2020-01-14
199
У південнозахідній частині Косова, між церквою св. Миколая і водоспадом Гук, на теренах загальною площею 3 кв. км залягають цінні поклади соли, що мають вигляд намулу, каменю та солоної води (сировиці). Ті родовища разом із прошарками м’якого пісковика, червоного лупака (сланцю) і нагромадженнями екзотичних брил і куп жорстви належать до підкарпатської соляної формації, утвореної перед 25-ма мільйонами років у ранньому неогені[lvii], коли територія Косова перебувала під водами Карпатського моря. В умовах тодішнього посушливого клімату в Карпатах і Передкарпатті в неглибоких затоках, дно яких поступово прогиналося, а приплив морської води був уповільнений, з часом осідали соленосні породи і сіль[lviii], тоді як море поволі зникало.
В історичних часах на базі цих соляних покладів виникла жупа, тобто копальня. Про неї уперше згадано 1472 року[lix] – майже через півсторіччя після найдавнішої згадки про "село Косово з манастирем" і приблизно за сто років до появи "Косова – містечка", що постало і розвивалося власне завдяки місцевій жупі, яка була однією з найбільших на Покутті. Жупа розташовувалася відразу за манастирем, на місці теперішніх Банського озера, стадіону, басейну, виробничо-художнього об’єднання "Гуцульщина"; її територія площею понад 15 га [lx] на півдні закінчувалася біля Банського мосту, що веде через Рибницю у напрямку гір, а на півночі сягала поза Лісну вулицю, що пролягає гребенем Горба. Оскільки сіль виробляли і кам’яну і виварну, то до складу жупи входили як копальні (т. зв. шиби, криниці, солянівікна), так і варильні, або вежі, через що жупу називали також банею чи солеварнею, абож просто слатиною (по-давньоукраїнському), саліною (по – польському) чи солярнею (згідно з новою українською термінологією).
Однак зразу в Косові була тільки копальня кам’яної соли, і вже пізніше її стали заміняти на лужарню і варильню. В тій копальні експлуатували поклад соли 20 м завтовшки, розміщений прямовисно в напрямку 11-12 години[lxi]. За розповідями старожильців, для видобутку тієї соли під цілим Косовом продовбали підземні вулиці (т. зв. ходи), які простягалися на північ до Пістинського лісу, на сході – до місця, де тепер інтернат, а на півдні доходили до підніжжя Голиці; запасним виходом з копальні мала служити криниця при вулиці Середній[lxii]. Вже від самого початку експлуатації соляних запасів підземні роботи спричиняли осідання і сповзання цілого схилу Горба; відтак почалися місцеві обвали[lxiii], що зрештою очевидно призвело до утворення невеликого замуленого ставка, який у наслідок продовження видобутку соли поступово розширювався, набираючи розмірів нинішнього Банського озера[lxiv]. Від 1870 року видобування кам’яної соли було припинено[lxv], але перед Першою світовою війною, коли в одному із шибів виявили кристалічну білу сіль, уряд виділив кошти на спорудження механічного млина, щоб ту сіль перемелювати[lxvi].
Тим часом добування соли із соляного мулу велося доти, аж поки в 1915 році вода зі ставу не дісталася до копальні, проникнувши правдоподібно через один із т. зв. сліпих шибів, що залишилися з періоду дикого лугування, – і копальню заляло; це відбулося скоріше за все шляхом повільного вилугування водами того ставу високопроцентових (70-80%) соляних мулів. Відтоді копальня перестала існувати, машина для спуску стала непотрібною, а випадок надзвичайно полегшив виробництво соли, бо лугування стало відбуватися природним способом, без застосування людської праці, – роля людини обмежилася до помпування або черпання солянки (солоної води) високої насичености (32%) та випарювання її у варильні, обладнаній під ту пору трьома панвами (залізними посудинами) загальною площею 195 кв. м[lxvii].
Треба сказати, що природну солянку (або, як її ще називали, - солотву,солуницю чи сировицю) використовували для одержання соли й раніше. Приміром, згідно з інвентарем косівської бані 1776 року її черпали з двох вікон (Никориного і Росульни), що мали по чотири стіни з нетесаного дерева, драницевий дах, линву з двома шкіряними кошами і валок з двома обручами, двома залізними чопиками та дерев’яною корбою для витягування сировиці; а виварювали ту сировицю в чотирьох вежах (Новій, Середній, Старій і на Горбі), в яких було сім черенів [lxviii] (залізних казанів пересічно по 10 кв. м кожний[lxix]).
Крім виробництва соли (переважно кухенної і частково промислової та тваринницької), практикувалося також застосування соляного розчину як лікувальної речовини, задля чого управа жупи утримувала лазню з кількома кабінами, обладнаними ваннами для солянкових купелів, якими могли користуватися робітники солярні та випадкові гості[lxx]. З дозволу дирекції та за певну плату організовувалися й цікаві екскурсії до підземель копальні[lxxi] завглибшки 300 м[lxxii].
