Етапи розвитку світової фінансової системи

 

Останніми роками у світовому господарстві в цілому і в його фінансово­му секторі, зокрема, відбуваються дещо нетрадиційні та новітні процеси. Сама фінансова діяльність стає дедалі інтегрованішою. Ті фінансові сфери, які рані­ше відзначались чіткою індивідуальністю (фінансові ринки, банківська справа, управління фінансовою діяльністю корпорацій, портфельне інвестування), все більш стають інтегрованими, завдяки введенню нових фінансових інструмен­тів, інноваційної фінансової техніки і багатонаціонального, багатодисциплінар­ного підходу до прийняття рішень із питань фінансового управління.

У результаті сучасних глобалізаційних процесів, зростання ринку єврова­лют, розвитку спільного європейського ринку, посилення ролі транснаціональ­них корпорацій, низки фінансових та нафтових криз, міжнародної кризи забор­гованості, розпаду комуністичної системи в СРСР (а відтак – і самого СРСР) і країнах Східної Європи та їх переходу до ринкового господарства змінилося саме фінансове середовище [18, c.298]. У світі посилився рух міжнародних капіталів (частково ці зміни стали результатами коливань темпів зростання окремих держав), багато країн, що розвиваються, усувають свої обмеження, які регулю­ють фінанси й торгівлю, надаючи можливість фінансовим структурам, ринкам і інструментам впливати на їх економіку (вільні економічні зони, податкові кані­кули, спільні підприємства та ін.). Ці зміни проходили разом із зміною всього економічного середовища. Перша хвиля змін у світовому фінансовому середо­вищі прокотилася ще після “Великої депресії” 1930-х років і Другої світової війни; друга – у повоєнні роки (в період з 1950-х до 1980-х), третя з 1990-х.

Велика економічна криза 1929-1933 років та Друга світова війна зруйнували світову економічну систему та різко похитнули віру країн, що роз­виваються (а особливо країн Латинської Америки), у торгівлю як рушійну силу економічного зростання. За своєю природою ця криза була дуалістичною, оскільки в собі вона поєднала не лише циклічні, але й трансформаційні харак­теристики. Як ніколи, нагальною стала необхідність укладення міжнародних угод у сфері валют і торгівлі. Конференція з валютно-фінансових проблем, що відбулася у липні 1944 року у Бреттон-Вудсі за участю країн-членів ООН та держав, що приєдналися до них мала на меті “створити світ, у якому країни не закривали б очей на наслідки їхніх дій для інших” [18, c.316]. У результаті роботи Конференції було створено нові правила та структури у сфері міжнародних валютних відносин (в рамках МВФ), довготермінового кредитування на потреби реконструкції та розвитку (в рамках Світового банку), а також міжнародної торгівлі (в рамках Генеральної угоди по тарифах і торгівлі – ГАТТ). Було введено в дію план Маршалла, який мав на меті підтримку економічної відбудови країн Західної Європи у повоєн­ний період. Із США до Європи та Японії було відряджено місії з питань продуктивності, які допомагали у розвитку торговельних відносин та поширю­вали інформацію в галузі технологій [18, c.317].

В рамках плану Маршалла було підтримано створення Європейського Платіжного Союзу, що дало змогу сформувати структурну базу для вільної тор­гівлі в межах Західної Європи. ГАТТ (1945 р.) прискорила перехід до більш широких багатосторонніх угод з питань торгівлі. Тій самій меті послужили створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) у 1957 році, Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та подальші успішні раунди переговорів по угодах ГАТТ. Бажаючи наздогнати США за рівнем технологій, країни Європи та Японія досягли рекордних обсягів капіталовкладень.

У 1950–х роках промислові корпорації створювали та відтворювали внутрішні ринки. У 1960–х внаслідок інтенсифікації міжнародної торгівлі і розвитку закордонних ринків фірми, задіяні у сфері виробництва і торгівлі, стали розширюватися. У 1970–х роках підприємства різних форм організації бізнесу, вкладаючи кошти у виробничі потужності і розподільчі центри за кордоном, стали багатонаціональними [18, c.318].

