2020-01-14
125
Поняття вільної зони на даний момент переживає у Франції своє відродження. Якщо раніше такі зони існували у численних районах, то тепер, залишилася лише так звана прикордонна вільна зона, у департаментах Жекс і Верхня Савойя.
Проте, французькі митниці, починаючи з 1969 р. мають у своєму розпорядженні весь набір режимів з відстрочкою платежів для розташування підприємств.
Так, у рамках "спеціальних" економічних режимів можна імпортувати з відстрочкою мита та податків, потім реекспортувати без сплати податків готові товари, розміщувати на складі зарубіжні товари і поступово їх розмитню вати (оплачувати мито і митні процедури та одержувати вантаж).
Крім того, поміщення на склад, виробництво або переробка можуть здійснюватися у приміщеннях підприємств, які таким чином можуть користуватися в рамках індивідуального контракту здійсненням митного оформлення за місцем знаходження. Це те, що французькі митниці називають "вільна зона на домівці". Все це не виходить за межі зупиняючих режимів, які можна поділити на 3 категорії:
(і). Режими зберігання під митним контролем при імпорті. Вони дозволяють після здійснення контролю уповноваженими особами митних органів - поміщення на склад товарів, які надійшли із-за кордону. Такі товари користуються відстроченням мита, сільськогосподарських обкладень та податків, аж до їх надходження на ринок. Існує декілька видів митних складів цього типу:
- суспільні склади, відкриті для всіх осіб і для будь-яких товарів, які можна віднести до колективного господарства. Товари на таких складах можуть зберігатися на протязі 3-х років. Тут допускається проведення різних операцій, пов'язаних із зберіганням;
- приватні склади, що визначаються як "звичайні". Ці склади знаходяться у власності самого підприємця і товари на них можуть зберігатися на протязі 2-х років.
(іі). Режими зберігання під митним контролем при експорті: товари з внутрішнього ринку і поміщені на склад під митним контролем, користуються привілеями при експорті, хоч фізично вони не залишають національну територію. Існують дві категорії складів такого типу: склади, що звуться "експортними без зміни властивостей товарів" і склади "експортні для переробки".
(ііі). Режими безмитного ввезення товарів або промисловий склад: сюди можуть імпортуватися товари, призначені для тимчасового реекспорту, без сплати мита та податків після виробництва або переробки.
Під тиском великих французьких портів, заінтересованих в одержанні частини транзитних перевезень морським шляхом, митні органи пішли на створення нових умов поміщення на склад і переробки товарів під митним контролем через "вільні магазини".
Вільний магазин - це місце, географічне розмежоване, яке здобуває вигоду із переваг, пов'язаних із юридичним режимом поміщення на склад. Частково такий магазин має особливості приватного складу, але на відміну від нього, власник такого складу не сплачує заставу за товари. Ця застава вноситься портом. Товари, які імпортуються, а потім реекспортуються, звільняються від портових податків.
Ці магазини, відкриті для осіб будь-якої національності, можуть служити для поміщення на склад як імпортучих, так і експортуючих товарів на період до 5 років. Власники можуть виконувати тут крім простих операцій з товарами, роботи по перепакуванню.
1986 р. відзначився зміною загальної позиції публічної влади по відношенню до концепції вільної зони у Франції.
Закон 86-793 від 2 липня 1986 р. дозволив уряду з метою створення зайнятості:
"На обмежений період надати підприємствам, розташованим у ряді регіонів, в яких стан зайнятості носить найбільш серйозний характер, звільнення або зменшення державних податків або соціальних внесків, або змінити правила нарахування суми державних податків, які ці підприємства повинні сплачувати".
Так французька влада відкрила шлях для створення підприємницьких зон, для підняття економіки у найбільш потерпілих регіонах країни.
Розташовані в такій зоні підприємства користуються пільговим фіскальним статутом, зокрема:
- звільнення фірм від податків строком до 10 років з моменту створення підприємства;
- звільнення від щорічного податку, яким обкладаються підприємства, що не мають доходів.
В рамках цієї нової політики, було також запроваджено щось подібне на зразок "єдиного бюро", куди підприємства могли б звертатися за будь-якими адміністративними дозволами, необхідними для початку та продовження їх діяльності. Було проведено ряд заходів, які б дозволили у найкоротші строки одержати дозвіл, необхідний для їх розташування, і, зокрема, для будівництва. 5.7. Вільні економічні зони у Китаї.
