2018-02-14
958
На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Наявний механізм державного регулювання підприємництва в загальному вигляді (досить умовно) показано на рис. 1.1.
Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати та пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури тощо.
Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.
|
|
|
Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії[17].
На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).
Рис. 1.1. Механізм державного регулювання підприємництва
Така практика є досить поширеною в усьому світі.
За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:
· нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;
· інституціональних засад розвитку бізнесу;
· функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення.
Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва
1. Законодавче забезпечення — формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.
Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства України» [Додаток В], «Про господарські товариства», що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують серйозного перегляду. Крім того, виникла об’єктивна необхідність ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів, зокрема щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці давно очікують на прийняття Законів України «Про державну підтримку підприємництва», «Про приватну власність», «Про ліцензування», «Про малі підприємства», «Про кредитні спілки» тощо[7, 8, 9, 10, 11].
|
|
|
2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:
· норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;
· норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.
· норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;
· різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави.
3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.
Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.
Державна реєстрація підприємства. Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.
В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства. Так, схема заснування й реєстрації підприємства без створення юридичної особи є досить простою і складається з таких етапів: рішення про започаткування підприємницької діяльності; звернення у реєстраційний орган держадміністрації; реєстрація; звернення в податкову інспекцію; звернення до нотаріуса; звернення в банківську установу; звернення у місцевий відділ внутрішніх справ; звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню; ліцензування.
Слід зазначити, що в Україні вже функціонує єдиний реєстр суб’єктів підприємництва, в стадії формування перебуває єдина система органів державної реєстрації. Крім того, має бути створена Ліцензійна палата України, що об’єднає існуючі органи державної реєстрації під своїм керівництвом.
|
|
|
Ліцензування підприємницької діяльності. Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 1.1).
Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб’єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).
Сертифікація та стандартизація. Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.
В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур.
Дерегулювання підприємництва. На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа).
Таблиця 1.1
Основні види підприємницької діяльності
в Україні, що підлягають ліцензуванню
| Види підприємницької діяльності | Орган, що видає ліцензію |
| Пошук та експлуатація родовищ корисних копалин | Держкомгеології за узгодженням із Держнаглядохоронпраці |
| Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів | Міністерство внутрішніх справ |
| Юридична практика; судово-експертна діяльність | Міністерство юстиції |
| Виготовлення вина та коньячних виробів | Міністерство агропромкомплексу |
| Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів з них | Міністерство фінансів |
| Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів | Міністерство транспорту |
| Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю | Держстандарт |
| Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів | Держхарчопром |
| Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики | Міністерство охорони здоров’я |
| Проектування, будівництво та експлуатація об’єктів атомної енергетики | Держатомнагляд |
| Виготовлення та реалізація хімічних речовин | Міністерство промислової політики |
| Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами | Районні державні адміністрації |
| Посередницька діяльність із приватизаційними паперами | Фонд державного майна |
| Транспортно-експедиційні послуги з перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів | Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі |
| Діяльність, пов’язана з наданням послуг для одержання загальної середньої освіти | Обласні державні адміністрації |
| Діяльність, що пов’язана з професійною освітою та підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації | Міністерство освіти та науки |
| Діяльність, що пов’язана з наданням туристичних послуг | Держкомтуризм |
| Аудиторська діяльність | Аудиторська палата |
| Страхова діяльність | Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю |
| Виробництво пожежної техніки та протипожежного обладнання | Головне управління пожежної охорони МВС |
| Діяльність у різних сферах фінансового та валютного ринку | Національний банк України |
|
|
|
Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституціональні засади державної підтримки підприємництва. Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів)[16].
Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об’єднання — спілки, асоціації, навчальні центри тощо.
Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 р.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996—1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.
В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку — це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:
1. Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань.
В Україні нині діє близько 230 банків, 630 інвестиційних компаній та фондів, 560 страхових компаній, 580 довірчих товариств. Із загальної кількості банків — 2 банки є державними, 175 — акціонерними товариствами, 53 — товариствами з обмеженою відповідальністю, 14 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100% іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.
2. Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв’язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних — 57, спеціалізованих — 15, товарно-фондових — 14, агропромислових — 13, нерухомості — 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.
Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).
3. Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських фірм. До функцій установ цієї підгрупи входить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон’юнктури, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо.
Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.
Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва. Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.
Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему[24].
Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:
· забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;
· надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;
· інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.
Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.
З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.
Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.
Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методівщодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур[48].
Функціональні (цільові) засади державної підтримки підприємництва. Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
Матеріально-технічна підтримка підприємництва. На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.
Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:
· спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;
· розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;
· використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;
· сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.
Науково-технічна (інноваційна) підтримка підприємництва. Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а, з іншого — діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:
· брак інноваційного венчурного капіталу;
· низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;
· брак попиту на нові розробки як наслідок не інновативно-орієнтованої і не конкурентно-насиченої економіки.
Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8—10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8%.
На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, «ноу-хау» тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично не врегульованим[56].
Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про власність» (1991 р.) — стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) — стосовно інноваційної діяльності та ін. Є нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи та впровадити нові, наприклад Закони «Про державну підтримку інноваційної діяльності», «Про державну підтримку малого підприємництва в Україні» тощо.
Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Державний інноваційний фонд, Державне патентне відомство України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.
З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:
· надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;
· сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;
· залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;
· надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;
· визначення порядку передачі малому підприємництву «ноу-хау» та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;
· створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;
· стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;
· стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема.
Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємництва свідчить, що остання є системою багатопланових заходів, котрі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної діяльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).
Усі фінансові важелі держави мають бути спрямовані не тільки на безпосереднє збільшення фінансових можливостей суб’єктів підприємництва, а й на стимулювання останніх з урахуванням загальнонаціональних цілей та пріоритетів економічного зростання[56].
За економічним призначенням фінансові важелі, що використовуються в межах державної підприємницької політики, можна розподілити на дві групи: перша — заходи податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга — фінансово-інвестиційні методи державного впливу на бізнес.
Податкове регулювання та сприяння розвитку бізнесу
Політика щодо оподаткування підприємництва повинна бути такою, щоб підприємцям вистачало власних фінансових ресурсів або недержавних капіталів (використання різноманітних форм взаємофінансування, спільних кас, партнерська допомога підприємців, залучення інвестицій приватних осіб тощо).
Питома вага самофінансування підприємництва в загальних інвестиціях у розвинутих ринкових країнах уже кількадесят років коливається в межах 55% — 85%. Такі масштаби самофінансування бізнесу стали можливими лише завдяки виваженій державній податковій політиці.
Для побудови системи оподаткування в Україні, адекватної вимогам розвитку підприємництва, держава має відшукати форми поєднання стимуляційного впливу на загальний стан підприємництва із надійними та достатніми джерелами формування коштів державного бюджету. Для цього державі доцільно: установити критерії для граничної межі оподаткування; скоротити кількість податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для бюджету; установити податкові пільги для вирішення регіональних соціальних проблем, насамперед проблеми зайнятості. Така побудова системи оподаткування відповідала б світовій практиці, орієнтувала підприємництво на пріоритетні для держави види діяльності, а в майбутньому забезпечувала б зростання податкових надходжень до державного бюджету.
Слід зазначити, що існує гранична межа рівня оподаткування для кожних конкретних умов економічного розвитку. Наприклад, у США законодавчо визначено граничний рівень податкової ставки на доходи підприємців, який становить 34%, у Великобританії — 35, Японії та Франції — 42, Швеції — 52, Німеччині — 53%. В Україні узагальнений показник податкової ставки становить майже 85%, що дестимулює творчо-продуктивну, виробничу підприємницьку діяльність, спричиняє зростання цін і масову несплату податків, розвиток тіньової економіки.
У деяких розвинених країнах, таких як Японія, Німеччина, Франція, сформувались системи оподаткування, спеціально спрямовані на підтримку малого і середнього підприємництва. У цих країнах фінансова підтримка здійснюється встановленням для таких підприємств знижених ставок оподаткування, а також наданням податкових пільг, що дає можливість підприємцям резервувати частину одержаних ними прибутків та спрямувати її на інвестування у власне виробництво. Однак такі особливі фінансові та податкові пільги надаються не всім підприємствам малого або середнього бізнесу, а лише відібраним за певними критеріями підприємствам, які працюють у сферах, що впливають на стабілізацію життєвого рівня та добробуту населення країни, тобто мають соціальне спрямування.