У період з кінця Другої світової війни до початку 1970-х років еконо­мічний розвиток відбувався досі небаченими темпами. Світова економічна система зростала. За підтримки цієї міжнародної системи у світі майже трид­цять років відбувалося безпрецедентне економічне зростання та поглиблення інтеграції. Попри відродження протекціонізму у 1970-ті роки, світова економі­ка залишається високоінтегрованою. Останнє ставить країни під загрозу зов­нішніх стосунків, які у 1970-ті та 1980-ті роки були дуже значними. Розпад Бреттон-Вудської системи, стрімке зростання цін на продукти харчування та інші товари, різкі підвищення цін на нафту у 1973-1974 та 1979-1980 роках мали негативний вплив на економіку майже всіх країн. Як наслідок другої нафтової кризи, на початку 1980-х років у США було впроваджено суміш монетарних та бюджетних заходів, які привели до підвищення процентних ставок по кредитах у цілому світі. Для тих країн, що розвиваються, які імпорту­ють нафту, масштаби потрясінь у 1970-ті роки були різними, але переважно не перевищували 10% внутрішнього валового продукту (ВВП). Втім зміна умов торгівлі та кредитних ставок у 1980-ті роки мала дедалі більший вплив на економіку цих країн. Сукупний вплив усіх чинників на економіку країн Південної Африки та Латинської Америки за оцінками складав 10% ВВП, що є більшим, ніж в інших регіонах [18, c.318].

 

 

 

Заходи, вжиті розвиненими країнами після нафтової кризи 1973-1974 років сприяли швидкому подоланню економічного спаду, але водночас уже до кінця 1970-х років призвели до високих рівнів інфляції. Багато які з цих держав дотримувались політики “дружнього” кредитування, внаслідок чого реальні кредитні ставки у 1970-х роках були низькими, а у деяких країнах навіть від’ємними. Значні міжнародні переміщення капіталу у цей період здійснюва­лися завдяки перерозподілу надлишкових фінансових ресурсів нафтодобувних країн. Утім друга нафтова криза 1979 – 1980 років поклала край цим процесам та змусила індустріальні країни перейти до більш суворої монетарної політики. У період від кінця 1970-х до початку 1980-х років ставка пропозиції долара на міжбанковому ринку депозитів у Лондоні (ЛІБОР) піднялася з –1 до 6%, еконо­мічне зростання та обсяг торгівлі різко скоротилися, а ціни на нафту та інші товари зменшились [18, c.319].

У 1970-ті роки багато країн, що розвиваються, використовували отримані позики та кредити для збільшення споживання, вкладення коштів у непевні проекти та оплату імпорту нафти (на що пізніше виділялися субсидії).

Економічний спад у світі, високі реальні процентні ставки та погіршення міжнародних торговельних відносин на початку 1980-х років викликали у країн – найбільших боржників важкі проблеми з обслуговуванням боргів. За період від 1980 по 1983 рік сума відсотків, невиплачених країнами, що розвиваються, по отриманих позиках та кредитах досягла 64 мільярдів доларів, що складало близько 3,2% їх валового національного продукту (ВНП). Лише за кілька років до того ця сума складала менше 1% ВНП. У 1982 році Мексика проголосила мораторій на виплату боргу, а багато інших країн були змушені піти на угоди з офіційними кредиторами та комерційними банками про реструктуризацію (перегляд термінів) виплати боргів [25].

Завдяки інтенсивнішій інтеграції обсяг торгівлі та переміщень капіталу у 1980-ті роки зростав швидше, ніж виробництво, в тім, це десятиріччя також було схильним до економічних потрясінь, які несли з собою додаткові пробле­ми для країн, що розвиваються. Відбувалися значні коливання валютних кур­сів; процентні ставки по кредитах на міжнародному ринку були непостійними. У 1981 році поточний баланс США мав активне сальдо у 7 мільярдів доларів. У 1986 році країна вже мала дефіцит у 162 мільярди доларів, який поступово зменшувався і в1989 році складав близько 110 мільярдів доларів (у 1989 році майже 23% всього експорту продукції з країн, що розвиваються, відправлялися до США – більше, ніж до Японії, Німеччини та Франції взятих разом). Згідно з оцінками, Світового банку за останній час цей дефіцит щороку поглинав у середньому 4-5% заощаджених ресурсів світу. Тим часом, унаслідок надмірної суми боргів та різкого скорочення припливу коштів до країн, що розвиваються, поточний дефіцит цих країн зменшився від близько 70 мільярдів доларів у 1980 році до 50 мільярдів доларів у 1989 році [25].

Відбувається заміна кількісних торговельних обмежень митними тарифа­ми та реформування структури тарифів. У результаті було досягнуто різкого скорочення дефіциту платіжного балансу. Втім, попри цей значний успіх зали­шається певна нерівновага у податковій та бюджетній сфері, оскільки часто дефіцит скорочувався не шляхом утримання видатків на поточному рівні або реформ податкової системи, спрямованих на збільшення надходжень, а за допомогою зменшення державних капіталовкладень [25].

