Служитель таїнства хрещення

На відміну від латинської традиції (кан. 861 § 1 Кодексу Канонічного Права), звичайно проведення обряду хрещення у всіх Східних Церквах, як сказано у Кодексі Канонів Східних Церков кан. 677 § 1, зберігається за тими, хто зодягнений благодаттю священства, тобто єпископами, пресвітерами, виключаючи дияконів, яких рукоположено „не для священства, але для служіння“ [47].
У випадку необхідності, згідно з кан. 677 § 2, обряд хрещення можуть також законно уділяти диякони, прислужащі, члени інститутів посвяченого життя, а також і „будь-який інший вірний християнин“, але не просто „будь-яка особа з відповідним наміром“, як це вказано для Латинської Церкви у кан. 861 § 2 Кодексу Канонічного Права. Таке розрізнення підкреслює, що хрещення спасає особу шляхом введення її у церковну спільноту. Тому лише член спільноти може уділяти хрещення.
Про введення до церковної спільноти говориться також у Кодексі Канонів Східних Церков, коли стверджується, що „його уділяння належить... до власного пароха того, хто має бути охрещеним, або до іншого священика за дозволом цього пароха чи місцевого ієрарха“ (кан. 677 § 1), і що „на чужій території нікому не дозволяється уділяти хрещення без відповідного дозволу“ (кан. 678 § 1)

Хрещення треба приймати у своєму власному обряді

За винятком особливих обставин, які повинні бути підтверджені компетентною владою, абсолютно не схвалюється практика просити про хрещення в іншому обряді, чи то з естетичних міркувань, чи через дружні стосунки зі священиком, чи з будь-яких інших причин. За винятком випадку відсутності священика власного обряду, прийняття хрещення повинно видимо свідчити про входження у власну Церкву свого права. З цієї причини у кан. 683 Кодексу Канонів Східних Церков сказано, що: „Хрещення повинно уділятись згідно з літургічними приписами Церкви свого права, до якої згідно з правом, має бути приналежний той, хто приймає хрещення“.

Обряд повинен бути повним і здійснюватись через занурення

Компетентна влада окремих Церков свого права повинна подбати, щоб були видані відповідні вказівки щодо уникання тих змін чи скорочень, які можуть бути шкідливими чи позбавляти значення різні моменти, які складають обряд: підготовчі дії екзорцизмів і зречення Сатани, освячення води і оливи, помазання оливою оглашенних перед хрещенням і одягання по хрещенні. Багато літургійних книг приписують для звичайного уділення хрещення обряд потрійного занурювання. Збережений традицією Східних Церков, це — змістовний і експресивний обряд, який все ще діє і схвалюється у Західній Церкві [48]. Однак від нього надто часто відступають з простих причин зручності. Тому компетентні власті повинні виважено і енергійно шукати шляхів його відновлення.

Значення миропомазання

Миропомазання, про яке сказано у кан. 692-697 Кодексу Канонів Східних Церков, — так називають на Сході таїнство, яке у Кодексі Канонічного Права має назву конфірмація. Такі відмінні визначення того самого таїнства можуть відноситися до традиційного розуміння, які по суті є ідентичними, але по-різному акцентовані: кожне наголошує і підкреслює уподобаний один аспект, у Східних Церквах — досконале введення у тайну Христа, а в Латинській Церкві — набуту здатність особи свідчити про свою віру.
Кан. 692 Кодексу Канонів Східних Церков, згідно зі східними традиціями, не вимагає, щоб помазання відбувалося через покладення рук, чим воно відрізняється від приписів латинської літургії [49].

Служитель таїнства миропомазання

Кан. 694 стверджує, що: „...на підставі традицій Східних Церков помазання святим миром уділяє священик сукупно з Хрещенням або роздільно“, а у кан. 696 § 1 уточнено, що: „...усі священики Східних Церков можуть правосильно уділяти миропомазання сукупно з хрещенням або роздільно всім вірним кожної Церкви свого права, навіть Латинської Церкви“.
Східні пресвітери нехай дуже розважливо користуються своїм правом помазувати вірних латинського обряду, спілкуючись якомога більше з компетентними ієрархами тої Церкви. Справді, у Латинській Церкві конфірмація уділяється дітям окремо в кінці поступової катехизи, яка сама по собі є частиною християнського втаємничення. Факт миропомазання вірних Латинської Церкви, які не отримали цієї формації, може пошкодити органічне ціле християнського втаємничення, яке існує у Латинській Церкві.
Практика Східних Церков відрізняється від латинської, і це виражено у кан. 882 Кодексу Канонічного Права, у якому сказано: „...звичайним розпорядником миропомазання є єпископ“, навіть якщо пресвітер також може здійснити його, якщо матиме відповідне повноваження „на підставі загального права або спеціального дозволу компетентної влади“. Творене за різних обставин, латинське право наголошує на принципі, проголошеному Ігнатієм Богоносцем, про необхідну єдність Церкви і духовенства навколо єпископа [50]. У східній традиції цей аспект представлено освяченням святого мира, здійснити яке має право лише єпископ або, згідно з нормами партикулярного права, тільки патріарх [51], який здійснює це освячення з великою урочистістю. Таке збережене за патріархом право вказує на узи сопричастя, що виходить за межі окремих єпархій, у кожній Церкві свого права. Отож, хай ці давні традиції вірно зберігаються і надалі.

Причастя неофітів

У кан. 697 Кодексу Канонів Східних Церков приписано, щоб Євхаристія приймалася якнайшвидше після хрещення і миропомазання, згідно з приписами Церкви свого права. Кан. 710 повертається до питання євхаристійного причащання новоохрещених дітей і наголошується на дотримуванні щодо цього приписів літургійних книг Церкви свого права. Цей закон, характерний для Східних Церков, потребує деякого роз’яснення.
З уже відомих причин, норми, що стосуються причастя неофітів, не можна знайти у законодавстві деяких Східних Католицьких Церков, у яких часто відкладається перше причастя до досягнення дитиною шкільного віку. Тому завданням компетентних властей є вжити заходи для повернення попередньої практики і розробити норми, які більше відповідали б їхній власній традиції.
Відтак, щодо приписів, викладених у літургійних книгах, які стосуються цього самого питання, потрібно відзначити, що у більшості випадків — як у цих Церквах, так і в Церквах, які дотримуються давніх традицій, — вони не дають належних вказівок, вважаючи, що обряд хрещення взагалі був призначений для дорослих, а поступово застосовувався до дітей, без введення будь-яких специфічних змін у Східних Церквах. Цю тему розглядається в підручниках пасторальної сакраментології. Деякі практичні поради можна почерпнути з досвіду Православних Церков.
Зрештою, уділення Євхаристії новоохрещеним дітям не обмежується лише до хвилини звершення втаємничення. Євхаристія — це хліб життя, і дітей треба постійно ним годувати від того часу, щоб вони духовно зростали. Спосіб їхньої участі у Євхаристії відповідає їхній спроможності: спочатку він буде відрізнятися від того способу, що в дорослих, неминуче менш свідомо і менш раціонально, але поступово буде розвиватися через благодать і педагогіку таїнства, зростаючи аж до „звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа“ (Еф. 4, 13). Таїнство — це завжди дар, який діє ефективно, по-різному, бо і люди є різними. Особливі відправи, які стосуються різних етапів зростання людини, можуть бути корисними для педагогіки віри і супроводжувати необхідну катехизацію дітей і молоді, але повинно бути зрозумілим, що втаємничення у тайну Христа буде повністю здійсненим лише після отримання перших трьох таїнств.