Відділ україністики у тибетському монастирі

Юрій Михайлович Канигін

Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

 

 http://chtyvo.org.ua/authors/Kanyhin_Yurii/

«Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства»: А.С.К.; Київ; 2004

ISBN 966-8291-18-2

Аннотация

 

Автор пропонує оригінальний погляд на місце і роль арійських кочівників, які протягом тисячоліть створювали духовні, інтелектуальні, технологічні передумови для розвитку сучасних цивілізацій. Насамперед йдеться про Україну — Велику Оратанію, Аратту, Оріяну — духовний центр усього слов'янського світу.

Книга розрахована на широкий читацький загал, усіх, хто прагне глибше пізнати себе, свій народ, його минуле, сьогодення і майбутнє.

 

Даний текст представлено лише для ознайомлення, не для використання – ні комерційного, ані некомерційного. Якщо текст Вам сподобався – будь-ласка, придбайте книгу у книгарні.

 

В квадратних дужках [ ] – примітки, які звичайно подаються внизу сторінки. Електронний формат книги не передбачає фіксованого «низу сторінки», тому примітка додається тут же в дужках [ ].

 

OCR, вичитка тексту – Dead_Rat.

 

 

Вступ

 

История пишется не только по книгам и рукописям, но и по слухам и преданиям...

А. Пушкин

 

Важко говорити про переваги власного твору. Одне скажу: в ньому майже немає авторського домислу. Я навіть вирішив не змінювати імен героїв, хоча деякі з них дуже відомі люди. Я лише підправив текст, записаний зі слів Гуру, — спростив звороти, пов'язані зі специфікою східного езотеричного мислення. Щось довелося опустити — ще й нині не настав час публікувати все, що розповів мені тибетський мудрець. Ці записи робилися по свіжих слідах в Улан-Уде, Кяхті, Улан-Баторі, Далан-Дзадагаді (Монголія), Новосибірську, Києві протягом 1972-1992 років. Читач зрозуміє, чому в 70-80-х роках їх не можна було публікувати не лише тому, що Україна (а саме про неї йдеться) тоді була "південно-західною частиною території СРСР". Гуру підкреслював: історія — це не лише фізичне, а насамперед інтелектуальне й духовне боріння і співробітництво народів. У такій історії (а її ще не написали) українці посідають провідне місце.

Це один із найзагадковіших народів. Світ здивується, коли до кінця розшифрує українську ідею. Нестор-літописець великий тим, що показав: роси — не без роду й племені. Великим буде той, хто покаже справжнє місце української нації в колишній і майбутній історії людства — у справжній, тобто духовній, історії. Українці ще не уявляють свого історичного потенціалу. Скоро він їм відкриється у всій своїй величі. Чи зможуть вони реалізувати його? — запитання, що стосується всього слов'янського світу.

Так говорив Гуру [Гуру (санскр.) — Учитель] — колишній тибетський лама, "двічі народжений", полонений радянськими військами 1945 року разом із китайським імператором Пу І. Пройшов колимські табори. Тепер я розумію, що він був найвидатнішим слов'янознавцем. Але тоді майже все, що я почув від нього, викликало в мені протест. Яка там "українська ідея"? Я знав три братніх народи, які на чолі із "старшим братом" будували одну державу. Про який розпад СРСР могла бути мова в 1972 році? А Гуру називав навіть дату розпаду і посилався... на Біблію. Я, вихованець Московського університету, член КПРС з 1960 року, член бюро райкому КПРС (Новосибірське академмістечко), вчений секретар Президії Сибірського відділення АН СРСР з гуманітарних наук, був, звичайно, матеріалістом марксистського напряму. А він мені розповідав про зірку Полин, яка впаде на Київ, про Михайла Міченого, про четвертий Місяць, що програмує наше життя, про незалежну Україну. Втім термін "Україна" він вживав нечасто — говорив про Русь Київську чи про Аратту, або Оратанію[Аратта — від санскритського "араті", шо означає "борець", "орач". Під таким ім'ям арії створили державу на землях України, яка називалася також Оратанією, Оріяною, Рама-Вартою, Пелазгіею], — найдавніші назви України. Він вважав, що нашу країну позбавили свого імені.

Я по матері — українець і родом з України, а він мене немов дражнив: "Так не самі ви себе назвали, так вас назвали поляки. Ви, українці, — арії, сини Адиті і Вайя (Сонця і Степового вітру). Ваша батьківщина — велика Аратта, Оратанія, один з духовних центрів підмісячного світу. Потім по праву стала Руссю Київською".

Любив він мене вразити й різними фактами, про які я тоді й уяви не мав. Лукаво поглядаючи на мене, він, наприклад, запитував:

— Чи знаєте ви, Юрію Михайловичу, що ваш кумир К. Маркс був членом сатанинської секти, а Женні, його дружина, в цій секті слугувала "вівтарем"? А чи відомо вам, що ховали вашого великого Маркса лише шість чоловік, включаючи Ф. Енгельса і двох гробарів? Нікому він не потрібен був. А знаєте, що свій класовий підхід до людей Маркс висунув тому, що з презирством і ненавистю ставився до багатьох народів, особливо до єврейського (хоча сам був єврей) та "південноруського", тобто українського? У праці "Російська позика" він писав: "Завдяки тому, що євреї зміцніли, життя на Землі стало більш небезпечним, і це змушує нас викривати їх цілі, щоб їхній сморід розбудив робітників усього світу до боротьби".

На думку Маркса, слов'яни — це "етнічне сміття". У спогадах про 1848 рік (які в СРСР не публікувалися) він пише про "слов'янську чернь", маючи на увазі "південноруський" етнос, тобто ваш, Юрію Михайловичу, народ. Цьому "відпрацьованому етнічному матеріалу (українцям — Ю. К.)... долею визначено потонути у бурі революцій" — такий був "вирок" класика марксизму.

— Як ви вважаєте, — продовжував Гуру, — кого більше на світі — росіян чи вас, українців? — І сам відповідав:

— За часів О. Пушкіна і навіть Т. Шевченка українців було більше, ніж росіян. Лише в XX столітті чисельність цих націй зрівнялася. Тепер на Землі росіян більше, але не набагато.

Нерідко робив "філологічну розминку". Наприклад:

— Юрію Михайловичу, як українською мовою буде "площа"?

— Майдан.

— А санскритською?

— Також майдан.

— А "крестьянин"? Теж слово санскритське — "крішті" — землероб.

І раптом:

— А чи знаєте, що цар гунів Аттила народився у поселенні, яке згодом назвали Києвом, і був одружений із сестрою легендарного Кия, який вважається засновником вашої столиці? Кий був полководцем у царя Аттили.

Я впевнився: Гуру був знавцем Біблії, причому знав ще й апокрифи.

