Особливості міжнародних фінансів на рубежі ХХІ ст

 

Розвиток економічного співробітництва між державами привів до розгалуження різних за своїм змістом видів господарських зв'язків. Зокрема, за останні роки значно розширилися міждержавні фінансові, кредитні і валютні відносини. Будучи однією з форм економічного, науково-технічного і культурного співробітництва між державами, ці відносини разом з тим мають специфічні особливості. В XX ст., особливо після другої світової війни, у зв'язку з розвитком міжнародного обміну, а також розширенням і диференціацією форм співпраці різних країн в політичній, економічній і культурній областях виникла необхідність подальшого розширення міжнародних фінансових відносин [59, c.215]. З'явилися численні міжнародні організації, члени яких – суверенні держави – приймають на себе певні фінансові зобов'язання. Були створені спеціалізовані міжнародні фінансові організації (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку і ін.). Основними видами міжнародних фінансових відносин є [59, c.216]:

· міжнародні фінансові відносини, що виникають при передачі однією державою іншій грошових коштів з метою поповнення її офіційних валютних резервів (надання валютних позик);

· міжнародні кредитні відносини, які складаються при русі в міжнародному плані певної вартості на умовах повернення і, як правило, із сплатою відсотків;

· міжнародні валютні відносини, що виникають при здійсненні державами заходів, направлених на підтримку на певному рівні курсового співвідношення їх валют, а також на організацію системи грошових відносин між ними;

· міжнародні податкові відносини, що складаються між державами при здійсненні ними заходів, направлених на врегулювання порядку оподаткування.

Об'єктом всіх видів фінансових відносин служать гроші або грошові зобов'язання. Але міжнародного характеру вони набувають лише тоді, коли складаються в процесі зовнішньої діяльності держави, виконання її зовнішніх функцій і задач.

Особливість міжнародних фінансів полягає в тому, що вони представлені безліччю суб'єктів, тобто спочатку це багатосуб’єктна категорія. Це означає, що немає єдиного міжнародного фонду грошових коштів, зосередженого в конкретному місці і є власністю конкретного суб'єкта світової економіки. Фінансові ресурси світу знаходяться переважно в обігу, утворюючи світовий фінансовий ринок. Як будь-яка багатосуб’єктна категорія міжнародний фінансовий ринок постійно потребує реформування [59, c.230]. Так, проблеми зміцнення міжнародної фінансової системи стали широко обговорюватися після мексиканської кризи кінця 1994 р. Щорічний самміт лідерів країн групи G-7, проведений в 1995 р. в Галіфаксі, послужив стимулом для розвитку досліджень по ряду напрямів. Серед них важлива роль відводилася вивченню способів організованого вирішенню фінансових криз. З представників центральних банків і міністерств фінансів країн G-10 (G-7 + Бельгія, Голландія, Швеція і Швейцарія) була сформована робоча група, яка до травня 1996 р. підготувала відповідний доклад (Rey Report). В ньому було відзначено, що ні країни-позичальники, ні кредитори не зможуть уникнути негативних наслідків кризи [29, c.231]. Доклад закликав до вдосконалення ринковий орієнтованих процедур вирішенню боргових проблем держави і приватного сектора, що знаходиться в умовах кризи. Було запропоноване внести певні зміни в договори купівлі-продажу облігацій (bond contracts) для забезпечення взаємодії і співпраці власників облігацій в період реструктуризації умов їх випуску емітентом (державою або приватними корпораціями), що зазнає фінансові труднощі. В докладі була виказана ідея розширення можливостей МВФ по застосуванню політики "кредитування в умовах заборгованості" (lending into arrears). Процес зміцнення фінансової системи, що почався, виявився в наступних аспектах:

· розвиток міжнародних стандартів публічного розкриття економічної інформації (Special Data Dissemination Standard);

· створення міжнародних стандартів банківського нагляду (Basle Core Principles for Banking Supervision);

· розширення фінансових можливостей МВФ в рамках New Arrangement to Borrow (NAB)^[1];

· створення в МВФ нового механізму кредитування, Supplemental Reserve Facility (SRF), покликаного допомогти членам фонду справлятися з несподіваним і руйнівним впливом втрати довір'я інвесторів. Умови надання засобів по лінії SRF повинні забезпечувати їх переважне (первинне) повернення при зниженні можливих конфліктів інтересів [59].

