Становлення Школи Анналів

Розділ І. Радянська та пострадянська історіографія школи „Анналів ”

 

Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.

Попри свою безперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змогла залишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” – це один з дуже небагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достоту відомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії в цілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивчення французької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширювалася ще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історика Миколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епоху Французької революції, так і її історіографію, переважно французьку та російську. В 1924–25 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєва про істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значної кількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькій історіографії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. В ньому дана характеристика наукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.

В 20-30 рр. традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Велике значення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, Ж Лефевру.

Перша згадка про власне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М. Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невелику замітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”[1].

Однак в цілому довоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжними напрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагу марксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції в науці СРСР.

Початок нового етапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другу половину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період так званої хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичній науці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічні принципи роботи.

В 1955 р. на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянських істориків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр. значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативи М.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. при Інституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгих років перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася між істориками і філософами в січні 1964 р.

При секторі були створені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. Таким чином, в переосмисленому на матеріалістичній основі вигляді відроджувалася дореволюційна традиція систематичної розробки теоретико-методологічних проблем історичного пізнання. І хоч всі проблеми, що обговорювалися в секторі, залишалися в межах марксистської концепції, сама атмосфера відкритих дискусій, „нове прочитання” теоретичного спадку основоположників марксизму, не могли не стимулювати певної ревізії деяких традиційних постулатів марксизму і сприяти усвідомленню його недостатності для дослідження нових нетрадиційних проблем та сюжетів.

На цій хвилі значно активізується інтерес радянських дослідників до французької історіографії. Однією з перших після війни великих історіографічних праць, присвяченій цій темі, була „Політичні ідеї французької історіографії ХІХ ст.” М.А. Алпатова (1948).

В 1952 р. побачила світ колективна праця „Революції 1848-49 рр.”, в історіографічному розділі якої А.І. Молок і Н.Є. Застенкер вже згадували Ж.Лефевра і Е.Лябрусса. Однак оцінювали їхні погляди як „антинаукову тенденцію” і „крайню методологічну безпорадність”[2].

Ця ж тенденція зберігається і у фундаментальній праці І.С. Кона, що чи не вперше знайомила читачів з відомими немарксистськими теоретиками ХХ ст, загальна концепція якої зводилася до прагнення показати глибоку кризу немарксистської історіографії та її ворожість „справжньому науковому історичному знанню”[3].

Однак, розглядаючи радянські історіографічні праці в цілому і щодо французької історіографії та школи „Анналів” зокрема, слід обов`язково враховувати одну важливу обставину. Прямі оцінки зарубіжних істориків та їх концепцій загалом мали чисто політично-кон`юнктурний характер. Але крізь призму марксистської критики до читачів, хоч і в препарованому вигляді, доходили концепції немарксистських істориків. Часто саме це й був єдиний спосіб з ними ознайомитися широкому загалу істориків. Справедливим дане твердження є і щодо школи „Анналів” в радянській історичній науці.

В другій половині 50-х рр. вийшла друком велика стаття В.М. Даліна про Люсьєна Февра, де автор вперше кваліфікував школу „Анналів” як крок вперед в розвитку французької історіографії другої чверті ХХ ст.[4].

В цей же час в перекладі на російську мову була опублікована книга М.Блока „Характерні риси французької аграрної історії” з передмовою А.Д.Люблінської. Даючи детальний аналіз поставлених М.Блоком проблем європейського та французького феодалізму, підкреслюючи новизну підходу автора до цих сюжетів і свіжість наукових висновків, А.Д.Люблінська писала, що книга стала „епохою серед французьких досліджень на цю тему”[5]. Загальну характеристику наукової діяльності М.Блока містить стаття цієї ж А.Д.Люблінської та І.С.Кона[6].

В 60-ті рр. потік історіографічної літератури почав швидко зростати. З 1963 р. в Томському університеті за ініціативи А.І.Данилова починає виходити збірник «Методологічні та історичні питання історичної науки». Історіографічні збірники публікували також університети Казані та Саратова. Проблеми французької історії та історіографії розглядалися на сторінках «Французького щорічника».

