Національно-визвольний рух

Етнос і нація є групами спільного історичного походження, продовженого існування в одному і тому ж історичному просторі та часі. Вони мають приблизно однаковий господарський уклад, спіль­ну соціальну пам’ять (мову, культуру та історичний досвід), єдність рис колективного характеру, психологічного складу і способу життя, освоєну географічну територію. Відмінність між етносом і нацією не дуже виразна, хоча інтуїтивно зрозуміло, що це дещо різні речі. Надалі під нацією ми будемо розуміти чисельний етнос, оформлений державно. Або етнос, у якого до­сить ресурсів для державного самовизначення. Тоді він бореться за визнання права на власну соціокультурну і політичну ідентич­ність іншою нацією, най­ближчими чи більш віддаленими сусідами або всією міжнародною гро­мадськістю. Національно-визвольні рухи – це боротьба окремого ет­носу чи нації (у подаль­шому акцент буде ставитись на нації) за свій суверенітет, проти поневолення і колонізації.

Колонізація може бути економічною, політичною, культурно-духовною, соціальною. Відповідно до цього можуть розгортатися форми національно-визвольної боротьби. Політичне поневолення складає основу всіх інших його форм. Тому національно-визвольна боротьба найчас­тіше набуває політичної чи квазіполітичної фор­ми. Вона включає організацію озброєного опору, формування політичного авангарду (партії, кількох партій чи партійних угру­пувань), інших форм самоорганізації, згуртування і підтримання дисципліни, мобілізацію всього або більшості населення на єдиній ідейно-психологічній основі.

Надалі мова йтиме не про національно-визвольну боротьбу, а саме про національно-визвольний соціальний рух. Аналізу під­лягатиме теоретична і практична діяльність нації та її духовного авангарду по створенню та відродженню системи істо­ричних дій заради налагодження нормального соціотворчого процесу на власній етнічній основі.

Суб’єктами національно-визвольного руху бувають нації двох видів: 1) ті, поневолення яких відбулося на доісторичній фазі роз­витку, ще на ступені родоплемінних, рабовласницьких чи ранньофеодальних відносин; 2) нації, розвиток яких відбувався паралельно з розвитком авангардної нації, але які з тих чи інших причин втратили на якійсь історичній фазі свою державність, а тепер прагнуть відновити свій політичний суве­ренітет. Зрозуміло, що це різні суб’єкти історичних дій, тому у них буде принципово різна струк­тура історичних дій, як по кожному елементу окремо, так і по способу їх зв’язку в єдине ціле. Щоправда, можливий і третій варі­ант. Нація-поневолювач переважає поневолену націю лише в одному якомусь аспекті: військовому, економічному, культурно-ідеологіч­ному та ін. Тоді національно-визвольна бо­ротьба буде спрямована на подолання саме цієї залежності.

Система історичних дій в останньому випадку принципово не змі­нюється, а терпить суттєву трансформацію. З усіх складових істори­чності лише наука і технологія, якщо вони є в наявності, принципово не міняють своєї природи, змінюється лише спосіб їх практичного використання (в інтересах національного розвитку). Це пояснюєть­ся тим, що система знання і технологія є найбільш автономними складовими історичності, разом з тим вони є найменш соціально залежними її елементами. Тому проблема на­буває суто силового вирішення – владного перепідпорядкування. Звичайно, коли у повсталої нації є для цього досить владних, в т.ч. силових (армія чи озброєні загони повстан­ців, достатньо могут­ніх, щоб контролювати порядок на своїй тери­торії) механізмів. Нако­пичення теж будуть мізер­ними, адже до цього економіка поневоленої нації була сировинним, енергетичним чи людським (у плані дешевої робочої сили) придат­ком економіки панівної нації. Тому ефективна національно-визволь­на боротьба можлива або за рахунок подальшого зубожіння на­селення поне­воленої нації (що ставить під сумнів можливість ефек­тивної соціально-психологічної мобілізації), або за рахунок зовнішньої допомоги і субсидії (що, в кращому випадку, вже ставить під сумнів ще не завойований суверенітет).

