Державне регулювання підприємництва в Україні

 

На сьогоднішній день в світі не існує загальноприйнятого визначення підприємництва. Теорія підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін "підприємець" запровадив англійський економіст Р. Кантильон. Він розглядав підприємництво особливим видом новаторської діяльності, пов'язаної із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов'язаний із організацією нового виробництва, впровадження у нього нової ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити.

Адам Сміт характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує, організовує виробництво і розпоряджається його результатами. [33.]

Наступний крок у аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж.Б.Сей. Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодо комбінування факторів виробництва [18.].

Вагомий внесок у теорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. Йозеф Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця, перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якості певного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості: волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним "плисти проти течії", долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії [42.]

Американський вчений, професор Роберт Хизріч визначає підприємництво як процес створення чогось нового, що володіє вартістю, а підприємця - як людини, яка затрачує на цей весь необхідний час і сили, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи в нагороду гроші і задоволення досягнутим. У американській учбовій і науковій літературі дається безліч і інших визначень, що характеризують підприємництво і підприємця з економічною, психологічною, управлінською і інших точок зору.

Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання

Підприємництво - ініціативна, новаторська діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з поняттям "власник".

Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами[27].

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів, господарський ризик; економічна відповідальність.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як особливість розуму і людської натури.

Таким чином, підприємець - суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не якихось кон'юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Економічна активність являє собою форму участі індивіда в суспільному виробництві і спосіб отримання фінансових коштів для забезпечення життєдіяльності його самого і членів його сім'ї[48].

Підприємництво виступає як особливий вид економічної активності, бо його початковий етап пов'язаний, як правило, лише з ідеєю - результатом інтелектуальної діяльності, що згодом приймає матеріалізовану форму.

Підприємництво характеризується обов'язковою наявністю інноваційного моменту - будь то виробництво нового товару, зміна профілю діяльності або заснування нового підприємства. Нова система управління виробництвом, якістю, впровадження нових методів організації виробництва або нових технологій - це також інноваційні моменти.

Основним суб'єктом підприємницької активності виступає підприємець. Однак підприємець - не єдиний суб'єкт, в будь-якому випадку він вимушений взаємодіяти з споживачем як основним його контрагентом, а також з державою, яка в різних ситуаціях може виступати як помічник або противник. І споживач і держава також відносяться до категорії суб'єктів підприємницької активності, як і найманий працівник (якщо, звичайно, підприємець працює не поодинці), і партнери по бізнесу (якщо виробництво не носить ізольованого від суспільних зв'язків характеру).

Світовий досвід розвитку малого підприємництва в країнах з розвиненою економікою засвідчує, що частка малих та середніх підприємств у загальній кількості змінюється по країнах від 94% у Великобританії, до 99,9% у Франції. В усіх розвинутих країнах малі підприємства вже давно оформилися в самостійні структурні підрозділи малого бізнесу. Вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, - виробляють деталі, вузли, компоненти для великих підприємств.

Таким чином, метою підприємця виступає необхідність "завоювати' споживача, створити коло власних споживачів.

Основними засобами впливу підприємця на споживача виступають наступні чинники:

• новизна товару і його відповідність інтересу споживача;

• якість;

• ціна, доступність товару;

• міра універсальності товару;

• зовнішній вигляд і упаковка;

• позитивні відмітні характеристики товару від товарів інших виробників і можливість споживача ознайомитися з такими відмінностями;

• можливість скористатися послугами після продажного сервісу;

• відповідність загальноприйнятим або державним стандартам;

• престижність і привабливість реклами товару[60].

Висновок, який можна було б зробити з проблеми, що розглядається, зводиться до наступного: якщо з точки зору суспільного виробництва саме підприємець виступає в ролі активного суб'єкта, то з точки зору самого підприємницького процесу, його змісту і ефективності активну роль грає споживач, і підприємець не може ігнорувати цей факт.

Роль держави як суб'єкта підприємницького процесу може бути різною в залежності від суспільних умов, ситуаціях, що складається в сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава.