— Святе Письмо, — говорив він, — дає змогу зрозуміти, що кожний народ, у т. ч. й український, — це живий організм, який має свій зародковий (сакральний) елемент: Раса, нація не падають з неба у готовому вигляді, а колись з когось починаються і мають свою долю. 1 це початок не лише генетичний, а й духовний. Треба лише розшифрувати тексти. Відкрийте, приміром, главу 10 Буття. Читайте...

— Сини Ноя: Сим, Хам, Яфет, — читав я. — Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас...

— Бачите, — перебив мене Гуру, — в Ноя, який врятувався після Потопу, було три сини, один із них Яфет. У Яфета теж були сини, від них пішли яфетичні (білошкірі) народи. Всього 14 синів, але в Біблії йдеться лише про сімох. Названі саме родоначальники народів, які прийшли в Середземномор'я, у Францію й Англію, — кімри й кельти (Ноїв онук Гомер), скіфа і сармати (Магог, Мадай), іонійці, які прийшли в Грецію (Яван)... А от Тувал (Фувал), Мешех і Тирас — пізніші слов янські народи: українці (Тувал) і росіяни (Мешех). Тирас, Мешех і Тувал — молодші сини Яфета... Тирас — це давня назва Дністра. Між Дніпром і Дністром зародилося слов'янство. А Тувал — інакше, Тубал, тиверійці. Так почали називати за ім'ям римського імператора Тиберія вихідців із Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Ці вихідці — галілеяни (одноплемінники Христа) пішли до Дніпра, а звідти — до Карпат і, змішавшись із полянами, заснували Галичину. Ну, а роль Галичини у формуванні української нації важко переоцінити.

— А якщо більш ретельно глянути на проблему, — вів далі Гуру, — то можна помітити, що імена синів біблійного Яфета відбивають історично послідовні назви Праукраїни і України з початку її арієзації і до сьогодення. Першими дали їй назву кіммерійці — Кіммерія (чи Гомерія). Друга назва Праукраїни — Скіфія (від Магога, тобто скіфа). Третя — Сарматія (від Мадая, тобто Мідії, звідки прийшли сармати). Потім Україну називали Пелазгія, чи Лебедія (пелазг від санскр. — лебідь). Ця назва відповідає четвертому сину Яфета — Явану (явани — давні греки, які походять від пелазгів з Подніпров'я). Нарешті — Тиверія (відповідає Тувалу, чи Тубалу), далі — Московія (Мешех), яка підкорила Україну, і зараз — Тирас (Фірас) — слов'янська земля, духовним центром якої повинна стати Україна. Все це — історичні назви вашої країни. Підводячи біблійну основу під проблематику походження України, ми бачимо глибинне коріння вашого народу, — так закінчив Гуру.

Отже, було чому дивуватись. І я почав записувати.

Єдиним читачем моїх нотаток на той час був Лев Миколайович Гумільов, мене звела з ним доля у 1975 році. Тепер, після смерті, він визнаний великим істориком і етнологом, а тоді його не публікували. Ми обмінялися рукописами. Я прочитав його працю "Хун-ну" і ще одну про монголів. Л. Гумільов попросив познайомити його з Гуру. Він не раз літав до нього в Улан-Уде, запрошував його до себе в Ленінград. А ви думаєте, звідки в його книгах трапляються факти з інтимного життя китайських, тибетських, індійських царів? Я впевнений, езотеричний бік книг Гумільова багато в чому пов'язаний з моїм Гуру. Лев Миколайович, на відміну від мене, одразу ж належно оцінив розповіді колишнього лами. І мені багато на що розкрив очі, хоча повністю я не пристав на його концепцію слов'янської історії.

Про те, що почув від Гуру, у 1980 році я розповів Вікторові Михайловичу Глушкову (в останні три роки його життя я тісно з ним співробітничав). Коли сказав йому, що в Біблії немало місць, присвячених українському й російському народам, він не повірив.

— Більше того, — наполягав я, — про нас там мовиться більше, ніж про будь-який інший народ, виключаючи, звичайно, євреїв. Три назви стосуються українців і дві — росіян. Назви ці логічно пов'язані і не суперечать одна одній. Так, Тирас — перше біблійне ім'я слов'ян, що населяли райони Дністра, Рош (руси) — назва того ж народу, яка виникла через 500 років, а Тувал — це вже, власне, українці, на відміну від московитів, що фігурують у Біблії під ім'ям Мешех.

В. Глушков брав у мене Біблію на кілька днів і, як видно, сам переглядав певні сторінки.

Дуже зацікавила його моя розповідь про "сітку Індри". Особливо той факт, що в тілі людини може створюватись "точкова температура" в кілька тисяч градусів. З допомогою Віктора Михайловича я почав готувати машинний експеримент, метою якого було підтвердити чи спростувати можливість одержання деяких арійських знань в земних умовах.

У серпні 1981 року В. М. Глушков, на жаль, тяжко захворів. Зрідка відвідуючи Інститут, він радив мені систематизувати зібрані записи й обіцяв допомогти опублікувати їх через Комітет держбезпеки для "обмеженого кола читачів".

— У системі КДБ є відповідні інституції, — загадково сказав Віктор Михайлович під час останньої нашої зустрічі. У січні 1982 року він помер.

Багато з того, що я почув уперше від Гуру, потрапило мені на очі лише в 90-х роках, коли стало можливим вільно працювати з раніше недоступними документами і літературними джерелами.

Ерудованість Гуру, його фахова підготовка, спосіб життя переконували мене в серйозності того, що він мені розповів. Виявляється, в арійській ідеї немає нічого расистського, людиноненависницького! Навпаки, в ній — добро, любов, світло, благородство, все, що так потрібно сучасному людству. Арій — кожний, хто прагне до Істини, Світла, бореться за щастя людства, веде його дорогою прогресу. Це гітлерівці спаплюжили цю велику, сонячну ідею.

Бесіди з Гуру переповнювали мою душу почуттям гордості за те, що ми, українці, — не якесь там перекотиполе без свого коріння і свого минулого, а народ, у якого є своя історія, своя земля і своє небо. Зроблені записи, що виносяться на читацький загал, я не називаю науковою працею. Адже, як говорив поет: Лишь историку дано Лгать документально.

Далеко не все, про що йдеться в записах, можна підтвердити посиланнями на артефакти і документи. Це швидше белетристика, заснована на оповідях і переказах, про достовірність якої нехай судить читач. Гуру вчив мене: хочеш мати успіх — напиши так, щоб усі інші писання здалися мертвими, як сухе листя. Розумію, далеко мені до цього. Але все ж гадаю, що непідробна правда і значущість написаного привернуть увагу читачів. Адже йдеться про Україну, причому в такому аспекті, у якому ще, здається, ніхто про неї не говорив.