У період між світовими війнами продукування соли дедалі скорочувалося, а в 1938 році його повністю зупинено[lxxiii]. Це найважливіше промислове підприємство Косова, яке відслужило мало не півтисячоліття, влада вирішила закрити через те, що тут працювали майже виключно українці, схильні до антиурядової діяльности; а ще тому, що косівська солярня була конкурентом соляних копалень у Бохні та Вєлічці біля Кракова[lxxiv].
На місці зліквідованої жупи було засновано лікувально-солянковийзаклад. Для цього: попередню лазню значно розширили; будинок льодовні перебудували на інгаляторій, обладнавши його іноземною апаратурою; конторський будинок пристосували для казина з рестораном, кав’ярнею, бібліотекою та читальнею; дуже гарний, але занедбаний, парк довели до ладу; збудували два тенісні корти. Протягом першого літнього сезону завдяки купальні та інгаляторію новостворений заклад виявився не тільки самодостатнім, але й навіть прибутковим, тому в наступному 1939 році було успішно завершено розпочате восени будівництво плавального басейну 75 х 25 м та обладнано в будівлі казина приміщення з лікувальними ваннами[lxxv]; на 1940-42 роки плянували побудувати кліматичний дім, а на 1941-44 – розширити купальню[lxxvi]. Як гадали, той заклад, замінивши до певної міри недостачу розвагово-атракційних устатковань і віддаленість від залізниці, мусів вирішально вплинути на піднесення літникарства, туризму та курортництва в такій багатій на лагідний клімат і чудові краєвиди місцевості, як Косів і його найближча округа[lxxvii].
У вересні 1939 року на території колишньої солярні отаборився полк червоної армії, який під час відступу влітку 1941 року підірвав склади амуніції та спеціяльно закладену вибухівку, поруйнувавши тим чимало споруд[lxxviii].
Досі від солярні залишилися: запущена територія з Банським озером і кілька будівель, у яких містяться цехи фабрики "Гуцульщина"; від лікувально-солянкового закладу зісталися: спотворений перебудовою вхід і занедбаний басейн. Але навіть і в такому вигляді терени колишньої соляної жупи із зацілілими рештками становлять особливо цінний ансамбль пам’яток геології, археології, історії, а також промислової та курортної архітектури, на основі якого доцільно створити заповідник, а при заповіднику – музей солевидобутку, науково-дослідний відділ і вивірений передвоєним досвідом лікувально-солянковий заклад.
Середмістя
Це історичне ядро Косова, яке займає первісну (льокаційну) територію Косова-містечка, наділену під час його заснування (льокації) в середині ХVI ст. Оскільки заснування містечка було спричинене багатими покладами соли, то само собою розташували його недалеко місця солевидобутку, тобто соляної бані. Зі стратегічних міркувань територію на місто вибрали так, що вона обмежувалася від півночі стрімкою Міською горою, від півдня глибокою тоді річкою Рибницею, від заходу потоком Манастирчиком і від сходу – схилом Горба, який збігає в напрямі Рибниці.
На просторовий уклад новозаснованого містечка наклав свій відбиток панівний у той час ренесансовий стиль, – очевидно через посередництво інших українських міст, що їх так багато з’явилося тоді на сході Речі Посполитої, зокрема таких, як Замостя, Броди, Жовква та інші, а насамперед Львів, – хоч і заснований значно раніше, але відбудований заново після нищівної пожежі 1527р., – котрий помітно вплинув на розвиток містобудування цілої України[lxxix].
У плянуванні та забудові Косова перш за все був дотриманий визначальний у ренесансі принцип реґулярности, пов’язаний з концепцією "ідеальних міст." Надану територію розплянували за всіма правилами урбаністики, на основі ортогональної модульної сітки з модулем*[lxxx] на 25 хелмінських ліктів (тт. 14 метрів і 40 сантиметрів, або третину мірничого
* Модуль (від лат. modulus - міра), в архітектурі – це певний архітектурний елемент, що служить одиницею міри для визначення пропорції всіх інших елементів архітектурної одноцілости, наприклад, будинку. В архітектурі Стародавньої Греції за модуль слугував поперечник або промінь колони в її нижній частині; на підставі цього модуля визначали висоту колон, віддаль між ними, розміри та пропорції інших частин будівлі.80
Модуль вирішально впливає не лише на форму окремого будинку, але й на вигляд цілого міста. Порівняємо, приміром, монументальний Петербург із широкими проспектами й набережними та середньовічний Таллін з вузенькими, щільно забудованими вуличками. Ці два міста мають абсолютно протилежний характер, і зумовлений вік передусім застосуванням різних модулів.
