Просторова структура міста

Курсова робота

Косів - місто історичне та туристичне

 

 

ЗМІСТ

Передмова                                                      

Розділ І. Історична довідка

Розділ ІІ. Містобудівна спадщина

       1. Просторова структура міста

       2. Найдавніші культурні комплекси

       3. Манастирі

       4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)

       5. Середмістя

       6. Форталіція

       7. Жидівський цвинтар

       8. Ансамблі світських церков

       9.Природолікувальний заклад Аполінарія Тарнавського  

       10. Літнище над Гуком

Розділ ІІІ. Охорона містобудівної спадщини

       1. Охорона "пасивна" та "дійова"

       2. Питання охорони в просторовому плянуванні

       3. Реалізація завдань охорони

Примітки

Реєстр пам’яткових об’єктів Косова (з мапою)

                                                        

ПЕРЕДМОВА

    Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2001 р. №878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України" Косів одержав статус історичного міста[i].

    Річ певна, підставою такого визнання став не лише вік Косова, але й, що найважливіше, - чимала кількість матеріяльних свідоцтв його розвитку, насамперед ціла просторова структура міста та її окремі елементи – історичні містобудівні комплекси. У поєднанні з багатим природним довкіллям вони являють собою дуже велику історично-культурну вартість. Про ці неоціненні скарби нашої культури зупинимось детальніше в другому розділі даного нарису, а про потребу і шляхи їх охорони (до чого зобов’язує і постанова) – у третьому.

    Ще один чинник, завдяки якому Косів мусів потрапити до Списку, - важливість подій, що відбувалися на теренах міста. Події ці (короткий огляд яких зреферуємо в першому розділі) були різноманітні – і політичні, й економічні, і культурні; та всіх їх пронизувала спільна особливість: своїм підґрунтям вони мали европейську світоглядну систему. Якраз за критеріями тієї системи Косів був заснований у середині ХVІ століття, за ними ж успішно розвивався аж до переломного 1939-го. І нічого дивного в тому нема, бо протягом усього цього часу (майже чотириста років) Косів перебував у складі то однієї, то іншої европейської держави, і, безумовно, його жителі (чи урядовці, чи звичайні громадяни) само собою послуговувалися европейськими стандартами повсюди: і в  домашньому господарстві, і професійній діяльності, і культурному та духовому житті. Одним словом, триб цілого життя у всіх його проявах був европейський; іншим він просто не міг бути.

Про цю особливість історії Косова забувати не можна, надто тепер, коли для українців наспів час повернутися в сім’ю европейських народів. І мало того, не лише не забувати, а треба докладно вивчити на основі документів та інших джерел усі обставини наших історичних і зокрема культурних взаємин з Европою.

Цим станемо ближчими до Европи ще й тому, що знання власної історії та глибокий пошанівок до культурних надбань попередників – то перші речі европейської спільноти. Бож европейці досконало здають собі справу з того, що без обізнаности з минувшиною неможливо витлумачити ані сучасного, ані майбутнього. Ще в ХІХ ст. французький архітект Віоле-ле-Дюк писав: ”Европеєць дійшов до того стану розвитку людської думки, що, машируючи подвоєним кроком до своєї долі…відчуває потребу нагромаджувати всі знання про своє минуле… як книгозбір, необхідний для приготівлі нових завдань у майбутті"[ii].

Тож і ми, коли вивчимо й глибше пізнаємо історію Косова, корені якого є правдиво европейські, – зможемо ліпше керуватися в житті сучасному і прийдешньому вивіреними часом европейськими стандартами. А коли, до того ж, дослідимо на цьому загальному історичному тлі Косова ще й його культурний розвій і станемо в цей спосіб посідачами фундаментальних знань про культурні надбання Косова, які є часткою европейської цивілізації, – отримаємо тоді блискучу нагоду застосувати здобуті знання для відродження культури рідного міста.