Правильне розуміння арійської проблеми в останні роки набуває великого значення, особливо для нас, українців. У Росії відроджуються і набирають сили так звані лівоарійські концепції, створено декілька партій націонал-соціалістичної орієнтації, які дивляться на Украшу як на "блудну вівцю". Взяти хоча б кредо "Партії арійської єдності", викладене у праці "Русь ведическая в прошлом и будущем: Евангелие от ариев". Книга написана академіком В. В. Даниловим [Данилов В. Русь ведическая в прошлом и будущем: Евангелие от ариев.—М., 1996. — С. 2-3]— співробітником відділу теоретичних досліджень Російської академії наук. Керівник цього відділу професор Е. І. Андріяшин так відгукується на згаданий твір: "Книга академіка В. В. Данилова знаменує собою початок якісно нового етапу розвитку сучасної прикладної політології". А ось думка льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу В. В. Аксьонова: "Ця книга... дає прекрасну і закінчену модель суспільства майбутнього".

До чого ж закликає автор публікації? До створення Слов'янсько-Тюркської арійської імперії (цілком зрозуміло, що з центром у Москві), де повинен діяти Уряд Арійської Єдності. Така імперія покликана покласти край експансії "сатанинського збориська, яке називає себе "іудеями" (пригадаємо Гітлера і його холокост). Далі. Кожен керівник — великий і малий — цієї імперії повинен виховувати в себе риси "істинного арійця" (знов спадають на думку заклики Птлера, Геббельса, Гіммлера). і нарешті, потрібно перейти від наукового і національного соціалізму до ведичного. Ось ця "Ведично-соціалістична арійська імперія" з центром у Москві і пануватнме у всьому слов янському світі [Данилов В. Русь ведическая в прошлом и будущем.: Евангелие от ариев. — М., 1996.— С. 105-116].

Таким чином, був колись "Мешех царський" — царська Росія, яка підкорила собі майже весь слов'янський світ. Вона знищена революцією. З'явився "Мешех більшовицький", який, по суті, відновив Російську імперію під назвою СРСР і знову став панувати над слов'янами. Тепер, закликає російський академік, потрібно створити "Мешеха арійського'' з такими ж функціями і в таких же загальнослов'янських межах...

" Ні, кажемо ми, цього не хочуть слов'янські народи, і це суперечить біблійним пророцтвам. "Ланцюг" синів Яфета закінчується не Мешехом (це минулий етап слов'янської історії), а Тирасом — вільною сім'єю слов'янських народів без усяких гегемоній. Те, до чого закликав у свій час Т. Шевченко.

Чи потрібні тут ще якісь коментарі? Думаю, читач добре відчуває весь лиховісний підтекст "лівоарійських інтелектуальних пасажів. І тому авторські дослідження, роздуми в цьому напрямі будуть цілком доречними.

Перш ніж розпочати нашу розмову зроблю ще одне коротке застереження. Справа в тому, що гіперборейці ("люди крайньої півночі"), які одержали назву арії, поділяються на дві гілки: лівих і правих. Вони виконували протилежні історичні функції. Перші — руйнівну, негативну, темну. Другі — творчу, позитивну, світлу, сонячну.

Арії лівої руки (арес — "благородні'', "вищі") вважали себе особливими людьми, такими собі "оберменшами", покликаними встановлювати владу над іншими, розпоряджатися їх долею, їх життям. В історії до лівоарійського табору належали шумерські племена, царські скіфи, готи, тевтонці, ну і, звичайно, фашисти XX століття.

Арії правої руки (або ще "орії" від слова "орати") були націлені на позитив, на творення духовності, творення нових знань, нових виробничих технологій. Саме вони дали людству землеробську технологію, навчили вирощувати хлібні злаки, зокрема, тверду пшеницю, створили плуг, борону, вперше запрягли в них коней. Правоарійський рух уособлюють трипільці, слов'яни, руси-українці. Отже, ми — далекі нащадки тих самих оріїв ("орачів"), які створили державу Аратту-Оріяну, дали світові хліборобську технологію, заклали інтелектуальні, духовні підвалини нової післяпотопної цивілізації.

Черговий україномовний варіант книги доповнений цілою низкою нових фактів і матеріалів, які дедалі більше переконують у правильності мого підходу до висвітлення арійської проблеми взагалі і прадавньої історії України, зокрема. Сподіваюсь, що й читачів проймуть ідеї автора і вони стануть найактивнішими прибічниками його позиції.

Велика арійська ідея — у глибинах душі українців. Вони її розуміють і сприймають усім серцем, душею, тому що ця світла, сонячна, гуманна ідея була і залишається провідною зорею нашого народу.

Потрібно, зрештою, подолати вбогу і дивну парадигму, котра не охоплює нашу історію далі VIII століття. Найнеобхідніше сьогодні — вселити в український народ впевненість у тому, що він є не етнічною масою, а таки народом зі своєю великою історією і великим майбутнім, запрограмованим у його багатющій історичній пам яті.

 

 

КОЛИМСЬКИЙ ВТІКАЧ

 

... Замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї.

Біблія

 

МІЙ ДЯДЬКО

 

Он уважать себя заставил И лучше выдумать не мог. А. Пушкин

 

В'язень сталінських таборів Коваль Микола Опанасович — це мій дядько. У громадянську війну — боєц Першої Кінної Служив сумлінно. Навіть фотографувався із самим Будьонним. Після поранення 1921 року був прийнятий до партії і направлений вчитися до Кам'янець-Подільської радпартшколи. Далі його кинули, як тоді казали, "на культурний фронт" — на боротьбу з попівщиною, неписьменністю та "українським буржуазним націоналізмом". Скільки книг попсували, скільки ікон — і яких ікон!.. На Грушевського здійняли руку, готувалися на самого Шевченка здійняти. І я з ними... материнську мову став забувати", — розповідав згодом.

У масовому розгромі української інтелігенції, що розпочався в 30-ті роки, він, проте, участі не брав. На той час здобув спеціальність селекціонера-генетика (тоді генетику ще не вважали за "буржуазну") й готувався вступити до аспірантури біологічного факультету Харківського університету. Але його раптом направили до ВУАМЛІНу (Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів), потім — на курси підготовки запасу комполітскладу армії. Справи тоді швидко творилися. У квітні 1937 року моєму дядькові присвоїли звання старшого політрука, про генетику наказали забути, обмундирували належно й призначили до Полтавського військово-політичного училища викладачем ленінізму.  В липні того ж року виключили з партії, в серпні заарештували як пособника троцькістів та українського буржуазного націоналіста (під час обшуку знайшли книжку Остапа Вишні "Вишневі усмішки").