шнура), що узгоджувалося з тодішніми европейськими стандартами[lxxxi]. Відповідно до модульної сітки цілий міський терен був рівномірно поділений на прямокутні квартали (бльоки), а ті своєю чергою на такі ж прямокутні парцелі (ділянки), які забудовувалися приватними домами на один, два, рідше три поверхи. Такий уклад уможливлював максимально використати землі, призначені на ділянки. До того ж приватні доми і вулиці творили однорідну міську тканку, на фоні якої добре виділялися громадські будівлі та простори (ратуша, церква, майдани). Старанно протрасовані елементи міської структури надавали одноцілості досконалу ясність і гармонію.
Головний майдан Ринок був на пляні квадратовий зі стороною на 150 ліктів, або 2 шнури. Тут розміщувався ратуш, пізніше теж канцелярія староства, Краківський готель з найбільшим у Косові рестораном Трухановича, школа та інші заклади. Рівнобіжно до Ринку, в західній частині середмістя, - розташовувався другий за значенням і величиною майдан – церковний, на якому стояла міська парохіялна церква св. Трійці. На відміну від Ринку, церковний майдан відмежовувався від вулиць мурованою огорожею, яка, підносячись в одному місці, утворювала три склеплених вікнини в романському смаку; під кожним склепінням висів дзвін[lxxxii].
Забудова між Ринком і церковним майданом ділилася на квартали двома поздовжніми і однією поперечною вуличками; між майданами і Рибницею – двома, трьома і чотирма поздовжніми та сімома поперечними; між майданами і підніжжям Міської гори – шістьма поперечними[lxxxiii]. Важливо відзначити, що велика кількість поперечних вуличок так само як і конфіrурація будинків навсторч до Міської гори мали візуально розширювати вузьку територію середмістя, віддаляючи високу прямовисну гору в просвітах між забудовою у перспективну глибину.
Пляни окремих будинків теж мали ренесансові ознаки. Дерев’яні міщанські доми, яких було більшість, наслідували муровані будинки, що зводилися згідно з приписом Маґдебурзького права та відповідно до інших міських приписів. Міщанський дім був звичайно дуже вузький і довгий і своїм вузьким причілком виходив до вулиці. Спереду розміщувалися крамниці, ближче до двору – житлові й господарські приміщення[lxxxiv]. В той же час зовнішні форми будівель у більшості зберігали багато своєрідних рис народньої творчости, що особливо було помітно у повністю дерев’яних будинках чи в таких поширених дерев’яних деталях, як різного роду піддашшя, підсіння, опасання, ґанки, ґалерії, веранди тощо. Це були самобутні витвори гуцульського теслярства, бо будували ці всі міщанські житлові доми, адміністративні будинки і навіть жидівські божниці талановиті гуцульські майстри. За оцінкою визначного українського архітекта й історика мистецтва Володимира Січинського (1894 – 1962) – в гуцульських містечках і зокрема в Косові були "найкрасніші зразки маломістечкової архітектури, […] будівлі справжнього гуцульського стилю"; далі читаємо: " Сьогодні [тобто в міжвоєнний період] ці надзвичайно цінні пам’ятки або цілком знищено переважно в добу світової війни, або пошкоджено і перебудовано до невпізнання" [lxxxv].
Руйнування окремих будинків у наслідок різних нещасних подій відбувалося й раніше, але яким би воно не було значним, просторова структура містечка не втрачалася. Реґулярний геометричний уклад, який місто отримало ще в час заснування, зберігався упродовж усіх наступних віків. Деяка нереґулярність з’являлася хібащо після пожеж і воєн, коли будинки зводилися з поспіхом, переважно хаотично, в незгоді з попередньою симетрією, з відступом від лінії забудови на терен ринку та вулиць, а інколи вглиб ділянок. Та навіть і тоді не зникала найхарактерніша риса давнього Косова, – спільна для всіх европейських міст, – яка полягає в тому, що житлові будинки становлять не стільки самостійні архітектурні об’єкти, скільки фраґменти стін вулиць і площ, утворюючи один з одним суцільні ряди забудови, що називаються періями. З плином часу окремі будинки могли бути перебудовані, отримати нову, достосовану до змінюваних потреб і смаків форму, не переставали однак бути в засаді фраґментами стін уздовж вулиць або площ. Факт, що мусіли вони й по перебудові пристосовуватися до величини попередньо визначеної ділянки й рекомендованого габариту будинку, вирішував про те, що втоплювалися в наявну тканку міста.
Така форма міста, що постала ще в ХVI столітті, визначила напрям розвою на дуже довгий період, аж до 1939 року. Місто підлягало перебудові та розбудові, але структурна основа міської тканки змінювалася дуже поволі й незначно. Була то отже структура еластична й самовідпірна[lxxxvi].