В листопаді 1997 р. на зустрічі лідерів країн азіатсько-тихоокеанського регіону, що проводилася у Ванкувері було піднято питання про більш детальне обговорення причин кризи на ринках, що розвиваються. В квітні 1998 р. з країн, що грали системну роль в світовій фінансовій системі, була утворена група G-22. Представники країн, що входили в неї сформували три робочі групи для вироблення пропозицій по наступних напрямах: підвищення прозорості і ступеня відповідальності; зміцнення національних фінансових систем; стимулювання розподілу тягаря витрат по виходу з кризи між державним і приватним сектором. Доклади робочих груп були представлені на щорічному 53-у зборі Ради управляючих МВФ і Всесвітнього банку, що відбувся в жовтні 1998 р. За підсумками обговорення представлених докладів державні діячі країн G-7 30.10.98 р. випустили сумісну заяву. В дискусії, що почалася, найактивнішу участь беруть представники розвинутих країн і міжнародних організацій [59]. Зараз аналіз різних підходів до реформи МФС утруднений через відсутність цілісних програм, які б містили пропозиції по побудові єдиної архітектури світової системи. Враховуючи це, доцільно класифікувати основні напрями передбачуваної реформи, що намітилися. Розглянемо основні причини реформування міжнародної фінансової системи [42, c.516]:

1. Глобалізація світової економіки, що сприяла виникненню нового класу міжнародних інвесторів, одночасно діючих на декількох ринках, що розвиваються, і здатних дестабілізувати фінансову ситуацію в країнах, де здійснюються інвестиції. Різка невідповідність між високим рівнем розвитку міжнародного фінансового ринку і відсутністю належної інституційної структури його регулювання.

2. Збільшені побоювання поглиблення світового спаду, що загрожують серйозними наслідками у разі неадекватного регулювання міжнародної фінансової системи.

3. Стійка повторюваність фінансових і валютних криз в останні роки, підвищення їх глибини і інтенсивності. Масове зростання негативних соціальних наслідків криз, що виявляється в збільшенні безробіття і рівня бідності.

4. Збільшення чисельності офшорних фінансових центрів, що знижують ефективність державного регулювання фінансових ринків країн, які розвиваються.

5. Слабкість фінансового сектора в країнах з ринками, що розвиваються, яскраво виявилася в ході останніх криз. Непропорційне використовування державних засобів при вирішенні проблем приватного сектора.

6. Обмежені можливості міжнародних інститутів в наданні фінансової підтримки країнам, що розвиваються, в порівнянні з розмірами потоку приватного капіталу. Нездатність міжнародних організацій протистояти кризам, що повторюються, і обмежувати сферу їх розповсюдження. Неефективна процедура надання засобів міжнародними інститутами в умовах кризи, що швидко розвивається.

7. Поглиблення конфліктів інтересів (moral hazard), що виникають в результаті втілення програм фінансування МВФ і інших міжнародних інститутів, і негативно впливаючих на поведінку приватних інвесторів і позичальників в ході фінансових криз.

8. Різке збільшення кількості інвестиційних інститутів, фінансових інструментів і об'єму операцій на фінансових ринках, особливо на ринку боргових зобов'язань, утрудняюча взаємодія інвесторів в ході подолання криз. Масштаби і диверсифікованість інвестиційних вкладень в країнах з ринками, що розвиваються, що зумовили прискорення розповсюдження криз. Масовий розвиток операцій, у тому числі спекулятивних, з похідними цінними паперами (дериватами), відбиваних на позабалансових рахунках і утрудняючих оцінку фінансовими інститутами ризиків [42, c.517].

