Гідність і честь людини як найвищі соціальні цінності

Значення визначення понять у праві важко недооцінити, а тому цивілісти слушно відмічають, що "сама по собі дефініція того чи іншого явища як об’єкта цивільних прав – це вже визначений правовий режим цього явища", під яким розуміється його правова характеристика у вигляді системи "юридичних правил, що визначають становище досліджуваного явища об’єктивної дійсності як об’єкта цивільних прав…" [188, с. 109, 155].

У законодавстві, як відомо, немає визначень гідності й честі, що видається цілком закономірним. Акцентуючи увагу на тих вимогах, яким має відповідати новий Цивільний кодекс України, О.А. Пушкін із посиланням на слова давньоримського юриста Яволена: "…будь-яке визначення в цивільному праві є небезпечним", обґрунтовано застерігає, що "не слід захоплюватися визначеннями, бо мало знайдеться випадків, коли це визначення не може бути заперечене" [172, с. 13]. Особливо це актуально стосовно до досліджуваних понять з огляду на їх складність і багатогранність. Але, незважаючи на відсутність легальних дефініцій цих цінностей особи, гідність і честь, проте, відносяться до правових явищ глобального характеру, а тому ті поняття, якими оперують у юриспруденції, мають велике не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Немалий внесок в інтерпретацію цих цінностей особи зробили представники цивілістичної думки.

Останнім часом цій проблемі стала приділятися більш пильна увага з криміналістичної точки зору [135, с. 88-90], а також і з загальноправових позицій [131, с. 311-337].

Оскільки гідність і честь – це не тільки правові, а й важливі філософські категорії, то велике значення для їх статусу мають ті конструкції, які розроблені представниками і цього наукового напрямку.

Однак, незважаючи на те, що в цьому напрямку вже є певна наукова база і набуто значного досвіду в дослідженні гідності та честі, їх правова природа все ж потребує дальшого теоретичного розроблення.

По-перше, це пов’язане с тим переосмисленням людських цінностей, яке викликане останніми змінами нашого життя під впливом багатьох чинників економічного, політичного та міжнародно-правового характеру, що породжує нові погляди, підходи до досліджуваних явищ, котрі вимагають відповідного наукового вирішення. Наприклад, у юридичній літературі вже можна помітити новий тип правової культури, який відзначається ціннісною переорієнтацією в суспільстві. Він отримав назву "персоноцентристського" [244, с. 102] і означає характеристику явищ у житті суспільства, сконцентрованих навколо людини, людських цінностей та інтересів [4, с. 45, 480]. На оригінальній суб’єктоцентристській концепції людини, зміст якої полягає в тому, що з трьох форм самореалізації людини в праві (цінності, норми, знання) перше місце відводиться цінностям, друге – нормам, третє – знанням, побудована й одна з перших робіт з етики права В.І. Букреєва та І.Н. Римської [23, с. 13].

По-друге, це зумовлене складним і багатогранним характером досліджуваних цінностей, багатоаспектність яких обертається їх багатозначністю не тільки в етиці, філософії, а й у праві. Так, цивілісти, приміром, використовуючи різну правову характеристику, в одних випадках честь і гідність визнають елементами правоздатності, а в інших – особливим суб’єктивним правом особи і т.д. Не випадково останнім часом навіть із лінгвістичної точки зору висловлено думку про те, що з усіх категорій, пов’язаних із проблемою захисту честі й гідності, краще за все визначені й витлумачені поняття "честь", "гідність", "репутація", але все ж таки "немає ніякої ясності ні мовознавчої, ні правової в інтерпретації вказаних понять" [89, с. 14].

По-третє, велике практичне значення для визначення суб’єкта – носія права на честь і гідність, у тому числі й володіння правом на їх захист, а також для вибору правових засобів такого захисту, має диференційований підхід до досліджуваних понять, що не завжди використовується не тільки в повсякденному слововживанні, а й у правовій літературі, у судовій та іншій практичній діяльності. Тому часто поняття честі й гідності вживаються разом, без чіткого значеннєвого розмежування кожного з них, незважаючи на те, що вони суттєво різні й мають свій правовий статус. З цією метою, окрім ґрунтовного розроблення досліджуваних понять, необхідно не тільки розкрити зміст кожного з них, а й співвіднести їх між собою, виявивши схожість та істотні відмінності.

По-четверте, правильні уявлення про гідність і честь мають велике юридичне значення і для характеристики суб’єктивного права особи, яка є їх носієм. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, які сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, із яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].

Кожній особі, кожному учаснику суспільних відносин притаманні такі цінності, як честь і гідність. Попереднє дослідження, зроблене в першому розділі, показало, що поняття про гідність і честь з давніх часів співвідносилися з правом на повагу до особи.

У сучасній правовій літературі й у законодавстві України до володільців права на повагу честі й гідності міститься більш диференційований підхід. Наприклад, трапляються такі поняття: честь і гідність Президента України (ст. 105 Конституції України, ст. 9 Закону України "Про Президента Української РСР"); честь і гідність народного депутата і членів його сім’ї (ст. 43 Закону України "Про статус народного депутата України"); честь і гідність адвоката (ст. 10 Закону України "Про адвокатуру"); честь і гідність працівника міліції (ст. 21 Закону України "Про міліцію"); честь і гідність журналістів (ст. 43 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"); честь і гідність педагогічних і наукових працівників (ст. 55 Закону України "Про освіту"); честь і гідність біженця (ст. 12 Закону України "Про біженців").

Право на повагу до особи охоплює і право на повагу честі та гідності дитини, а тому є цілком прийнятним уживання в законодавстві понять "честь" і "репутація" дитини (ч. 1 ст. 16 Конвенції про права дитини) [113, с. 394]; честь і гідність неповнолітнього (ст. 2 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх"). Крім того, у юридичній літературі йдеться про авторську честь [12, с. 139-146], честь нації, країни, партії [7, с. 7; 210, с. 94-96] тощо. Розглядаються гідність, честь і ділова репутація громадян і у сфері митних відносин [125, с. 227-230]. У юриспруденції трапляються і такі поняття, як честь і гідність чиновництва, представників адміністрації, політичних суб’єктів (посадових осіб та інших політичних фігур) [120, с. 21]; честь і гідність народу, приміром інгуського [120, с. 19] і т.д.

Слід зазначити, що не завжди досліджувані поняття співвідносяться з повагою до особи. Так, поряд з поняттям "честь офіцера" використовується лексема "честь мундира" [133, с. 766; 191, с. 24]. На думку видатного громадського діяча, ученого, академіка Д.С. Лихачова, таке поняття, як "честь мундира" є хибним уявленням про честь, яке заподіює "колосальну шкоду суспільству", оскільки "змушує керівників відстоювати хибні або порочні проекти, наполягати на продовженні явно невдалих будівництв, боротися з товариствами, які охороняють пам’ятники ("наше будівництво важливіше"), тощо [92, с. 48-49]. Доводи Д.С. Лихачова є цілком переконливими й заслуговують на увагу, а тому слід погодитися з тим, що "у нас зникло таке не властиве нашому суспільству явище, як поняття дворянської честі, але "честь мундира" залишається важким тягарем. Мовби людина померла, а залишився тільки мундир, з якого знято ордени і всередині якого вже не б’ється сумлінне серце" [92, с. 48]. Відтворення цієї цитати є свого роду застереженням щодо обережного підходу дослідників до спрямованості гідності й честі.

