2018-02-14
482
Кожне суспільство має вирішити три фундаментальні проблеми: що виробляти (які товари і послуги та в якій кількості)?; як виробляти (за допомогою яких обмежених ресурсів і технологічних засобів)?; для кого виробляти ці товари (хто їх споживатиме)?
Обмеженість економічного потенціалу країни можна проілюструвати за допомогою графіка межі виробничих можливостей. Якщо результати виробництва (товари чи послуги, які споживаються або використовуються у дальшому виробництві) умовно поділити на дві групи (наприклад, суспільні товари й приватні товари), то межа виробничих можливостей відбиватиме максимальні кількості суспільних і приватних товарів, які можуть одночасно вироблятися за даної кількості ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються[12].
Країни по-різному вирішують ці три фундаментальні проблеми. Найважливішими формами організації економіки є командна та ринкова.
Сутність командної економіки полягає в тому, що держава здійснює координоване ведення господарства в масштабах країни. У Радянському Союзі це здійснювалося через народногосподарські плани економічного й соціального розвитку, які за своєю суттю були зведенням переважно обов’язкових (директивних) завдань для всіх ланок організаційної структури економіки. У планах указувалося кому, яку продукцію і в яких обсягах виробляти, кому і за якою ціною поставляти. Такому порядку відповідала адекватна система постачання ресурсів, що ґрунтувалася на централізованому розподілі виробничих фондів.
Елементи командної економіки тією чи іншою мірою застосовувалися урядами економічно розвинутих країн під час світових війн, тривалих економічних криз та інших подій з метою мобілізації економічних ресурсів для вирішення певних завдань. Водночас практика господарювання за директивними планами протягом десятиліть довела свою неспроможність забезпечити ефективний, збалансований розвиток економіки. Економічне зростання ціною обмеження особистого споживання стало основним критерієм суспільного розвитку.
Командна форма організації економіки, заснована на монополії державної власності, призвела до переважно екстенсивного типу розвитку, нечутливості економіки до досягнень науково-технічного прогресу; сприяла закріпленню існуючої структури виробництва (розвитку диспропорцій); зумовлювала зрівняльний розподіл благ у поєднанні з привілеями для окремих груп населення; руйнувала трудову мотивацію працівників, їхню ініціативу; породжувала незадоволений попит в усіх сферах [54].
Для ринкової форми розподілу обмежених ресурсів характерний механізм ринкового саморегулювання. Він функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції. За висловом А. Сміта, «незрима рука» ринку об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Економіка при цьому прямує до ліпшого результату, тобто ринок спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємства застосовувати найефективніші комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових технологій.
Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за якого жоден із суб’єктів ринку не може поліпшити свого стану без того, щоб не погіршити стану інших суб’єктів ринку, називається ефективним (оптимальним) за Парето.
Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий ме- ханізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Такі умови і створюють вади (провали, неспроможності) ринку.
Вади ринку виникають унаслідок неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів; неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності.
Неспроможність конкуренції
Для того, щоб спрацьовував принцип «незримої руки», повинна існувати конкуренція. Однак в процесі концентрації капіталів утворюються монополії, які згодом з метою усунення конкурентів підривають конкуренцію, створюючи загрозу існування самого ринку.
Монополісти вважають можливим і вигідним обмежувати випуск продукції і встановлювати більш високі ціни проти тих, які б існували в галузі за наявності конкурентних засад.
Максимізуючи прибуток, монополіст урівноважує з граничними витратами не ціну, а граничний дохід. Ціна перевищує граничні витрати, а це свідчить, що ресурси у виробництво монополізованого продукту недовкладаються. Виняткове становище монополістів породжує неефективну діяльність. Більше того, монополії здатні породжувати й політичну небезпеку, бо економічна влада й політичний вплив тісно пов’язані між собою. Монополісти спроможні чинити тиск на державні органи та їхніх представників, позначається на законодавстві й політиці, які починають відповідати не суспільним інтересам, а інтересам цих гігантів.[45]
Неспроможність ринку забезпечувати людей суспільними товарами
Суспільні товари задовольняють потреби всіх членів суспільства в цілому. Такі товари мають дві основні властивості. По-перше, неможливо обмежити використання суспільного товару. По-друге, обмеження доступу споживачів до таких товарів неможливе або неефективне. Перша властивість називається несуперництвом у споживанні, друга — загальнодоступністю.