Розглянемо основні напрями реформування і розвитку міжнародної фінансової системи.

1. Регулювання фінансових ринків і інвестиційних інститутів [42, c.518]:

· зміцнення фінансової системи і реформування місцевих фінансових інститутів шляхом вироблення і розповсюдження міжнародних принципів і стандартів регулювання і нагляду за банківською системою, фондовим ринком і різними фінансовими інститутами. Зміцнення фінансової інфраструктури через ухвалення більш універсальних стандартів аудиту, бухобліку, процедур банкрутства, платіжних систем. Вдосконалення Базельськіх стандартів розрахунку достатності банківського капіталу;

· визначення шляхів зміцнення пруденциального нагляду як в країнах, що розвиваються, так і в розвинутих країнах;

· створення механізмів ринкового регулювання ринку деривативов і інвестиційної діяльності з активним використовуванням позикових ресурсів (ефект leverage);

· стимулювання введення міжнародних стандартів діяльності в офшорних фінансових центрах.

2. Економічна політика:

· визначення умов лібералізації внутрішнього ринку і введення адекватного валютного режиму в країнах з ринками, що розвиваються, вироблення способів контролю за рухом міжнародного капіталу;

· підвищення ефективності механізмів державної підтримки приватного сектора і розподілу соціальних виплат;

· пошук шляхів мінімізації втрат населення в результаті криз і розробка політики, яка б краще захищала найуразливіші верстви населення;

· розширення прозорості в приватному і державному секторі і в діяльності міжнародних фінансових інститутів.

3. Діяльність міжнародних фінансових інститутів

· реформування системи міжнародного фінансування;

· поліпшення механізмів вирішення криз і розробка шляхів залучення приватного сектора в прогнозування фінансових криз і їх подолання;

· посилення нагляду з боку МВФ за політикою, що проводиться країнами-учасницями, особливо у фінансовому секторі і в області руху капіталу;

· підвищення ефективності макроекономічної політики на міжнаціональному рівні [42, c.519].

Визначальною рисою світового фінансового середовища на сучасному етапі розвитку є глобалізація. Глобалізація стає постійно діючим фактором як міжнародного економічного середовища, так і внутрідержавного економічного життя. Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання, в останні роки, світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо у 1978 р. щоденний обсяг операцій із купівлі продажу іноземних валют становив 15 млрд.дол. США, у 1992р. – 880 млрд. дол., то у 2006 р. цей показник збільшив­ся до 7,4 трл.дол.США.. За даними Міжнарод­ного валютного фонду приріст сукупного обсягу ВВП у 178 країнах світу в пос­тійних цінах склав у 2006 р. 3,3% (супроти 2,5% у 2005 р., але це значно нижче останнього піку економічного підйому у 1997 р. – 4,1%); приріст обсягу світової торгівлі товарами та послугами збільшився у постійних цінах з 4,2 у 2005 р. до 4,6% у 2006 р. [29]

На рубежі ХХІ століття внесок сфери послуг у міжнародний поділ праці приблизно у 3,5 рази менший, ніж у світовий валовий продукт, у той час як внесок сектора товарного виробництва економіки (добувної і обробної промис­ловості, сільського господарства) в експорт більш ніж у 2,5 рази перевищує його внесок в економіку в цілому. Цей “автаркічний” феномен третинної сфери відомий уже досить давно. У міжвоєнні роки у зростанні сектору послуг вбача­ли одну із причин занепаду міжнародної торгівлі. Згідно “закону спадного зна­чення зовнішньої торгівлі”, по мірі того, як економіка “обростає” сферою послуг, частка зовнішньої торгівлі у національному доході знижується [29].