Розвиток цивілізації показує, що честь і гідність, будучи тісно взаємопов’язаними поняттями, поперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування. У період демократичних перетворень домінуюче становище в їх взаємодії має гідність, яка виражає загальну та фундаментальну закономірність сучасного громадянського суспільства щодо соціальної цінності кожного його члена. Тому дисертант змінює традиційний підхід початку досліджень стосовно до честі та, орієнтуючись на нові ціннісні підходи, насамперед присвячує його гідності.

Відповідно до філософських поглядів гідність є сутнісною категорією моральної свідомості, нерозривно пов’язаною з моральними відносинами та моральною практикою, і займає центральне місце в системі категорій етики [170, с. 47]. Таке значення гідності визначається тим, що як етична категорія вона пов’язується з моральною цінністю людини (особистості) [15, с. 10; 9, с. 7; 190, с. 5; 96, с. 182, 183] або спільноти людей [15, с. 10], з усвідомленням цієї цінності [9, с. 7; 15, с. 10; 190, с. 5; 96, с. 182], а також і з відповідною поведінкою [15, с. 10]. Усе це наперед визначило і характер гідності як правової категорії, важливість якої зажадала державного забезпечення і видання цілої низки юридичних норм, спрямованих на її всемірну охорону. Основоположне значення в цьому має ст. 28 Основного Закону України, яка закріплює право кожного на повагу його гідності. Слово "кожний" є свого роду прийомом, який дозволяє виразити положення про те, що Конституція України, ураховуючи норми та принципи міжнародного права, які регулюють права людини незалежно від її державно-правового статусу, соціального, майнового та іншого становища, визнає це право "за всіма членами людської сім’ї" [113, с. 14]. Це випливає із сутності гідності, яка в числі "рівних і невід’ємних прав" людини є "основою свободи, справедливості й загального миру" [113, с. 14].

Аналіз літератури свідчить про те, що гідність не завжди зводиться до цінності людини, а є багатогранним явищем. Ця властивість обертається для неї багатозначністю як поняття не тільки в етиці, а й у праві. Так, С.А. Чернишова, досліджуючи захист честі й гідності громадян, використовує у своїй роботі термін "гідність" в кількох значеннях: і як форму суспільної, моральної свідомості; і як суспільну властивість, що складається з різних корисних властивостей і якостей особи; і як похідне від більш широких понять: "моральність", "мораль"; і як категорію марксистської етики, і, нарешті, як відповідну свідомість і почуття людини [245, с. 6, 7, 8, 26].

Такі ж самі значення гідності в тих чи інших варіаціях або в тому чи іншому обсязі надаються в теоретичній літературі й цілим рядом інших авторів [10, с. 22-26; 12, с. 206; 18, с. 32; 164, с. 134; 250, с. 15-16]. Усі вони мають право на існування, оскільки відносяться до досить складного суспільного явища. І якщо у філософській літературі воно розглядається в основному як моральна цінність, то в юристів воно багатоаспектне більшою мірою. Так, у конституційному вимірі гідність – "найвища соціальна цінність" [77, ст. 141 ]. У криміналістів воно в основному має статус об’єкта кримінально-правової охорони [135, с. 88-90; 83, с. 120-146]. Із загальноправової точки зору гідність розглядається стосовно до механізму правового регулювання як відповідний принцип, а в структурі системи права – як міжгалузевий інститут гідності особи [131, с. 311-337].

Велика різноманітність підходів притаманна цивілістам, які надають гідності значення або об’єкта правової охорони, або особистого немайнового права, або елемента правоздатності, або особливого суб’єктивного права тощо. Як об’єкт їх досліджень вона виступала й у вигляді правового інституту гідності особи [165, с. 39]. І якщо раніше в юридичній літературі зазначалося, що ця категорія розглядалася головним чином при виникненні конфліктних відносин [142, с. 150-152], тобто в аспекті негативної функції права, то в даний час проявляється тенденція так званого позитивного регулювання [251, с. 153; 131, с. 335-336], що й надає гідності більшої значущості, ніж тільки як об’єкта правової охорони.

Та з яких позицій не розглядалася ця категорія, вона нерозривно пов’язувалася з цінністю людини, котра і є тією спільною властивістю, що дозволяє не тільки об’єднати всі її значення в один зміст, а й виявити її сутність. Ціннісна характеристика людини не однакова, і тому, окрім людської гідності як цінності людини взагалі, у літературі трапляються такі поняття, як особиста гідність (цінність якої-небудь конкретної особи); гідність ученого, робітника, військовослужбовця, підприємця, лікаря та ін. (цінність представника певної спільноти людей або соціальної групи); гідність країни, національна гідність; гідність колективу (цінність певної спільноти людей) [7, с. 15]. При цьому слід зазначити, що деякі з вищеперелічених значень гідності використовуються юристами як особливі її різновиди. Так, А.В. Бєлявський, М.А. Придворов, приміром, порушуючи питання про спеціальні форми захисту честі й гідності в галузі авторського права, досліджують авторську честь і авторську гідність як різновид загальногромадянських цінностей [12, с. 206], що знаходить підтримку і в інших авторів [246, с. 137-138].

Таке поставлення питання, на нашу думку, не співвідноситься з сутністю гідності як такої, воно не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, а тому у свою чергу проявляється у вчинках особи, її діяльності [15, с. 10] і разом із честю відображає в соціальному плані місце і роль особи в суспільстві [37, с. 199]. Отже, у даному і йому подібних випадках немає підстав для вирізнення якихось особливих самостійних категорій гідності, і мова може йти або про її певну спрямованість, або про якусь її характерну рису, або взагалі про інше поняття, наприклад, про ділову репутацію, оскільки вищезазначені автори говорять про авторську честь і гідність, пов’язуючи їх із професійною діяльністю творчих працівників.

Про яке б значення гідності не йшлося, в основі його лежить єдине поняття, конституційне право на повагу котрого закріплено за будь-яким представником людського роду. І це не випадково, оскільки людина має певну цінність безвідносно до її індивідуальних якостей, соціального становища, освіти, культури тощо. Як образно відмічається у філософських джерелах, "перед цією ідеєю всі ми морально рівні від президента до жебрака, від генія добра до останнього грішника" [96, с. 186].

В.А. Малахов справедливо попереджує і про те, що підхід до ідеї людської гідності з точки зору диференціації членів суспільства виявився би згубним для морального погляду на людину і "саме людство як сукупний моральний суб’єкт стало б у такому разі чимось на манер спортивного клубу, виробничого колективу чи соціального стану, де є свої "зірки", свої "старійшини" або "передовики виробництва", є пересічні люди, а є й такі, хто явно не виправдовує репутації члена вказаної спільноти. Негідники, одним словом…" [96, с. 186]. Тому цілком виправданим і необхідним є конституційний підхід до ідеї рівності гідності "кожної" особи. У зв’язку з завершенням роботи щодо прийняття нового ЦК України наявні всі підстави вважати, що ця презумпція отримає своє дальше закріплення й розвиток у вигляді окремої норми про рівність особистих немайнових прав фізичних осіб незалежно від віку, дієздатності та інших обставин (ст. 263 Проекту ЦК України) [241; 242].