На жаль, структуру цю зламано після 1939 року. Замість знищених під час війни ратушу, божниць, системи кварталів збудовано райком компартії, побуткомбінат, кілька житлових будинків і крамниць за типовими проєктами. В наслідок цього ориґінальна квартальна забудова майже цілком затратилася. Тим часом про її відновлення питання ніколи не ставилось. Річ певна, про це й гадки не могло бути, бож і нині існує думка, защеплена в нашу свідомість радянським ладом, що рештки даного містобудівного комплексу не становлять навіть найменшої історично-культурної вартости. У всіх генеральних та інших просторових плянах, починаючи від приходу совєтів і до нині, однозначно йшлося про демонтаж старої забудови і заміну її так званими мікрорайонами звичайного радянського взірця. І цю програму частково здійснено, - зокрема в східній частині середмістя у вісімдесятих роках зведено такий мікрорайон з п’ятиповерховими будівлями, які завдали найбільшої досі шкоди організації центру: з одного боку вони відрізали від простору середмістя невід’ємний елемент міського пейзажу – Міську гору, а з іншого – звільнившись від вулиці й переставши бути виключно фраґментами стін вулиці, вони тим самим ліквідували колись обережно оббудовану вулицю; через їхній величезний нелюдський маштаб ціла дільниця набула необжитого вигляду; людина почувається тут, як на пустирі.
Найстаріші будинки, що дійшли до наших днів, позначені прикметами сецесії, які бачимо передусім у залізних поруччях бальконів і дерев’яних порталях крамниць. Гірко, що всі ці порталі (крім одного – тепер єдиного) знищено зовсім недавно – у вісімдесятих-дев’яностих роках. Їх просто повідривали, щоб було менше клопоту під час ремонту. З тих же міркувань з року в рік розбивають на стінах обрамлення вікон, ґзимси і т. ін.
Підсумовуючи сказане, приходимо до висновку про безперервність розвитку структури середмістя протягом майже чотирьох століть і дедалі більший занепад її після 1939 р. Та все ж, не зважаючи на значні втрати як цілої структури, так і окремих будинків, косівське середмістя і в такому вигляді становить велику вартість, оскільки це найдавніша збережена до нині міська структура Гуцульщини, що має виразні стильові ознаки доби ренесансу. Під цим оглядом є надзвичайно актуальною охорона середмістя, в тому і його регенерація; докладніше про це у розділі ІІІ.
Форталіція
На вершині Міської гори збереглися фраґменти земляних валів і ровів, які в літературі (путівники, "Історія міст і сіл…", газетні статті) прийнято характеризувати, як сліди замку ХVІ - ХVІІ ст. Про замок говорять також місцеві жителі. Проте таке твердження не зовсім точне. Річ у тім, що в ХVІІ – ХVІІІ століттях тут була дерев’яна оборонна садиба шляхтича, котру й справді називали в актах першої половини ХVІІ ст. "замчиком" і навіть "замком". Насправді це був більш показний дерев’яний двір (садиба), який тільки тому, що був обведений укріпленим окопом (валом і ровом), дістав назву "замчика". Щоб відрізнити від справжнього замку, званого "аркс", такі садиби в ХVІІ ст. називали також "форталіціюм"[lxxxvii]. Отже, на Міській горі заціліли рештки форталіції.
Косівську форталіцію збудували невдовзі після заснування міста. Згідно із задумом, її пов’язали з містом у одноцілість на основі єдиної модульної сітки, а саме: розташували на продовженні осей головного міського майдану Ринку і визначили розмір у межах осей 150х200 ліктів. Щоправда, розмістили форталіцію на сімдесят метрів вище Ринку – на верхівці Міської (або Піскової[lxxxviii]) гори, завдяки чому вона домінувала над цілим містом, виразно вказуючи на підпорядкованість Косова, як приватного містечка, шляхетській владі.
Метою форталіції був захист від нападів татар і турків, опришків і від т.зв. "заїздів" інших шляхтичів. З північного боку оборонність забезпечувалась прямовисним скелястим схилом, що нависає над середмістям. З інших боків, де схили пологіші, садибу було обведено окопами, тобто валами (заввишки 5 м) і ровами, котрі заповнювалися водою.
Крім окопів, форталіції звичайно обносили ще й частоколом з міцних дерев’яних вібляків, гостро затесаних і зв’язаних терням угорі, зате щільно один біля одного повкопуваних у землю. Ті палі виступали принаймні на зріст людини, пересічно на два метри. Деякі з них на стиках по середині висоти мали повирізувані отвори-стрільниці, через які оборонці могли разити нападників. Такий частокіл установлювався на валу при зовнішньому краю, так що схил рову починався відразу біля підніжжя частоколу. Робили так з розмислом, щоб ані напасник, ані жодні предмети біля зовнішньої сторони частоколу не могли утриматися[lxxxix].