П'ятирічний (невеликий як на ті часи) строк одбував на Колимі. Тут пройшов через різні табори, зокрема через копальню Штурмову, де з кожного десятка прибулих в'язнів за рік од холоду й голоду вмирало дев'ять, а також відому Серпантинку, де за таку провину, як недовиконання норми виробітку або заперечення охоронцю з будь-якого питання, в'язнів за наказом начальника табору зразу розстрілювали або просто виводили роздягнених на подвір я й заморожували (на день 5—10 чоловік). Дядько вижив. Одбувши подвійний строк (збільшення його без суду було звичайною справою), він повернувся до сім'ї і жив у Полтаві. Помер 1970 року.

Багато тих, хто повернувся з таборів, були, як відомо, надламані. В дядька злам був якийсь дивний — він став "українським націоналістом':

— Але ж не можна так, — казав я йому, — "Україна над усе!" Україна — південно-західний край Росії...

— Сам ти південно-західний! — бурчав він і додавав загадково: — Колима мені розкрила очі на нашу Украшу.

— Просто боюся за Миколу, — казала тітка, його дружина, — адже часи не так уже й змінилися: можуть забрати. Нещодавно почав одному приятелеві доводити, що час розпустити Радянський Союз. А коли той навів слова, начебто сказані Шевченком: "Ми, українці, народ нікчемний, другорядний", то вигнав його з хати.

У когось він купив Біблію дореволюційного видання. Читав пророцтво Даниїла про те, як знагла розсипався величезний бовван на глиняних ногах, і казав, що це стосується нашого Союзу.

Загалом бачились ми не часто. Жив я в Хабаровську, потім у Новосибірську й не міг часто приїжджати до Полтави. Пам'ятаю, як дядько перед смертю, коли ми з тіткою привезли його з лікарні (помирав він від раку, і його, безнадійного, виписали додому), читав у напівзабутті:

 

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки?

Відтак вручив мені рукопис у пожовтілій папці: — Прочитай... Зрозумієш, чого я кличу тебе в Україну. Була в мене в житті людина... З Тибету. Ми його Китайцем прозивали. Цілісінькі ночі з ним гомоніли. Він — тибетець, знав нашу Україну краще за нас обох. Шкода, не все записав...

 

"ЗАПИСКИ В'ЯЗНЯ КОВАЛЯ"

 

После захоронений могилы маскировать пнями...

Из распоряжения начальника Тасканского лагеря треста "Колымзолото"

 

Такий був заголовок машинописного тексту. В ньому йшла мова про останні роки ув'язнення, коли дядько, "пізнавши пекла усі муки", працював селекціонером на дослідній станції, що постачала керівництву колимських таборів карликові огірки й зелену цибулю.

Тут були ті самі рабська праця й тюремні звичаї, але в'язням жилося незрівнянно краще, ніж на Золотій копальні. А головне — робота за фахом. Дядько пише: "Я потрапив до якогось неймовірного, райського, світу. Навіть хліба в їдальні, краяного на столах, можна було їсти досхочу".

Далі в "Записках" ішлося про "відомих і визначних людей", з котрими його зводила доля на етапах і у в'язницях. Зокрема, згадувалися Люся Джапарідзе, дочка одного з 26-ти бакинських комісарів, яка, не витримавши знущань начальства і кримінальниць жіночого табору, двічі намагалася накласти на себе руки; дружина розстріляного секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарева, в котрої слідчі під час допитів вирвали соски грудей. Йшлося про зустріч з поетом Йосипом Мандельштамом у таборі під Владивостоком, перед тим як дядька в трюмі пароплава "Джурма" відправили до бухти Нагаєво (під Магаданом). "Але найпам'ятніша зустріч сталася в листопаді 1946 року з людиною без імені, на прізвисько "Китаєць". Тут і зав'язка всієї нашої оповіді.

"Одного разу наприкінці листопада, — пише дядько, — іду до їдальні снідати. А тому, що серед працівників теплиць переважали жінки, то і їдальня була в жіночому бараці, відгородженому від чоловічої зони високим парканом, і нас, чоловіків, туди водили. Пройшов до жіночої зони і бачу: біля дверей їдальні, під ліхтарем, на мерзлій землі, лежить чоловік, вбраний, як і більшість в'язнів, у якесь лахміття. Ноги й руки зв'язані, голова обмотана мішковиною. З'ясувалося: то чукча Ельген, відомий в окрузі мисливець, упіймав у тайзі втікача. Тепер він пив чай в нашій їдальні, перед тим як піти до табірного керівництва із здобиччю, щоб одержати за неї винагороду.

Річ у тім, що на Колимі було розповсюджено спеціальний наказ, точніше, заклик до туземного населення переймати в тайзі "білолицих утікачів", убивати їх і приносити до контори найближчого табору відрізані вуха й ніс. За це належала винагорода: борошно, крупа, спирт, сірники.

— Проте в цього, — розповідав Ельген, — нема вух, нема носа: все відморозив... Як тут бути? Самого на нарти взяв.

То він ще живий! — вигукнув я.

Живий, — погодився Ельген.

— Чого ж ти його на подвір'ї тримаєш?"

До спорожнілої їдальні затягли мертве, здавалося, тіло, розв'язали пасок, зняли мішковину. Дядько пише: "На цю людину жалко було дивитися. Голова скидалася на череп у клаптях почорнілої шкіри. А коли зняли діряву взуванку, розмотали ганчір я, побачили почорнілі ступні. Хто він, звідки, годі було зрозуміти. Наше керівництво його не впізнало, й неясно було, що з ним робити".

Дядько як спеціаліст дослідної станції мав окрему комірчину, де в ящиках вирощував розсаду й тут-таки спав. Чукча уступив йому здобич за 2 коробки сірників і жменю дрібних цибулин-сіянок. При цьому шкодував, що привіз людину, а не вуха. Адже з ними простіше — показуй і отримуй спирт.

Коротше, напівживу людину, котру назвали Китайцем, з дозволу керівництва до "з'ясування обставин" дядько помстив у себе в комірчині, а згодом виклопотав йому дозвіл влаштуватися тепличним (не без ризику для себе відрекомендував його як умільця вирощувати черемшу). Таке ставлення до Китайця пояснювалося в тим, що той, на подив усіх, вільно розмовляв українською. Мало того, без кінця цитував Шевченкового "Кобзаря". А невдовзі нове відкриття — Китаєць виявив неабиякі знання з історії України.

То був засланець, який працював на розташованій поблизу Тасканській електростанції. У недавньому минулому — чернець одного з тибетських монастирів. 1945 року опинився в Харбіні, де намагався врятувати стародавні тибетські рукописи. Та був схоплений радянськими солдатами, які громили Квантунську армію, і разом із рукописами привезений в Улан-Уде, а звідти засланий до Колими.

Дядько, хоча й прожив поруч з ним два роки, не запам'ятав його національності — родом той був із внутрішніх районів Тибету. Звали його Самден, прізвисько — Китаєць. Виявилося, що він не тікав з колимського табору — куди можна втекти? — а просто пішов з барака в тайгове рідколісся, аби замерзнути.