Нові економічні умови ставлять проблеми й перед розвиненими країна­ми. У 1970-ті та на початку 1980-х років жорсткі структурні рамки, контроль за цінами на енергоносії, невідповідність обмінних курсів та перепони на шляху торгівлі у цих державах заважали адаптації до нових умов та уповільнили вихід з економічного спаду. У наступні роки політика індустріальних держав пішла іншим шляхом. У галузі макроекономічного управління головну увагу було приділено боротьбі з інфляцією (оскільки у другій половині 1980-х років, коли ця проблема стала не такою гострою монетарна політика дещо пом’якшилась). У податковій та нормативній політиці наголос було зроблено на стимули для виробника; податки було знижено як на персональні доходи, так і на прибутки підприємств. У переважній частині країн почалося зменшення державного сектора в економіці. Відбулися суттєві структурні реформи, що включали приватизацію приватних підприємств та лібералізацію ринку продуктів, робочої сили та фінансів [33, c.6].

У 1980-ті роки на тлі швидкого технологічного поступу ринкових країн Азії та Заходу очевидним стало відставання держав з командною економікою. Економічний стан Радянського Союзу та інших країн Східного блоку погір­шився. Деякі з цих країн, насамперед колишня НДР та Польща, розпочали досить сміливі реформи. Економічні умови майже в усіх країнах Східного бло­ку були дуже складними.

Суттєві зміни у світовому економічному і фінансовому середовищі були спричинені, на нашу думку, такими подіями:

1) виникнення ринку євродоларів у кінці 1950-х років;

2) створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) у 1958р., (відоме як Спільний ринок, а з 1 листопада 1993 р. Європей­ський Союз (ЄС));

3) прагнення американських корпорацій розширити закордонну діяль­ність (з середини 50-х років); посилена орієнтація японських і європей­ських корпорацій на світовий ринок, а також активізація конкуренції між американськими і іноземними багатонаціональними корпораціями як на міжнародній арені, так і в США;

4) поява нових ділових можливостей для бізнесу на Далекому Сході, викликана швидким економічним зростанням Японії починаючи з 60-х років;

5) світові фінансові кризи в 1971 і 1973 рр. що призвела до краху Брет­тон-Вудської системи, і формальний перехід від системи фіксованих валютних курсів до плаваючих валютних курсів;

6) серйозний тиск на світову економічну систему чинили перша й друга нафтові кризи в 1974 р. і 1979 р., викликані суттєвим підвищенням цін на нафту;

7) банківська криза в США у 1979 р. спричинила загальне підвищення процентних ставок і поставила на межу банкрутства багато країн, що розвиваються – одержувачів приватних банківських кредитів;

8) світова боргова криза, яка розпочалася в 1982, спричинена проблемами обслуговування боргу країнами, що розвиваються;

9) перетворення Японії на провідну міжнародну фінансову силу і джерело світового капіталу (1980-ті роки);

10) підписання у лютому 1987 р. сімома країн (“Велика сімка”) Луврських угод у Парижі. Було запропоновано підтримку долара США шляхом штучного підтримування обмінних курсів своїх валют щодо долара у вузьких межах коливання. Оголошено також про наміри проводити узгоджену економічну політику у своїх країнах;

11) прийняття 1987 р. Європейським економічним співтовариством єди­ного Європейського акта, що передбачав створення уніфікованого європейського ринку в 1992 році,

12) у 1989 – 1992 рр. крах комуністичних режимів у східноєвропейських країнах та їх перехід від комуністичного тоталітарного до багато­партійного демократичного правління, від централізовано-планової економіки до побудови ринкової економіки. Ці зміни внесли суттєво-вагомі корективи у міжнародній політиці, економіці в цілому та фінансах, зокрема;

13) поява уніфікованого європейського ринку після 1992 року;

14) набуття чинності в листопаді 1993 р. Північно-Американською уго­дою про вільну торгівлю (НАФТА). Прискорення регіонального роз­витку після Конференції з питань азіатсько-тихоокеанського еконо­мічного співробітництва у США;

15) в 1994 р. – прийняття рішення на Уругвайському раунді переговорів у рамках ГАТТ (1986-1994 рр.) про створення Світової організації торгівлі (СОТ – WTO– World Trade Organization);

16) в 1994-1995 рр. – фінансова криза в Мексиці, яка поставила країну на межу суверенного дефолту і загрожувала поширення на інші країни Латинської Америки. (Дефолту вдалося запобігти завдяки надопера­тивній і потужній фінансовій допомозі з боку МВФ і США);

17) 1997-1998 рр. – глибока фінансова криза сколихнула Південно-Східну Азію, Росію, Бразилію та інші країни. Більшість національних валют азіатського регіону девальвувала (в Індонезії, Південній Кореї, Малай­зії, Таїланді, на Філіппінах). “Фінансова пожежа” від Волл-Стріт до Токіо спричинила значний вплив на кон'юнктуру валютних і фондових ринків;

18) 1999 р. – запровадження країнами Європейського Союзу спільної валю­ти – євро та проведення комунітарної грошової політики;

19) наприкінці березня 2000 року – злиття Паризької, Амстердамської та Бельгійської фондових бірж – створення Euronext – найбільшого у Єврозоні за обсягами торгового фондового ринку; 26 квітня 2000 р. – оприлюднення намірів про злиття двох найпотужніших європейських бірж – Лондонської та Франкфуртської у “IX” (“Ай-Ікс”);

20) “чорна п'ятниця” 14 квітня 2000 – обвал індексу NASDAQ Composite.

