Рік. Наростання революційної активності й «мирні» маневри воюючих країн

Перевага Антанти стала чітко помітною до кінця 1916 р. Вона перевершувала супротивника як у чисельності збройних сил, так і у військовій техніці, особливо в артилерії, авіації й танках. На новий 1917 р. в Антанти була значна перевага: 425 дивізій проти 331 дивізії супротивника. Але дуже часто розбіжності у військовому керівництві й прагнення тільки власної користі зводили їхні зусилля нанівець. У результаті цих дій командування союзних армій були неузгодженим і затягувало війну. Тим більше що постаралася й австронімецька коаліція, якій не вдалося, як хотілося, виграти війну шви­дко. Кожен день приносив усе нові й нові жертви. До кінця 1916 р. обидві сторони втратили вбитими близько 6 млн чоло­вік і близько 10 млн чоловік пораненими й покаліченими. Тому чимраз сильніше зростав антивоєнний рух.

Затяжний характер війни незмінне позначався на мораль­ному стані російських солдатів. У ході постійних військових дій був утрачений дух патріотизму, розповіді про жорстокості німців не могли його підняти, тому що солдати вважали їх брехнею. Чимраз більше позначалася втома від війни. Солда­ти не могли зносити постійного сидіння в окопах, відсутності елементарних людських умов. Тому часто спалахували сол­датські заворушення, зростав протест проти кийової дисцип­ліни, зловживань начальників, казнокрадства тилових служб, чимраз частіше солдати не виконували накази. Під час хвилі страйків у серпнівересні 1915 р. солдати столичного гарнізо­ну висловили свою солідарність із робітниками, на деяких ко­раблях Балтійського флоту також пройшли виступи. У 1916 р. повстали солдати на розподільному пункті в Кременчуці, у Гомелі. Трохи пізніше два сибірські полки не виконали наказ про наступ. Чимраз частіше виникали випадки братання із сол­датами ворога. До осені 1916 р. значну частину 10мільйонної армії охопили заворушення.

Стало зрозуміло, що перемозі заважає вже не брак озбро­єння, техніки або живої сили, а стан суспільства. Суспільство охоплювала криза. Чимраз більше загострювалися протиріч­чя, особливо між царськомонархічним табором і двома інши­ми — ліберальнобуржуазним І революційнодемократичним. Цар і його поплічники намагалися будьщобудь зберегти свої привілеї. Одночасно ліберальна буржуазія прагнула одержати доступ до влади. Революційні демократи на чолі з більшови­ками намагалися скинути монархію.

Серед простого люду теж спостерігалося велике шуму­вання. Робітники й селяни вимагали припинення війни, висту­пали проти нещадної експлуатації, збагачення верхівки суспіль­ства, браку продовольства, одягу, палива. Але правлячі кола аж ніяк не збиралися потурати вимогам трудящих: виступи робітників вони придушували силою. Трудящі зрозуміли, що необхідно боротися проти військової диктатури та всього іс­нуючого ладу, тому антивоєнні виступи поступово перероста­ли в революційний рух.

Бачачи таке положення, правлячі кола ворогуючих коа­ліцій починають турбуватися: їх лякає агресивність народних мас, які не хочуть продовжувати війну, прагнуть скинути вла­ду. Тому були здійснені спроби запропонувати «мир» ворогу­ючим сторонам у надії на те, що ці пропозиції будуть відкину­ті. У такому випадку провину за продовження війни можна було б перекласти на пЛечі супротивника.

12 грудня 1916 р. кайзерівський уряд Німеччини запро­понував країнам Антанти почати «мирні» переговори. Німе­цький уряд розраховував на розкол у таборі Антанти й на підтримку деяких прошарків усередині кожної з країн, що належали до цього блоку. Ці прошарки сподівалися домог­тися миру з Німеччиною без утручання армій. Мирна пропо­зиція німецької сторони не містила абсолютно ніяких кон­кретних умов, питання про долю окупованих австронімецькими військами територій Росії, Бельгії, Франції, Сербії, Ру­мунії замовчувалося. Це дало привід Антанті вимагати від Німеччини звільнення всіх захоплених територій, а також розділу Туреччини, «реорганізації» Європи на основі «націо­нального принципу». Останнє фактично означало, що Антан­та не має наміру починати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

У результаті Німеччина спробувала розголосити на весь світ, що винуватцем продовження війни стає Антанта, а це автоматично змушує Німеччину оборонятися за допомогою «необмеженої підводної війни».

У лютому 1917 р. у Росії перемагає буржуазнодемокра­тична революція. Відтепер у країні широко розгортається рух за революційний вихід з імперіалістичної війни.

З лютого 1917 р. починається необмежена підводна війна з боку Німеччини. США розривають із нею будьякі диплома­тичні відносини, а вже 6 квітня оголошують їй війну. США, як, зрештою, й інші країни, турбуються про власну вигоду.

16 квітня Антанта починає наступ на Західному фронті. Але постійні атаки англофранцузькйх військ не дали пози­тивних результатів. За чотири дні боїв французи й англійці втратили більше 200 тис. убитими. 5 тис. російських солда­тів зі складу 3й російської бригади, присланої з Росії на допомогу союзникам, загинули в бою. Були підбиті або зни­щені майже всі 132 англійські танки, що брали участь у бою.

Під час підготовки цієї воєнної операції командування Антанти наполегливо вимагало від Тимчасового уряду Росії почати наступ на Східному фронті. Однак у революційній Ро­сії підготувати такий наступ було нелегко. Глава Тимчасового уряду Керенський вирішив допомогти союзникам, розрахову­ючи, що в разі успіху підніметься престиж буржуазного Тим­часового уряду, а в разі невдачі можна буде звалити провину на більшовиків.

1 липня 1917 р. почався російський наступ на Львівсько­му напрямку, що спочатку розвивався успішно, але незабаром німецькі збройні сили, які одержали на підкріплення 11 диві­зій, перекинутих із Західного фронту, перейшли в контрна­ступ і відкинули російські війська далеко за вихідні позиції.

Досліджуючи історичні факти, можна дійти висновку: у 1917 р. на всіх європейських фронтах, незважаючи на перева­гу Антанти в живій силі й у військовій техніці, її військам не вда­лося домогтися вирішального успіху в жодному з розпочатих наступів. Антанта зазнала поразки завдяки непогодженості у рі шенні найважливіших питань з проведення військових опера­цій. Ускладнила положення й революційна ситуація в Росії.

На початку вересня 1917 р. німецька армія вирішила на­ступати на північній ділянці Східного фронту з метою захоп­лення Риги й Ризького узбережжя. Німці вибрали момент не­випадково. У той час російська реакційна військова верхівка готувала контрреволюційний переворот у країні, спираючись на німецьку вояччину. У серпні відбулася державна нарада, на якій генерал Корнілов висловив своє «припущення» про швид­ке падіння Риги й відкриття шляхів до Петрограда. Це стало сигналом для наступу німецької армії на Ригу. Можливості втримати місто були, але за наказом військового командуван­ня її здали німцям. Відкриваючи дорогу німцям на революцій­ний Петроград, Корнілов у такий спосіб почав свій відкритий контрреволюційний заколот. Однак дуже швидко заколот був придушений революційними робітниками й солдатами під ке­рівництвом більшовиків.