В 60-х рр. побачило світ декілька посібників з історіографії нового та новітнього часу. В першому з них, виданому Московським університетом в 1967 р., два розділи, присвячені французькій історіографії, написані А.І. Молоком. Автор детально висвітлив передумову та умови у французькій історичній науці кінця ХІХ ст., які сприяли зародженню методології школи «Анналів»[7].

В навчальному посібнику з історіографії 1968 р. М.Н. Машкін один розділ присвятив огляду французької історичної думки та історичної науки післявоєнного періоду. В ньому відслідковується зміст процесів, що відбувалися у французькій історіографії з кінця 20-х рр., давався аналіз ідейно-методологічних позицій Л.Февра, М.Блока, Ф.Броделя, П.Ренувена. Спеціальний параграф висвітлював роль Ж.Лефевра та його учнів у вивченні історії Французької революції[8]. Г.Г. Ділігенський на початку 60-х рр. представив до друку перший огляд журналу «Аннали»[9].

В 1970 р. остаточно сформувалася як дослідниця французької історіографії Лідія Таран, коли відбувся захист її кандидатської дисертації «Еволюція традиційного напрямку французької історіографії та творчий шлях П’єра Ренувена». Протягом 1966-75 рр. на тему історії французької історичної науки Л.Таран було опубліковано 9 наукових розвідок на сторінках «Питань нової та новітньої історії» та «Французького щорічника».

До речі, останнє видання відіграло надзвичайно велику роль в дослідженні школи «Анналів», адже на його сторінках не лише постійно друкувалися розвідки з цієї теми радянських науковців, але й систематично виходили переклади наукових творів французьких вчених – представників школи «Анналів», наприклад, Ф Броделя, Ж Ле Гоффа, а також А. Собуля тощо[10].

Окрім Л.Таран, до наукового доробку якої ми ще звернемося, як дослідники власне французької історіографії, у тому числі школи «Анналів» у 70-80-ті рр. визначилися М.Н. Соколова, Ю.М. Афанасьєв і В.М. Далін. Всі вони практично одночасно видали свої монографії щодо французької історіографії ХХ ст., чим фактично підсумували дослідження цієї проблеми радянськими істориками.

М.Н. Соколова досліджувала три великі проблеми, над розробкою яких працювали французькі історики ХХ ст.: глобальна історія; проблема класів, класової боротьби та революції; співвідношення наук про людину та історію. В своїй монографії «Сучасна французька історіографія. Основні тенденції в поясненні історичного процесу» (1979) велику увагу приділила творчості Жоржа Лефевра, підкреслювала його прагнення до синтезу політичної, соціальної та економічної історії, природних і біологічних факторів, індивідуальної та соціальної психології. Щодо значення наукової діяльності М.Блока та Л.Февра, то М.Н. Соколова вважала, що вони не створили нової наукової школи, а лише найбільш вдало виразили нові віяння в своїй творчості. Відокремленим від «Анналів» постав і Ф.Бродель, теорія якого про різні швидкості плину історичного часу, на думку автора, пов’язана з «Анналами» лише в окремих деталях і взагалі оцінена як науково неспроможна[11].

Протилежної думки в своїй монографії „Історизм проти еклектики: Французька історична школа „Анналів” в сучасній буржуазній історіографії” (1980) дотримується інший відомий дослідник Ю.М. Афанасьєв. Він виходив із концепції «Анналів» як напряму з відносно цілісним уявленням про історичний процес. Ю.М. Афанасьєв, висвітлюючи 50-літній розвиток «Анналів», виділяє в їх еволюції три етапи: період становлення з кінця 20-х до середини 40-х рр.; кульмінаційний період розвитку в 40-60 рр., пов’язаний з творчістю Ф.Броделя і прагненням створити глобальну історію; період кінця 60-70-х рр., коли з’являється третє покоління школи «Анналів» (Е.Лє Руа Ладюрі, Ф.Фюре, П.Шоню, яке рішуче повернуло, за словами автора, в бік «дегуманізації та парцеляції» історичної науки. В книзі помітне в цілому позитивне ставлення до М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, але важко погодитися з досить різкою критикою третіх «Анналів», творчість та новаторство представників яких значно применшено[12].

За редакції Ю.М. Афанасьєва та з його вступною статтею в 1986 р. видана в російському перекладі праця Ф.Броделя «Матеріальна цивілізація», зокрема перший її том «Структури повсякденності: можливе та неможливе».