Перед тим його нарядили вивозити трупи з табору в "Долину смерті" — так називалась лощовина, де скидали мерців. І обов'язково треба було вивантажуваним трупам робити "контрольні уколи" — пробивати ломом грудні клітки. Це на випадок, щоб не залишити в "Долині смерті" живого. Самден не міг цього витримати й вирішив загинути.

І подався світ за очі,  майже замерз, лежачи в засніжених чагарях. Але тут нагодився мисливець Ельген, котрий і доправив його до дослідної станції.

Про все це я дізнався із "Записок в'язня Коваля", як і про те, що Китаєць виявився фахівцем у царині україністики. Зізнатися, я и слова такого — "україністика" — не чув. І багато з того, що повідав Самден моєму дядькові про Україну, здалося мені вигадкою. Я прочитав рукопис і замкнув його у шафі.

 

 

ЗУСТРІЧ ВІЧ-НА-ВІЧ

 

Какое счастье быть этим народом Припонтиды [Припонтида — землі навколо Чорного моря], который идет по коре планеты, насыщая ее сознанием духа. Тибетская рукопись "Чжуд-ши" XIII столетия

 

А далі було так. Я працював ученим секретарем з гуманітарних наук Сибірського відділення АН СРСР. 1971 року академік Г. Марчук (мій керівник) доручив мені очолити комісію з перевірки Бурятської філії Академії, й ми вилетіли до Улан-Уде.

Комісія більше пиячила, ніж "перевіряла". Часи були застійні і, як мовилось, запійні. Я майже не брав участі в бенкетах не тому, що був кращим від інших: у довіреній мені установі я знайшов... скарб.

В Інституті суспільних наук Бурятської філії мені показали стародавні тибетські рукописи — тисячі фоліантів! І було їм півтори-дві тисячі років. Змісту цих фоліантів ніхто не знав (прочитати вдалося лише кілька з них). Але за ілюстраціями здогадувались, що давні тексти присвячені в основному медицині, всесвітній історії й... Україні, точніше, Північному Причорномор'ю. Написані вони були ведичним санскритом; траплялись і давньотибетською. Що найцікавіше — серед них виявились тексти найдавнішою мовою світу "сенсарі" ("мова Богів"), як і знаменитий манускрипт "Дзен" — попередник ведійської літератури.

Дорогоцінні рукописи нікому було читати і перекладати — бракувало знавців давньотибетської і санскритської мов. Голландці навіть пропонували відрядити своїх фахівців для цього (річ у тім, що такі рукописи є лише в Амстердамі — їх привезли голландські місіонери років 300 тому, — у нас в Улан-Уде й у самому Тибеті).

— У Голландії в рукописах знаходять велику користь для науки, а в СРСР — ні, тому що не можемо прочитати. І ми, наче собака на сіні, самі не використовуємо й інших не до пускаємо, — пояснив мені вчений секретар Бурятської філії, мій приятель, нині академік РАН Олександр Бадмайович Соктоєв.

— Де ж вихід?

— Вихід знаходимо. По всій Бурятії зібрали з десяток колишніх лам, які повернулися з колимських.таборів. Ці старі ще не забули давню мову, якою колись молилися у своїх дацанах. Ми їх зарахували на посади "менеесів" (молодші наукові співробітники — Ю. К.), і вони перекладають. Але повільно — помруть, не встигнувши й десятої частини прочитати. Марчук і Лаврентьев обіцяли допомогти, створити курси санскриту...

— Але звідки вони тут? Як сюди потрапили? — запитав я і в мить збагнув: Боже мій! Та це ж ті самі давньотибетські рукописи, вивезені нашими солдатами з Харбіна, так би мовити, врятовані шедеври... Вони лежали переді мною на грубо збитих соснових стелажах, як буханці хліба в булочній, — понад 20 тисяч томів східних ксилографів. Я брав у руки важкі — "цеглини" — купи пергаментних листків, обгорнутих шматками щільного китайського шовку синього, жовтого, зеленого кольорів. Виготовлені Бог знає коли (деякі — до нашої ери), вони зберегли свіжість барвистих ілюстрацій. Всі були зроблені за єдиним стандартом — 40 х 15 см. Деякі рукописи були обгорнені в нікчемні шматки бязі. Справа в тому, що наші хлопці в 45-му році, коли спаковували рукописи, використовували коштовний китайський шовк собі на онучі.

Я розгорнув фоліант півторатисячолітиьої давнини і побачив на одному з його листів... карту України. Навіть свої рідні річки Донець і Кальміус. Але поруч із Доном була якась інша велика річка...

— Це Волга. Вона колись теж впадала в Азовське море, — пояснив шляхетний, східного типу старий, який був тут. — А це Ольвія, Херсонес, Гелон, Київ... П'яте століття...

— Київ? Який Київ?

— Той самий... На стрімких берегах Борисфена. Стольний град великого Аттили — ватажка слов'ян. Тільки називався він Кі-юв — "Святе місце. П'яте століття, — повторив старий.

— А чому Київ позначений християнським хрестом? Адже карта п'ятого століття...

— Над Києвом уже були хрести, — почув відповідь. — А перший — це ви маєте знати — поставив у Києві апостол Ісуса Христа Андрій у 55-му році, тобто понад 1920 років тому.

Соромно зізнатися, проте я тоді й цього не знав. А розумів ще менше. З четвертого класу мені було відомо, що Аттила — жорстокий цар кровожерливих гунів. А тут: "ватажок слов'ян". Знав також, що Київ заснований 862 року князем Києм, що християнство в Київській Русі ввів Володимир у X столітті. А тут: хрести над Києвом у V столітті...

Я почав заперечувати:

— Але ж відомо, що Київ заснований трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом і названий на честь старшого брата.

— Це правильно. Хоча Рим був раніше од Ромула, як казали латиняни, — була відповідь старого бурята.

Увечері я розповів Соктоєву про свого дядька, його "Записки" і про Самдена — бідолашного Китайця з колимського табору.

— Одного з перекладачів дійсно звуть Самден, — сказав Соктоєв, — він давав нам пояснення в тибетському сховищі.

— А він був у колимських таборах?

— Вони всі звідти.

Вранці ми поспішили до Інституту суспільних наук, у кімнату перекладачів. Старі буряти вишикувались переді мною. Я збентежився.

— Вони так звикли зустрічати начальство на Колимі, — пояснив Соктоєв.

На запитання: "Де Самден?" відповіли: його стіл не тут, а в сховищі рукописів, між стелажами. Ми пішли до нього.

Так відбулася дивовижна зустріч, завдяки якій я знайшов свого Гуру.

