Суть та методи управління приватними сільськогосподарськими підприємствами

 

Основу управління складають об’єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з’ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність кооперації праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об’єктивну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий колектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управління є обов’язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Поняття «управління» надзвичайно містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо). Такі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов’язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб’єкт і об’єкт управління.

Суб’єкт (лат. subjectivus - підкладений) управління - елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомленими активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об’єкт управління.

Суб’єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об’єкт управління, в сукупності з яким вони утворюють систему управління.

Об’єкт (лат. objectus - предмет) - елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб’єкта.

Управління в узагальненому розумінні трактують як процес впливу суб’єкта управління на об’єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно до цих складових у навколишньому середовищі розрізняють такі сфери управління:

·        управління у неживій природі (технічних системах);

·   управління в організмах (біологічних системах);

·   управління в суспільстві (соціальних системах).

Процеси управління в технічних системах здійснюються за допомогою сукупності управлінських операцій, які забезпечують координацію виконання робочих операцій в різноманітних природних і технологічних процесах. Наприклад, рух літаків, переробка сировини і матеріалів, обробка деталей, постачання електроенергії тощо.

Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для пристосування їх до навколишнього середовища.

Найскладніші процеси управління відбуваються у людському суспільстві, оскільки стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв’язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: державне, економічне та соціальне. Державне управління здійснюється на рівні суспільства і виявляється у функціонуванні різноманітних інституцій - правової системи міністерств, місцевих органів влади тощо. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодження діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.

Окремо виділяють управління виробництвом (господарське управління), яке поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами). Даний тип управління передбачає знання і врахування, перш за все, законів та закономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, а також його інформаційного, вольового, морально-етичного й емоційного характеру. Господарське управління враховує складність та стохастичність соціально-економічних систем, різноманітність факторів, які впливають на їх організацію та функціонування, рухливість внутрішніх елементів, здатність до самовдосконалення, підвищення свого організаційного рівня.

Складність та різноманітність управлінських процесів господарської діяльності як на рівні суспільного виробництва загалом, так і на кожному з них зокрема об’єктивно викликає до життя різні форми їх здійснення.

Наукове й емпіричне управління. Перше ґрунтується на розроблених рекомендаціях, а друге - на досвіді, здоровому глузді.

Інноваційне управління означає діяльність, орієнтовану на постійний пошук і застосування технічних, технологічних, організаційних та інших нововведень.

Оперативне управління - це діяльність, орієнтована на розв’язання невідкладних поточних питань.

Адаптивне управління характеризується здатністю системи, яка має реагувати на зміни зовнішнього середовища. Воно передбачає безперервність планування, прогноз оцінок, урахування невизначеності тощо.

Усі форми управління на практиці тісно переплетені та взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлінську діяльність, але використання можливостей, форм прояву видів управління призводить до підвищення її потенціалу та ефективності.

Саме управління на рівні виробничо-господарського підприємства є об’єктом даного дослідження.

Виробничо-господарські підприємства - це соціотехноекономічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично.

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління підприємствами» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературі. Більшість учених погоджується, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Окремі з них поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сирил О’Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах».

Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мексон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління - це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей підприємства». Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу».

Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об’єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Об’єднує їх погляд на управління як на процес чи вид діяльності.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Отже, управління підприємствами - це здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для кожної з цих осіб зокрема.

Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб’єктами, один із яких виступає в ролі суб’єкта управління, а інший - у ролі об’єкта управління.

Об’єкт управління - сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

За своєю суттю, об’єкт управління - це те, на що спрямована управлінська діяльність. Він має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об’єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об’єктами управління виступають також матеріальні і грошові ресурси. Це означає, що існування та відтворення різноманітних елементів суспільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об’єктів управління.

Суб’єкт управління в організації - особа або група осіб, які ставлять цілі перед об’єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об’єкта управління і контролюють їх виконання.

У цьому випадку суб’єкт управління організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління, а осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Зв’язок між суб’єктом і об’єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб’єкта управління до об’єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб’єкта містить дані про стан об’єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.

Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об’єкт управління виконує команди суб’єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб’єкта управління потреби та можливості управляти об’єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об’єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв’язку суб’єкта й об’єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з’ясувати природу і можливості здійснення процесу управління як соціального явища.

Рушійною силою управління є протиріччя між суб’єктом і об’єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління потрібно підходити передусім з позиції взаємодії суб’єкта й об’єкта управління. Для того, щоб така взаємодія була ефективною необхідно дотримуватись ряду умов.

По-перше, суб’єкт та об’єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості, а також вони мають бути сумісними в процесі функціонування.

По-друге, в межах єдності суб’єкта й об’єкта управління останній повинен мати відносну самостійність. Суб’єкт управління неспроможний передбачити всі інтереси об’єкта і можливі варіанти його дій (поведінки) в тій або іншій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена.

По-третє, об’єкт і суб’єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв’язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану ним від одного.

По-четверте, як суб’єкт, так і об’єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один - у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший - у вчасному й точному виконанні їх. Можливість суб’єкта управляти зумовлена готовністю об’єкта діяти згідно з командами, які надходять.

Отже, сутність управління зводиться до активного впливу на параметри будь-якого об’єкта з метою усунення небажаних відхилень від заданих режимів роботи, підтримання стану впорядкованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.

Характер та зміст управління визначаються формою власності на основні фактори виробництва, виробничими відносинами, економічними законами та рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства.

Визначивши загальний зміст поняття «управління» та описавши один з його видів - управління підприємствами, можемо перейти конкретно до розгляду управління приватними, а саме сільськогосподарськими підприємствами.

Приватне підприємство - це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Сільськогосподарське приватне підприємство - це таке приватне підприємство, основним видом діяльності якого є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Застосування такої форми дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно.

Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.

Процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами має свою специфіку, яка зумовлена наступними причинами:

·   необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які суттєво відрізняються технологією та організацією виробництва, а отже й управління;

·   розосередженістю працівників по великій за площею території і складністю у зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

·   доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

·   потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

·   необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, які характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Процес управління в приватних аграрних підприємствах, як і у виробничо-господарських підприємствах загалом, здійснюється за вже описаною схемою взаємовідносин суб’єкта та об’єкта управління (див. рис. 1.2).

В даному випадку об’єктом управління виступає виробничий процес, а суб’єктом - апарат управління, а безпосередньо процес управління визначається як цілеспрямований вплив апарату управління суб’єкта господарювання на трудовий колектив для досягнення поставленої мети.

Управління приватним (в тому числі сільськогосподарським підприємством) здійснюється згідно з його установчими документами.

Узагальнена організаційно-правова схема управління приватним підприємством включає діяльність власника, призначеного ним керівника, відділів апарату управління та структурних підрозділів.

Власник може взяти на себе управління поточною діяльністю приватного підприємства, виконуючи функції його директора, або ж за необхідності для виконання цих функцій він призначає за контрактом директора, який здійснює керівництво підприємством у межах повноважень, визначених статутом та передбачених контрактом.

Управління як процес, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності. Працівники апарату управління (управлінці, менеджери) відповідно до свого функціонального призначення формують відділи, служби.

Підприємство складається з діючих на засадах внутрішнього госпрозрахунку виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій тощо). У внутрішньому механізмі діяльності підприємства вони складають його функціональні підрозділи. Підприємство для виконання окремих своїх функцій вправі створювати також філії, відділення, структурні одиниці та інші відокремлені, а також допоміжні підрозділи.

Управлінська дія досягається за допомогою методів управління, які виступають своєрідними інструментами управлінського процесу.

Методи управління - це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.

В наш час існують різні підходи щодо визначення і класифікації методів. Існують також розбіжності щодо їх кількості та важливості. Так, наприклад, О.А. Дейнеко виділив сім наступних методів менеджменту:

·   політичні;

·   економічні;

·   адміністративні;

·   організаційні;

·   кібернетичні;

·   соціологічні;

·   графічні.

Н. Сисов, базуючись на мотиваційному аспекті методів, сформулював три основних групи управлінських методів:

·   прямі (директивні);

·   засновані на матеріальному стимулюванні працівників і колективів;

·   ті, що передбачають використання духовних стимулів до праці.