З приводу останнього маємо відмітити, що в сенсі перекладацької роботи та видання праць чи статей анналістів, то школа «Анналів» знаходилася в порівняно привілейованому становищі в радянській історичній науці. Якщо праці вчених окремих методологічних напрямків у зарубіжній історіографії стали доступними в перекладі лише на початку 90-х рр., то наукові твори представників «Анналів» подекуди з’являлися чи то на сторінках фахової періодики, чи то навіть окремими виданнями, що було в радянській історіографічній науці справою виключною.

В 1981 р. з’явилася книга В.Даліна про істориків Франції та Великої французької революції, в якій автор проаналізував історичні роботи та різні конфронтаційні концепції французької революції на загальному фоні розвитку історичної науки у Франції ХІХ–ХХ ст. Особливу увагу автор приділив школі «Анналів», її передісторії, становленню та подальшій еволюції. В.Далін надзвичайно вдало представив творчі портрети А.Матьєза, Ж.Лефевра, М.Блока і Л.Февра, Е.Лябрусса, А.Собуля тощо[13].

В 70-80-х рр. в розвитку радянської історіографії почали проявлятися нові тенденції. Перш за все вони пов’язані з діяльністю таких вчених, як М.А. Барг, А.Я. Гуревич, Ю.Л. Бессмертний, А.Л. Ястребицька, які не просто осмислювали та досліджували процеси, які відбувалися у французькій історіографії, як попередні дослідники, але й творчо враховували ці висновки в своїх наукових пошуках. Завдяки цьому були зроблені перші кроки до оновлення та збагачення уявлень радянських вчених про історичний процес, предмет історії, завдання та методи історичного дослідження.

М.А. Барг почав вивчення французької історіографії з аналізу соціально-економічних проблем середньовіччя. Оцінку досягнення французької історіографії феодалізму він дає в своїй монографії «Проблеми соціальної історії у висвітлені сучасної західної медієвістики» (1973). У вступі до цієї книги М.А. Барг викладає своє розуміння сучасної буржуазної історіографії як боротьби трьох тенденцій: противники впровадження методик соціології в історію; помірковані представники істориків, які пропонують робити це вибірково; школа «Анналів», яка закликала до негайної перебудови історичної науки. Попри певну марксистську критику школи, М.А. Барг час від часу виявляв прихильність до «Анналів», зокрема він визнав послідовність та оригінальність її лідерів, особливо Ф.Броделя з його концепцією «тривалого часу» як надзвичайно плідною для історичного дослідження[14]. Однак головним внеском М.А. Барга в науку було сучасне переосмислення принципів історизму, розробка таких наукових категорій та методів історичної науки, як простір, час, історична свідомість, цивілізація тощо, при цьому він, окрім іншого, залучав і теоретичний доробок школи «Анналів»[15].

Протягом довгих років уважно вивчав проблеми сучасної французької історіографії і медієвістики А.Я. Гуревич. В 1973 р. вперше, а в 1986 р. повторно вийшов російський переклад книги Марка Блока «Апологія історії» з включеними до неї розділами з його праці «Феодального суспільство». А.Гуревич редагував книгу, супроводив її примітками, а також написав післямову, в якій дав детальний аналіз загальносвітоглядних поглядів М. Блока, особливо його методи дослідження соціально-економічних відносин у французькому селі з найдавніших часів до нових і в цілому високо оцінив його висновки про сутність феодалізму. Особливу увагу він звернув на проблеми соціально-історичної психології, їх постановку та розробку М.Блоком, Л.Февром та їх послідовниками – представниками «нової історичної науки» у Франції. Безперечно, саме під її впливом історик став заглиблюватися в коло питань, які стосувалися поняття «менталітет», тобто в соціальну психологію світобачення середньовіччя. Після робіт М.М. Бахтіна, що досліджував ці ж проблеми в 60-х рр., його праці є найбільш значним внеском в розробку цього нового для радянської історіографії розділу історії[16].

А.Я. Гуревич робить багато для узагальнення та творчого засвоєння досвіду методологічних пошуків сучасних французьких істориків, які ведуться в різних напрямках[17].

