Державне регулювання і підтримка розвитку приватних сільськогосподарських підприємств в умовах ринку

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з найголовніших серед них - це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для заміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використанні тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної й грошової емісії.

З усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з орієнтацією на досягнення соціального прогресу. Досвід розвинутих країн переконує, що існуюче протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко-правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим більш монополізоване виробництво, тим більше держава повинна втручатися в економіку, і навпаки.

Дослідження цих сфер потребує спеціального аналізу. Варто зупинитися детальніше лише на актуальних напрямах аграрної політики держави, без вирішення яких подальший розвиток сільського господарства практично неможливий. Це регулювання державою ринку сільськогосподарських продуктів і продовольства; кредитування та фінансова підтримка нею сільського господарства; правове забезпечення функціонування аграрного виробництва.

Реалізація цих макроекономічних функцій припускає використання державою численних важелів, які формують державний механізм регулювання аграрного виробництва. Тобто поняття «державний механізм» включає політико-правові, організаційно-управлінські форми та засоби управління (регулювання) господарською діяльністю суб’єктів аграрної економіки. Виділяють основні його елементи.

. Державне індикативне планування, прогнозування і програмування сільськогосподарського виробництва.

В останні роки під впливом критики складності системи планування, директивних планів, а часто не достатньої їхньої обґрунтованості, втрачений інтерес до планової роботи у значної частини керівників і фахівців, що негативно позначається на збалансованості галузей, рівня координації робіт, пов’язаних із реалізацією програм стабілізації та розвитку економіки АПК. Для України значний інтерес викликає індикативне планування як система макропланування. Воно передбачає розробку науково обґрунтованих прогнозів економічного розвитку країни, досягнення рівноваги на ринку, відповідності пропозиції та попиту. З метою запобігання нераціональних витрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів необхідно на всіх рівнях управління застосовувати індикативне планування. Воно включає прогнозування, розробку програм різного признання, маркетингове орієнтування сільськогосподарських і інших підприємств АПК. Індикативні плани дозволяють прогнозувати позитивні наслідки прийнятих рішень, а також обмежують у розумній мірі ринкові відносини.

Зараз настав час для розробки та юридичного закріплення національної програми розвитку сільськогосподарського виробництва. Вона повинна включати стратегію його розвитку і майбутню модель аграрної економіки.

На основі загальнонаціональної програми розвитку аграрного сектора повинні бути розроблені більш конкретні цільові програми, спрямовані на їх виконання. Серед них першочерговими можуть стати наступні:

·   програма підвищення родючості ґрунтів і запобігання їхньої ерозії, включаючи необхідні меліоративні заходи та фінансування їх з держбюджету;

·   програма розвитку матеріально-технічної й технологічної бази сільського господарства, включаючи виробничу інфраструктуру;

·   програма підготовки кадрів для села і наукове забезпечення аграрного виробництва з пріоритетних напрямків його розвитку;

·   програма соціальної облаштованості сільських районів і окремих господарств, будівництво доріг на селі;

·   програма будівництва нових і модернізація діючих переробних підприємств;

·   програма створення баз збереження, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції в усіх організаційно-правових формах господарств.

Такі програми, як доводить світовий досвід, є ефективним засобом системної узгодженості цілей, етапів, засобів і дій державних органів влади й управління і безпосередніх виконавців програм - підприємств різних форм власності при здійсненні реформування економіки та відповідної спрямованості політики держави як на регіональному, так і на національному рівнях.

. Найважливішим важелем державного регулювання сільськогосподарського виробництва є держзамовлення і держзакупівлі його продукції. Держава може замовити на основі добровільного контракту виробництво продукції будь-якому недержавному підприємству. У цьому разі замовлення стає важелем централізованого управління обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і структурних зрушень у галузі. Теж саме можна здійснювати шляхом держзакупівель на біржах або оптових ринках. Через держзамовлення і держзакупівлі держава може також здійснювати цінове регулювання, підвищуючи попит на сільськогосподарську продукцію, а в ряді випадків встановлювати вищі порівняно з ринковими ціни.

При здійснені держзамовлення уряд погоджує з підрядчиками не менш як чотири показники за замовленням: ціну, прибуток або рівень рентабельності; обсяг закупівель та якісні параметри продукції; умови її доставки державі.

. Субвенції - це вид державної фінансової допомоги сільськогосподарському виробництву, наданої, на відміну від дотації, на певні цілі. Природно вони відповідають суспільним інтересам. Через субвенції держава має можливість регулювати обсяги і структуру сільськогосподарського виробництва, стимулювати її експорт та вирішувати інші завдання.