У прогалині між двома східніми валами містилася в’їздова брама. Такі брами зазвичай зводились у формі вежі на кілька ярусів. Тільки середня частина нижнього ярусу завширш більш-менш три метри призначалася на проїзд. У прилеглій до проїзду частині з одного боку мали бути сходи, що вели нагору, з другого – притулок для сторожа-воротаря. Брама мусіла щільно замикатися найперше міцними ворітьми, оббитими залізною бляхою і штабами окованими. Друге замкнення брами становила "борона ", або ґрати. Нарешті третє замкнення творила піднесена частина стяганого моста, що перекидався через рів з водою, а при небезпеці підіймався, повністю затуляючи отвір брами. Над проїздом мусіло бути верхнє приміщення, де поміщалися ґрати та механізми для опускання тих же ґрат і підняття моста, а також помешкання воротаря. На інших поверхах розміщалися оборонці. Найвищий поверх вежі часто оточували надвішеною ґалерійкою, так що через отвори, виконані в підлозі надвішеної частини, невидимі оборонці могли згори вигідно вражати напасників[xc].
На рогах валів (принаймні з двох боків брами) були насипані бастіони, на яких стояли дерев’яні вежі-бійниці з кам’яними підмурівками, звідки вівся флянковий (поздовжній) обстріл ворога, що, подолавши рови, вторгався на вали і починав рубати, палити або іншим способом нищити частоколи[xci].
Всередині укріплень з правила були найважливіші двірські будівлі: сам двір (помешкання пана-дідича), дім управителя-підстарости, службово - господарчий будинок, шпихлір, комора, склад дорогоцінних речей. Були тут також сад і город[xcii].
Мабуть, косівська форталіція найкраще виглядала зі сходу – з вербовецьких горбів, що тягнуться до Пістинського лісу, передусім з кутка Скуртаво. Звідси об’ємно-просторова композиція садиби мала розкриватися найбільш повно: вивершуючи Міську гору, гейби вінок чи корона, укріплення садиби (окопи з частоколом, в’їздова брама на кілька ярусів і наріжні вежі) разом із внутрішніми забудованнями (житловими та господарчими), очевидно, вирисовувалися живописною сильветою на фоні гір, що оточують Косів.
Багато інших будівель, приналежних до двору, стояли дальше від нього, за межами окопів. Найважливішими з них були: фільварок, млин і корчма[xciii]. В центрі Косова, під Міською горою, донедавна було розміщене лісництво у довгих будинках, які тутешні люди називали "конюшнями від замку ".
Всі будівлі у форталіціях споруджували виключно з дерева, застосовуючи зрубову конструкцію "у вугли"; дахи крили ґонтами. Теслярські роботи виконували, звичайно, місцеві майстри. Фелікс Марковскі вважав, що шляхетський двір бере початок від звичайної селянської хати, а форталіція – від селянської садиби у формі замкненого двору, насамперед гуцульської ґражди[xciv].
Через те що на Міській горі була розміщена оборонна садиба, її ще недавно звали Замковою, або Замчищем. В останній чверті ХVIII cт. косівська форталіція, як і інші в Галичині, втратила своє значення, бо в наслідок російсько-турецьких воєн ліквідовано найбільшу загрозу – з боку татар і турків[xcv], а після першого поділу Польщі 1772 р., коли Галичину зайняла Австрія, уряд останньої послідовними заходами, особливо організацією жандармерії, майже повністю спинив напади опришків[xcvi].
Пізніше на території форталіції, над самим урвищем, з’явилося два хрести: великий – залізний, і малий – дерев’яний. Перший, згідно з переказами, був присвячений скасуванню панщини та впровадженню конституційного правління в 1848 р.; сягав приблизно десятиметрової висоти і спостерігався зі всіх боків з міста довкола гори; внизу був обкладений каменями, які утворювали п’єдестал у формі зрізаної трикутньої піраміди із залізною огорожею зверху, з середини якої виростав чотиригранний стрижень хреста, внизу – грубий, прикрашений рельєфним рослинним орнаментом, угорі – тонший[xcvii]; хрест розібрано в 1939 р. з наказу новоприбулої радянської влади. Другий хрест, який, за народньою версією, поставив Довбуш двом убитим тут опришкам зі свого загону[xcviii], знято в сімдесятих роках – тоді, коли провадилася горезвісна атеїстична кампанія. Каміння на п’єдестал залізного хреста правдоподібно брали з підмурків форталіції. Згідно з розповідями, частину цього будівельного матеріялу використали на будинок рабина[xcix].