Наприкінці 80-х рр. А.Я. Гуревич починає критикувати формаційну концепцію К. Маркса, що мало надзвичайно вагоме значення для подолання догматизму марксистсько-ленінської теорії СРСР[18]. В статті «Уроки Люсьєна Февра», що супроводжує російський переклад книги Л.Февра «Бої за історію» А.Я. Гуревич пише про кризу нашого історичного знання і вважає найголовнішою умовою його подолання «засвоєння досвіду, накопиченого світовою історичною думкою за останні десятиліття», і передовсім досвіду французької історичної думки[19].

Творчо враховував досягнення французької історіографії в своїх працях Ю.Л. Бессмертний. Під впливом поглядів Ж.Дюбі ним та іншими медієвістами була відкоректована розроблена в радянській історіографії загальна концепція феодалізму. Звернення до проблем історичної демографії та соціальної психології, ментальності середньовіччя в дослідженнях Ю.Бессмертного також відбувалося під впливом школи «Анналів». Йому належить пріоритет в розробці цих сюжетів в радянській історіографії[20].

Ю.Л. Бессмертний вносить вагомий внесок в осмислення нових тенденцій в розвитку школи «Анналів» і нової історичної науки у Франції[21].

В 1989 р. в радянській історичній науці сталася багато в чому виключна подія. 3-6 жовтня цього року в Москві відбулася конференція «Школа «Анналів» вчора і сьогодні», присвячена 60-й річниці цієї школи. На ній, окрім радянських істориків, були присутні зарубіжні вченні: Ж.Ле Гофф, Р. Шартьє, Ж.Ревель, Н.Земон-Девіс тощо. Серед іншого на цій конференції була детально розглянута проблема методології вивчення ментальності. Історики дійшли думки, що в СРСР складається особливий напрямок, що синтезує історико-матеріалістичні та інші традиційні методи пізнання історичної реальності з новими нетрадиційними, у тому числі тими, які пропонує школа «Анналів»[22].

В 1989-90 рр. ваги набувають й інші починання радянських істориків.

В 1989 р. А.Я. Гуревич започатковує видання щорічника «Одиссей», на сторінках якого відбуваються жваві методологічні дискусії. Тут друкуються також результати діяльності наукового семінару, організованого А.Я.Гуревичем при Інституті всесвітньої історії АН СРСР. До редколегії першого випуску «Одиссея» увійшли Ю.М. Афанасьєв, Л.М. Баткін, Ю.Л. Бессмертний, В.В. Іванов, С.В. Оболенська, В.І. Уколова, А.Л.Ястребицька та інші.

«Одиссей» виходить і до нашого часу (останній відомий нам випуск 2003 р.). Надзвичайної ваги йому надає й те, що з 1991 р. до складу редколегії був введений Жак Лє Гофф. На сторінках його активно друкувалися й інші зарубіжні дослідники – Ж. Ревель, К. Гінзбург, Ж. Дюбі, Р. Шартьє тощо.

Перехід від радянської до пострадянської, зокрема російської історіографії щодо проблеми школи «Анналів» ми можемо ідентифікувати не так за якісними, як за кількісними показниками.

На початку 90-х рр. спостерігається значне зростання кількості публікацій з приводу школи «Анналів» та перекладних видань її найвідоміших представників. Дослідники, які накопичили в 70-80-ті рр. надзвичайно потужну фактичну, методологічну базу та мали практику застосування методик анналістів, зараз отримали можливість вільно висловлювати свої оціночні погляди.

В 1993 р. вийшла монографія А.Я. Гуревича «Історичний синтез і школа «Анналів». В ній школа розглянута в надзвичайно широкому контексті, але в центрі уваги дослідника знаходиться проблема історичного синтезу. На думку автора, питання про взаємодію матеріальної та духовної культури є для історичного дослідження відправною точкою. Це веде до переосмислення понять «культура» і «соціальне», в ході якого відбувається поворот від історії ментальностей до історичної антропології чи антропологічно орієнтованої історії. Монографія А.Я. Гуревича – це книга про те, як до вирішального та найголовнішого, на його думку, завдання - проблемі історичного синтезу - підходить ряд представників школи і які ідеї вони висувають. Серед них він розглядає нове розуміння соціальної історії М.Блоком, проблему зв’язку ментальності та культури у Л.Февра, створення Ф.Броделем „геоісторії” та її співвідношення з економічним матеріалізмом. Автор надзвичайно рельєфно показав коло пошуків Ж.Дюбі, в різнопланових творах якого так чи інакше постійно присутнє прагнення органічно пов’язати історію ментальностей з іншою історією. Така ж тенденція до глибокого дослідження системи людських цінностей і уявлень характерна для робіт Е. Ле Руа Ладюрі та Ж. Ле Гоффа. Високий рівень книги А.Я. Гуревича багато в чому забезпечується завдяки тому, що він показав загальні методологічні принципи і погляди лідерів „нової історичної науки” не в абстрактному теоретичному аспекті, а через їх конкретні історичні праці[23].