Того ж вечора я гостював у Самдена — адже був племінником того, хто врятував йому життя. 68-річний господар зовсім не схожий на китайця. Матова шкіра, світлий, не косоокий. Колись спотворене колимським морозом обличчя не втратило шляхетності, незважаючи на немовби обкусані ніс і вуха.

Пригадую, я запитав:

— Чи правда, що основу ваших досліджень становлять сигнали Космічного Розуму?

— Сигнали з неба — велика допомога для нас. Але, бачу, ви вважаєте це нісенітницею.

— Вважаю.

Та й як я міг вірити в космічний розум і його сигнали? Я, вихованець Московського університету, котрий вивчив усього Маркса і Леніна, повторював як заклинання вінець Ленінського творіння "Про войовничий матеріалізм", ніколи не тримав у руках Біблії, працював завідувачем кафедрою політичної економії, був постійним членом ідеологічних комісій, парткомів, райкомів? Абсолютно нічого не чув ні про йогів, ні про теософію, та й з історії України знав більше вигадок, аніж правди.

— Ой, Юрію Михайловичу, в тайниках тибетських мандир, у печерах Гімалаїв зберігаються й не такі послання, і не лише тексти, що розкривають таємницю людського буття, а й... таке, про що ви, західні люди, навіть подумати не здатні. Великим махатмам зовсім не важко довести езотеричну сутність буття землян, їх вселенське походження та існування космічного контролю над ними. Варто лише розкрити тайники для загального огляду. Але рано, ще не настав час.

— І доля України визначена у ваших текстах? — іронічно запитав я.

— І про Україну, точніше, про Північну Припонтиду сказано чимало. В езотеричній системі Україна — один із трьох центрів "світу четвертого Місяця". Одна з трьох пуповин Землі поряд з Лхасою та Єрусалимом — це ваш Київ. Мовою дзіан (прадавня мова, попередниця ведичного санскриту, яким спочатку користувались архаїчні арії) "Лха" і "Кі" — синоніми, що означають "духовну нитку, "невидимий зв'язок.

Звідси Лха-са і Ки-їв (точніше Кі-юв) одне й те саме: "місце духовного зв'язку", "пуповина". Те ж означає і Кі-ото (духовна столиця Японії), а також кіот (церковна приналежність). Ось чому дніпровські кручі перебували у центрі нашої уваги. А втім, все це одразу не збагнути, потрібні пояснення.

 

ТИБЕТ І УКРАЇНА

 

Тибет — страна горная и изолированная, но изолированная довольно относительно.

Л. Гумилев

 

КИМ БУВ ГУРУ

 

Привет Искателям! Привет Носителям Небесной Истины! — Привет Востока! Духовный гимн восточных ариев

 

Ким був Гуру? Якою мірою авторитетні його оповідання на теми духовної історії людства і України?

Про себе він казав так:

— Ім'я Самден у мене світське, а духовне ім'я, під яким знали мене в Гімалаях, — Джичу Пунг ("Потік Щастя"). Проте в колимських таборах прижилося ім'я Самден, так і в паспорті. Майже всі мої предки були ченцями-жовтошапковими, служителями головних монастирів Лхаси і Шихадзе. В нашому роду був п ятий далай-лама, а це в Тибеті багато значить: ми входили до касти непотоплюваних". Він же направляв своїх родичів до Халхи для заснування ламаїстських монастирів і шкіл хувараків у монгольських князівствах. Тому кількох моїх попередників шанують як святих у дацанах Монголії і тут, у Бурятії.

Втім рід наш невеликий, бо багато хто був ченцем і не міг мати дружини.

1911 року після пильної перевірки мене, восьмирічного хлопчика, визнали як двічі народженого". Це означало, що на мене чекає дуже суворе виховання, безліч жорстких перевірок на витривалість й духовну рівновагу, витримавши які, я відразу потрапляв до вищих верств духовної еліти всього Тибетського нагір'я. Батько негайно помістив мене до закритого монастиря Тра Йєрпе. Я назавжди розпрощався з домівкою (iз монастирів до світського життя не поверталися) і з дитинством (я ставав на шлях духовного подвижництва). Років через три став служителем високого рангу ламаїстської секти Бон-по й, забігаючи наперед, скажу: мерзів у сатанізмі, бо то чорна, неправедна секта. Але мій інтелект працював. Черв'як, що закрався у душу підлітка, робив своє...

Високогірний монастир Тра Йєрпе — місце мого проживання — другий за значенням езотеричний (окультний) центр шамбалістів. Першим був і залишається храм, розташований неподалік Лхаси, — називати його не буду, на те є причини. Палац далайлами й храм Потала я не згадую, бо це екзотеричні (відкриті) центри, й не лише духовні, а й адміністративні. Щоправда, в Поталі є таємні підземні сховища й храмові лабіринти. 1933 року в Тра Йєрпе побувала місія німецьких фашистів, після чого він став Меккою членів гіммлерівського товариства "Аненербе"["Спадщина предків" (нім.)]. Гітлерівських емісарів у Тибеті побувало чимало, й рвалися вони передусім до головного храму й навіть до самої Шамбали. Хоча вони й привозили пожертви, далі Тра Йєрпе їх не пускали. Чекали на самих Гітлера й Гіммлера — можливо, їх пустили б. Проте вони так і не встигли "відвідати'' центри, що підживлювали магію Третього рейху.

— Але чому б вам не назвати цей таємний головний храм Шамбали?

— Не можу, Юрію Михайловичу, — в нас є свої клятви. Називатиму його умовно Гомпа [Гомпа — оселя лам]. Так от, 1943 року високопоставлені посли Гітлера особливо наполягали на перепустці до Гомпи (самої Шамбали). Однак отримали ухильну відповідь... Не дочекавшись прийому в Гомпі, вони загітували (точніше, підкупили) кількох лам, нахапали в ламаїстських монастирях послушників, з-поміж котрих не було ані одного Осяяного, і повезли їх в Берлін. Там вони і загинули в підвалах рейхсканцелярії в травні 1945 року — їхні слабкі медіумічні здібності не могли врятувати кривавий режим.

І ваш Сталін 1942 року намагався використати силу Шамбали в боротьбі проти Гітлера. Для цього відшукали в колимських таборах і показали Берії 16 лам — колишніх служителів бурятських і монгольських дацанів, а також осіб з оточення славнозвісного в дореволюційній Росії Бадмаєва. Але вони були неспроможні встановити потрібний зв язок, їх розстріляли.

Мою "жовтошапкову" віру остаточно зламали події, пов'язані із сім'єю Реріхів, котра 1926 року йшла до Шамбали. Тибет — це холодильник Азії, а Шамбала знаходиться край льодовиків. Реріхи мало не замерзли, а завинили в цьому лами Тра Йєрпе... і я.