Цікаво, що 1934 р., під час будівництва біля Міської гори фундаментів автобусного двірця мулярі наштовхнулися на кам’яне склепіння підземного льоху, котрий, як припускалося, становив частину проходу, що вів з колишнього замку (форталіції). Подальша доля цієї знахідки невідома.
1968 р., тоді як на території форталіції будували пам’ятник косівським жидам, розстріляним на цьому місці німцями, розсунуто західній вал і частково пошкоджено інші. 1987 р., коли на Міській горі було розпочато будівництво парку культури, біля підніжжя східніх валів велися земляні роботи для влаштування спортивних майданчиків, а в самих валах прорили ступені на глядацькі лави і забетонували їх. Невдовзі будівництво припинено як недоцільне [c].
Яскравими штрихами до образу косівської форталіції можуть слугувати розповіді місцевих старожильців. Один із них, покійний уже Пророчук Василь Васильович, 1918 р. н., який тут недалеко жив, багато сам бачив, багато чув від діда й тата, також від старожитців-сусідів. Тато його прожив більше вісімдесятьох років, дідо – 95. Ось що розповів Василь Васильович 8 травня 1988 року. Замок побудував Косован, – той самий, що заснував Косів. Ще донедавна вали ішли повністю навколо рівної площі всередині і ще з метер виступали над площею. Коли робили пам’ятник, один вал розсунули, а в інших зрізали вершок. Навколо великих валів ішли другі – малі і утворювали рови. Рови були заповнені водою. Посередині були ворота, а перед ними перекидався міст через рів. Біля воріт збереглося чотирикутнє заглиблення. По його кутах колись було чотири виходи з тунелю. Починався тунель унизу, за Пістинською дорогою – там, де видно старі дуби – їм по триста років. Коли набігали турки і татари, люди тим тунелем тікали в замок. Тепер вхід у тунель завалено. Завалив його пан, аби до нього в маєток не заходили злодії. Дехто пробував іти цим тунелем, але доходили лишень до середини – дальше боялися.
Василь Васильович пам’ятав що перед війною на куті двох валів [тобто на бастіоні] десь на метер понад землею виступало муровання. То була колись вишка – така як у козаків, – з якої через віконця дивилися, чи не скачуть татари. Такі вишки були на чотирьох кутах замку.
Пророчук згадував, що донедавна біля самого обриву стояли два хрести, з десять метрів один від одного. Один хрест – Довбушів, другий – на знищення панщини. Від Довбушевого хреста в землі залишилася плита. Нагромаджені один на одному камені доверху звужувалися, зверху височів сам хрест. Зняли ці хрести тоді, коли знімали всі хрести і каплиці.
У передвоєнні роки привезли сюди з Криму рідкісні дерева. Одне з них так рясно цвіло, що бджоли роєм на нього налітали. Ці дерева знищено, як не дивно, в наш час. Зразу по війні сам Пророчук посадив дерева навколо однієї з ям із останками розстріляних. "Тепер – продовжував Василь Васильович – усе тут захарастили, зробили звалище коло пам’ятника, сиплять сміття на цвинтар, розкладають ватри над самим обривом, пообшмалювали кору дерев, понароблювали столиків, щоби було де пити. Скільки живу, а такого чуда ще не видів, аби так понищили природу. Але вали полито кров’ю, тут оборонялися від турків і татар. Скільки людей склало голови під валами. А скільки вбили німці. Тут має бути спокій, а не галас"[ci].
Письменник Роман Федорів у нарисі "Підкова з Косова" пише, що вали і рови, які збереглися до наших днів на Міській горі, свідчать про велику працьовитість предків[cii].
До сьогодні від колишньої форталіції збереглися три пошкоджені вали, фраґменти ровів і два бастіони. На всій її території ростуть каштани, тополі, клени, липи, смереки. Скелястий схил гори заріс високими вічнозеленими кедрами. У давнину в нашому краю було безліч подібних форталіцій, але жодна не збереглася; тому зацілілі рештки, навіть і в такому стані, являють собою надзвичайну цінність. Під цим оглядом доцільно відновити історичний ляндшафт території форталіції.
Жидівських цвинтар
Цей історично-меморіяльний комплекс (площею близько 1 га) розміщується у зворах відлюдного узбіччя Міської гори, - серед високих кедрів, у зарослях кущів і бур’янів. Вертикальні камінні плити стоять тісно одна біля одної; від ваги й часу вони повгрузали в землю і понахилялися в різні сторони або й повністю лягли на землю. Пересічний розмір плити становить: 15 сантиметрів завтовш, півтора метра заввишки та півметра завшир. У верхній частині вони переважно заокруглені, але трапляються також зі зрізаними кутами й прямими. Написи зроблено здебільша жидівською мовою, лише на кількох плитах – німецькою або польською. Найпоширеніші орнаментальні елементи такі: шестикутня зірка, долоні рук, відчинене вікно, розгорнута книга, рослини (зокрема,виноградна лоза), звірі (наприклад, лев, що лежить), фантастична істота ґрифон. За манерою різьблення написи та орнаменти зустрічаються заглиблені, накладні та обведені по контуру рисунка заглибленими лініями.