Продовжуючи далі аналіз наведених вище значень гідності, слід відповісти на питання про співвідношення понять "людська гідність" і "особиста гідність". У юридичній літературі про це висловлюються різні думки. Одні автори, розкриваючи значення обох понять, не намагаються співвіднести їх, обмежуючись указівкою про те, що особиста гідність мається на увазі при усвідомленні людиною своєї значущості, а людська гідність – при оцінці суспільством кожного індивіда [245, с. 7]. Інші відмічають, що, крім особистої оцінки або особистої гідності, гідність включає в себе поняття людської гідності взагалі, незалежно від конкретних якостей і особливостей людини [166, с. 41], тобто підкреслюють, що обидві ці категорії – складові досліджуваного поняття. Зміст наведених положень свідчить про те, що в обох випадках ці поняття використовуються для виокремлення суб’єктивної та об’єктивної сторін гідності. Причому стосовно до її суб’єктивної сторони мова йде про особисту гідність, а щодо об’єктивної сторони – про людську гідність. Відносно цього є і таке міркування, що людська гідність, котра означає цінність людського роду взагалі й кожного індивіда зокрема, являє собою родове поняття у відношенні до особистої гідності, яка органічно поєднує в собі особисті та фізичні якості, цінні з точки зору потреб суспільства [7, с. 15].

У цьому контексті треба звернути увагу на таке філософське застереження В.Н. Лавриненка: "...не слід думати, що загальнолюдські цінності існують поряд індивідуальними цінностями і що загальнолюдські цінності – це водночас і індивідуальні, особистісні цінності. І кожна особистість по-своєму їх сприймає та усвідомлює" [227, с. 481]. Обґрунтовуючи свій висновок, учений слушно зауважує, що на ціннісне сприйняття і процес формування цінностей здійснюють вплив усі скільки-небудь значущі чинники людського існування: біологічні, соціальні, психічні та ін. Їх індивідуальне поєднання, на його думку, і зумовлює особистісний характер цінностей людини, який, однак, не заперечує наявності загальнолюдських цінностей [227, с. 480-481]. Таке уявлення про особисту й людську гідність співвідноситься і з поглядами цивіліста В.Л. Суховерхого, який відзначив, що особиста гідність визначається як об’єктивна властивість особи, її соціальна цінність, що складається з духовних, фізичних і моральних якостей [213, с. 119-120]. З урахуванням вищезазначеного можна зробити висновок про те, що гідність як правова категорія не подільна на два самостійні поняття: на "людську гідність" і "особисту гідність" і що вони утворюють єдине ціле – складову досліджуваного явища. У цьому зв’язку не зовсім вдалою, на наш погляд, є оцінка "людської гідності" як родового поняття відносно "особистої гідності".

Статус гідності як найвищої соціальної цінності вказує на її природне, культурне, суспільне й особисте значення (значущість) для людини. Не випадково в юридичній літературі зазначається, що визнання суспільством гідності особи означає певну оцінку всіх моральних якостей, якими вона володіє [245, с. 7], тому в Конституції України і закріплюється право "кожного" на повагу саме "його" гідності.

Використовуючи стосовно до гідності таку характеристику, як "соціальна цінність", необхідно звернути увагу на її значення щодо наявності в цієї категорії об’єктивної та суб’єктивної сторін, що не заперечується ні у філософській, ні в юридичній літературі [207, с. 12-13]. Аналіз вироблених ученими понять двох сторін гідності свідчить про те, що до цього питання немає однакового підходу. Так, на думку В.А. Малахова, проблема людської гідності в її "внутрішньому" змісті розкривається в аспекті морального самовдосконалення особистості, у "проекції" власного, індивідуального "я" на загальнолюдські цінності й ідеали, тобто у визначенні, наскільки повно проявляється в конкретній поведінці особи історично сформоване начало людяності як такої і наскільки людяними є її задуми та вчинки [96, с. 185]. Іншу сторону гідності цей автор розкриває через проблему забезпечення поваги до кожного індивідуума, поваги його людських прагнень і прав з боку інших людей і суспільства в цілому [96, с. 185]. Як видно з наведених міркувань, філософ не використовує поняття "соціальне", однак характеристика обох сторін гідності дається саме в цьому аспекті й не суперечить йому.

У юридичній літературі зміст гідності викладається таким самим чином, тобто з використанням об’єктивної (зовнішньої) та суб’єктивної (індивідуальної), або внутрішньої, сторін. Так, під об’єктивною (соціальною) стороною, як вважає Р.О. Стефанчук, розуміється те, що гідність як моральна цінність і суспільна значущість особи визначається існуючими суспільними чи класовими відносинами й не залежить від людини. Суб’єктивна ж (індивідуальна) сторона проявляється в усвідомленні й почутті особистої гідності, своєї гідності як людини, особистості, як представника тієї чи іншої спільноти або певної групи, що зумовлюється можливістю людини відображати не тільки об’єктивній світ, а й себе в цьому світі, свою роль і місце в ньому [207, с. 12, 13].

Така характеристика обох сторін гідності, на наш погляд, є найбільш вивіреною й конкретною в порівнянні з філософськими поняттями щодо цієї проблеми, однак вона не позбавлена певних недоліків. Розкриваючи першу сторону гідності, Р.О. Стефанчук використовує визначення "об’єктивна" з додатком "соціальна", а стосовно до суб’єктивної сторони таким додатком служить слово "індивідуальна". Тобто цей автор протиставляє поняття "соціальне" "індивідуальному", що не тільки не відповідає змістові першого значення, а й суперечить змістові обох сторін гідності. Таку саму позицію займає і А.Л. Анісімов [7, с. 15].

Стосовно порушеної проблематики слід звернути увагу на філософські міркування про те, що весь життєвий досвід людини й система її знань безпосередньо впливають на характер її цінностей, оскільки цінності завжди є людськими цінностями і мають соціальний характер. На думку цього ж автора, цінності не виникають невідомо звідки й не вкладаються в людину ззовні, а формуються в процесі її соціалізації та відзначаються динамічністю. Таке формування відбувається на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних відносин і форм спілкування людей [227, с. 480]. Аналогічне змістове навантаження несе і юридичний аналіз порушуваної проблеми [72, с. 467]. Зважаючи на всі ці дані, а також на результати попереднього дослідження щодо змісту поняття "соціальне", вважаємо, що і об’єктивна, і суб’єктивна сторони гідності мають соціальний аспект, що й необхідно враховувати в ході вироблення її поняття.

У теоретичній літературі гідність не має усталеної дефініції, що пояснюється своєрідністю цього явища. Ми розглянемо деякі найбільш загальні визначення (характеристики) гідності, які міцно закріпилися в культурі. Ці визначення значною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам на цю цінність особи.

Більшість авторів, і особливо це стосується юридичної літератури, зводять поняття гідності до "самооцінки особи", приміром: "…гідність – це самооцінка особою своїх моральних, професіональних та інших якостей" [183, с. 118]. Інші автори за основу визначення беруть таке поняття, як "етична категорія", пов’язуючи її з цінністю людини й усвідомленням нею цієї цінності [9, с. 7; 165, с. 12].