У сучасних умовах господарювання кожний підприємець функціонує в умовах досить глибокої спеціалізації виробництва, що виникла на основі розподілу праці.

Будь-який підприємець потребує ефективних партнерських зв'язків: тільки в такому випадку він може ефективно діяти в рамках того або іншого фрагменту цілісного виробничого процесу. Ідеальною є ситуація, коли всі підприємці утворять відносно ізольований від загального економічного процесу ланцюжок партнерських зв'язків.

У умовах ринку від підприємця потрібне уміння - і навіть схильність - діяти в спілці з іншими підприємцями і вести постійний пошук найбільш ефективних партнерських зв'язків, в ході якого підприємець здійснює переорієнтацію своєї діяльності[59].

Вибір партнерських зв'язків залежить від цілого ряду чинників. Партнерські зв'язки можна класифікувати таким чином.

1. Довготривалі (або постійні).

2. Короткочасні (або на певний термін).

3. Випадкові.

Таким чином, при плануванні своєї діяльності підприємець розглядає партнера (партнерів) як суб'єкт підприємницького процесу, від форми взаємовідносин з яким залежить рівень ефективності його діяльності.

Метою підприємницької активності є виробництво і пропозиція ринку такого товару, на який є попит і який приносить підприємцеві прибуток.

Здійснення підприємницької діяльності на ефективному рівні, таким чином, можливе лише при наявності певної суспільної ситуації - підприємницького середовища, під яким розуміється передусім ринок, ринкова система відносин, а також особиста свобода підприємця, тобто його особиста незалежність, що дозволяє ухвалити таке підприємницьке рішення, яке, з його точки зору, буде найбільш ефективним, дійовим і максимально прибутковим.

Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як в державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізнюють [Додаток А]:

а) підприємництво державне;

б) підприємництво приватне.

Державні підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства, встановленого:

а) державними органами управління, які уповноважені відповідно до чинного законодавства) управляти державним майном (державне підприємство)

б) органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство).

Власність такого роду підприємств є форма відособлення частини державного або муніципального майна, частини бюджетних коштів, інших джерел. Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вони відповідають за своїми зобов'язаннями тільки майном, що знаходиться в їх власності (ні держава не відповідає за їх зобов'язаннями, ні вони самі не відповідають за зобов'язаннями держави)[16].

Приватне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстроване як таке) або підприємця (якщо така діяльність здійснюється без найму робочої сили, в формі індивідуальної трудової діяльності).

Звичайно, кожний з цих видів - державне і приватне підприємництво - має свої відмітні ознаки, але основні принципи їх здійснення багато в чому співпадають. І в тому і в іншому випадку здійснення такої діяльності передбачає ініціативність, відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибутку. Подібною є і типологія обох видів підприємництва.

Підприємництво як форма ініціативної діяльності, направленої на витягання прибутку (підприємницького прибутку), передбачає:

1) здійснення безпосередніх продуктивних функцій, тобто виробництво товару (продукту) або надання послуги (наприклад, машинобудівна фірма, туристська компанія, інжинірингова фірма або конструкторське бюро);

2) здійснення посередницьких функцій, тобто надання послуг, пов'язаних з просуванням товару на ринок і його передачею в належному (суспільно прийнятному) вигляді від безпосереднього виробника такого товару його споживачеві.

Підприємницька діяльність, пов'язана з безпосереднім виробництвом товарів, може носити:

1) традиціоналістський характер (традиціоналістське підприємництво),

2) інноваційний характер (інноваційна підприємницька діяльність, інноваційне підприємництво).

Підприємництво в сфері безпосереднього виробництва товарів може, таким чином, орієнтуватися на виробництво і постачання на ринок традиційних або інноваційних товарів[40].

Практика підприємницької діяльності в будь-якій її формі включає в себе інноваційний процес. Розподіл типів підприємницької діяльності, що приводиться вище засновується на переконанні, що виробництво і постачання на ринок традиційних товарів здійснюється також з використанням якихсь нових методів або прийомів, пов'язаних з організацією виробництва, технічними елементами виробництва або змінами якісних характеристик товару, що виробляється.