У 1979 році Китай встановив чотири спеціальні економічні зони у південних провінціях Гуандун і Фуцзянь. Для цих зон повинні були застосовуватися особливі правила та положення, щоб їхня економіка розвивалася і процвітала інакше, ніж решта економіки країни. Було визначено чотири основні мети створення спеціальних економічних зон:
* прискорювати розвиток підприємств експортної орієнтації, що збільшить прибуток в іноземній валюті і водночас активізує місцеві можливості працевлаштування;
* заохочувати вкладення інвестицій у основні проекти інфраструктури, такі як будівництво доріг, систем водопостачання, морських портів, аеропортів та мереж зв'язку;
* служити центрами навчання, підготовки та експериментування з різноманітними формами економічного співробітництва;
* служити місцем провадження іноземних технологій, ноу-хау та прийомів менеджменту для інших районів Китаю.
Політика відкриття Китаю для зовнішнього ринку була всеохоплюючою. Шеньчженській, Чжухайській та Шантонській спеціальним економічним зонам у провінціях Гуандун, Сямень та Фуцзян було надано більш сприятливий режим імпортно-експортної торгівлі та одержання іноземного капіталу.
Спеціальні економічні зони, які вважались експериментальним полігоном, у якому можна було перевірити найбільш важливі питання контактів та співробітництва з іноземними підприємствами, були фізично ізольовані від решти території країни. Це той спосіб, завдяки якому китайські планові органи намагалися захистити територію своєї країни від небажаного іноземного впливу (особливо у соціальній та культурній сферах).
Місця для спеціальних економічних зон було обрано спеціально:
Шеньчжень розташований на кордоні з Гонконгом, Чжухай межує з португальською колонією Макао, а Сямень розташований навпроти Тайваню. Однак невдовзі виявилося, що ці спеціальні економічні зони були спроектовані з занадто вузькою спрямованістю. У провінціях - Гуандун та Фуцзян - було запроваджено гнучкі заходи та проведено особливі політичні акції, які гарантували їм більшу автономію у сфері економіки.
У 1984 р. Китай зробив наступний крок, відкривши 14 портових міст:
Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь, Янтай, Ціндао, Ляньюнган, Нантон, Шанхай, Нінбо, Веньчжоу, Фучжоу, Гуанчжоу, Чжанцзян та Бейхай. До них планувалося залучити іноземний капітал з метою модернізації та перебудови старих підприємств або спорудження нових заводів із сучасним рівнем техніки. Відповідно, у портових містах були створені райони двох типів: перші - "райони старих міст", другі - "зони економічного та технічного розвитку". Тяньцзіню та Шанхаю було надано право самостійно вирішувати питання про проекти із залученням інвестицій у обсязі до ЗО млн. дол., Даляню та Ляодуну - до 10 млн.дол., решті міст до 5 млн.дол.
У 1986 р. дельти рік Чжанцзян і Чжуцзян, а також міста Сямень, Чжанчжоу і Кванчжоу у південній провінції Фуцзян були перетворені на відкриті прибережні райони. У 1988 р. Державна рада прийняла рішення про реорганізацію острова Хайнань у провінцію і створення там найбільшої спеціальної економічної зони у Китаї. Після цього відкрита берегова зона поширилася на Ляодунський і Шандунський півострови, чим було завершено утворення відкритого прибережного кільця з півдня на північ, що охоплює територію у 320 тис.кв.км з населенням понад 200 мільйонів чоловік.
Оскільки умови для вкладення інвестицій у китайські прибережні зони (завдяки порівняно добре розвинутій інфраструктурі) сприятливі, якість робочої сили досить висока, а зарплата відносно низька, то виникли певні диспропорції між материковими та прибережними містами, а також збільшився розрив у рівні економічного розвитку між материковими та прибережними районами. Такий результат можна було передбачити. Відповідне гасло того часу звучало так: "Спочатку багатими повинні стати певні регіони, щоб їм могли наслідувати.
Проте згодом виявилось нераціональне використання іноземного капіталу. Так, значну його частину було спрямовано у сектор послуг; потреба у цьому е не такою нагальною, але це приносить великі прибутки і дозволяє швидко окупити вкладення. Тому в Китаї сьогодні планується поступово проводити політику диференціації галузей промисловості відповідно до їх значення з метою спрямування іноземного капіталу у найважливіші стратегічні галузі, такі як енергетика, транспорт, хімічна промисловість.