Ще 1966 року М.А. Придворов зазначав, що зведення "гідності" тільки до "самооцінки" особи звужує це багате за змістом поняття [166, с. 41]. І надалі, протягом усієї своєї творчої діяльності цей учений, котрий спеціально присвятив кілька робіт дослідженню гідності, принципово обстоював свою точку зору і, піддаючи критиці погляди С.М. Братуся, В.Г. Вердникова, А.Ю. Кабалкіна та ін., неодноразово стверджував, що за такого підходу не розкривається соціальна, об’єктивна сторона поняття гідності й заперечується можливість регулювання відносин честі й гідності [164, с. 134; 165, с. 39]. Слід відмітити, що питання це не залишилося не поміченим і в філософській літературі, багато авторів підкреслювали й підкреслюють, що гідність не може розглядатися як дещо статичне, нерухоме, що вона насамперед проявляється у вчинках особи, її діяльності, а тому самооцінкою не вичерпується ємність поняття гідності, котре є значно ширшим і включає ще й оцінку суспільства, що й наперед визначає особисту гідність тієї чи іншої людини [15, с. 10; 96, с. 183]. Увага дослідників до позначеної проблематики пояснюється тим, що така негативна тенденція збереглася досі, тому ця тематика є актуальною і зараз.

Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що, як і раніше, багато авторів зводять поняття гідності до самооцінки особою своїх моральних, професіональних та інших якостей [38, с. 365; 183, с. 118; 238, с. 267]. Деякі автори, говорячи про гідність як про самооцінку особи, доповнюють, що вона охоплює собою не тільки її моральні, а й соціальні якості [37, с. 199], або що самооцінка особи повинна ґрунтуватися на соціально значущих критеріях оцінки її моральних та інших якостей [39, с. 303], або що це самооцінка особи, яка базується на її оцінці суспільством [7, с. 14]. Незважаючи на деякі поправки та доповнення, у всіх цих і подібних до них випадках убачається збіднений підхід до поняття "гідність", оскільки самооцінкою як такою не вичерпується ємність цього багатогранного явища.

Конституція України в принципово новій площині дозволяє переосмислити зміст і поняття гідності як найвищої соціальної цінності людини. І така новела не залишається не поміченою науковим світом. Так, розкриваючи це поняття з цивільно-правових позицій, Р.О. Стефанчук зазначає, що гідність – визнання цінності кожної фізичної особи, а її об’єктивна сторона – моральна цінність людини як особистості, незалежно від її індивідуальних якостей і становища у суспільстві, суб’єктивна ж – усвідомлення своєї гідності як людини, представника певної соціальної групи, свого місця й ролі в указаній соціальній групі [207, с. 12, 13, 19]. Наведене посилання з точки зору переосмислення цінностей є помітним кроком у дослідженні цієї категорії. Однак воно, на думку дисертанта, не може бути повністю прийнятним.

Дана правова модель гідності не зовсім відповідає її сутності, а тому правильніше було б визначати її не як "визнання цінності фізичної особи", а безпосередньо як саму "цінність" людини, оскільки питання про визнання гідності більшою мірою має відношення до характеристики суб’єктивного права особи на цю цінність, а не до самого поняття.

Не зовсім послідовними є й погляди Р.О. Стефанчука стосовно об’єктивної та суб’єктивної сторін гідності, оскільки, з одного боку, це моральна цінність людини, а з іншого – тільки усвідомлення особою своєї гідності. Такі доводи мовби поділяють загальне поняття гідності на два самостійні, тобто в них відсутня єдина сполучна ланка, якою на нашу думку, і є слово "цінність".

Нові підходи до дослідження гідності спостерігаються й у філософській літературі. Але багато з них потребують обережної оцінки з точки зору їх відповідності до сутності цього багатогранного суспільного явища. Так, приміром, В.А. Малахов, з одного боку, слушно зазначає, що і стосовно гідності, і стосовно честі мова повинна йти не тільки про "самооцінку", а з іншого боку, істотно, на наш погляд, збіднюючи сутність досліджуваної категорії, підкреслює, що гідність – це певний ціннісний стандарт самооцінки. І незважаючи на те, що його уточнення щодо "презумпції гідності", яка полягає не просто в емпіричній оцінці, а в ціннісному стандарті, не в моральній зрівнялівці, а в основі рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожний конкретний індивід може відповідати по-різному [96, с. 186], є цілком обґрунтованими і заслуговують на увагу, саме вживання слова "стандарт" не прийнятне до поняття гідності. Однак, справедливості ради слід зазначити, що цей і подібні до нього підходи до пошуку нових граней гідності, безперечно, наблизили до істинного його розуміння, і найголовнішим їх результатом є те, що значною мірою поставлено під сумнів "монополію" на уявлення про гідність як про самооцінку особи.

Закріплення на конституційному рівні правового статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей свідчить не тільки про те, що стара, традиційна філософська точка зору на гідність як на певну моральну цінність, точка зору, покладена в основу поглядів багатьох правознавців, яка зберегла значення до наших днів, отримала своє юридичне закріплення, а й про те, що таке уявлення про гідність є свого роду доказом того об’єднувального начала, до якого прагнули вчені різних наукових напрямків. Досвід дослідження показує, що єдине всеосяжне визначення гідності виробити практично неможливо в силу її специфіки, а тому безліч моделей, створених теоретиками, мають право на існування. Однак, на наш погляд, усі вони потребують певного об’єднувального вихідного положення, яким можна вважати поняття "цінність", що є до цього часу не тільки складовою аксіології, а й значущою правовою категорією.

Стаття 3 Конституції України – безспірне свідчення ціннісного орієнтиру в сприйнятті спадку наукової думки важливого історичного періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли "країна переживала своєрідний духовний, у тому числі й філософсько-правовий, ренесанс, пов’язаний з відродженням у правознавстві ідеалізму, з реабілітацією природного права і моральних цінностей" [17, с. 106]. Такий період був недовгим у зв’язку з відомими подіями, і лише наприкінці 80-х років ХХ століття знову згадали, що "доброта, співчутливість, моральна цінність не тільки суто етичні, але й соціальні, навіть, коли хочете, державні цінності" [17, с. 71].

Із філософських джерел видно, що "цінністю є для людини все, що має для неї певну значущість, особистісний або суспільний сенс" [70, с. 201]. До "важливості, значення чого-небудь" зводиться й одне з етимологічних значень цього слова [133, с. 759]. З урахуванням цього вважаємо, що лексема "цінність" цілком підходить для герменевтики гідності й честі та, на наш погляд, якнайсуттєвіше відбиває специфіку цих категорій.

У юридичній літературі доволі часто трапляється таке узагальнююче поняття не тільки до честі, гідності та ділової репутації, а й до прав на них, як благо [207, с. 16]. Тому в підручнику з цивільного права є уточнення про те, що це "збірне поняття, що стосується обох юридичних категорій" [39, с. 299].

Благо – "те, що містить у собі певний позитивний зміст" [70, с. 336]. У С.І. Ожегова значення цього слова зводиться до добра, благополуччя; до того, що дає достаток, благополуччя, задовольняє потреби [133, с. 44].

В.І. Даль під благом трактує все добре, корисне, що служить нашому щастю [42, с. 90].

Порівнюючи семантику цього слова й слова "цінність", можна дійти висновку про те, що останнє з них набагато ширше за значенням, оскільки передбачає особливу увагу до ціннісних установок особистості, якими є гідність і честь. У філософській доктрині тому зазначається, що "в наші дні поняття блага витіснено поняттям цінності" [70, с. 336].