Підприємницька діяльність - це передусім інтелектуальна діяльність енергійної і ініціативної людини, яка, володіючи якими-небудь матеріальними цінностями використовує їх для організації бізнесу. Отримуючи користь для самого себе підприємець діє на благо суспільства.

Перехід української економіки до ринкових відносин неминуче пов'язаний з встановленням і розвитком підприємництва. Успіх в підприємницькій діяльності досягається знаннями, практикою, необхідними матеріальними засобами і психологічними якостями особистості.

Аналіз економічної історії світу увиразнює три такі факти:

1. Країни, в яких державний сектор відігравав панівну роль, а приватний був ліквідований чи зіштовхнути на маргінес, зазнали – без жодного винятку – економічної катастрофи. Це стосується не лише колишнього СРСР та інших соціалістичних країн Центрально-Східної Європи, але й значної частини Третього Світу. У всіх цих державах після періоду інколи навіть швидкого зростання, прискореного завдяки гігантським, вимушеним інвестиціям, розвиток зупинявся, а рівень життя виразно гіршав у порівнянні з капіталістичними країнами, які колись стартували з подібних чи навіть гірших позицій. Південна Корея сьогодні має в 4 рази вищий рівень життя, аніж Північна. Цей розрив утворився упродовж всього лише 30 років! Значні відмінності ми побачимо також, якщо порівняємо національний дохід на душу населення у ФРН і НДР, Чехословаччині й Австрії, Польщі та Іспанії.

2. Усі країни, які швидко розвивалися, мали економіку, де панувала свобода підприємництва й переважав приватний сектор, але траплялися й такі, де частка цього сектора зростала, тобто вони стали на шлях капіталізму. До другої групи належить Китай, а упродовж останніх кількох років – Польща.

3. Однак не всі країни, які традиційно вважають капіталістичними, відзначаються швидким економічним розвитком. У Третьому Світі легко знайти держави, де співіснують повільний розвиток і капіталістична структура власності (скажімо, Індія, Аргентина, Уругвай), хоча варто додати, що частка державного сектора була в них завше більшою, аніж в інших капіталістичних країнах[54].

Які висновки випливають із цих фактів? Перший свідчить про те, що домінування державного сектора цілком достатньо, аби через певний час загальмувати розвиток суспільства, принаймні – аби приректи його на значно нижчий рівень життя, аніж той, якого можна досягнути в капіталістичній економіці. Другий факт свідчить про те, що капіталістична структура економіки або рішуче прагнення до такої структури є необхідною умовою швидкого розвитку економіки. Іншими словами – без дотримання цієї умови швидкий розвиток неможливий. Врешті, з третього факту випливає, що така структура не є достатньою умовою швидкого розвитку. Адже можна мати значну частку приватного сектора, але, всупереч цьому, розвивати його поволі. Темп розвитку залежить, таким чином, – окрім власності – і від інших чинників. Якщо вони належно сформовані, то потенціал розвитку, який міститься у приватній власності, починає спрацьовувати і країна швидко розвивається (випадок другий). Якщо ці чинники набувають неправильної форми, то потенціал блокується або скеровується на невластиві рейки, а відтак країна розвивається поволі (третій випадок). Отож, повільно розвиваються країни, в яких приватна власність ліквідована, і ті держави, де заблоковано або деформовано потенціал розвитку. Змалюймо це за допомогою простого порівняння. Форму власності можна порівняти із типом авто, економічний розвиток – із швидкістю руху цього авто. Швидкість залежатиме також від водія та якості дороги – інших, відмінних від власності детермінант темпу розвитку економіки. Кепське авто (притаманна соціалістичним моделям структура власності) рухається доволі повільно і легко псується. Добрий тип авто (притаманна капіталістичним моделям структура власності) може розвинути значну швидкість – у цьому полягає потенціал розвитку приватної власності. Якщо, однак, водій нікудишній, бо, скажімо, забуває доливати мастила, чи дорога ямкувата, то фактична швидкість буде вже значно меншою, аніж потенційна. Лише кваліфікований водій та добра дорога можуть забезпечити хорошому типові авто швидку їзду. Подібне відбувається у випадку капіталістичних країн, що розвиваються[31].