***

Наостанок, кілька слів щодо правопису, вжитого в нарисі. В Україні, на жаль, і досі залишається чинною правописна система, запроваджена ще на початку тридцятих років, основне завдання якої – максимально наблизити українську мову до мови російської коштом страти її традицій, будови, власних законів[iii]. Через те вирішив послуговуватися правописом, розробленим, затвердженим і опублікованим протягом 1927-29 років (ще до погрому українства) Всеукраїнською Академією Наук. Правопис той був укладений на основі самобутніх рис української мови, з урахуванням двох її варіянтів: наддніпрянського та галицького. І хоча, на думку мовознавців, він має деякі недоліки (як зрештою і всякий інший будь-якого народу на світі), то все ж ті недоліки не применшують його вартости. Вже 1929 року його прийняло Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, ним користувалася Галичина до 1939 року і в час відновлення Української держави в сорокових роках, його визнала діяспора і східнього, і західнього походження. За правилами Соборного правопису створено багату на справжні скарби спадщину наукових праць красного письменства – як ориґінальних, так і майстерно перекладених із чужих мов. Через відверто український характер цього правопису його творців було знищено в тридцятих роках радянськими каральними органами, сам правопис замінено новим – асиміляційним, що ним з дуже незначними змінами користуються в Україні й нині. Тим часом сучасній Україні, безперечно, потрібний справді Український правопис, яким, звичайно, є правопис Всеукраїнської Академії Наук[iv].

Розділ І

ІСТОРИЧНА 

ДОВІДКА

Косів – місто, районовий центр Івано-Франківської области. Площа в межах міської ради 1487 га (у тому в межах міста 845 га), 8272 мешканці (згідно з переписом у грудні 2001 р.). Лежить 100 км на південний схід від обласного центру і 13 км на північний захід від залізничної станції у Вижниці (Чернівецька область). Сусідні села: на північний схід і схід Вербовець, на схід Cтарий Косів, на південний схід Смодне, на південь Черганівка, на південний захід Город, на північний захід Пістинь.

Через те що до міста сходяться дороги з Коломиї, Снятина, Заболотова, Кут і Верховини (Жаб’я), воно є важливим комунікаційним вузлом. Саме тому як колись, так і тепер Косів виконує ролю адміністративно-торгового осередку Галицької Гуцульщини, хоч і міститься він поза теренами Гуцульщини.

Косів розташовується на межі Карпат і Передкарпаття, в долині мальовничої гірської річки Рибниці, допливу Пруту, в сточищі Дунаю. Висота поверхні середмістя над рівнем моря 365 м.

З північної сторони над середмістям стрімкою стіною здіймається Міська гора (432 м), звідки відкриваються чудові краєвиди на місто і довколишні гірські вершини. Гора складається з потужних прямовисних пластів ясних пісків та пісковиків, крихких конґльомератів та сивих глеїв, що належать до тортонського ярусу. Тут і там стирчать екзотичні скелі: це дуже вузькі високі стовпи або піраміди, утворені з крихких і легко вивітрюваних пісковиків, на яких лежать, наче шапки, величезні заокруглені брили твердого стиснутого пісковика. За спостереженнями науковців, ті скелі нагадують т.зв. земляні піраміди, знані в Тиролю й інших місцевостях.

Всю долину Косова півколом оточують гори, найвища з яких Міхалків має висоту 812 м н. р. м. З різних місць виринають неповторні пейзажі.

За типом рельєфу північносхідня частина Косова належить до Передкарпатської рівнини (Передкарпаття, Підгір’я), а південнозахідня – до Гуцульського Бескиду (Покутсько-Буковинських гір). За геологічною структурою територія Косова відноситься до Передкарпатського крайового прогину і становить одну з двох на Передкарпатті Косівську западину. Гірські породи, що залягають у Косові, утворилися в ті часи, коли цілий терен був під водами Карпатського моря, складової частини могутнього океану Тетіди; відтоді у товщі порід добре збереглися скелети морських риб. Прикметно, що породи мають чітко окреслену тектонічну будову: це описані вище прямовисні шари пісковика з екзотичними скелями на Міській горі; соляна формація з нагромадженнями брил у районі колишньої солярні; плесковаті пісковики з хвилястими пругами в районі водоспаду "Гук"; лупаки (сланці) з численними екзотичними брилами і смугасті роговики за Гуком; мерґелі, плесковаті лупаки і яменський пісковик зі скелями, подібними до руїн замку, - на хребті Каменистому. Всі ці породи уздовж Рибниці, починаючи від Міської гори і кінчаючи Каменистим у сусідньому Городі, складають незрівнянний профіль карпатського берега (межі) з послідовними верствами від наймолодших, утворених в неогені (перед 20-ма мільйонами років). до найстаріших, утворених у крейдовому періоді (перед стома млн. р.). Через виняткову послідовність верств і виразну тектоніку вчені вважають профіль карпатського берега в Косові одним із найкращих і найцінніших. Це своєрідний музей просто неба, кам’яні експонати якого щедро діляться таємницями історії геологічного розвитку Передкарпаття [v].