Така тенденція потребує свого відображення і в правовій науці в ході дослідження гідності й честі. Питання, пов’язані з трактуванням понять "цінність" і "благо", уже привертають увагу цивілістів. Проте ця проблематика поки що не отримала свого остаточного розв’язання. Так, Р.О. Стефанчук, порушуючи її, обмежився лише констатацією того, що основне значення терміна "благо" розкривається через поняття "цінність" без конкретизації цих дій [207, с. 16]. На його ж думку, "благо" – ознака, що характеризує честь і гідність як об’єкти цивільного права [207, с. 16], що є найбільш уразливим у його роботі, оскільки поняття "благо" застосовується не тільки до досліджуваних об’єктів цивільного права, на що раніше вже зверталася увага в дисертації. Закріплення в ст. 3 Конституції України вищезазначеної характеристики таких об’єктів права є свідченням того, що тенденція до витіснення поняття "благо" поняттям "цінність", яка відмічена у філософській літературі, отримала своє легальне правове закріплення, а це дає всі підстави для його використання і в цивільно-правовій доктрині.

Досвід дослідження показує, що практично жодне визначення, що трапляється в цивілістиці, не містить у собі поняття "цінність", а замість цього однаково використовується лексема "оцінка" (самооцінка, суспільна оцінка тощо). Виключення з такої негативної тенденції поодинокі. Так, приміром, О.М. Ерделевський поняття "честь" не зводить до оцінки, а, на його думку, "честь – відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства" [258, с. 11].

У сучасних філософських джерелах зазначається, що оцінка є кількісною характеристикою певної значущості, особистісного або суспільного значення, які входять до змісту цінності, і часто виражається в так званих лінгвістичних перемінних, тобто без завдання числових функцій [70, с. 201].

Питання про співвідношення цінності й оцінки як різних, але тісно взаємопов’язаних між собою категорій, детально викладено Л.П. Морозовою, котра зазначила, що оцінка є вторинною та похідною від цінності, і незважаючи на те, що оцінка виходить від людини та пов’язана з її індивідуальністю, вона не створює цінність, а, навпаки, цінність є основою оцінки [122, с. 90].

Отже, застосування в поняттях як вихідного положення слова "оцінка" не відбиває суті честі й гідності та не відповідає ціннісним орієнтирам у розвитку сучасного світу, що, як слушно зазначають російські вчені, є однією з юридичних гарантій прав особи в суспільстві, забезпечення яких передусім залежить від особливостей особистісної ціннісно-нормативної орієнтації в праві [69, с. 95-107].

Правильні уявлення про гідність, як і про честь, мають і інше юридичне значення. Як зазначається в правовій літературі, те соціальне середовище й ті уявлення про гідність і честь, що сформувалися в суспільстві, визначають зміст претензій, з яких складається здійснення суб’єктивного права честі й гідності [166, с. 41].

На думку дисертанта, саме поняття "цінність" є відображенням суті досліджуваних категорій, їх аксіолого-правової парадигми, а тому немає ніякого сенсу розкривати ці поняття спочатку через поняття "благо", а потім через поняття "цінність", як на це вказується в сучасній цивілістичній літературі [207, с. 16].

Цілком підходящим до честі й гідності як до особистісних цінностей є і таке конституційне визначення, як "найвищі соціальні".

У юридичній літературі його значення має різний правовий відтінок. Так, Н.П. Осипова відмічає, що поняття "найвища соціальна цінність" означає, що саме людина є мірою змісту й місця будь-яких соціальних відносин, а тому все, що її стосується, має основоположний соціальний зміст [136, с. 73]. Інакше розкриває сутність цих понять Р.О. Стефанчук, звертаючи увагу на те, що право на честь і гідність як на найвищі соціальні цінності є природним правом особи і тому незалежно від її становища в суспільстві підлягає всебічному правовому захисту [207, с. 14].

На погляд дисертанта, правова герменевтика словосполучення "найвища соціальна цінність" є неможливою без урахування досягнень філософської, етичної думки.

Честь і гідність – важливі характеристики особи, а "соціальне є властивістю будь-якої особи й засвоюється індивідуумом, а це означає, що він соціалізується". Тут же, у В.А. Канке з посиланням на Шелера ми знаходимо, "що ранг цінності тим вищий, чим вона довговічніша і чим більше задоволення вона викликає" [70, с. 202, 241]. Такі властивості честі й гідності є безперечними, а тому конституційне визначення "найвищі" цінності цілком відповідають науковим уявленням. Інколи в літературі до слова "цінність" застосовуються визначення: "вічні", "неминущі" [178, с. 85], що за змістом є більш вузькою характеристикою, яка лише частково відбиває їх суть.

Таким чином, конституційне визначення "найвища соціальна цінність" – це не просто гарне й звучне, а обґрунтоване в наукових джерелах визначення гідності й честі.

Слід зазначити, що в цивільно-правовій доктрині для характеристики цих цінностей як об’єктів прав давно застосовується такий термін, як "особисте немайнове благо". Саме його обрано й авторами Проекту ЦК України для позначення нематеріальних благ особистого характеру (Розділ III книга перша) [241; 242; 243]. Тому, визначаючи цивільно-правовий статус гідності й честі, треба відповісти на питання: а як він співвідноситься з визначенням "найвища соціальна цінність"?

Вважаємо, що для відповіді взагалі є недоречним будь-який порівняльний аналіз, оскільки такий підхід приводить до явної антимонії тільки тому, що одне з них має конституційне закріплення у вигляді норми вищої юридичної сили. Скоріше за все, з таких позицій можна пояснити своєрідний прийом авторів ЦК України, який вони використали в ході редакції статті 201 під назвою "Особисті немайнові блага фізичної особи", де в частині 1 поряд з честю й гідністю перелічуються й інші особисті немайнові блага подібного роду, а в частині 2 по суті відтворюється конституційна норма про те, що гідність і честь разом із життям і здоров’ям людини, її недоторканністю й безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Думаємо, що такий підхід дозволяє не тільки не допустити суперечностей між проблемою "найвищої соціальної цінності" та проблемою "особистого немайнового блага", а й підкреслити особливий правовий статус гідності й честі.

У зв’язку з розглядуваним питанням значний інтерес становить позиція Р.О. Стефанчука стосовно сутності цих цінностей особи як об’єктів права, яку він розкриває у двох аспектах: з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей і з точки зору цивільного права як особистих немайнових благ. Наведений засновок цього автора, на наш погляд, не може бути визнаний прийнятним тільки тому, що сутність гідності й честі як правових категорій не може бути двоякою, з яких би позицій вона не розглядалася. Як нам видається, розгляд того чи іншого правового явища повинен залишатися в рамках тотожних або близьких орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві. Таким орієнтиром, думаємо, і є проблема "найвищих соціальних цінностей", філософсько-правове осмислення яких дозволило зробити висновок про те, що і гідність, і честь людини не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що вказує на їх природне, культурне, суспільне й особисте значення для людини.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що визначення честі й гідності через поняття "найвища соціальна цінність" служать не тільки свого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.

Таким чином, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від його належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості.