А.Я. Гуревич продовжує плідно працювати над розробкою методології історичної науки, у тому числі над школою «Анналів». Характерна риса всіх його наукових праць – розглядати історію «Анналів» не ізольовано, а вписати її в широкий контекст історіографії ХХ ст. та знайти її практичне значення для російської історичної науки[24].

А.Я. Гуревич залишається незмінним редактором видання «Одиссей», кожен випуск якого присвячений певній тематиці дослідження: наприклад, в 1989 р. випуск був присвячений дослідженням соціальної історії та історичної культури, в 1990 р. – особистості та суспільству, в 1991 р. – культурно-антропологічній теорії.

В березні 1995 р. редколегія щорічника провела «круглий стіл» на тему «Історик кінця ХХ ст. в пошуках методу», результати якого були вже опубліковані в 1996 р. У вступній статті до цього видання А.Я. Гуревич формулює програму подальших досліджень фактично для всієї російської історичної науки: «На сторінках «Одиссея» завжди приділялася увага методології історії, зокрема історико-антропологічному підходу… Тепер, однак, настав час обговорити питання більш широко та вдумливо… Я впевнений в тому, що лише детальний аналіз як передових тенденцій сучасної науки, так і паростків її нових напрямків здатний дати нам певні орієнтири.»[25].

Слід визнати, що заклик А.Я. Гуревича не залишився без відповіді. Сучасна російська історична наука демонструє потужну історіографічну базу щодо теоретичних та методологічних новацій в історії. Серед напрямків та течій, які викликали найбільше зацікавлень виділимо: історію ментальностей[26], історичну антропологію[27], переосмислену політичну історію[28], культурну та інтелектуальну історію тощо[29].

В 90-х рр., окрім А.Я. Гуревича, продовжував свою наукову діяльність інший історик, що почав досліджувати школу «Анналів» ще за радянських часів, - Ю. Л. Бессмертний. В 1998 р. він видає свою монографію „Як писати історію”, який аналізує найновіші методологічні віяння у французькій історіографії в 1994-1997 рр. Основною особливістю сучасної французької історіографії Ю. Бессмертний вважає її свідомий відхід від так званого «мета-дискурсу», що передбачає глобальні пояснювальні схеми. Після цього він аналізує передумови цього процесу, зокрема критику історичної антропології у 80-ті рр., занепад історико-демографічних досліджень, глибоку кризу соціальної історії. Натомість у сучасних французьких істориків посилюється інтерес до мікроісторії, культуральної історії (Р. Шартьє), історії політики, все більше розширюються межі застосування нарративного жанру. У висновку Ю.Бессмертний радить російським історикам не ігнорувати жодну з парадигм сучасної французької історіографії, адже кожна з них, хоч і не піддається прямому запозиченню, проте містить надзвичайно корисний пізнавальний досвід[30].

Як зразок для своєї тези Ю.Бессмертний представив вже й власне історичні дослідження, ґрунтовані на методології сучасної зарубіжної історіографічних течій. За його редакцією в 1996 та 2000 рр. вихйшли збірки праць, кожна з яких присвячена історії приватного життя людини, чи то в колі сім’ї та друзів, чи то в сфері почуттів та емоцій. Серед авторів праць знаходимо і Н.Пушкарьову (кохання російського дворянина ХІХ ст.), і П. Уварова (старість і немічність в свідомості француза ХVI ст.), й І.С. Свенціцьку (шлях до незалежності грецької жінки, елліни в колі друзів), і самого Ю. Бессмертного (туга за близькими в ХІІ – ХІІІ ст.) тощо. Ці праці мають надзвичайно високу наукову цінність також завдяки вступним статтям, що розкривають перед нами як зарубіжну історіографію названих проблем, так і методу дослідження російських авторів[31].