Несуперництво в споживанні породжує незвичні для ринкової економіки ситуації: якщо є індивід, що бажає скористатися благом, але нездатний за нього платити, оптимальне використання ресурсів передбачає надання йому цього блага безкоштовно.
Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим. Тобто, постачальник суспільного блага не здатний обмежити свої взаємовідносини з кожним споживачем окремо.
Різним суспільним благам у неоднаковій мірі притаманні властивості несуперництва в споживанні та загальнодоступності. Ті, які у вищий мірі мають ці властивості, називаються чистими суспільними благами. Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена в помірному ступені, називаються змішаними суспільними благами. Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами [34].
Деякі суспільні блага можуть бути доступними представ- никам окремих суспільних груп населення, наприклад, мешканцям окремих міст, регіонів. Такі суспільні блага називають локальними.
Інколи суспільні товари можуть вироблятися й приватним сектором, але це не завжди ефективно. Неефективність надання суспільних благ приватними виробниками пов’язана з тим, що виробник для відшкодування виробничих витрат і одержання прибутку від продажу суспільних товарів повинен вимагати плату зі споживачів цих товарів. Але цьому заважають дві перешкоди. По-перше, «проблема зайця», тобто проблема, пов’язана з небажанням окремих людей добровільно оплачувати споживання суспільних благ. По-друге, регулювання взаємовідносин між виробником і споживачами суспільних благ потребує створення громіздкого адміністративного апарату.
Зовнішні ефекти (екстерналії)
Економіка базується на принципі «за все треба платити». За ефективного функціонування ринку виробник використовує ресурси, відшкодовуючи витрати в розмірі їхньої вартості, а споживач повинен повністю оплачувати вартість купленого товару. Такий порядок є необхідною умовою оптимального за Парето розподілу ресурсів.
Однак в економіці трапляються випадки, коли фірма вимагає витрат від іншої фірми, але не компенсує їх, або навпаки, коли підприємство створює блага для інших, але не одержує еквівалентного прибутку.
Ситуації, коли дії одного суб’єкта ринку завдають шкоди іншим, називаються негативними зовнішніми ефектами (негативними екстерналіями), а ситуації, коли дії суб’єкта ринку дають благо іншим — позитивними зовнішніми ефектами (позитивними екстерналіями).
Отже, підприємство, яке породжує негативні екстерналії, перекладає частку витрат на інших, а те, яке створює позитивні екстерналії, бере на себе частку витрат з реалізації чужих інтересів. Там, де мають місце негативні екстерналії, виникає тенденція до відносного надвиробництва за надмірного витрачання ресурсів. Позитивні екстерналії обертаються на відносне недовиробництво, оскільки для тих, хто їх створює, результати виробництва виявляються неадекватними витратам [55].
Неповнота ринків
Чисті суспільні товари є не єдиними товарами, які не можуть бути адекватно забезпечені приватними виробниками. Щоразу, коли підприємства неспроможні забезпечити потреби споживачів у будь-яких товарах, навіть, якщо ціни перевищують витрати на їх виробництво, можна казати про ваду, яка зветься неповнотою ринку (повний ринок забезпечує споживачів товарами, ціни на які перевищують витрати на їх виробництво).
Недосконалість інформації
Функціонування ринку значною мірою залежить від того, наскільки вичерпно учасники угод поінформовані про споживчі властивості товарів і послуг, альтернативні можливості їхнього виробництва та споживання, а також про тенденції зміни кон’юнктури. Недостатність інформації лімітує можливості ефективного використання ресурсів, зумовлює неоптимальну поведінку продавців і покупців. Вона також обмежує конкуренцію, заважає укладанню довгострокових угод.