Було розіграно дивовижну містифікацію... Реріхи, судячи із записів художника та його дружини Олени, вмерли з думкою, що побували в Шамбалі. Проте вони там не були, їх, як у вас кажуть, обдурили. И послання махатм [Повністю послання в нас не друкувалося. Окремі його частини публікувалися у журн. "Международная жизнь" за 1966 рік], яке вони вручили Реріху. а той — наркомові Чичеріну, насправді фальшивка. Готували його наші лами за моєї участі. Я ще повернуся до цього сатанинського маніфесту, що виправдовував знищення релігії в СРСР і закликав викорчовувати духовну міць слов'янської України — висадити в повітря Печерську, Михайлівську [Михайлівський Золотоверхий монастир знищено 1932 року], Почаївську обителі. Але факт залишається фактом: послання підштовхнуло більшовицьке керівництво до знищення храмів і духівництва.

Я вирішив тоді або накласти на себе руки, або порвати із сектою Бон-по та ламаїстами.

Рік Огненного Зайця (1927) обернувся для мене зовнішньою катастрофою і внутрішнім воскресінням. Мене перевели на посаду све-даме (у перекладі — "господар у власному домі) до високогірного монастиря Самден — ось звідки моє друге ім'я. Це не те, що ігумен, і навіть не посада, а "друга людина в монастирі, як у вас комісар. Я призначив польоти в горах на зміях. Це такі ігри, досить небезпечні. Хоча я й був у ранзі лами, але мені виповнилось лише 24 роки, тому сам полюбляв ширяти над прірвою, вчепившись за хрестовину своєрідного планера. Цього разу порив вітру перевернув мого планера, і я полетів у міжгір'я.

У ламаїстів, сказати б, вельми легке ставлення до смерті близьких. Померлих не ховають, як у вас, а просто викидають на поживу грифам і шакалам. Не дуже мене й шукали. Вирішили — загинув. Перегодом, щоправда, влаштували повну похоронну відправу, бо я був ієрарх секти у званні лами. Але я впав на порослий кущами косогір і якимось чудом залишився живий. Мене підібрали й виходили ченці ворожого нам за духом мітраїстського монастиря Ас'я-Риші ("Пошук Сонця"). До Самдена я більше не повернувся. А тут зустрів свого Гуру, здолав душевну кризу, знайшов вірну релігію, смисл життя і згодом здобув повагу й авторитет.

Треба знати, що в Тибеті крім ламаїстського буддизму сповідують старішу релігію, принесену з півночі аріями. Це світла релігія арійського бога Мітри, підтримувана духовним центром Агарті — антиподом Шамбали. Інтелектуальна база її віровчення й зосереджена в обителі Ас'я-Риші, де я зцілився фізично й духовно.

 

ВІДДІЛ УКРАЇНІСТИКИ У ТИБЕТСЬКОМУ МОНАСТИРІ

 

„.Європейський народ, забутий в історії...

В. Січинський

 

— У горах Тибету ламаїстські монастирі звуться гомпами (обителі лам), а мітраїстські — матхами (обителі мудреців). Матхи — стародавні елітні монастирі Тибету (а саме такий Ас'я-Риші) — є нерідко великими науковими центрами. Ас'я-Риші, якщо вжити вашу термінологію, був та й нині, видно, залишається центром слов'янознавства, зокрема україністики.

— Це у Тибеті?! — не витримав я. — Навіть у нас в Союзі нема центру слов'янознавства. Слово "україністика" я вперше чую, хоча й виріс в Україні. Навіщо це все?

— Тому, що слов'янство — рушій духовної історії людства. Це арії сьогодні. А українська нація — форпост слов'янського світу. Матхи, звичайно, — не ваші інститути. І відділи у нас називаються дхарма-сангха, тобто "спеціалізовані общини". Я очолював дхарма-сангху Припонтиди. Мені підпорядковувались три "просвітлених мудреці", виховані ще моїм попередником махатмою Пур-а-Манусом, п'ять ману ("мислителів") і два десятки помічників та учнів (на зразок ваших аспірантів). Був ще картрі — подібно до вашого ученого секретаря-організатора. Ми знали українську, російську, болгарську мови, звичайно, ведичний санскрит. Це входило до кваліфікаційного мінімуму. Ми були урдхварети — ті, що спрямовують чоловічу силу в розум. Наші бібліотеки й архів збиралися протягом кількох століть. Але головною базою була дхармагола ("комора"), де працювали також екстрасенри-індуктори, здатні концентрувати й передавати інформацію паранормальними методами. Взагалі це братство, хоча принципів саматви (рівності) ми не дотримувались, тому що наука елітарна. Різне було житло (у мене, наприклад, окреме, з маленьким приміщенням для слуги), у молодшого персоналу — гуртожиток. Різні у нас були чуби (кожухи) і чавдари (покривала), навіть столи різні. Так має бути. Наукове братство від елітної структури не потерпає. Важливо — хто в еліті, чи справжні вчені, чи так собі...

Методи дослідження такі, як і у вас, та не тільки. Обов'язковими, наприклад, були паломництво в Київ, відвідини Печерського, Михайлівського монастирів, а також Почаївської лаври.

Місце України в "драмі світового духу" багато в чому визначається її геополітичним положенням, а останнє значною мірою залежить від геофізичної неординарності вашого регіону і навіть його унікальності.

Нові погляди на зв'язки "планетарних сил" з етногенезом свідчать про те, що Північне Причорномор'я знаходиться у центрі європейського трикутника" з найкращими геофізичними умовами для розвитку біологічного життя і людської цивілізації..

Індійські йоги давно виявили присутність особливо чистих полів високих енергій в районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Київський вчений О. Братко-Кутинський пише: "Саме "святість" Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не "вигідне місце на торговому шляху з варяг у греки, як дехто вважає, забезпечила йому роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привела сюди апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської лаври і до інших київських святинь ішли каятись аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни.

Та це ще не все. А українські чорноземи, рівних яким немає у світі! Подніпров'я і Подністров'я — єдині у світі місця, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів.

Український чорнозем, — писав великий ґрунтознавець В. Докучаев, — результат надзвичайно вдалого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних умов" і ніде на земній планеті навіть за мільйони років не може виникнути "... такого благодатного ґрунту, який становить корінне, ні з чим не порівнюване багатство" [Докучаев В. В. Російський чорнозем. — Київ-Харків, 1952.—С 416]. Це тільки вважається, що Україна — прохідний двір людства. Таке її геополітичне місцезнаходження. Каспійські ворота — гирло потужних етнічних потоків з глибин Азії, що просувалися через Північне Причорномор'я до Західної Європи. І це правильно, але лише з одного боку. Скіфи, сармати, алани, болгари, готи, гуни, хозари, печеніги, авари, половці, татаро-монголи — тільки частина пришельців, відомій історії. До них колись пройшли через степи України войовничі племена кельтів, галлів, франків, германців, англосаксів чи їх предків. А греки, римляни, візантійці, нормани! Скільки поселень вони залишали на всьому північному узбережжі Понту!