На жаль, в 2000 р. життя Ю.Л. Бессмертного передчасно обірвалося. На пошану видатному історику колеги вирішили видрукувати збірник праць, до участі в якому запросили як російських, так і зарубіжних авторів. Ю.Бессмертному віддав шану Жак Ле Гофф, який в свої статті відмітив значимість внеску російського історика в розвиток післявоєнної не лише радянської, пізніше російської, але й західної, зокрема французької медієвістики[32].

Окрім власне вже відомих вчених з радянських часів, дослідження французької історіографії та долі школи «Анналів» продовжує і молодше покоління істориків. Серед них виділимо Л. Рєпіну, яка в 1998 р. написала монографію «Нова історична наука» і соціальна історія»[33].

В.А. Бабінцев очолює вивчення історії школи «Анналів» в Уральському університеті. В 2001 р. він розробив програму до відповідного спецкурсу. Надзвичайно позитивною є і його видавнича діяльність. Наприклад, за його редакцією лише в 2000 р. вийшло одразу 2 книги французьких анналістів - Жака Ле Гоффа «Інше середньовіччя» та Е. Ле Руа Ладюрі «Монтайю». До останнього видання В.А. Бабінцев написав післямову «Чарівник з країни Ок», в якій дав детальний аналіз життєвого і творчого шляху Е. Ле Руа Ладюрі.

Безперечно, знаходиться місце для школи «Анналів» і в сучасних загальних історіографічних працях. В колективній монографії за редакцією І.П. Дємєнтьєва і А.І. Патрушева 2002 р. розділ щодо французької історіографії міжвоєнного періоду писали А.В. Адо і В. П.Смірнов. Автори розкрили головні етапи кризи позитивістської історіографії та проаналізували формування школи «Анналів». Французьку історіографію другої половини ХХ ст. характеризував В.П. Смірнов. Найбільше уваги він приділив Ф.Броделю та його методологічним поглядам, а також окреслив загальні риси «Анналів» третього покоління[34].

Крізь призму становлення «нової історичної науки» розглядає всю зарубіжну історіографію другої половини ХХ ст. відомий методолог історії, засновник томської історіографічної школи Б.Г. Могильницький. Друга книга його монографічного дослідження «Історія історичної думки ХХ ст.» практично вся присвячена школі «Анналів». Б.Г. Могильницький детально розглядає життєвий і творчий шлях М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, а також, спираючись на їхні праці, характеризує їх теоретичні погляди щодо історичного процесу, методологію історичного дослідження та результати її практичного втілення[35].

Певні дослідження з французької історіографії та історії школи «Анналів» проводяться і в Україні. На початку 90-х рр. відома ще за радянських часів дослідниця Л. Таран випустила три монографії, в яких вона послідовно досліджувала та порівнювала французьку, російську та українську історичну думку кінця ХІХ-ХХ ст. Загалом, характеризуючи французьку історіографію цього часу, основну увагу вона звернула саме на школу «Анналів», яку справедливо вважає одним з найголовніших напрямків французької історіографії ХХ ст. На фоні розвитку зарубіжної історіографії в особі «Анналів» Л. Таран аналізує розвиток української науки. До 1929-30 рр. російська та українська історична думка розвивалися в руслі світової, а філософськими основами розвитку гуманітарної науки були позитивізм, марксизм та неокантіанство. В сучасній українській історіографії, вважає дослідниця, з відходом від марксизму відбулося укріплення позицій позитивізму. Для подолання кризи українські вченні повинні ширше долучатися до сучасних світових наукових дискусій, а також засвоювати досвід зарубіжних істориків другої половини ХХ ст., у тому числі школи «Анналів»[36].

Іншим відомим українським дослідником французької історії та історіографії є викладач Українського католицького Університету, докторант Вищої школи практичних досліджень Паризького університету Вадим Ададуров. В 2001 р. спільно з французьким істориком Жаном-Бернаром Дюпоном-Мениченом він видав ґрунтовну монографію «Французька історіографія ХХ ст.». Передмову до посібника написав львівський професор Ярослав Грицак.