Інформаційні проблеми є головною причиною неповноти ринків. Маються на увазі ситуації, коли потреби в окремих товарах не можуть бути задоволені, оскільки потенційним виробникам доводиться діяти за умов невизначеності. У відповідь на запити потенційних споживачів не виникає адекватної пропозиції. Відповідно ринковий механізм виявляється нездатним реалізувати потенційну ефективність за Парето.
Ринки певних товарів і особливо послуг характеризуються суттєвою інформаційною асиметрією, тобто нерівномірним розподілом інформації, необхідної для прийняття рішень про купівлю і продаж. У разі інформаційної асиметрії інформація, необхідна для укладання угод, є (переважно) в розпорядженні одного з учасників (як правило, у продавця) і породжує диктат однієї із сторін[23].
Економічна нестабільність
Розвиток економіки має хвилеподібно зростаючий характер, що пов’язано з постійними чергуваннями спадів і піднесень. Ринок, на жаль, не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти економічній нестабільності, яка виявляється через тривалий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень довгострокової інфляції.
Наявність вад ринкового саморегулювання зумовлює необхідність державного регулювання економіки. Міра держав- ного втручання в економіку в різних країнах неоднакова. Вона залежить від багатьох причин: історичних, політичних, ідео- логічних і т. п. Відтак є всі підстави стверджувати, що сучасна економіка — це змішана економіка, яка функціонує на осно- ві поєднання механізмів ринкового саморегулювання й дер- жавного регулювання.
Найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон М. Кейнс. У 1936 р. він опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», що в ній чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдання економічної політики держави.
Державне втручання в економіку, державна економічна політика, державне управління економікою
З’ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній літературі використовуються різні терміни: «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.
Найменше відповідає сутності явища такий поширений термін, як «державне втручання в економіку». Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини. Насправді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.
Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характер економіки, не заперечують великого впливу на неї політичних, соціальних, моральних, духовних, психологічних та інших факторів. Забувати це — значить позбавляти себе можливості ефективно впливати на економічні процеси[45].
У правовому суспільстві утвердження й забезпечення прав людини є головним обов’язком держави. Кожна людина вільна у виборі економічних, політичних, соціальних інтересів та засобів їх задоволення в межах існуючого законодавства. На відміну від громадянського суспільства, де скільки людей, стільки й інтересів, держава — одна. У державі не може бути «багато політик», шарахання в різні боки, служіння то тим, то тим інтересам. Засадною основою державної економічної політики мусять бути стратегічні орієнтири, інакше — це вже не державна політика. У державі важливим є момент загального (інтегрованого) інтересу й волі більшості громадян. Для цього державна політика має бути відомою й зрозумілою суспільству, закріпленою законодавчо та організаційно.
Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом — це є цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.
Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль[32].
Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію та визначено плани її діяльності, встановлюються правила поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Підбирається персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю.
Отже, регулювання є однією з функцій управління. Однак, у наведеному ланцюжку є кілька слабких місць. По-перше, створення спеціальних організацій (державних органів) для керування соціально-економічними процесами негативно впливає на державні фінанси. По-друге, за змішаної економіки вплив на соціально-економічні процеси здійснюється, як правило, за допомогою непрямих (опосередкованих) методів.
Об’єкти та суб’єкти державного регулювання економіки
Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.
Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об’єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб’єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей товар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.
Останнім часом набув поширення термін «державна регуляторна політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.
Конкретні напрямки, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.
Складною теоретичною проблемою є визначення об’єкта ДРЕ. Дослідження науковців і практична діяльність держави в цій сфері мають поки що фрагментарний, некомплексний характер. Найбільш агрегованим об’єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об’єкти державного регулювання економіки і макроекономіки є тими самими. У зв’язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка[47].
Об’єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон’юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.)[48].
Складність утілення названих об’єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об’єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.
З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб’єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).
Для розв’язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування приватних, колективних та суспільних інтересів і формування продуманих рішень держава може залучати наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.