Сільське господарство України зараз особливо потребує субвенцій та прямих державних інвестицій. Вектор фінансової допомоги варто спрямувати на відродження і розвиток насамперед тваринництва та птахівництва, племінної справи, виробництва дефіцитної продукції. Прямі й непрямі дотації держави можуть використовуватися і для підтримки окремих груп товаровиробників з огляду на економічну ситуацію.

. Податки - найважливіший важіль державного механізму регулювання сільськогосподарського виробництва. У будь-якій економічній системі держава використовує податки як основне джерело надходження фінансових ресурсів, необхідних для здійснення своєї політичної і соціально-економічної діяльності. Але в сучасних моделях ринкової економіки податки не тільки джерело доходу для держбюджету. За їх допомогою держава перерозподіляє доходи, корегує їх рівень стосовно всіх суб’єктів ринкової економіки. Тобто значення і роль податків у сучасних умовах виходять за межі забезпечення держави фінансовими ресурсами. Вони стали важливим важелем макроекономічного регулювання національної економіки та її галузей.

Податки допомагають державі корегувати структуру економіки, регулювати обсяги державних інвестицій. Можливі два напрями в податковій політиці. З одного боку - введення єдиної податкової ставки на прибуток, коли всі суб’єкти господарювання знаходяться в рівних умовах. З іншого боку - використання різних податкових пільг, а у певних випадках - навіть звільнення від податку, якщо це диктується необхідністю розвитку і створення тих чи інших видів виробництва. За допомогою податків або заохочують, або ускладнюють деякі види економічної діяльності.

Таким чином, багатоплановість макроекономічних функцій держави в аграрному секторі зумовлює необхідність використання численних засобів і важелів, за допомогою яких держава регулює сільськогосподарське виробництво. Серед них особливе місце посідає грошово-кредитна, податкова і цінова політика.

Крім економічних, соціально орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища, соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури (охорони здоров’я, культури) і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним, що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки переважанню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництваздійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально зацікавленими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Сучасний механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників почав формуватися з 1998 року. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку.

З прийняттям Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (від 17.06.1999 р.) були визначені правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту і роздрібної торгівлі цукром. Кабінет Міністрів України щорічно визначає мінімальні ціни на цукровий буряк і цукор, рівень яких забезпечує рентабельну роботу підприємств за цим видом діяльності. З метою недопущення перевиробництва цукру в країні і тим самим формування демпінгових цін на цукор держава регулює (обмежує) обсяги його виробництва, що поставляється на внутрішній ринок України (квота «А»), та обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами (квота «В»). Граничні розміри цих квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України і розподіляються між цукровими заводами на конкурсних засадах. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру за квотами «А» і «В» також визначаються щорічно вказаним органом і розподіляються між сільськогосподарськими товаровиробниками обласними і районними органами виконавчої влади на конкурсних засадах.

Важливе значення для підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників має Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» (11.06.1998 р.), згідно з яким передбачено спрямування сум податку на додану вартість, раніше сплачених до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо та м’ясопродукти, на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам.

Виплата вказаних дотацій стала вкрай необхідною, оскільки через низькі ціни на молоко і живу масу худоби, вкрай низьку продуктивність тварин виробництво цих видів продукції хронічно стало збитковим для аграрних підприємств. Це спонукало їх до постійного зменшення обсягу виробництва м’яса і молока (щоб мінімізувати збитки) впродовж усього перехідного періоду. В зв’язку з цим виникла реальна загроза згортання галузей скотарства і свинарства до межі самозабезпечення сільського населення.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники - платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зерна, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема - це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв’язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави. Головна мета державного регулювання ринку зерна- оптимізація сезонних коливань обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно.

У 2000 році держава розпочала здійснювати підтримку доходів аграрних підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зростає потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно впливає на результати їх господарської діяльності.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.» (від 18.01.2001 р.). Ним визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і законодавчо закріплюються уже введені в дію економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Закон закріплює введений у 2000 році режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників.

На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку - аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50% величини страхових ставок (платежів) по обов’язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово важливою є та обставина, що Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дає змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо.

Як бачимо, з 2002 року державне регулювання та економічна підтримка доходів вітчизняного сільськогосподарського виробництва стали відзначатися певною системністю і комплексністю, оскільки в процесі їх здійснення задіяні найважливіші економічні важелі: ціновий, податковий і кредитний механізми. Зрозуміло, що вести мову про повну досконалість діючих форм і методів державного регулювання і підтримки доходів галузі було б передчасним. Не є достатніми і масштаби такої підтримки.

Отже, державне регулювання і підтримка розвитку приватних сільськогосподарських підприємств в наш час охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського господарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредитних засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринкових економічних відносин. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опинилися сільськогосподарські товаровиробники.