Косів має дуже добрі кліматичні умови, що склалися в наслідок таких факторів: південне розташування місцевости, розкриття її до сходу, заслоненість від вологих північнозахідніх вітрів, прогрівання сонцем. За кліматичною характеристикою Косів кваліфікують як низькогірний кліматичний курорт Карпатського рекреаційного району [vi].

Виник Косів за польсько-литовської держави, у другій половині ХVІ ст., завдяки цінним покладам соли. Ще задовго до його виникнення тут, чверть милі від центральної частини села Косова (тепер Старий Косів), існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село, разом з банею, належало до королівської, тобто державної, власности й тому адміністративно входило до Снятинського староства та підлягало старості – представникові короля на території староства. Зрозуміло, що снятинські старости, послуговуючись своїм правом, орендували косівську баню і брали з неї дохід, а близько 1560р. тодішній староста Тенчинський навіть заснував при бані містечко, назвавши його Риків. Але коли незабаром Тенчинський помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в посесію (земельне орендне володіння) село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню взяв у свою посесію Язловецький [vii]. Через деякий час містечко було відновлене, але вже під назвою сучасною. В податковому реєстрі з 1579 р. поряд з назвою "Koszow, villa"(Косів, село) вперше зустрічаємо назву "Koszow, oppidum" (Косів, містечко). В документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого - син Юрія Язловецького Михайло. Опинившись у шляхетській власності, новозасноване місто відпало від Снятинського староства і утворило разом з чотирма селами окрему Косівську волость у володінні Михайла Язловецького[viii]. В усі наступні роки, аж до розпаду Речі Посполитої, Косів залишався приватним і переходив від одного власника до іншого шляхом спадщини.

Принаймі двічі Косів був спалений і знищений: восени 1621 р. турками, татарами й волохами (підданими Оттоманської імперії), а в лютому 1624 р. –буджацькими татарами. Одначе місто не зникло, як це часто траплялося в ті часи, бо видуботок та виробництво соли вимагали зайнятости більшого числа робітників та ремісників[ix]; також чудовий клімат приваблював сюди поселенців; завдяки тим же кліматичним умовам тут добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували різними привілеями поселятися тут жидів, які успішно займалися торгівлею, орендою маєтків і промислових закладів (солярня, млини, корчми і т. д.), збиранням податків, також ремеслом; перебування жидів на послугах чужої правлячої верстви робило їх в очах місцевого населення пособниками польських мґнатів[x]. Таким чином, у центральній частині (середмісті) переважало жидівське населення, а на передмістях жили переважно українці; у всьому Косові разом з передмістями (в тому теперішніми селами Вербівцем, Старим Косовом, Смодним, Черганівкою і Городом) проживало пересічно 65% українців, 25 – жидів, 10 – поляків. Багато мешканців Косова, користаючи зі сприятливих умов, швидко збагачувалися; це, звичайно, принаджувало опришків, і вони часто нападали на місто, зокрема, під керівництвом Василя Лунґи (1698 р.), Пинті та Пискливого (1704 р.), Баюрака (1750 р.); коло 1740 р. під шляхетський двір підступив Олекса Довбуш і чомусь "посилав рушниці до двору", але не нападав[xi]. 1759 р. у зв’язку з активізацією опришківського руху в Косові організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив тодішній власник Косова, галицький хорунжий Тадеуш Дідушицький[xii].

За австрійських часів життя Косова стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення соли, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власности у державну. Адміністративно Косів кілька років належав до Червоноруської округи ("циркулу"), згодом – Станиславівської і нарешті – Коломийської; із запровадженням у 1867 р. нового адміністративно-територіяльного устрою Косову надали статус повітового міста, наслідком чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовій управі – староству, очолюваному старостою, що підлягав безпосередньо Галицькому намісництву у Львові[xiii]. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли: різьба, вишивкарство, килимарство, кераміка; від 1850 р., коли засновано Ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва; в 1882 р. Ткацьке товариство заснувало Ткацьку школу[xiv]. В кінці ХІХ ст. за прикладом багатьох европейських місцевостей починає розвиватися дуже перспективна курортно-літникарська галузь.