Потенціал розвитку, який міститься у приватній власності, заснований на тому, що з-поміж усіх можливих типів підприємств приватна фірма виявляє найсильніше прагнення до прибутку. В антикапіталістичній пропаганді прибуток часто ототожнюють із експлуатацією. Тим часом, якщо вже вдаватися до емоційного визначення експлуатації, то радше в ситуації, коли – через відсутність прагнення до прибутку на підприємствах – люди приречені може й на затишне життя на роботі, але водночас на низьку продуктивність, а отже й низький рівень життя. Популістські та соціалістичні критики не мають монополії на співчуття до людини, а тим більше не знають, як поліпшити умови життя людей на тривалу перспективу.

 

Одним з найважливіших політичних і економічних завдань Української держави є підтримка та розвиток підприємництва. У сучасних умовах з урахуванням попереднього власного досвіду, а також досвіду економічно розвинених країн, Україна вступає в ринкову економіку. Соціальне орієнтоване ринкове господарство з його економічною свободою, багатоманітністю форм власності, підприємництвом, конкуренцією, соціальним партнерством і суспільним спрямуванням визначаються як конституційна основа економічної системи України.

Практика сучасних розвинених держав показує, що державне регулювання комерції здійснюється безпосередньо через соціально-економічне прогнозування, розробку державних програм, визначення пріоритетних напрямів і галузей розвитку народного господарства, через формування інвестиційної, податкової та кредитної політики. У подальшому це регулювання забезпечується через реалізацію антимонопольної політики і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему оподаткування та інші форми регулюючого впливу держави[42].

Отже, не дивлячись на те, що з переходом до ринкової економіки суттєво змінюється характер, зміст і межі економічної діяльності держави, державне регулювання економічними процесами та відносинами не зникає, а навпаки, вдосконалюється. Тобто держава бажає надати переходу до ринку конструктивного і творчого характеру, поклавши кінець хаосу, що мав місце на першому етапі реформування економіки України.

Втручання держави у ринкові відносини має різноманітні форми і цей процес, на мою думку, є об'єктивним.

По-перше, людство дійшло до такої межі, коли воно своєю діяльністю ставить під загрозу саме існування людини. Нестримна експлуатація природних ресурсів може призвести людство до безодні. Тому держава зобов'язана передбачити і приборкати цей процес. Контроль за використанням природних ресурсів під силу тільки державі.

По-друге, держава змушена здійснювати економічне прогнозування з метою уникнення дисбалансу в економічних відносинах. Від економіки прямо залежить міцність самої держави та її політичної влади.

По-третє, виступаючи як надійний соціальний гарант, держава через свої економічні можливості зобов'язана потурбуватися про найменш захищені верстви населення (інвалідів, пенсіонерів тощо), тобто частину виробленого підприємцями продукту вона має перерозподілити серед найбідніших, щоб запобігти політичному вибуху.

По-четверте, підприємницька діяльність все більше використовує найскладніші технології, а тому навіть незначні відхилення від правил експлуатації можуть нанести невиправної шкоди суспільству і держава зобов'язана взяти під жорсткий контроль такі сфери виробництва.

По-п'яте, участь у світовому перерозподілі праці змушує державу не тільки прогнозувати свою економічну політику, а й вводити економічні санкції, заборону на експорт, ліцензії, державне мито тощо.

По-шосте, з кожним роком зростають загальносвітові обсяги бізнесу, що ще гостріше викликає потребу його легітимності та впорядкованості.

Визначення "правил гри" на ринку, забезпечення досягнень суспільних результатів (економічне зростання, зниження інфляційних процесів і рівня безробіття тощо) є головною функцією держави. Характер відносин між державою і підприємством має визначатися як партнерський. У зарубіжній науковій літературі найбільш поширеними є кілька концепцій, що обґрунтовують необхідність державного впливу на ринкову економіку.

Однією з них є теорія – "невдачі ринку". її основна ідея полягає в тому, що далеко не завжди механізми регуляції так званого "вільного ринку" є ефективними, наприклад, за кризових обставин чи стосовно певних окремих сегментів ринку. У таких випадках державне регулювання розглядається як шлях до подолання недосконалості ринку та його невдач[62].