21) “чорний вівторок” 11 вересня 2001 р. – терористичний акт в США. Шок охопив весь світ. Чотири дні не працювала Нью-Йоркська фон­дова біржа – найтриваліше закриття з часів Першої світової війни.

Ситуація змінилася після трагічних подій 11 вересня 2001 р. Глобальна економіка вже декілька місяців знаходилася на спаді, що стався слідом за депресією у США. Однак “чорний вівторок” заставив про багато що задуматися і на багато що подивитися іншими очима та й з іншого боку. (Спеціалісти висловлювали побоювання, що терористичні атаки на Нью-Йорк і Вашингтон будуть посилювати негативні тенденції). Шок охопив увесь світ, однак фінансове середовище світу витримало удар, але водночас і викрило ще один специфічний бік своєї вразливості – зв’язок, який у ті дні виявився найслабшим місцем, показавши банкам, що їх залежність від стану телефонних і електронних мереж стала занадто великою. На думку фахівців, підвищена вразливість фінансових інститутів у цьому відношенні може створити немало проблем і в менш трагічних обставинах, однак для пошуку рішень у даній сфері необхідно час [81, c.805].

Нині світова фінансова мережа охоплює сотні тисяч транснаціональних і міжнародних фінансово-промислових груп, транснаціональні банки і страхові компанії, ринки цінних паперів, електронні системи банківських розрахунків – як традиційні, так і віртуальні. Схематично складові світового фінансового середовища зображено на рис. 1.3.

Рис. 1.3 Складові фінансового середовища [39]

 

Глобальна сітка Інтернет-торгівлі та розра­хунків перетворила світовий фондовий і валютний ринок на єдиний глобаль­ний фінансовий простір.Ділові операції у цьому просторі здійснюються цілодо­бово (у змінному режимі).

Інформаційні технології ще сильніше вплинули на фінансове середовище. За рівнем глобалізації фінансова сфера сьогодні випереджає всі сфери реальної економіки.

Як зауважують американські вчені Енг М.В., Ліс Ф.А. та Лоуренс Дж. М., – “фінанси – це “клей”, який з’єднує багато різноманітних внутрішніх і міжна­родних видів діяльності і процесів” [72, c.520]. Світові фінанси, в свою чер­гу, прагнуть інтегрувати фінансову діяльність, тенденції і нововведення в єдине ціле. Для виконання даного завдання основна увага приділяється ключовим концепціям, аналітичному підходу і практичному застосуванню.

Міжнародне валютно-фінансове середовище функціонує як цілісність і розглядається одночасно у двох площинах: валютній та фінансовій. Валютна площина характеризується такими складовими як національні та резервні валюти, міжнародні лічильні грошові одиниці, умови взаємної конвер­тованості і оборотності, валютний паритет, валютний курс і національні та між­народні механізми його регулювання. Фінансовими елементами є міжнародні фінансові ринки і механізми торгівлі конкретними фінансовими інструментами – валютою, цінними папера­ми, кредитами.

Самостійним елементом міжнародного фінансового середовища виступа­ють міжнародні розрахунки, які обслуговують як рух товарів і факторів вироб­ництва, так і фінансових інструментів. Механізми міжнародного фінансування є ключовими елементами макроекономічного корегування, яке здійснюють країни у відкритій економіці [73, c.11].

Світова фінансова сфера стала практично незалежною від державного контролю і регулювання. Відбулася принципова зміна моделі взаємодії цієї сфери з державними регуляторами. Протягом століть національні фінансові системи функціонували переважно всередині країни і контролювалися держав­ними інститутами. Тепер, коли формується світовий фінансовий простір як органічна єдність світових валютних, фондових, кредитних і страхових ринків, національні держави зі своїми регуляторами стали, за словами російського еко­номіста Ю.В.Шишкова, як “острови в глобальному фінансовому океані” [71, c.8]. Сьо­годні вони не в змозі поодинці не лише регулювати потоки припливу та відпли­ву в цьому океані, а й контролювати у колишньому обсязі власну внутрішню фінансову сферу.