У рямцях українського національного відродження, що відбувалося по всій Галичині, в Косові на зламі ХІХ – ХХ ст. значний вплив мала Українська Радикальна партія, одним із засновників якої був поряд з Франком та іншими діячами косовець Михайло Павлик; діяли також товариства "Січ", "Воля", “Жіноча громада", "Просвіта"; у червні 1914р. засновано перший відділ стрілецтва "Кіш Січових Стрільців"; на початку світової війни утворено повітову управу УСС, що набирала добровольців до лав УСС для боротьби по боці Австрії[xv]. Від осени 1914 р. до початку літа 1915 р. і від літа 1916 р. до літа 1917 р. Косів двічі займала російська армія, яка при відступі вчиняла страшні погроми й бешкети. Після розпаду Австро-Угорщини в Косові у листопаді 1918 р. була встановлена влада Західньо-Української Народньої Республіки, яка потривала до травня 1919 р.[xvi]; від 26 травня до кінця серпня Косів був під румунською окупацією, котру замінила двадцятирічна польська.

За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема виробляли продукцію килимарні "Гуцульське мистецтво", Ґрунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберґа, Ранда[xvii]; особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько трьох тисяч осіб[xviii], а обслуговувала їх широка мережа пансіонів; розвиток соляної промисловости гальмувався, а 1938 р. солярню остаточно зупинено. Низка українських кооператив вела свою діяльність у Косові. Діяли тут також українські товариства "Бесіда", Союз Українок, "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Каменярі", "Відродження"; українські партії УСРП, нелеґальна КПЗУ з прибудівками – комсомолом і МОДР, осередок підпільної ОУН; польське Товариство приятелів Гуцульщини; жидівське спортове товариство "Макабі" та культурне "Мерказ Рухані"[xix].

Радянська окупація Косова почалася 22 вересня 1939 р. Під льозунґом допомоги пригнобленим "братам" українцям були націоналізовані пансіони, килимарні, млини, крамниці та інші підприємства, що контролювалися здебільша поляками та жидами; почала працювати середня школа з українською мовою навчання; на базі Ткацької школи створено різнопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи; в ніч на 19 грудня 1940 р. в пошуках уявних "ворогів народу" було заарештовано і десь знищено вісімнадцятьох людей[xx].

На початку німецько-радянської війни Косів 1 липня 1941 р. тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, вілії, пансіони, оселі, звідки забирали посуд, постіль, білизну, столи, крісла, шалюнки, вікна, двері і все це вивозили в Угорщину, однак у творенні української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши у серпні владу від мадярів, учинили серію терористичних акцій: у перші ж дні арештували і розстріляли діячів ОУН, які при мадярах масово вийшли з підпілля; 16-17 жовтня на Міській горі влаштували поголовний розстріл жидів і зруйнували багато жидівських будинків; сотні людей вивезли на роботу до Німеччини; організували штучний голод. Для захисту населення від сваволі німецької влади у червні 1943 р. провід ОУН створив у карпатських лісах Українську Народню Самооборону (УНС), яку від 27 січня 1944 р. включено до УПА[xxi]. 31 березня 1944 р. Косів зайняли більшовики, а за Косовом у горах окопалися мадяри; таким чином, Косів опинився аж до літа на лінії фронту, в результаті чого зазнав чималих руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА тут удруге запанував більшовицький режим, який розправлявся з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації "ненадійних елементів".

У повоєнний період радянська влада пригальмувала розвиток літникарства й курортництва, натомість надала пріоритет народнім художнім промислам; були утворені різьбарська артіль "Гуцульщина" та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких у 1968 р. створено виробничо-художнє об’єднання "Гуцульщина"; також було створено художньо-виробничі майстерні спілки художників[xxii].

Після здобуття Україною незалежности в пресі та на адміністративному рівні стало дедалі частіше порушуватися питання про відновлення в Косові відпочинкової галузі, зокрема курортництва і літникарства (сільського зеленого туризму). Щоб уберегти і відродити для цієї мети природу, 1997 року на території значної частини Косівського району (в тому й Косова) оголошено реґіональний ляндшафний парк "Гуцульщина", а по довготривалих запальних дебатах під час сесій між депутатами врешті вдалося узгодити межі парку: до нього включено всі пам’ятки природи та ліси Кутського державного й Косівського міжгосподарського лісгоспів. Але позаяк вирубування лісів не припинилося, то в 1999 р. було розпочато процедуру (наразі чисто адміністративну) перетворення даного парку в національний природний парк.

Ще тяжче вирішується проблема охорони містобудівної спадщини: щойно в 2001 р. Косів занесено до Списку історичних населених місць України, а тим часом культурні надбання продовжують занепадати і гинути. Отож конкретних позитивних результатів у справі відродження культурної спадщини, природи та індустрії відпочинку покищо не досягнуто.