Другою теорією, що використовується для пояснення необхідності державного регулювання економіки, є теорія – "суспільної корисності", або "суспільного інтересує", її суть полягає у тому, що коли вільний ринок з тих чи інших причин не відповідає інтересам суспільства в цілому, держава активно втручається в економічну сферу з метою виправлення положення з точки зору суспільної корисності.

Не применшуючи значення теорії "суспільного інтересу", слід визначити, що на її основі можна виправдати будь-яке втручання держави в економічну сферу, оскільки недоліки у ринковій системі існують завжди, а тому потенційний обсяг регулювання видається безмежним.

Саме ці процеси безмежного втручання держави практично з будь-якого питання в комерційну діяльність під гаслом додержання суспільних інтересів досить часто спостерігаються в Україні.

Необхідність державного втручання в економіку, яка знаходиться у стані кризи, обґрунтував Дж. М. Кейнс ще під час Великої депресії у США. Якщо врахувати, що економіка України також переживає кризу, то стає зрозумілою наша зацікавленість у його міркуваннях.

На думку Кейнса, невтручання держави в економіку в період кризового стану може викликати масове розорення підприємців, що призведе до закриття підприємств, внаслідок чого маса безробітних порине на ринок праці, що може спричинити соціальну напругу в суспільстві.

Водночас державне регулювання може стати чинником як позитивним, так і негативним, стримуючим процес соціального розвитку, що зменшує зацікавленість виробників у високоефективній діяльності. Його неефективність особливо помітна при вирішенні слабко окреслених і політичне суперечливих проблем, які потребують складної організаційної координації[23].

Державні органи України неодноразово виявляли недозволену повільність, ухиляючись від радикальних заходів, бажаючи зберегти статус-кво, виявляли недостатню гнучкість, надмірну обережність тощо.

В Україні ще не накопичений достатній досвід щодо підтримки і регулювання комерційної діяльності. Щоправда, останнім часом у системі державного апарату були створені відповідні органи, серед них Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, Антимонопольний комітет, Комітет з питань захисту прав споживачів та ін.

З метою аналізу ролі держави в регулюванні ринкової економіки звернемося до досвіду державного регулювання економіки комерційної діяльності в країнах Західної Європи, США та Японії, де процеси впливу держави на економіку існують уже тривалий час та пройшли певний шлях становлення та розвитку. Зважуючи позитивні сторони і недоліки державного регулювання, названі країни знаходять баланс цих сторін. Наприклад, у Франції і Нідерландах економічне планування народного господарства здійснюється відповідними установами, які носять назву Держплану.

Крім того, майже в усіх країнах Західної Європи є спеціальні установи, які, хоч і мають різні назви (служба контролю за торгівлею, офіс цін, комітет з конкуренції тощо), але виконують переважно одну і ту саму функцію: слідкують за станом внутрішнього ринку. Державні органи в межах своєї компетенції можуть втручатися у будь-яку комерційну діяльність. Головним засобом впливу на підприємців є рекомендація, порада. Якщо ж рекомендація залишається без уваги, накладається значний штраф.

До компетенції державних органів і управлінь входить і така важлива функція, як контроль за дотриманням мінімального рівня заробітної плати. Все це створює рівновагу доходів населення і цін у державах Західної Європи.

У США, де бізнес більш розвинений, ніж у Західній Європі, комерційна діяльність регулюється численними державними органами, серед яких особливе місце займають комісія з безпеки споживчих товарів, комісія з цінних паперів і бірж, національна рада по трудових відносинах, відомство із соціального захисту, комісія з питань харчових продуктів та медикаментів, відомство професійної безпеки, відомство пенсійного планування, відомство по захисту навколишнього середовища, відомство по добуванню і переробці нафти та газу тощо[34].