Жидівський цвинтар у Косові – характерний приклад самобутньої жидівської культури. Його незвичайне розміщення в глухому закутку на схилі гори і невластиві місцевим традиціям нагробки з цілком незрозумілими чужомовними написами та специфічними символами просто таки приголомшують, викликаючи підсвідоме питання: чи цей дивний поховальний комплекс бува не занесено сюди якоюсь незбагненною силою з обітованої землі Ханаан?
Жиди на території Косова з’явилися, мабуть, одразу після заснування містечка; вперше зустрічаємо їх у документі з 1635р.[ciii]. В середині ХVIII cт. в Косові проповідував засновник хасидизму Бааль Шем Тов (1700 – 1760); тоді (1736 р.) тут і в Кутах виникли перші громади хасидів[civ]. Згідно з розповідями старожильців, у Косові були три божниці. Поряд з привілеями, про які згадувалося в історичній довідці, були накладені на жидів, як іновірців, певні обмеження[cv], зокрема на захоронення їм надали ні на що непридатну землю. 1941 р. на вершині Міської гори, а пізніше в Шепарівському лісі біля Коломиї всіх жидів Косова винищили німці[cvi]. Тоді ж багато нагробних плит із жидівського цвинтаря німці позвозили до будинку ґестапо і забрукували ними подвір’я. Так трагічно закінчилася історія жидівської громади Косова.
8. Ансамблі світських церков.*
а) Церква Успіння Пречистої Діви Марії на Старому Косові очевидно існувала вже під час згадки про " село Косово" 1424 року, через те що в ті часи парохії фундувалися при самому закладенні села або відразу ж по прибуттю поселенців, дуже часто – на їх власне бажання, або на прохання війта[cvii]. Ще певніше можна стверджувати про існування церкви в році 1579-му, коли згідно з податковим реєстром у "селі Кошові" був "1 піп"[cviii].
1739 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням превелебного ксьондза Василя Никуровича, косівського декана, з підмомогою побожних людей", була зведена нова будівля церкви, - "хрещата, з п’ятьма копулами небосяжними, модно вгору виведеними, ґонтами покрита". 1824 р. церква згоріла разом зі всіма метриками, книгами, грамотами[cix].
1836 року на тому ж місці виставлено церкву з однією банею; її спалено під час Другої світової війни[cx].
У дев’яностих роках ХХ ст. споруджено муровану одноверху церкву. Недалеко церкви зберігся парохіяльний будинок, у якому бували відомі діячі української культури (тепер тут корпус початкових кляс школи)[cxi].
б) Міська церква Святої трійці мала бути заснована в час виникнення містечка, підтвердженням чого є інформація, що 1579 р. в "містечку Кошові" був "1 піп"[cxii].
Коло 1740 року тут, "на ґрунті здавна освяченому коштом і старанням отця Андрія, міського пароха, вибудувано нову церкву, – хрещату, штукою архімодною з п’ятьма верхами вгору виведеними, ґонтами побиту." Продовж півтора століття церква спорохніла, а вдосвіта 21 серпня 1896 року згоріла до тла під час пожежі, що охопила сусідні квартали; згоріли навіть дашки на мурованій огорожі та ще й брама. Але більшість церковних речей (у тому Святі Дари, кивот, престольні образи) пощастило вирятувати: частину з них перенесли до дочірньої церкви на Манастирському, інші тимчасово поскладали в сусідніх християнських домах. Із церковних книг три згоріли.
З огляду на нечисленність і бідність парохіян, а також через відсутність підтримки або й утруднення з боку влади, довго не вдавалося приступити до віднови церкви. І лише незадовго перед Другою світовою війною було розпочато будову згідно з проєктом, виготовленим 1925р. архітектом Евгеном Нагірним зі Львова, і закладено глибокі кам’яні фундаменти та виведено мур майже на метер заввишки[cxiii].
Одначе прихід радянської влади перешкодив продовжити будівництво. На місці церкви поставили пам’ятник Сталінові, потім – погруддя Марксові, яке 1990 року демонтували, а 1991- го встановили пропам’ятний хрест, 4жовтня 1996р. сесія Міської Ради повернула земельну ділянку міської церкви греко-католицькій громаді.
Мурована дзвіниця у формі воріт і могила січових стрільців, що розміщувалися колись на території церкви, були знесені у повоєнний час[cxiv].
в) Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії на Вербівці була закладена правдоподібно в кінці ХVІ ст., але не раніше 1579 року, позаяк окреме село Вербовець тоді ще не значиться, а тільки "село Кошов" і “містечко Кошов”, у яких записано по одному священику[cxv].
В 1699 р. була зведена наступна церковна будівля "на місці здавна освяченому коштом отця Никорака", тамтешнього пароха; церква мала три бані й була побита ґонтами. Візитатор 1745 року зазначає, що "церква хоч стара, але зі всім добра, [щоправда] потребує ремонту даху, на котрий уже є вісім тисяч ґонтів, куплених на Волощині, тільки ще не спроваджених."
1853 року виставлено нову (теперішню) церкву, – з п’ятьма банями[cxvi].
г) Церква свв. Якима й Анни на Смодному була заснована 1740 року "на ґрунті новому коштом і старанням велебного отця Григорія Жовнірчука". Церква мала три бані, була покрита ґонтами. Церкві у рік її заснування жертвував на відпущення гріхів Євангеліє Матій, родом з Дніпра, який повертався зі стамбульської неволі[cxvii]. (Той самий козак Матій офірував у 1743 р. Євангеліє і святомиколаївському манастиреві).
Наступну (нинішню) церкву виставлено 1841р.; вона теж трибанна. Біля церкви є дзвіниця, вартарня, цвинтар.
ґ) Церква св. Стефана в Городі була заснована в останній чверті ХVIIIст. Тоді громада сусідньої Річки, будуючи собі нову церкву, стару подарувала в Город[cxviii]. У 1868-1872 рр. зведено в Городі нову церкву[cxix].
д) Церква Зачаття св. Йоана Христителя на Черганівці (Чегринівці). Барвисту леґенду про історію побудови цієї церкви розказав Станислав Вінценц у своєму знаменитому творі "На високій полонині" (1936 р.). Починається оповідь "із села Дідушкова Річка, що зветься також Красноїля… Росла там колись над Черемошем дуже велика гарна ялиця. 1757 року […] збудували з неї церківцю, з її грубого відземка зробили вівтар. Від тієї ялиці назвали парохію та село – Красноїля, себто "гарна ялиця". Ще перед сто тридцятьма роками та церківця там стояла; пізніше перенесли її на нове місце, зване Дубове, розташоване вгорі Дідушкової Річки, ближче до Голов. Там також звели, 1821 року, нову велику церкву, яка існує й досі. А стареньку церківцю[…] якби хтось хотів побачити, то мав би вирушити до Чегринівки. Саме там, при дорозі з Косова до Кут, стоїть вона напівзотліла, але все ще гарна; на пляні утворює хрест із короткими раменами, обліплена дашками та причілками. Над критим ґанком видніється напис – частково латиною, частково староцерковною мовою, - що мовляв, для потреб громади перенесено цю церкву 1821 року з Красноїлі".
Оскільки книжка " На високій полонині", як зазначено в додатку до неї, "базується головно на студіях[…], і навіть найбільш прудкокрила фантазія автора ніколи не є довільною"120, то, очевидно, дана леґенда має під собою реальні факти, про котрі однак наразі не виявлено прямих документальних свідчень. Зокрема, не має підтверджень дата перенесення, яку подано в леґенді – 1821 рік. Так, згідно із шематизмом на 1832 р. церква в Черинівці у той час іще відсутня121, натомість шематизм на 1887 р. датує її будівництво 1842 роком122. Іван Сеньків про факт перенесення зазначає так: "церкву продано й перенесено до Черганівки, а 1840 року побудовано нову церкву в Красноїлі"123.
Тут треба додати, що повищий напис над входом доводилось бачити
5 червня 1981 року, але був він тьмяний від часу, і тому прочитувалися лише окремі фрагменти (передовсім дата: “1821”, і фраза: “общества парафьанъ красноілъскихъ”); однак під час ремонту церкви в 1994р., згідно з повідомленням Михайла Городенка (с. 118), дошку з написом “кудись закинули”.
Поряд з черганівською церквою є також мурована дзвіниця у формі воріт.
е)Церква Різдва Пречистої Діви Марії на Волійці. Цю маленьку церкву (каплицю) було збудовано перед самою війною, оскільки проєкт на неї виготовили щойно 1936 року.
При радянській владі церква стояла без догляду і тому почала щораз більше руйнуватися. Перейнявшись проблемою збереження пам’ятки, розташованої в дуже гарній гірській місцевості, дружина художника Евгена Сагайдачного Зоя звернулася до Ігора Пелипейка, щоб він допоміг їй написати клопотання в райком компартії щодо реставрації церковного будинку. Попри те, що в ті часи здійснювалися масові атеїстичні заходи на знищення церков, місцеве керівництво, на диво, дозволило поремонтувати церківку; і було перекрито дах та виконано інші необхідні роботи124.