На жаль, єдиної класифікації методів управління не існує. Проте, більшість науковців схильні поділяти всю систему методів на:

.   адміністративні (організаційно-розпорядчі);

.   економічні;

.   соціально-психологічні.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому, основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління.

Економічні методи забезпечують матеріальні інтереси людей у виробничо-організаційних процесах. Вони є методами непрямої дії. Це пов’язано із тим, що ці методи не змушують об’єкт управління діяти так а не інакше, а носять швидше спонукальний характер.

Під економічними методами управління розуміють такі способи і прийоми впливу, які ґрунтуються на використанні економічних законів та інтересів, що дозволяє планомірно та ритмічно організувати виробничу діяльність і прямо або опосередковано стимулювати колектив на підвищення ефективності роботи.

Отже, економічні методи управління забезпечують регулювання процесів виробництва і розподілу за допомогою використання таких економічних важелів як: собівартість, ціноутворення, зарплата, фонд матеріального заохочення, прибуток та інші.

В основу економічних методів менеджменту закладено співставлення витрат та наслідків роботи, встановлення довготривалих нормативів тощо. Економічні методи базуються на застосуванні матеріального стимулювання; визначенні рівня заробітної плати, методів і форм розподілу фондів матеріального заохочення, правил преміювання, розміру дивідендів, відсотків по депозитах, компенсацій тощо.

Адміністративні методи - системи прямого адміністративного впливу на підлеглих, які здійснюють керівні органи або окремі працівники в межах своїх повноважень для досягнення поставлених цілей.

Цей вплив здійснюється шляхом видачі обов’язкових для виконання наказів, розпоряджень, приписів, які примушують підлеглих виконувати чергові завдання. Дана група методів спирається на авторитет влади та носить одноваріантний характер.

Формою адміністративного впливу є також різні положення, інструкції та інші службові документи, які визначають права та обов’язки службових осіб апарату управління.

Адміністративні методи управління можна поділити на організаційні та оперативно-розпорядчі.

Організаційні методи стосуються переважно процесу формування і функціонування організаційної структури управління, і вирішують такі завдання, як: підбір і розстановка кадрів, постановка завдань для кожного працівника, визначення їх функцій, прав і обов’язків, проведення інструктажів для працівників, планування та організація їх виконання, погодження роботи в часі і просторі, налагодження контролю за виконанням.

За допомогою цих методів досягається ефективне функціонування керуючої та керованої систем та їх структурних елементів.

Оперативно-розпорядчі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю і представлені у формі документів та директив, які містять інформацію про те що, кому і коли зробити.

Оперативно-розпорядчі методи здійснюються не ізольовано, вони тісно переплітаються з іншими у різних керівників. Ці методи диференціюються в залежності від рівнів управління і реалізуються шляхом видачі наказів, розпоряджень та вказівок.

Соціально-психологічні методи управління - сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв’язки між працівниками, а також на соціальні процеси в цілому.

Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, і діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов’язок - внутрішню потребу людини.

Соціально-психологічні методи можна поділити на:

·   планування соціального розвитку (покращення умов праці, побуту, відпочинку);

·   розвитку трудової і соціальної активності колективу (соціальні заохочення інтересів, обмін досвідом, путівки тощо);

·   стимулювання ініціативи (повноваження виступати від колективу організації на конференціях, входження до складу комісій, комітетів, публічна похвала, клопотання про нагороди, публічна видача грамот).

В процесі управлінської діяльності менеджери використовують різні методи, які дають можливість упорядкувати, зорієнтувати та ефективно організувати виконання відповідних функцій, процедур і операцій. Саме тому використання одного певного методу є надзвичайно рідкісним. Переважно на практиці застосовують групу чи сукупність методів, які утворюють цілісну систему взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих конкретних методів.

Важливим є те, щоб обрані керівником методи відповідали поставленій меті, оскільки така невідповідність значно ускладнює процес її досягнення.

Таким чином, під управлінням підприємством слід розуміти цілеспрямовану діяльність, яка представляє собою сукупність методів, засобів і форм ефективної координації роботи людей (трудових колективів) для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення результативності виробництва, зростання прибутку тощо).