Один із найбільш видатних прибічників лібералізму американський вчений М. Фридман визначив 14 сфер діяльності, з яких уряд має бути виключений. Серед них, зокрема, державі рекомендується відмовитися від детального регулювання будь-яких галузей економічної діяльності, ліцензування будь-яких видів трудової діяльності, обов'язкового страхування для забезпечення громадян за віком, будь-якого контролю засобів масової інформації тощо.

У післявоєнній Японії прибічники лібералізму на перший план висували ідеї стабільності, порядку і вважали, що роль застрільника економічних перетворень – не для держави.

Таке заперечення і критика усіх форм державного впливу на економіку та підприємницьку діяльність навряд чи можна вважати правильними. Проте і зворотне твердження, що будь-який вплив з боку держав є ефективним у досягненні позитивних результатів, є також хибним.

Завдяки тому, що у США законність стала моральною нормою повсякденного життя мільйонів людей, а захист приватної власності – головне завдання як державних службовців, так і всіх інших представників суспільства, держава зосередилась на створенні загальних умов розвитку підприємництва, функціонування виробництва і забезпечення великих прибутків, підтримки і коригування ефективної податкової та тарифної системи.

Безперечно, слід уникати надмірного регулювання економіки і комерційної діяльності, однак за умов перехідної економіки України, на мій погляд, слід використовувати – "змішане регулювання". Його змістом є поєднання саморегулювання конкурентного ринку з державним впливом на економічну діяльність суб'єктів господарювання[21].

Так, необхідна межа у співвідношенні форм і методів державного регулювання і неоліберальної політики. Державні структури України повинні на етапі реформ формувати такі політико-правові та інституціональні умови, які б забезпечили цивілізований розвиток комерційної діяльності, надаючи можливості підприємцям у межах, визначених законом, здійснювати діяльність, що має користь для окремої людини і для суспільства у цілому.

Отже, ідея змішаного регулювання знайшла своє місце у "Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України", де Верховна Рада України зазначила, що метою державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі має бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату у цій сфері. У реалізації цієї цілі щодо розвитку внутрішньої торгівлі держава виступала як:

- ініціатор реформування і гарант правового забезпечення рівних прав суб'єктів господарських відносин у сфері торгівельної діяльності, законності та охорони прав громадян як споживачів товарів та послуг;

- учасник-партнер комерційної діяльності, спрямованої на одержання прибутку, з додержанням всіх норм щодо ризику і майнової відповідальності у межах, визначених організаційно-правовими формами підприємництва;

- провідник структурної політики розвитку торгівлі через систему органів державної влади.

Також у зазначеної Концепції визначається, що співвідношення методів та механізмів державного регулювання розвитку комерційної діяльності змінюється в напрямі розширення сфери та посилення результативності економічних методів впливу на її розвиток на противагу заборонно-дозвільним або обмежувальним механізмам регулювання. Окрім цього після закінчення приватизаційного періоду, державне регулювання комерційної діяльності повинно буде обмежуватись моніторинговою політикою щодо антимонопольних принципів відносин суб'єктів ринку, сприяння розвитку конкуренції, дотримання прав та інтересів споживачів, інших правових норм регламентації підприємництва у сфері торгівлі.

Основою же досягнення цих прогресивних ідей Україною, стане доповнення правового регулювання комерційної діяльності у чинному законодавстві – новим Цивільним які започаткують створення законодавчої бази для забезпечення умов, які сприяли б ефективній комерційній діяльності на принципах вільного підприємництва. Це вдосконалить правовий статус організаційних форм комерційної діяльності, дасть змогу регламентувати права і відповідальність її суб'єктів, більш обґрунтовано визначати заходи державного регулювання і підтримки підприємництва.

Правова регламентація господарської діяльності у наш час – у період переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки – повинна спрямовуватись на закріплення в законодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів її функціонування в умовах конкуренції. На відміну від юридичної – економічна наука завжди приділяла велику увагу проблемам створення оптимальної системи державного регулювання підприємництва. Юриспруденції відповідних розробок бракує, тому проблематика державного регулювання підприємництва є особливо актуальною для неї[27].

