Філософський період театру «Березіль»

В Харкові мистецьке об'єднання «Березіль» перетворилося на театр «Березіль»; велетенська організаційна мережа театру відпала. Свій перший театральний харківський сезон «Березіль» розпочав у середині жовтня 1926 року. Журнал «Нове мистецтво» цій події присвятив редакційну статтю, в якій підкреслювалось: «Суспільство з великим напруженням чекає відкриття сезону в театрі «Березіль», що цього року має показати столичному глядачеві свої досягнення, надбані за роки своїх мистецьких шукань. Ті з постановок театру в минулому сезоні, що нам їх довелось бачити, безумовно, свідчать, що театр являє собою високу мистецьку організацію, яка по праву має зайняти місце центрального академічного театру республіки.» А ще в Харкові Л. Курбас дістав від ВАПЛІТЕ правдивий мистецький клімат і підмогу. Кульмінація здобутків Леся Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962). Все це дало Курбасові змогу приступити одразу ж до основного мистецького діла свого життя – власної національної театральної синтези. Він будував зовсім інший театр. Театр, що намагався говорити з людиною мовою сьогодення, яке ставало дедалі трагічнішим, дедалі тотальнішим щодо людини. Мовою філософської оцінки. Виставами М. Куліша він розпочав свій філософський театр.

Несподіваним шоком відгукнулася на театральному кону драма М. Куліша «Народний Малахій» (1927 р.). Вистава стала театральним шедевром, і сьогодні входить до 100 найкращих вистав театру ХХ століття. Л. Курбас і В. Меллер конструювали на сцені не стільки об’єктивний світ, скільки напівреальний, напівфантастичний світ, відтворений гарячковою свідомістю Малахія. Режисер продовжував експериментувати з ідеєю «поведінки» свідомості.

Жовч та іронія, авторський смуток і посміх, ефемерність мрії Малахія – ретельно «уречевлювалися» В. Меллером. Публіцистичний гротеск почувався на березільській сцені вільно, «зоряним» своїм часом обравши епізод «Сну Малахія». Іронізуючи над способом «реформи» людини, що його запропонував месія з вулиці Міщанської, режисер і художник створили на сцені грандіозну «реформаторську машину» з плуга, важелів, шестерень, тракторних коліс та крил вітряка. Туди почергово закладали «порочних» сучасників Малахія. Уся ця машинерія скреготіла, колеса й крила оберталися. Під наспів «духовних мелодій», що змішувався з мелодією «Інтернаціоналу» і церковними дзвонами, машина перетворювала сучасників Малахія у «відібраний матеріал» для комунізму. З’являлися з неї ангелоподібні істоти з рожевими крильцятами й серцями і летіли у вимріяну Малахієм «голубую даль». Л. Курбас вводив своєрідну кольоромузику (за мотивами пошуків Скрябіна). Насичена гама блакитних кіл із жовтогарячими центрами розбігалася по заднику, – виникали метелики, лінії, трикутники, фантастичні картинки Малахієвого «завтра». Злий гротеск малахіївської реформи людства Л. Курбас і В. Меллер подавали у сюрреалістичному ключі.

Протягом вистави Малахій, залишаючись у межах стратифікації «міщанина», трансформується в «Гамлета з вулиці Міщанської» чи в Дон Кіхота, як його аж ніяк не випадково охрестила розгублена тогочасна критика. Досягалося це зсувами в зоні мотивацій. За плечима – вузлик, в очах – «голуба мрія». Чи не перевернута тінь великого Г. Сковороди прикриває нашого мрійника? І чи не тих далеких доріг пил клубочиться перед нами, трагічно обрушивши на нас новий образ «пророка»? Вільна людина – на безмежних дорогах життя, втілення одвічного українського «піти і не повернутися», бо шукане, найкраще, найкоштовніше – завжди там, за обрієм…

За певного погляду до Малахія можна поставитись і як до фольклорного персонажа (не випадково його вписано в контекст із відчутною фольклорною атрибутикою: на ногах – постоли, на голові – бриль, у руках вузлик і посох, рекомендація – мати в руках сонях; музика так само має опору у фольк-мотивах; стилістика життя – сільська – з вулицею як головною площею для «зборів народних», із Кумом – головним авторитетом вулиці тощо).