Досліджуючи поняття честі, слід насамперед звернути увагу на те, що в юридичній доктрині бракує єдності поглядів щодо походження цього терміна. Так, на думку В.А. Малахова, слово "честь" тісно пов’язане зі словом "частина" й означає, що кожний індивід, маючи честь або як ученого, або як робітника, або як інтелігента, або як воїна, або як члена певного клубу чи партії тощо, має свою частину в повазі, у славі й доброму імені тієї чи іншої групи людей. Саме звідси цей автор і виводить тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації (від лат. reputatio – обмірковування, роздум) у вигляді загальної думки, що складається в суспільстві стосовно особи або колективу. "Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну свою репутацію і відповідати особисто висоті вимог честі, яка належить їй як членові групи" [96, с. 183], – зазначає філософ.

Не заперечуючи висновку про тісний зв’язок честі й репутації, вважаємо, що важко погодитися з цією думкою автора і знайти тісний зв’язок слова "честь" і слова "частина". Це вдало спростовується в роботах такого філософа, як Т. Ліппс, який відмічав, що "моя честь може бути тільки моєю честю... Інші люди, хоча й можуть підтверджувати її в мені, але не в змозі "дати мені її". Так само на мене не може бути перенесена честь мого стану. Ні та пошана, якою я користуюсь з боку осіб мого стану, ні та, яка віддається моєму станові, не можуть мені честі, якщо в мені її немає" [91, с. 130].

Аналізуючи всі ті ціннісні орієнтири, котрі входять до поняття честі, деякі автори вважають, що слово "честь" безпосередньо пов’язане з "чесністю" [7, с. 11]. Інші, навпаки, особливо підкреслюють, що честь не слід плутати з чесністю з огляду на відмінність цих понять за змістом, тощо [45, с. 6]. З урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що лексема "честь" має своє самостійне значення, не похідне від якогось іншого слова.

Честь розглядалась і як категорія марксистської етики, і як оцінна категорія, і як свідомість і почуття людини [245, с. 5-7], і як синонім кращих душевних якостей особистості (благородства, чесності, совісті) [250, с. 15-16], і просто як етична категорія [19, с. 232], і як гідні поваги та гордості моральні якості й етичні принципи особи [133, с. 766], і як моральна чи соціальна гідність і те, що викликає, підтримує повагу (до самого себе чи з боку оточуючих) [219, с. 1267], і як мірило гідності [38, с. 365], і, нарешті, спільно з гідністю як охоронювані законом особисті та невідчужувані блага, що означають усвідомлення особою свого суспільного значення і визнання за нею цього значення з боку суспільства [19, с. 345] тощо.

Наведені міркування свідчать про труднощі в інтерпретації честі як на етимологічному, так і на правовому рівні, що викликане причинами об’єктивного характеру, які криються в сутності цього багатопланового явища об’єктивної дійсності. Тому для юристів честь – це:

- і відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [258, с. 11];

- і сукупність вищих загальновизнаних моральних принципів, якими керується людина у своїй суспільній і особистій поведінці, і те, що вона є соціальним відображенням особистості [45, с. 6];

- і оцінне судження про дану людину та про її соціальну діяльність; позитивна громадська думка про моральні якості конкретної особи (репутація, реноме) [8, с. 33];

- і суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи [37, с. 199], і т. ін.

Усе це разом узяте дає достатню підставу для констатації факту про наявність проблеми щодо розроблення поняття "честь", утруднює його однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, які регулюють пов’язані з ним особисті немайнові відносини. На це вже неодноразово зверталась і звертається увага в науковому світі [201, с. 235].

Проте слід зазначити, що наведені вище "різночитання" можуть бути легко використані як засновок до певного наукового порівняльного дослідження. І це дозволяє зробити висновок про те, що безліч феноменів, які приписуються поняттю "честь", відбивають цілком об’єктивну картину, а відмічена вище різна термінологія наукової літератури щодо цієї категорії може бути без утруднень подолана шляхом консенсусу в їх інтерпретації та вироблення загальновизнаного значення, яке б дозволило відобразити його сутність. Це показує досвід, набутий у ході дослідження поняття "гідність". При цьому слід підкреслити, що не обов’язково уніфікувати всі дефініції, до чого нерідко прагнуть в окремих наукових роботах автори, котрі над усе цінують "однаковість", начебто неодмінно і в усьому потрібну для наукової інтерпретації. Набагато важливішим є інше: як, з одного боку, наукова теорія сприймає правотворчу діяльність, а з іншого боку, як у нормативно-правових актах використовується науково-понятійний апарат.

Аналіз розроблених юристами дефініцій честі свідчать про те, що її значення більшість авторів зводять до певної оцінки особи, індивіда. З аналогічним становищем ми вже стикалися, досліджуючи гідність.

Честь як "певна соціальна оцінка громадянина, об’єктивна суспільна властивість" [21, с. 85] представлена в одному з перших цивілістичних визначень С.М. Братуся 1963 року. Саме з цього періоду честь і гідність стали об’єктами цивільно-правової охорони. Розкриваючи 1966 року філософське та правове поняття честі й гідності, М.А. Придворов також зазначив, що "честь – це категорія марксистської етики, яка, з одного боку, виражає суспільну оцінку особи, а з іншого боку, у честі виражається самооцінка здійснюваних цією особою дій" [166, с. 40].

Визначення честі як суспільної оцінки особи, а гідності – як почуття людиною своєї суспільної значущості, цінності притаманні науковим поглядам не тільки вищезазначеного періоду, а й, приміром, 60-х років, коли честь і гідність в основному досліджувалися з криміналістичної точки зору як об’єкти образи та наклепу [83, с. 128]. Дальший розвиток цивілістичної думки до цього часу свідчить про те, що вищевказані інтерпретації честі з тими чи іншими варіаціями й відтінками зберегли своє значення, і як і раніше більшість авторів зводять це поняття до оцінки особи суспільством, з допомогою якої і визначається правова природа честі [202, с. 16-17; 39, с. 303; 37, с. 199]. Відмінність поглядів учених убачається лише в характері цієї оцінки.

Незважаючи на те, що ще 1961 року відмічалася нечіткість позиції деяких авторів щодо поняття "честь" [83, с. 128], ця тенденція зберігається і досі. Так, Р.О. Стефанчук слушно зазначає, що декотрі автори досить метафізично розуміють "честь" у вигляді суспільної оцінки індивіда, а "гідність" у вигляді самооцінки індивідом самого себе й однобічно висвітлюють їх природу [201, с. 236]. Не одностайні юристи й у розумінні самого характеру тієї оцінки, яка визначає честь як правову категорію. Одні автори вважають, що честь – це суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи і ця оцінка містить у собі морально-етичні якості особи, її поведінки та діяльності, зумовлює її місце в суспільстві, соціальній групі, серед колег, у сім’ї тощо [37, с. 199]. Інші автори бачать у честі об’єктивну оцінку особи, що визначає ставлення суспільства до громадянина чи юридичної особи або соціальну оцінку моральних та інших якостей особи [39, с. 303]. На думку третіх, честь – це певна соціальна оцінка особи, яка формується в процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей на підставі таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та ін. [27, с. 10-11]. Для четвертих це просто соціально значуща позитивна оцінка особи з боку громадської думки [38, с. 365].

Усе це свідчить про те, що критерії оцінки, що входить до поняття честі, багатоманітні й відобразити їх одним визначенням практично неможливо. Тому в науці "честь" і "гідність" стали розглядати у двох аспектах: з об’єктивної (зовнішньої) сторони та з суб’єктивної (внутрішньої) сторони [6, с. 171; 12, с. 208; 168, с. 71; 176, с. 23; 177, с. 57-64 та ін.].