Абсолютизація принципу свободи підприємницької діяльності на початковому етапі сучасної економічної реформи в Україні супроводжувалася відмовою від державного регулювання економіки, яке часто ототожнювалося з адміністративно-командними методами керівництва. У зв'язку з цим слід нагадати, що відмова від державного управління економікою, про яку багато кажуть останнім часом, суперечить і первісному розумінню ідеї ринку. Класична концепція ринкової економіки А.Сміта, розвинута у "Дослідженні про природу і причини багатства народів" та "Теорії моральних почуттів", пов'язує важливі для ринкової економіки власні інтереси особистості з соціальним обов'язком, із повагою до загальних інтересів, із прагненням до загального блага [33.].

Світовий досвід свідить, що на само регульований механізм ринку не можна повністю покладатись. Він сам по собі не може забезпечити здорових суспільних відносин і не гарантує довгострокової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах справедливого розподілу прибутків, використовуючи такі засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних зобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожість більше стосуються посадових і службових осіб державних органів, котрі зловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтереси підприємців.

Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності неодноразово підкреслювалась у працях учених. Наприклад, В. Лаптєв вважає, що перехід до ринкової економіки спочатку сприймався як повна відмова від державного регулювання господарської діяльності, як повне саморегулювання підприємництва. Наразі наступив момент усвідомлення того, що державне регулювання при переході до ринкової економіки в нашій країні є необхідним, що у підприємницькому законодавстві не можна односторонньо орієнтуватися тільки на приватні інтереси, оскільки вони повинні сполучатися з інтересами публічними. На думку В. Мамутова, рівень державного регулювання в усіх розвинутих країнах є достатньо високим, але державне втручання в економіку не можна ототожнювати із втручанням у внутрішні справи підприємств [16]. На думку О. Пушкіна, роль державного регулювання, застосування норм публічного права не повинно зводитися, як раніш, до законодавчого обмеження волі суб’єктів господарських договорів. Державне регулювання повинне бути спрямоване тільки на упорядкування діяльності суб’єктів підприємництва, припинення процесів зловживання правами, волями і т. і., а також забезпечення стану дотримання публічного порядку. [26]

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується і сфери його господарювання – економічної основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного регулювання з врахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить, чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.

Відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України [2], держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Ці правові регулятори господарської діяльності повинні використовуватись таким чином, щоб, з одного боку, не допустити зниження підприємницької активності, надмірних податків, а з іншого – досягти додержання норм, що регламентують якість вироблюваної продукції, порядок природокористування тощо.

Слід зазначити, що здійснення підприємницької діяльності суб’єктами господарювання не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та навколишньому природному середовищу. За Конституцією України [1], використання будь-ким своєї власності не повинно завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання господарської діяльності здійснюється у вигляді прямого державного управління певними суб’єктами господарювання, і регулювання підприємницької діяльності. Пряме управління господарською діяльністю передбачає управління з боку міністерств об’єктами, що залишились у сфері державної власності, організацію монопольної діяльності в певних сферах господарювання, контроль і розподіл державою частини продукції, що виробляється. До методів регулювання підприємницької діяльності відносять: державні дозволи; залучення підприємств незалежно від форм власності до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм; антимонопольні заходи; регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до встановлення державних цін; використання норм амортизації та інших норм та нормативів.

Управління господарською діяльністю може здійснюватися за допомогою адміністративних та економічних методів. При використанні адміністративних методів необхідний результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов’язковому та однозначному виконанню суб’єктом господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів може бути: державна реєстрація суб’єктів господарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо.

Використовуючи економічні методи, держава досягає необхідний суспільству результат через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік – повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу. До цих методів слід віднести: встановлення податкових пільг, державне кредитування суб’єктів господарювання, надання дотацій тощо.

Звертаючи увагу на досвід і успіхи Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національні стратегії характеризуються тісною співпрацею між державою і підприємництвом в ім’я досягнення визначних позицій в обраних галузях світового ринку, слід зазначити, що дійсно ефективне регулювання господарської діяльності має бути побудоване саме на тісному співробітництві держави та суб’єктів господарювання, з комплексним застосування економічних та адміністративних методів управління. При цьому, домінування тих чи інших методів може залежати від стану економіки, а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя[34].