Лексика вистави, з одного боку, відверто виводить самосвідомість на символічні рівні, з іншого – витончено насичує пародійно-міфологічними рефлексіями.Л. Курбас на грані останнього ризику грається з поняттями: кола Пекла, Божевілля життя, Задзеркалля, пароль «голубі мрії» як трагічна гримаса; занапащена Любов (через ім’я героїні – Малахієвої дочки, яка «завісилась»); у стик із поняттям «голуба реформа» – Революція; Комірчина (герметичне замурування) – мандри як розгерметизація і відхилення від канону «нової соціалістичної людини».

Вистава вибудовувалася згідно з епічною метафорою поховання Розуму. Утворюється мета-текст, де вкрай зближені: портрет світу, що перетворився на задзеркалля – і «внутрішній» світ, який втрачає самоцінність, усмоктується «зовнішніми» фабулами і сюжетами. Під прикриттям трагікомедійного дискусу Л. Курбас моделює народну трагедію. Семантика у виставі Л. Курбаса була зашифрована віртуозно, через складну систему кодів – шедевр невипадково був означений саме як шедевр. Украй розгублена критика намагалася «встигнути» за явищем.

Критика «Березіля» дедалі частіше переходить зі сфер художніх у сферу політичну. Вже вистрелив собі у скроню один із лідерів уукраїнського відродження Микола Хвильовий. Скоро його долю повторить нарком освіти М. Скрипник, що стояв в обороні цих самих процесів. В такій атмосфері в М. Куліша народжувалася п’єса, вистава за якою стала завершальним акордом «Березіля», – «Маклена Граса».

Багато чого з творчих пошуків Л. Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Л. Курбас і М. Куліш у співпраці з В. Меллером та найкращими силами «Березіля» вирішили «Маклену Грасу» як спектакль про деформацію логіки розвитку світу, в якому вторинні цінності – гроші та кастові («партійні», кланові) інтереси вбивають людську індивідуальність і відчужують дух. Країна дихає повітрям тотальної несвободи. Спектакль тяжів до жанру філософської трагікомедії і був генетично пов’язаний з «іронічною трагедією» «Народний Малахій».

Лесь Курбас досяг рідкісної невимушеності та розкутості режисерського «письма». Правда характерів поєднувалася з гіперболічним акцентуванням спотвореності життя; гротеск – з іронією, витончена поетичність межувала тут із натуралістичною правдоподібністю, реальність події – з майже символічною окресленістю історичної перспективи доль. Це був фантастичний реалізм, що перегукувався з основами гоголівської поетики та елементами барокового химеричного українського роману, який у ХХ ст. згорнув свою традицію.

Етика вистави розкріпачувала сучасну свідомість і встановлювала чітку дистанцію щодо таких понять, як «здоровий глузд», духовне рабство, звертала особливу увагу на ідею морального і громадського обов’язку.

Після прем’єри, що відбулася 24 вересня 1933 року, вистава пройшла кілька разів і була знята з репертуару. Філософський театр Леся Курбаса був приречений. Втілюючи упереджувальну стратегію національного театрального руху, український режисер досяг приголомшливого успіху й увійшов у вирішальну стадію конфлікту за формулою «митець – влада».

Як квіти обертаються за рухом сонця, так само нові молоді театральні групи на Україні імітували Курбаса. І то не диво, бо керівниками в них часто були молоді режисери, вихованці студій, закладених Курбасом при «Березілі».

Але, не зважаючи на свій мистецький престиж, «Березіль» і його керівник Курбас були політично приречені, бо їхнє мистецтво було непотрібне, а то й незрозуміле керівним верхам. Митцям «Березолю» довелося пережити тяжкі хвилини на сесії художньо-політичної наради, що відбулася в Харкові у вересні 1930 року. Різка критика «Березоля» оберталася довкола одного дразливого питання: про брак визначеної політичної настанови й відсутність п’єс, які відбивають класову боротьбу, показуючи позитивні наслідки соціалістичного життя.

Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з «Березоля», а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів…

Уряд навіть змінив театрові «Березіль» назву і він став тепер Державним драматичним театром імені Т. Шевченка. А з початком 1934 року взагалі було заборонено вживати в мистецтві форми, які б мали будь-чого спільного з новаторськими естетичними шуканнями. Митцям, а зокрема – в театрі, довелося знизити свою творчість до рівня так званого «соціалістичного реалізму».

Рутина, застій і глибокий провінціаналізм потроху взяли гору й надовго запанували в українському театрі…