Вади держави
Реалізація соціально-економічної політики, вибір методів та засобів ДРЕ залежать від діяльності державного апарату з урахуванням вад (недоліків) держави. Вади держави — це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів та невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері ДРЕ[51].
1. Обмеженість інформації. Застосування будь-яких інструментів ДРЕ має ґрунтуватися на аналізі можливих наслідків прийнятих рішень. Там, де не вистачає об’єктивних даних, що унеможливлює прогнозування результатів з достатньою достовірністю, слід, як правило, утримуватися від надмірного державного втручання в економіку.
2. Нездатність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії).
3. Недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій і т. п. державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику.
4. Обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.
Для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце і вади ринку, і вади державного втручання. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посилюючи вплив інших. Приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку й держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання[23].
Система методів ДРЕ. Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб’єктів економічних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.
Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.
Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об’єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих проблем).
Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов’язані зі змінами кон’юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів ДРЕ.
Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).
Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи[19].
Прямі та непрямі методи ДРЕ. Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.
Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.
Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація — це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.
До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.
Правове регулювання економіки
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації[57].
Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов’язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є:
· відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб’єктами господарської діяльності;
· відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;
· відносини між суб’єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.);
· економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов’язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.
Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб’єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов’язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов’язків учасниками економічних відносин.
Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.
Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються[1]:
· права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;
· засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;
· основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки;
· правовий режим власності;
· правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
· засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
· засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
· організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики і т. д.
Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.
Адміністративні методи ДРЕ
Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки; обов’язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів[43].
Іноді адміністративні методи асоціюють з поняттям «адміністрування», хоч вони мають різний зміст. Адміністрування характеризує політичний режим, стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування, команди, штрафи, покарання. Адміністрування можливе за використання будь-яких методів, у тому числі й економічних.
Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.
Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємницької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначається «Положенням про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності» (Постанова Кабінету Міністрів України).
Квоти — визначають частку суб’єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.
Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за невиконання суб’єктами ринку певних зобов’язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності[15].
Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт, послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю, наприклад, на душу населення, на одного зайнятого, на одиницю часу (площі, об’єму), на одну гривню ВВП і т. п. За допомогою норм і нормативів здійснюються планово-економічні розрахунки, регулювання у сферах виробництва, праці, соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища.
Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стандартизації є конкретна продукція, норми та нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т. ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів економічної діяльності.
Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов’язковими[50].
Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку. Держава здійснює адміністративний вплив через: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, запровадження механізму декларування зміни цін, заморожування цін на певний термін і т. д.
Економічні методи ДРЕ
Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.
Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.
Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв’язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.
Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Обсяги державних закупівель обумовлено державними потребами в продукції (роботах, послугах), можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на стримання виробництва[41].
У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямками — це, по-перше, визначення видів податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб’єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.
Нині в Україні діє понад 30 законів, які регламентують порядок обчислення та сплати різних видів податків. Усього передбачено 24 види загальнодержавних та 16 видів місцевих податків, зборів і відрахувань. Системний підхід у податковій політиці потребує створення єдиного податкового кодексу, спрямованого на стратегічні орієнтири.
Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні — Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.
Грошова емісія — це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати негативну екстерналію — інфляцію. Емісія належить до інструментів прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо «втручається» у ринок грошей[36].
Операції з державними цінними паперами пов’язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Унаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви і мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотний ефект настає, коли центральний банк починає продавати цінні папери.
Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.
Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові регулювати попит комерційних банків на позички, а через них — на резерви банківської системи. Облікова ставка — це ціна позички, за якою комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона служить орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб’єктів ринку.
Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин і устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.
Пропагандистські методи ДРЕ
Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ — це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця і т. ін.). Вони включають заходи виховання, роз’яснення і популяризації цілей і змісту регулювання, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати й підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави[43].
Прикладами використання пропагандистських методів є: орієнтація діяльності суб’єктів ринку на цілі та пріоритети державних макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з виборцями, участь у роботі об’єднань за економічними інтересами з метою залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій і міри довіри людей до держави[13].