Центральне місце в книжці відведено аналізові «нової історичної науки» та школи «Анналів», а також тим новим «територіям історії» та новим методологіям, що їх освоїли французькими істориками протягом останнього століття. На думку авторів, вироблення нових концептуальних і епістемологічних засад для досліджень української історії неможливе без ґрунтовного ознайомлення і критичного осмислення здобутків світової історичної думки ХХ ст.

Огляд французької історіографії, здійснений у монографії, містить спеціальні розділи та екскурси, присвяченні новими підходам, як от: історична демографія, колективна пам’ять, дискусій навколо французької революції кінця XVIII ст. тощо. Важливо, що книга містить також невелику антологію перекладів оригінальних текстів, які дають безпосередні уявлення про головні методологічні маніфести, ключові роботи та найважливіші дебати у французькій історичній науці ХХ ст[37].

Вже наступного 2002 р. той же автор В. Ададуров видрукував книгу «Історія Франції», яку довів до кінця XVIII ст. Особливістю цієї книги полягає в тому, що для її написання історик використав практично лише оригінальні дослідження французьких дослідників, тобто охарактеризував найпомітніші методологічні, концептуальні, фактологічні досягнення французької науки ХХ ст. щодо історії власної країни. Монографія, побудована на такому типі дослідження, є безперечною новацією для українського науки[38].

Інші українські історики, хоч і не зупиняються на характеристиці власне школи «Анналів», проте роблять перші спроби запозичити її методику дослідження.

Новітні напрямки світової історіографії обговорюються на сторінках таких видань, як «Дух і Літера», «Критика», «Україна модерна», «Український гуманітарний огляд» тощо. У 1992 р. Інститут археографії НАН України почав видавати збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» (редактори О. Толочко та Н. Яковенко), в якому друкувалися дослідження з історії середньовічної свідомості. Автори статей доходять висновку, що існує велика розбіжність між нашими сучасними інтерпретаціями минулих подій і баченням тих же подій їх сучасниками. Давньоруську свідомість, образи світу, держави, володаря досліджують О. Толочко, О. Александров[39].

Заслуговують на увагу статті черкаського історика Ю. Присяжнюка, присвяченні вивченню ментальності українського селянства в умовах капіталістичного розвитку кінця XIX–початку XX ст. Дослідник показав, що селянська свідомість на початку ХХ ст. характеризувалася традиційністю, ворожістю до ринкових відносин, суперечила формуванню політичної культури демократичного суспільства[40].

Проте найвизначнішою працею цього напрямку досліджень вважається монографія Наталі Яковенко «Паралельний світ». Вона присвячена, за словами самої авторки, аналізові того, як людина XVI - XVII ст. сприймала навколишній світ та себе в ньому. Н. Яковенко вважає, що не варто говорити про універсальні мотивації, властиві «всім українцям», «всім козакам», «всім шляхтичам», проте вважає за можливе віднайти якісь провідні мотиви, що «впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу». Н. Яковенко такою групою обрала українську шляхту та, частково, козаків, і в одинадцяти нарисах реалізувала поставлене завдання. Дослідження київської авторки слугує приладом для багатьох сучасних молодих вчених[41].

Згадані нами праці відноситься до найкращих зразків новітніх досліджень за допомогою якісно інших методологічних принципів, у тому числі пропонованих «Анналами». Однак вчений Ю. Зазуляк застерігає від іншого явища, що відслідковується в українській історичній науці. Він пише про формування „апологетичної” традиції в центральній і східноєвропейській історичній літературі, присвяченій «Анналам». Для певного числа наукових робіт стало майже нормою презентувати цю школу як чи не єдино можливий методологічно, новий спосіб історіописання, ігноруючи при цьому інші методологічні альтернативи[42].

Вважаємо це зауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російської історіографії, для якої «Аннали» є однією з найважливіших, але не єдино можливих методологій історичного дослідження.

Отже, можемо зробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів” в радянській та пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Після першої згадки про „Аннали” в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення досліджень припадає на другу половину 50-х– 60-ті рр. - час, коли методологія французьких істориків детально аналізується радянськими колегами з позицій марксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів” триває практично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явище як для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю. Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів” для власних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянською історіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навіть у перекладах російською мовою.

Перехід від радянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів” супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучасна російська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівської парадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивних методик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української, проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко – лише щодо сфери історії ментальності.