Хоча існує певна пропорція між промисловим, торговим і позичковим капіталом, в останні десятиліття спостерігається негативна тенденція відриву фінансового, позичкового капіталу від матеріально-речової основи товарів, послуг і капіталів. Так, із щоденного обсягу валютних угод, який перевищує 1трлн.150 млрд. доларів, лише 10% справді опосередковують рух реальних товарів і капіталів. Щорічна різниця між брутто і нетто обсягами міжбанківських операцій у 1980-х роках становила понад 880 млрд. дол. США. Річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн. дол. Зростання фіктивного капіталу і спекулятивні дії в цій сфері істотно ускладнюють дотримання рівноваги між найважливіши­ми сферами світового господарства. Зазначені тенденції та диспропорції, мож­на зобразити схематично (див. Рис.2.6). Свідченням є ланцюг взаємопов’язаних вогнищ фінансово-економічної кризи у Південно-Східній Азії (1997 р.), Росії та Бразилії (1998 р.).

Питання економічної рівноваги є одним із ключових як на мікро- так і на макро- та мегарівні. Ще в ХІХ – першій половині ХХ ст. західні економісти А.Ку­рно, Л.Вальрас, В.Джевонс, А.Маршалл, К.Менгер, В.Парето сформулювали кон­цептуальні засади теорії економічної рівноваги (що розкривають закономірності розвитку господарства на макрорівні і в національному і світовому масштабі). Сучасні інтерпретації економічної рівноваги дали американські автори Дж.Хікс, Д.Тобін, П.Самуельсон, француз Ж.Дебре, щоправда, найдосконалішим вченням вважається вчення М.Кондратьєва про часткову і загальну економічну рівновагу [31]. Ще у 1920-ті роки російський вчений О.Богданов вжив терміни “гранична” рівновага та “рухлива” рівновага. Адже сутність економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту між попитом і пропозицією на ринку праці, послуг, технічному тощо [10]. Член Римського клубу Е.Пестель дав визначення глобальної економічної рівноваги і виділяє три головні її умови. Щоправда, це – одна з перших спроб визначення глобальної економічної рівноваги стосується (здебіль­шого) національного господарства. Оскільки, вищезазначене, передбачає вплив відповідних економічних та інших засобів на динаміку та структуру економіч­ного розвитку через механізм державних інституцій. На світовому рівні поки що не створено відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна економічна рівновага світу формується, з одного боку, як справедливо зазначає професор А.С.Філіпенко, на основі взаємодії національних господарських комплексів, з іншого – за допомогою імпульсів, які надходять із світового ринку. Глобальну ж економічну рівновагу визначають як такий стан, коли чисельність населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. У математичному виразі спрощено світова економічна рівновага подається як:

Ф_КС = ∑В_С + ∑Р_З,

де Ф_КС – фонд кінцевого споживання_;

∑В_С – сумарне виробництво світу;

∑Р_З – сумарні економічні резерви і запаси.

Це рівняння відображає головну мегапропорцію світового господар­ства - співвідношення між виробництвом і споживанням. Із нього виводиться низка похідних рівнянь, що характеризують рух інвестиційних і трудових ресурсів, амортизаційні фонди і демографічні зрушення, конкурентну рівновагу тощо [59, c.47].

У результаті, якщо провести детальний аналіз внутрішнього змісту й сутності валового продукту світу, структури глобального боргу, сукупного обсягу різноманітних фінансових операцій (особливо угод з похідними фінан­совими інструментами), а потім спробувати зіставити між собою ці параметри “номінальної” та “реальної” активності, з’єднати в єдиний простір і проаналі­зувати взаємозв’язки та взаємовпливовість реального сектору, тіньового клас­теру, віртуальної економіки та квазі “грошей” у широкому розумінні цього слова, то, не виключено, що ми отримаємо дещо аналогічне доповіді Медоуза про межі зростання, але вже у фінансовому середовищі [59, c.48]. Тому нині не те що доцільно, але й конче необхідно змоделювати й розрахувати критичні межі самодостатності фінансового сектору та всіх його складових, зокрема площини не лише фінансових бульбашок, а точніше кажучи площини “квазі – грошей” (у широкому розумінні слова “гроші” як цінності), площини, хочемо ми цього чи ні, віртуальної економіки та тіньового кластеру. Найважче розрахувати прог­нозний мінімуму “стиснення” питомої ваги реального сектору, обсяг вихідних (грошового, кредитного, інвестиційного), циркулюючих потоків у світовий фі­нансовий сектор, а з нього – у віртуальну площину та площину “квазі – гро­шей”, швидкість їх обертання, частку рециклювання у реальний сектор з етап­ним живленням тіньового кластеру. Модель повинна також враховувати спів­відношення питомої ваги реального сектора, темпи та межі розширення власне фінансового сектора, сектора “квазі – грошей” (цінностей) зводячи це не тільки у тандемність, а окреслюючи вимоги до нової фінансової архітектури. Вона мусить забезпечити не лише ефективне функціонування, а й подальший розви­ток світового фінансового середовища з урахуванням уже існуючих глобальних змін економічного сектора, оскільки глобалізація як тенденція веде до розши­рення критичних розмірів [59, c.48].