В історії розвитку радянської цивільно-правової науки обидва ці аспекти почали застосовуватися практично відразу ж після того, як честь і гідність стали об’єктами регулювання й захисту. Так, ще 1966 року М.А. Придворов зазначив, що "оцінка суспільством діяльності людини складає об’єктивну сторону честі, що не виключає й самооцінку здійснюваних дій особою. В останньому випадку честь виступає як суб’єктивна її сторона" [166, с. 40]. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що такий прийом не є відкриттям XX століття, а з успіхом застосовувався ще наприкінці XIX століття.

Необхідно зазначити, що особливо розвиненим поняття честі було в німецькій науці. Німці стали по суті родоначальниками дуже багатьох різноманітних теорій честі, об’єднуваних у літературі в три великі групи: суб’єктивні, об’єктивні та змішані. Суб’єктивні теорії мали основою психічні риси індивіда, його свідомість, почуття, волю. Для представників цих теорій честь є стан непорушеної моральної гідності, який внутрішньо притаманний індивіду незалежно від ставлення до нього з боку оточуючих. Об’єктивні теорії, навпаки, під честю розуміли соціальне становище особи, її суспільне значення, пов’язане з повагою з боку оточуючих.

Нарешті, змішані теорії являють собою суто механічне поєднання вказаних вище двох напрямків з переважанням в одних випадках суб’єктивних, а в інших – об’єктивних моментів. Докладну характеристику цих теорій дав дореволюційний криміналіст Н.Н. Розін [179, с. 21-48]. Наприкінці XIX століття німецький філософ-ідеаліст І. Екштейн у книзі "Честь у філософії та праві" розглядав дві форми честі:

- зовнішню честь як етичну оцінку особи, із якої випливає повага;

- внутрішню честь як духовне "я" людини, від "усього тілесного звільненої" [256, с. 9-23; 7, с. 9].

На думку І. Екштейна, зовнішня честь – це оцінна категорія, пов’язана з громадською думкою, це "етичне благо, прагнення до неї є моральне прагнення, бо честь задовольняє моральні потреби людини" [256, с. 9-23; 7, с. 9].

Як видно з вищенаведеного, прогресивність погляду цього вченого стосовно існування двох форм честі межувала з їх помилковістю, що полягала в неправильній інтерпретації змісту внутрішньої честі та в її відірваності від зовнішньої честі.

Якщо І. Екштейн вважав, що обидві форми честі не пов’язані одна з одною, то інший філософ – Т. Ліппс – зазначав, що внутрішня й зовнішня честь можуть перебувати в суперечності між собою і навіть у глибокому антагонізмі. Він віддавав перевагу зовнішній формі честі й стверджував, що особиста честь не залежить від думки людей і ніякими об’єктивними обставинами визначена бути не може [91, с. 392; 7, с. 11].

Аналізуючи погляди цих мислителів, А.Л. Анісімов зазначає, що "неправомірне розмежування честі на два самостійні й незалежні одне від одного поняття (зовнішню та внутрішню) служили й служать для обґрунтування індивідуалізму і волюнтаризму, для доказу індетермінованості моральних вчинків суспільними відносинами" [7, с. 11]. Але незважаючи на це, викладені погляди німецьких учених стали помітним кроком у дослідженні поняття честі. Їх ідеї були не тільки позитивно сприйняті в дореволюційній російській науці, а й суттєво пророблені. Так, криміналіст Н.Н. Розін, досліджуючи об’єкти образи й наклепу, підтримав думку про існування честі в об’єктивному значенні, або об’єктивної зовнішньої честі, та честі в суб’єктивному значенні, або суб’єктивної внутрішньої честі. На його думку, честь в об’єктивному значенні є визнання людської особистості іншими, повага, пошана, усталене значення людини з точки зору громадської думки, інакше кажучи – оцінка людської особистості; честь же в суб’єктивному значенні являє собою внутрішню людську властивість. Також він зазначив, що головною підставою зовнішньої честі є соціальна корисність і цінність людини; суб’єктивна ж честь як явище виключно світу психічного тісно межує і навіть зливається зі сферою людської самосвідомості, зі сферою усвідомлення в собі людської особистості та її гідності [179, с. 21-48]. У даний період розвитку юридичної науки це не може бути повністю сприйняте з огляду на деяку погрішність поглядів, котрі не потребують додаткового обґрунтування.

Честь і гідність відносяться до цінностей духовного світу людини, а тому вони, як і інші цінності, об’єктивні за змістом, оскільки зумовлені всією сукупністю обставин життя людей і виражають об’єктивну необхідність духовного освоєння ними оточуючого їх природного ті соціального світу. Водночас духовні цінності суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості. З урахуванням викладеного цілком з’ясовною і правильною, на наш погляд, є характеристика як честі, так і гідності з суб’єктивної та об’єктивної точок зору. Такий підхід дозволяє більш чи менш абсолютним чином дати їм належну інтерпретацію. При цьому слід особливо відмітити, що і суб’єктивний, і об’єктивний критерії оцінки честі й гідності мають не тільки суто теоретичне значення, а й знаходять своє практичне застосування. Так, М.С. Малеїн зазначає, що в конкретних випадках використовуються обидва ці критерії: суб’єктивний для оцінки духовного блага з позиції потерпілого, його індивідуальних поглядів, особливостей, а об’єктивний для визначення його суспільної значущості. За його ж прикладом, якщо ініціатива захисту порушеного блага особистого характеру належить самому громадянинові і він керується власною суб’єктивною думкою, то суддя не може відмовити в прийнятті заяви про захист честі й гідності, керуючись тільки об’єктивним критерієм [98, с. 16].

Ці дані спростовують точку зору, яка трапляється інколи в науковій літературі, про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту честі не має значення. Тому цілком обґрунтовано і з посиланням на думку М.А. Придворова дослідники честі й гідності звертають увагу на цю обставину як на негативний момент [201, с. 237].

Таким чином, розкриття поняття честі з урахуванням її об’єктивного і суб’єктивного аспектів має досить істотне юридичне значення.

Інтерпретуючи честь в об’єктивному розумінні, слід відмітити, що це не сама суспільна оцінка, а цінність, котра підлягає оцінці, яка спрямується від суспільства до особи та ґрунтується на інформації про особу, її поведінку. Джерелом такої інформації є не думки особи, а соціально значущі факти, котрі визначаються характером існуючих суспільних відносин, у тому числі моральних, етичних, релігійних та ін., рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням ними сенсу власного життя. Як правильно зазначається в літературі, отримана інформація зіставляється з інформацією про суспільні потреби, критерії добра і зла, справедливості, совісті, обов’язку, суспільного ідеалу [12, с. 11].