Розділ ІІ

МІСТОБУДІВНА

СПАДЩИНА

 

Просторова структура міста

Формування просторової структури Косова почалося ще до його виникнення, тобто в часи, коли тут не було міста, а тільки село Косово, уперше задокументоване 1424 року[xxiii]. Воно займало територію набагато більшу, ніж тепер, бо мало у свому складі ще й землі теперішніх Вербівця, Старого Косова, Смодного і десь половину Черганівки та Города. Його центральна частина містилась оподаль від гір, у нижньому кінці долини Рибниці, на терені нинішнього села Старого Косова; вище по ріці, вже поміж горами розміщувався василіянський манастир св. Миколая, а також соляна жупа та баня. Так як ця солярня давала добрі прибутки, то в середині ХVІ ст. при ній заснували містечко. Поступово його забудували; довколишні посілості, які щораз більше залюднювалися, стали передмістями під назвами: Манастирське (Манастирсько, Монастирсько), Москалівка, Вербовець, Старий Косів, Смодне[xxiv] (польська назва в ХІХ-ХХ ст., а також офіційна українська від 60-х рр. ХХ ст. – Смодна).

У XIX ст. ці передмістя було виокремлено в самостійні села, одначе в 1905 р. Манастирське, в 1928-му частину Старого Косова й Вербівця, а в 1934-му всю Москалівку – знову приєднано до Косова, в першу чергу для того, щоб територіяльно забезпечити можливість розвитку Косова як перспективного курортно-літникарського осередку. З тією ж метою плянувалося включити до складу міста й інші суміжні посілості, які безпосередньо сполучаються з Косовом і становлять з ним величезну територію, що розкинулася вздовж Рибниці на десять кілометрів від Города на заході до Вербівця на сході.

У своїй основі просторова структура протягом усього часу після закладення міста й аж понині залишається здебільша незміненою. Як і колись, її творять три великі складові частини. Перша: середмістя і Міська гора; це історичне ядро міста, що розташовується в центрі рівнинно-горбистої долини, оточеної горами; середмістя має суцільну забудову, яку, щоправда, в багатьох місцях зруйновано. Далі йдуть передмістя Манастирське, Вербовецьке, Старокосівське, Смоднянське, Москалівка і села (в межах збудованих масивів) Вербовець, Старий Косів, Смодне, Черганівка (давня назва – Чегринівка, Черинівка) і Город; вони охоплюють центральну частину кільцем, заповнюючи решту долини Рибниці аж до підошви гір; мають розкидану забудову. Третя частина – гірські околиці, незаселені й вільні від забудовань.

Описаний уклад загалом повторює дуже раціональну, клясичну схему міста, складену з трьох концентричних зон центр-околиці-зелений пояс, котрі поєднуються між собою радіяльно-променистими комунікаціями. Та найцінніше в цьому укладі те, що він органічно в’яжеться з високовартісним краєвидом; мало того, виглядає так, ніби структура урбаністична повністю повторює структуру краєвиду. Важливо, що вже від самого заснування місто забудовувалося таким способом, щоб той краєвид не порушити, тому розміри і форми забудовань само собою мали бути співмірні з величиною і відповідні до характеру пейзажних компонентів; на жаль, після 1939 р. від такого принципу відмовилися.     

Три великі складові частини просторової структури, своєю чергою, поділяються на менші елементи – містобудівні (або урбаністичні) комплекси. Їх понад два десятки. Кілька з них передльокаційні, що виникли перед льокацією, себто перед заснуванням міста: так, манастир і соляна жупа та баня відомі від ХV ст.; город і наскельна фортеця на території села Города ще давніші, вони відносяться до княжих часів. Льокаційними урбаністичними комплексами є середмістя, форталіція та жидівський цвинтар, пов’язані між собою як хронологічно, так і композиційно. Осібне місце займає ряд церковних комплексів, часові рямці яких досить широкі – від ХV до ХХ ст. Найпізнішими (кінець ХIХ ст. – 1939 р.) є кілька відпочинково-оздоровчих комплексів: природолікувальний заклад Тарнавського і літнища над Гуком, під Острим і на Присках; а також: млин і тартак Маяки Дрезнер, публічний шпиталь ім. цісаря Франца Йосифа І, повітовий суд, осередок здоров¢я, будинок польського стрільця.