Реалізація принципу ідентичності стосовно етносу і нації за­лежить від двох обставин: розвитку власної культури і збереження культурної самобутності на час підйому національно-визвольно­го руху. Це взаємопов’язані чинники. Має значення також відпо­відність національної культури реаліям сучасних промислових суспільств. Чим відмінність вища, тим у більшій мірі соціально-психологічна інтеграція основної маси населення має відбуватися на традиційних культурно-ціннісних орієнтаціях (родоплемінних звичаях і міфах чи фольклорі аграрного суспільства). Для цих суспільств велике значення для консолідації має наявність впли­вової релігії, її організаційна і духовна єдність.

У дрібних розмежованих етносах, які знаходяться на родоплемінній стадії розвитку, консолідація часто набуває особливо важкого і затяжного характеру. У них відсутня єдина мова, релігія, звичаї, обрядовість, загальний менталітет. Натомість, у більшості випадків наявна традиційна міжплемінна ворожнеча і недовіра (трайбалізм). Між тим, по­єднатися вони можуть і повинні навколо якоїсь однієї етнічної групи. Це може сприйматися інши­ми етносами, особливо їх племінними вож­дями, як посягання на родоплемінний суверенітет, культурно-мовну аутентичність та самобутність. Водночас етносу, який уже пройшов стадію родопле­мінного об’єднання і проявляється як єдина на­родність, культурно ідентифікуватися і політично об’єднатись знач­но легше. До того ж, як правило, на цьому етапі розвитку утверджується єдина релігія.

Авангардною групою національно-визвольного руху є наці­ональна еліта. Як правило, вона виступає об’єктом інтенсивної культурно-духовної обробки з боку правлячої нації. Певна її частина при цьому залучається до колоніальних політичних та адміністративно-керівних струк­тур. При цьому відбувається їх відчуження від власної культур­ної ідентичності, нехтування наці­ональними інтересами. М. Грушевський дещо скептично ставився до можливостей української культурно-політичної еліти очолити національно-визвольний рух на тій підставі, що Україна втратила вищі, майново сильні, культурно розвинені і політично самостійні прошарки. “Частково вони, – пише М. Грушевський, – пристали до чужої привілейованої державної народності, розір­вавши зв’язок зі своєю народною стихією, част­ково були відсунуті і затерті представниками державної народності” (Освобождение Росии и украинский вопрос. Статьи и заметки. – Спб, 1907. – С. 142).

Представники правлячої нації добре це розуміють і в більшості випадків своїх намірів не маскують. “Наш громадський обов’язок, – говорив у свій час один із генерал-губернаторів французьких колоній в Африці, – політична і економічна необ­хідність висувають перед нами подвійне завдання: з одного боку – формування кадрів, які мають стати нашими представниками у всіх сферах життя, для чого треба створити добре відібрану і відпо­відно підготовлену еліту, з іншого – виховання основної маси народу” (Мумоні А. Освіта в Африці. – Париж, 1964. – С. 54). В обох випадках йдеться про те, аби “вирвати туземців з їх рідного середовища і залучити до французької культури”.

Формування культурно-політичної еліти туземного населення зазвичай проходить у три стадії. Першу образно можна було б поз­начити як “мавпяча”. На цьому етапі відбувається активне засвоє­ння чужої культури і така ж інтенсивна відмова від власної. За­позичені зразки поведінки не просто наслідуються: вони від­творю­ються і втілюються у карикатурно перебільшеному вигляді. Представ­ники поневоленої нації хочуть бути більше схожими на своїх поневолювачів, аніж ті є самі, засвоюючи суто зовнішнім і форма­льним чином їх мову, звичаї, манери поведінки.

Пройшовши, як правило, первинну соціалізацію в сім’ї і середо­вищі найближчого суспільного оточення, вони, проте, не можуть по­вністю позбутися наслідків традиційного виховання. У результаті виходить маргінал-проміжна, міжкультурна особа, яка в більшій або меншій мірі позбавлена чіткої культурної ідентич­ності: втратила одну культуру і віру, але у повній мірі не набула іншої. Це особа з досить складним і в більшості випадків невро­тичним внут­рішнім світом. Працюючи з африканськими емігрантами, французькі психіатри дійшли висновку, що “сама по собі транс­плантація в ін­шу культуру вже патогенна”.

Наступну фазу можна було б назвати як “повернення до витоків”. Особа стає непримиренним критиком чужої і некритичним обожнювачем власної культури. Активна спроба асимілюватися змінюється не менш активною самоізоляцією. Сліпе попереднє схиляння перед панівною культурою переростає в ненависть до неї, абсолютне її заперечен­ня, відкидання і витіснення із власного культурного простору. При цьому спостерігається завищена оцінка власної культурної самобут­ності, суцільне некритичне її сприй­няття, сліпе обожнювання, міфологізація чи ідеологізація минулого. Дуже часто при цьому реаль­не замінюється уявним, дійсне – нормативним та ідеалізованим. Оживають і оживляються пле­мінні та общинні міфи і перекази, спога­ди раннього дитинства та історичної минувшини, інші фольклорні елементи культури, по­силюється відчуття приналежності до “бра­тів по крові”. Традиції та історична спадщина абсолютизуються, стають самоцінними. На такому ґрунті найчастіше виникає націона­лістично орієнтована ретроутопія чи націоналістична ідеологія.

Третю фазу можна було б визначити як “позитивну реконструк­цію втраченої культурної ідентичності”. На цьому етапі елементи куль­турної самобутності більш-менш вдало поєд­нуються з авангардними культурно-ціннісними взірцями сучасності, включа­ють у себе не лише власний історичний досвід, але й здобутки світової цивіліза­ції.

Успіхи національно-визвольної боротьби у значній мірі зале­жать від того, як вдалось поєднати різнорідні елементи в сис­темі культурно-ціннісних орієнтацій та структурі особи: націона­льної еліти та основної маси населення, а також відповідно пред­ставити їх в поширюваній культурній моделі розвитку та ін­ших елементах системи історичних дій. Ідеальним випадком реалі­зації прагнення нації до власної ідентичності можна вважати досяг­нення нею стану “інтегративного націоналізму” – системи панівних ціннісних орієнтацій і практики визвольної боротьби.

Культурна ідентичність посилюється опозицією до панівної нації. Опозиція як механізм консолідації тим більше необхідна, чим слабше діють механізми згуртування на основі власної куль­турно-ціннісної ідентичності. Соціально-психологічним механізмом цього процесу виступає створення “образу ворога”. У даному ви­падку це не складна проблема, бо продовжена колонізація формує досить стійкі почуття невдоволення, ненависті, ображеної на­ціональної честі і гідності та ін. Вони тим сильніші, чим більша расова, антропологічна і культурно-психологічна несумісність взаємодіючих націй. А також за умови, коли колонізація набуває відверто насильницьких форм, супроводжується зубожінням ос­новної маси корінного населення, його релігійною, культурно-освітньою чи іншими формами дискримі­нації. Почуття невдово­леності слабшають, якщо колонізація носить більш м’які форми, а взаємодіючі національні спільноти мають значну кількість спільних ознак (належать до однієї народності, мають значну культурну ідентичність, сповідують одну й ту ж релігію, мають однакове або подібне історичне минуле, є разом жертвами третьої пригноблюючої сили).

У такому випадку націоналістична психологія, ідеологія чи утопія мають перспективу стати підґрунтям культурної моделі ли­ше за умови, що буде проведене відповідне розмежування: різко акцентована етнічна своєрідність та культурно-мовна само­бутність, створена самовиразна релігія, відповідно перетлу­мачене минуле, відбудеться ототожнення супротивної нації та третьої панівної сили. Практично це можливе при досить розвинених почуттях етнокультурної ідентичності або при значному колектив­ному невдоволенні кризовою ситуацією. В останньому випадку (наявність інтенсивного масового роздрату­вання) вже існує колективна потреба в об’єкті ненависті, тому “образ ворога” виробляється, сприймається і ствер­джується по­рівняно легко.