У літературі приділяється достатня увага характерові інформації, який впливає на оцінку будь-якого явища об’єктивної дійсності, Так, у роботах із соціальної теорії відзначається, що крім кількості цінності та змісту, інформація (зокрема соціальна) має й інші властивості (правдивість, партійність, достовірність, повнота, глибина, точність, переконливість, доказовість, новизна, ефективність, оптимальність, оперативність, надійність, виразність) [228, с. 217-218]. Ці критерії цілком застосовні і для інформації про честь особи, тому деякі з них ураховуються й аналізуються її дослідниками. Торкаючись цього питання, слід звернути увагу на позицію Р.О. Стефанчука, котрий, проаналізувавши роботи А. Харкевича, А.В. Бєлявського і М.А. Придворова, слушно зазначив, що честь, як і її оцінка, залежить від повноти, достовірності й своєчасності інформації та правильності її опрацювання [201, с. 236]. Однак порівняння наведених даних з відомостями філософського словника дає підставу припускати недооцінку цим автором усіх критеріїв, що мають значення для характеру інформації. Крім того, слід особливо звернути увагу на те, що Р.О. Стефанчук, з одного боку, справедливо зазначає, що для формування правильної суспільної оцінки необхідно враховувати всі сторони життя та діяльності особи, мотиви діяльності, обставини здійснення тих чи інших дій тощо, а з іншого боку, зовсім необґрунтовано займає критичну позицію стосовно поглядів А.Л. Анісімова. Так, у статті він стверджує, що не поділяє точки зору останнього про те, що відомості, які є джерелом суспільної думки, повинні мати систематичний характер, оскільки в деяких випадках, на його думку, після одноразового вчинення тяжкого злочину або злочину з корисливим мотивом особа, що вчинила його, все одно отримає негативну суспільну оцінку [201, с. 236-237]. Безумовно, доводи Р.О. Стефанчука заслуговують на увагу, але не в плані критики позиції А.Л. Анісімова, оскільки у своєму дослідженні цей автор веде мову не про систематичність відомостей, а про сукупність дій і вчинків особи. Причому він особливо відзначає, що "для формування правильної суспільної оцінки людини судження про неї повинне ґрунтуватися не на поодиноких діях і вчинках, а на їх сукупності" [7, с. 12].

Залишаючи осторонь критичний аналіз цих поглядів, слід відмітити, що така інформація повинна ґрунтуватися скоріше не на кількісних параметрах, а на її якісних характеристиках.

Честь у суб’єктивному розумінні слова іноді називають особистою честю. Розкриваючи її характеристику, автори зазначають, що вона полягає в здатності людини оцінювати свої вчинки, стримувати в собі егоїстичні, аморальні прагнення й наміри, здійснення яких у даному суспільстві розцінювалося б як безчестя, і в здатності діяти в моральному житті відповідно до прийнятих у цьому суспільстві моральних норм, правил і вимог [7, с. 12; 210, с. 99-100].

На думку М.А. Придворова, у даному разі в честі виражається самооцінка вчинюваних особою дій [166, с. 40]. Р.О. Стефанчук також зводить суб’єктивний аспект честі до самооцінки особою своєї поведінки, дій на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів і переконань [201, с. 237].

Слід особливо відзначити, що суб’єктивний аспект честі не існує у відриві від об’єктивного аспекту, а тісно пов’язаний з останнім і формується на його підґрунті: "Коли моральні ідеї суспільства стають внутрішніми переконаннями людини, – пише І. Стрем’якова, – вони набувають особистого характеру, виступаючи внутрішньою спонукою, мотивом її моральної поведінки. Так соціальне переходить в індивідуальне. Усвідомлення людиною своєї суспільної оцінки стає внутрішнім мотивом, яким вона починає керуватися у своєму практичному житті та моральній діяльності. Тут же в категорії честі проявляється її мотивуючий характер. Коли ж моральний вчинок здійснюється, суб’єктивне – мотив – знову стає соціальним" [210, с. 100]. Крім мотивуючого характеру суб’єктивної честі в науці обґрунтовано зазначається, що вона містить інтелектуальний (усвідомлення індивідом своєї честі), емоційний (чутливість до суспільної оцінки свого діяння і своєї гідності), а також вольовий (прагнення здобути й підтримувати добру репутацію й уникати суспільного осуду) моменти [252, с. 116].

Ми розглянули деякі найбільш загальні визначення (характеристики) честі, які міцно закріпилися в юридичній науці. Вони значною мірою відповідають загальнопоширеним поглядам щодо зазначеного явища суспільного життя. Але, незважаючи на це, вважаємо, що вони потребують певного наукового коректування. Зведення поняття честі до оцінки особи чи то об’єктивного, чи то соціального, чи то суспільного характеру не відповідає її сучасному філософсько-правовому осмисленню і тому правовому статусу, який закріплений у Конституції України, та свідчить про той самий збіднений підхід до її інтерпретації, котрий уже був відмічений у ході дослідження гідності. Тому доводи, викладені стосовно цього поняття, є цілком прийнятними й для дефініції честі. Узагальнюючи все розглянуте раніше, пропонуємо таке визначення честі.

Честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

З урахуванням вищевикладеного і беручи за основу те принципово нове у розумінні сутності честі й гідності, що відображає блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, можна зробити такий висновок:

гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;

честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

Така інтерпретація гідності й честі дозволяє достатньою мірою відобразити їх правовий статус як об’єктів права, оскільки, по-перше, із визначень видно, що вони не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що свідчить не тільки про особисту значущість для людини, а й про природне, культурне й суспільне значення, що якнайбільше відбиває суть досліджуваних категорій і логічно передбачає особливий юридичний режим їх використання й охорони.

По-друге, включення у визначення і гідності, і честі як об’єктів права словосполучення "найвища соціальна цінність" свідчить про близьку схожість між собою як цінностей людини, з допомогою яких забезпечується її соціальне буття.

По-третє, розгляд гідності й честі як "найвищих соціальних цінностей" дозволяє залишатися в рамках тотожних чи близьких ціннісних орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві, і служить однією з юридичних гарантій здійснення цих прав особи в суспільстві, оскільки націлює на особистісну ціннісно-нормативну орієнтацію в праві.

По-четверте, запропоновані визначення гідності й честі дають можливість виявити і їх самостійне значення, для чого обрано критерій, що дозволяє чітко розмежувати їх між собою. Таким критерієм є спрямованість досліджуваних цінностей: у честі це диференціація людей в суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища в суспільстві.

 

1.3 Співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова

репутація"

 

Важливе значення для визначення правового статусу гідності й честі фізичної особи має питання про їх співвідношення між собою.

Із теоретичної точки зору це дозволить, по-перше, виявити спільність їх пріоритетів як "найвищих соціальних цінностей", а по-друге, констатувати розбіжності й різноспрямованість їх внутрішньосистемних характеристик.

Диференційований підхід до досліджуваних категорій має і велике практичне значення. Ототожнення гідності й честі утруднює їх однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, що регулюють пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Вирішення питання про співвідношення категорій "гідність" і "честь" протягом тривалого періоду розвитку юридичної науки є найбільш проблемним, а отже, дискусійним. Основна причина такого положення криється все в тому ж складному й багатогранному характері честі й гідності, а в деяких випадках і в неправильних уявленнях про їх сутність і зміст.

Усі існуючі міркування щодо цього можна звести до двох наукових напрямків.

1. Ототожнення честі й гідності (повне або часткове) [224, с. 155; 225, с. 21; 265, с. 155; 111, с. 20 та ін.].

2. Визначення самостійного значення кожної категорії з виявленням їх тісного взаємозв’язку [7, с. 17; 207, с. 13; 177, с. 61; 8, с. 32-39 та ін.].

При цьому слід відмітити, що і до аспектів їх диференціації, і до питань їх єдності існує безліч різних підходів.

Так, визначаючи повну схожіст