Чинна система оподаткування та податкова політика в Україні визначалася досі тільки загальнодержавною потребою розв’язування тих чи інших проблем кризового політико-економічного та соціального характеру і не відповідала загальноприйнятим принципам впливу податкової системи на розвиток пріоритетних галузей національного господарства України.
Відтак постала нагальна потреба її реформування. Зрозуміло, що в кожній країні реформування податкової системи відбувається по-різному, тим більше, що ніде в світі не винайдено ідеальної системи. Кожна держава шукає свій шлях, зумовлений економічними, історичними та національними особливостями.
Податкова реформа, що провадиться нині в Україні, передбачає вдосконалення чинного законодавства щодо таких принципових питань:
· досягнення суттєвого пом’якшення податкового клімату постійним зменшенням податкового тиску на вітчизняні підприємства-товаровиробники;
· стимулювання зростання випуску продукції вітчизняними підприємствами;
· створення повної і дієздатної правової бази оподаткування через підготовку Податкового кодексу України, удосконалення чинного податкового законодавства;
· спрощення податкового законодавства та узгодження його з нормами інших законодавчих актів;
· посилення контролю за повнотою та своєчасністю надходження платежів усіх рівнів.
До непрямих форм податкового сприяння підприємству, слід віднести:
· знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання;
· знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища та ін.;
· знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери;
· податкові пільги іншого характеру.
Ці форми державної підтримки тією чи іншою мірою використовуються в Україні та зарекомендували себе як ефективні засоби державного сприяння, що характеризуються більшою гнучкістю, ніж прямі методи, і мають здебільшого недискримінаційний характер[34].
Податкове регулювання підприємництва за сучасних умов полягає не тільки в тому, щоб максимально звільнити прибутки підприємств та доходи підприємців від податків і створити загальні та селективні стимули для їх господарювання відповідно до поточних цілей державного регулювання, а й у тому, щоб установити чітку кількісну залежність між розмірами податкових пільг, що надаються суб’єкту підприємництва, та його конкретними господарськими діями.
Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва
Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок чотирьох головних джерел:
· цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5% дохідної частини відповідного бюджету);
· фінансової діяльності регіональних фондів підтримки підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);
· пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;
· іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.
Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:
· застосування дотацій, субсидій, субвенцій;
· державні й місцеві замовлення;
· надання позик і гарантій державними та регіональними органами;
· сприяння розвитку фінансово-промислових груп;
· фінансова підтримка загальнодержавних фондів та регіональних фінансових інститутів.
Фінансова підтримка підприємництва в Україні з боку держави здійснюється здебільшого через такі фонди: Український фонд підтримки підприємництва, Державний інноваційний фонд, Фонд підтримки фермерських (сільських) господарств.
Фінансова підтримка в різних її формах має надаватися на засаді селективної структурної і фінансової політики. Перевагу матимуть суб’єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямках економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.
Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим проти приватних кредитів для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення.
У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:
· позики, що повертаються у разі успіху і надаються як допомога на впровадження інновацій;
· пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;
· позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;
· позики цільового спрямування на виконання підприємницьких проектів;
· позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;
· позики лізингового характеру тощо.
Поряд із державним кредитуванням підприємництва існує ще одна форма його підтримки державою — надання гарантій.
Деякі державні органи стають гарантами приватних фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків[54].
Для стимулювання підприємництва в Україні необхідно внести суттєві зміни в порядок надання державних кредитів та гарантій, розширити форми кредитування, забезпечити їх доступність, використати зарубіжний досвід.
Відтак основними заходами держави у сфері фінансово-кредитної підтримки мають стати:
· надання допомоги підприємцям у формі стартового капіталу;
· лібералізація процедур надання позик;
· стимулювання комерційних банків, інших кредитних установ і організацій щодо фінансування підприємництва;
· запровадження системи гарантованих цільових позик під підприємницькі проекти. Позики можуть видавати місцеві комерційні банки під гарантію існуючих і створюваних фондів підтримки бізнесу.
РОЗДІЛ 2