З аналізу вищезазначеного випливає, що нова модель економіки світу – досить динамічна, але, водночас, достатньо нестійка. У світовому економічно­му середовищі, образно кажучи, вийшов на волю, фінансовий джин – важкокерований, недостатньо прогнозований, і з небезпечними наслідками не лише для якоїсь однієї країни, але як засвідчила азіатська криза 1997-1998 року у сьогод­нішньому глобальному середовищі в економічно інтегрованих регіонах криза проходить як ланцюгова реакція [59, c.49].

Світовий фінансовий сектор нині вийшов за рамки наявно-доступного контролю і перебуває у стані не лише перебудови, а у хаотично-плаваючій структуризації та оновленні, потребуючи перегляду існуючої системи контро­лю із заміною на координуючу архітектуру. В цій архітектурі інституції мають напрацьовувати і здійснювати на міжнародному рівні спільну стратегію з уре­гулювання та координації світового ринку. Йдеться насамперед про розробку загальних правових норм, у рамках яких можна було б контролювати функціо­нування фінансових структур.

Для структурно і якісно зростаючої фінансової глобалізації та роз­витку нової економіки необхідна новітня логістика функціональної діяльності всіх складових цього процесу, яка врахувала б не лише його позитивні аспекти, а й, здебільшого теоретичні прогнози негативних сторін глобалізації (поглиб­лення розшарування суспільства, збільшення відриву між високо- та слабороз­винутими країнами, загострення проблем бідності, посилення проблеми міжна­родної заборгованості та інші) [34, c.40]. Це повинні бути чіткі, логічні та комплексно-узгоджені схеми розвитку всього світового господарства, насамперед на рівні міжнародних фінансових інституцій, зокрема МВФ та Світового Банку, діяль­ність яких повинна бути узгодженою та тандемною, з чітким розподілом функці­ональних обов’язків і стратегічними та короткотерміновими планами-прогнозами щодо ситуації у світовому фінансовому середовищі. При побудові таких схем-планів доцільно було б врахувати специфічні, як для фінансової науки, так і фінансової практики показників густини фінансового потоку та коефіцієнт його в’язкості. На коефіцієнт в’язкості фінансового потоку впливають: облікова став­ка; процентна ставка; коефіцієнт інфляції; дохідність акцій, облігацій [34, c.41].

Це дало б змогу краще і з меншим математичним відхиленням спрогнозу­вати потребу в обсягах фінансових коштів і ресурсів, необхідних для зменшення економічного розшарування світової спільноти, подолання проблем хронічної бідності деяких країн та хронічні проблеми заборгованості. Оскільки, на основі трансверсального зрізу функціонування світового фінансового середовища, гіпо­тетично можна зробити висновок, що густина фінансового потоку є найбільшою у високорозвинених країнах, а коефіцієнт в’язкості на сьогодні найвищий у Європі (тенденції укрупнення, злиттів, аквізування та інші), США, Японії. Відпо­відно меншими ці показники є у нових індустріальних країнах; порогових краї­нах; країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються.