня. Якщо ініціатива знаходить значну соціальну підтримку, тоді навколо них групуються інші суспільні верстви, орієнтовані на буржуазні цінності і спосіб життя. Соціальний рух виникає тоді, коли всі ці структурні компоненти (велика, середня і дрібна бур­жуазія та їх спільники) об’єднуються навколо досить приваб­ливих і перспективних культурно-ціннісних орієнтацій.

Середня і дрібна буржуазія є агентом пропаганди і розпо­всюдження буржуазних поглядів щодо інших соціальних верств, у результаті чого ці орієнтації стають нормами і правилами поведінки зна­чних прошарків населення, а також основою соціаль­ного контролю та чинниками соціальних дій, в т. ч. соціо­творчого спрямування.

У цьому контексті зрозумілими стають витоки різного став­лен­ня до держави різних фракцій буржуазії. Велика буржуазія, звичай­но, більш-менш байдужа до поточних справ держави. Вона прагне контролювати загальний стан політичного режиму безпо­середньо (займаючи найвищі державні посади) або опосередковано (через економічний та культурно-ідеологічний тиск на уряд). Від держави вона вимагає, в першу чергу, забезпечення сприятливих умов ефективного грошового обігу і ринків.

Середня і дрібна буржуазія, навпаки, досить політизована. Вона прагне створити для себе сприятливі політичні передумови з метою соціального просування. Її власність потребує більшого державного захисту, а набутий статус – легалізації. Перед нею завжди постає негативна перспектива соціального сходження, а дер­жавні пости і політична діяльність вважаються певними га­рантами стабільності. Будучи ближче до основної маси народу, вона є чутливішою до його скарг, вимог, протесту і опозиції.

Тому в культурно-ціннісних орієнтаціях буржуазії завжди супе­речливо переплітаються антидержавні (звуження контролю дер­жави над перебігом соціальних процесів) і продержавницькі наст­рої, гасла і вимоги. Якщо перемагає перша тенденція, то відбува­ється “консервативна революція”: вимога незалежного і нерегульованого ринку, згортання соціальних програм, приватизація ос­віти, культури, медицини і т. д.(у США це спостерігалося за часів президентства Р. Рейгана). У випадку перемоги другої тенденції відбувається інтенсивне одержавлення економіки, куль­тури та осві­ти на манер кейнсіанства, широке розгортання соціальних програм, інтенсивний соціальний захист (“новий курс” президен­та Рузве­льта).

Власник, що вже зазначалось, не єдиний, а на сьогодні і не головний представник даного класу. Буржуа є також організатором виробництва, керівником промислових, обмінних, розподільчих і споживацьких соціальних організацій, політиком, культурним і гро­мадським діячем. У сучасному промисловому суспільстві пер­сональна (індивідуальна) власність у значній мірі втратила свій попередній вигляд. Вона корпоратизована, акціонована, колекти­візована чи коо­перована. За певних умов буржуа діє переважно як організатор і ке­рівник-менеджер. До того ж група менеджерів не накладається цілком на групу буржуазії. До неї рекрутуються і обдаровані представни­ки з небуржуазних прошарків. Тому гово­рити про буржуазію за таких умов як про єдину групу, класовий моноліт взагалі, недоречно.

Переміщення управлінської функції на центральне місце в структурі діяльності даного класу і зайняття групою управлінців (мене­джерів) центрального становища в суспільному порядку ілюструє відкрите ще в минулому столітті М. Вебером основне соціальне при­значення буржуазії – бути раціоналізатором системи соціальних дій. Капіталізм, заперечував Вебер Марксу, виникає не з причин появи приватної власності на засоби виробництва і споживання, товарного виробництва, ринку, банків, кредиту, про­дажу робочої сили, експлуатації, пауперизації робітників і т. д. Це – наслідки більш глобальної причини. Капіталізм, вважав він, виник завдяки тому, що в певному місці (Західна Європа і США), у певний час (17–19 ст.) поєдналися відкриті людством різні форми раціональності, які до того існували окремо, кожна сама по собі: римське право, наука (особливо природознавство), техніка (як система штучних ефективних засобів діяння), бюрократія (як раціоналізоване управління знач­ною масою виконавців), просвіт­ницька (раціональна) революція і збудований на її засадах “світ­ський” світогляд, католицька церква, особливо в особі її найбільш раціоналізованих відгалужень – про­тестантизму, каль­вінізму і лютеранства. На цьому культурному ґрунті сформувалась певна система соціальних відносин і діянь: спосіб господарювання, орга­нізації суспільного, інституційного та індивідуального життя на принципах доцільності, раціоналізму, зваже­ного попереднього розрахунку витрат і очікування здобутків. Капіта­лізм переборює стихійність та ірраціоналізм історичного поступу.

В основі господарської діяльності буржуазії лежить плано­мірний розрахунок, прибуток і ефективність, раціональна політична діяльність, набута мораль – етика управління. А всю структуру її діяльності пронизує принцип економії всього: часу, зусиль, енергії, матеріалів, талан­тів, інформації, інших ресурсів, людської активності. Саме такою є культурно-історична місія буржуазії як класу і як ініційованого нею соціального руху. Вона подолала агресивний і войовничий активізм середньовічного лицаря і смиренний послужницький аскетизм католицької церкви, втіливши в життя принцип “світської аскези”. Тут бізнес (справа) виступає одночасно критерієм успішної діяльно­сті, особистим покликанням, вірою, вищим суддею і мірилом прожитого життя, об’єктом по­клоніння і жертвопринесенням, радістю і сенсом життя. Поширення даного продуктивістськи орієнтованого соціально­го активізму на всі сфери життя і всі сприйнятливі до цього про­шарки населення і складає внутрішній стрижень буржуазного соці­ального руху.

Інші соціальні рухи

Основою, ядром та ініціатором соціального руху може стати будь-яка група, якщо вона утримує такі культурно-ціннісні орієн­тації, які можуть бути визнані та підтримані іншими суспільними прошарками. Але не всі групи мають для цього необхідні ресурси: чисельний склад, відповідну самоорганізацію, ініціатив­ний аван­гард, достатній престиж і вплив у суспільному середови­щі. Тому ініціаторами соціальних рухів найчастіше стають досить чисельні та організовані спільноти, особливе становище яких спо­нукає до оволодіння системою історичних дій, підпо­рядкування його і проголошення історичного руху (соціотворчого процесу) на даному відрізку еволюції суспільства.