Принцип тотальності реалізується через створення відповідної культурної моделі, на ґрунті якої відбувається ідейно-психоло­гічна консолідація визвольного руху. В її основі може лежати наці­ональна психологія, ідеологія чи утопія. Національна пси­хологія включає в себе колективні настрої, вірування, звичаї та колектив­ний здоровий глузд. Сам факт колоніальної залежності в більшості випадків є достатньою передумовою для появи настроїв невдоволен­ня, гніту, обурення, надії та сподівань на краще май­бутнє.

Трансформація цих почуттів у викривальну чи протестуючу іде­ологію відбувається через відповідну діяльність професіоналів. При цьому можуть бути використані різні поєднувані елементи і цінності: свобода і само­стійність, політико-державна незалежність, збереження етно-культурної аутентичності та самобутності. Але обов’язково ідеологія або утопічна конструкція мають поєднати всі ці цінності у більш-менш логічно впорядковану систематизовану теоретичну модель.

У випадку, коли ідеологія висуває тезу про расові, націо­нальні, мовні, етно-культурні та ін. наперед задані переваги даної спільності перед іншими, вона (ідеологія) отримує націоналіс­тичне спрямування. Соціальними прошарками, найбільш схильними до прийняття і схвалення такої ідеології є, як правило, маргінальні (проміжні) прошарки населення: дрібна буржуазія, люмпен-про­летаріат, люмпен-інтелігенція, безробітні, студентська молодь, етнічні та релігійні меншини. У більш загальному значенні – всі ті верст­ви населення, котрі невдоволені своїм ста­тусом, але не мають реальних можливостей для його поліпшення. Національна та націоналістична ідеологія, відповідно до загальної природи ідео­логії, може носити захисний або аполо­гетичний характер. Якщо в основі національно-визвольного руху лежить викривальна чи захисна ідеологія, він досить швидко перетворюється в політичну партію чи її подібність.

Національно акцентована соціальна утопія виникає і при­живається порівняно легко у двох випадках: коли нація має реальну історичну перспективу і коли вона зовсім її позбавлена. Міфологічна, художньо-образна переробка цих тенденцій матиме протилежну часову спрямованість: у майбутнє або минуле. У першому випадку маємо футуроутопію, у другому, – ретроутопію. Комбінація їх можлива за умов, коли національно-визвольний рух очолюють дві рівномогутні, але протилежно орієнтовані політич­ні еліти. Одна з них націлена на розв’язання соціально-економічних завдань, друга – проблемах духовного (етнокультурного) відрод­ження, повернення втраченої ідентичності.

Національний рух не обов’язково носить визвольний характер. Національні почуття і пов’язаний з ними ідейно-психологічний комплекс можуть бути використані як ефективний засіб інте­грації та консолідації суспільства в багатьох інших випадках: у воєнному протиборстві, подоланні економічної та соціальної від­сталості, в інших кризових ситуаціях. Зокрема, на початковій стадії індустріалізації у західноєвропейських суспільствах соціальна консолідація відбулась на національній основі. Класове розмежу­вання і боротьба, поширення соціальної аномії (ізольованості) у зв’язку з інтенсивною міграцією із села в місто, відривом від сільської общини та традиційного способу життя, ріст індивідуа­лізму, підвищення значимості сім’ї та інтимного кола в особистому житті, секуляризація релігії робили націю не лише природним, а й єдино можливим засобом суспільної інтеграції. Але в цьому випадку втрачається етнічний і зростає геополітичний аспект національної кон­солідації. Етнічний простір ототожнюється з державною територією, національна культура – з ії офіційно визна­ними зразками, почуття етнічної приналежності трансформуються в державний патріотизм, общинний контроль набуває адміністра­тивних форм, політичні і дер­жавні діячі вигля­дають як “батьки нації” тощо.

Національно зафарбована масова психологія, ідеологія та уто­пія виступають у цьому випадку формою колективного від­чуття і передчуття нового – промислового суспільства і пов’язаної з його розбудовою соціальної мобілізації.