Усі ці народи не просто йшли: одні з них жили на українській землі, поливали її потом і кров'ю, накопичуючи и залишаючи на ній знання, культурні та духовні цінності. Інші — в основному руйнували...

У цьому надзвичайно багатому, історично насиченому середовищі, у цьому величезному етнічному котлі і "варилися" життєстійкі племена слов'ян, які утворили згодом потужний суперетнос, що вільно розкинувся на безкраїх просторах Східної Європи, захопивши й Північну Азію, усім єством спрямований у майбутнє. Перефразовуючи геніального М. Гоголя, дозволю собі заявити: і, дивлячись скоса, відходять набік і дають йому — слов'янському суперетносу — дорогу інші народи та держави. І зауважте, бере він в основному не силою зброї (хоча за себе постояти може), не технікою й технологією, навіть не інтелектом як таким (тут слов'яни, скоріше, учні англійців, французів та німців), а якоюсь внутрішньою духовною силою, розумом серця.

У тибетському монастирі Ас'я-Риші ми зібрали неспростовні дані, що свідчать про виключний інтерес німців, французів, японців до слов'янської раси, особливо до російської й української душі. У Німеччині з часів Бісмарка створювалися наукові інститути й відділи з вивчення психології слов'ян, російської душі, історії України тощо. В основу було покладено арійську ідею про жіночу природу слов'ян. Ідея правильна, але не в тому розумінні. Жіночність — не обов'язково піддатливість; вона може породити стійкість сталі. Німці не враховували також нездоланної впертості українців. На базі вивчення російсько-української душі створювалися, наприклад, такі інструкції фашистських ідеологів німецьким військам, що вдерлися на території Росії й України:

"Не розмовляйте, а дійте. Росіянина ("росіянами" називали українців — Ю. К.) вам ніколи не переговорити. Говорити він може краще за вас, тому що він природжений діалектик. Росіянину імпонує тільки дія, тому що він за своєю натурою жіночний і сентиментальний. "Наша країна велика і багата, а порядку в ній нема, приходьте і володарюйте над нами". Ці слова з'явилися вже в Київській Русі, коли росіяни кликали вас — норманів— наводити у них лад. Ця настанова проходить червоною ниткою через yсі періоди: Київської Русі, Української і Російської держав. Панування монголів, поляків, литовців, самодержавство царів і панування німців аж до Леніна, євреїв і Сталіна залишили глибокий слід у російсько-українсько-білоруській душі. Вони завжди хочуть бути жінкою, якою оволодівають, масою, якою керують. Так вони сприймуть і прихід тевтонів — німців із їх нордичним чоловічим началом, тому що цей прихід відповідає їх бажанням: "приходьте і пануйте над нами".

Не будьте м'якими і сентиментальними. Слов'янин буде щасливим, якщо німець з ним поплаче, проте після цього слов янин зневажатиме вас.

Росіяни, українці, білоруси більш жіночні, ніж європейці, і в чоловічому нордично-арійському вони хочуть знайти дефект. Тримайтеся подалі від них. Вони не німці, а слов'яни. Слов'янин (від slave)  — раб. Не пийте з росіянами і українцями горілки, не злягайтесь з їхніми жінками.

Росіянин, українець, білорус бачить у тевтонському apії-німці високу істоту, Росія — країна хабарів і доносів. Століттями росіяни терплять злиденність, голод, їх шлунки розтягуються, не вносьте змін у спосіб життя росіян. Диктуйте їм свою волю [З інструкції № 4 від 1 червня 1941 року, підписаної фашистським бонзою, статс-секретарем Імперського міністерства харчування Г. Бакке].

От які висновки робили "високоінтелектуальні" німці з примітивного розуміння жіночого начала слов'янської раси. А раса справді загадкова, яка не раз дивувала світ і своїм розумом, і своєю мужністю. Російський письменник М. Лєсков, який навчався і багато років прожив у Києві, писав: "Якщо на Святій Русі людина почне дивуватись, то вона остовпіє, та так, аж до смерті, стовпом і простоїть.

Потрапили нам до рук і дані японських психологів, які вивчали в 20—30-х роках "розумову силу" українців та росіян. Вони такі: інтелект українців і росіян у 1,5 рази перевищує середній інтелект японців, китайців і німців, але цим народам заважає їхня розрізненість; якщо поліпшити виховання українців та росіян, зміцнити їхні внутрішньонаціональні зв'язки, вони пануватимуть над іншими народами.

І ця молода, загадкова, високоінтелектуальна, життєстійка при всій своїй м'якості, доброті, "жіночності" слов'янська раса вийшла з невеликого географічного району Середнього Подніпров'я, в центрі якого — матір слов'янських міст Київ. Тут, у Середньому Подніпров'ї, ще до нашої ери розвивалася висока для тих часів скіфо-сколотська землеробська культура. Сколоти (їх предків Геродот називав борисфенітами) й створили первісне ядро слов'янства. Моя б воля, я поставив би десь на високій горі, на правому березі Дніпра біля Києва, величезний обеліск — знак народження суперетносу, покликаного очолити всю справу порятунку нашого гріховного світу, що потонув у крові.

Проте справа не лише в скіфах-сколотах, які на початку нашої ери поділилися на полян, древлян, кривичів та інші гілки слов'ян, що поступово заповнили простори до Вісли, Дунаю на заході і до Волги на сході. Потрібно враховувати ще духовний потенціал антів — прямих нащадків аріїв, про загадкову історію яких я поки не говоритиму. Анти створили духовне "ядро" слов'янської душі. Слов'яни увібрали також усі основні й найкращі риси скіфів-сколотів, котрі прийшли з антами. Йдеться, головним чином, про інтелектуально-духовну спадщину аріїв, яка передалася мешканцям Припонтиди. З усіх слов янських народів український етнос за своїм духовним геномом ближче за всіх стоїть до стародавніх шляхетних антів, які жили в Північній Припонтиді за часів скіфів, готів, гунів і які були цементуючим осередком слов’янського політичного конгломерату на чолі з Аттилою.

Етноси, як роди людські. Буває, що рід вимирає. І раптом знаходиться серед покоління якийсь один чоловік, котрий дає новий потужний паросток, і згасаючий рід відроджується, але вже на новій генетичній базі. Він нібито такий, як усі (і прізвище таке ж), але в той же час інший — нова генерація. Таким вузловим моментом у житті української нації (русичів) виявився біблійний Тувал — плем'я тиверців (нащадків галілеян, котрі прийшли до Дніпра у І ст. н. е. із Галілеї — батьківщини Ісуса Христа). Вони і влили живу кров, а найголовніше — живий дух у згасаюче, пошматоване кочовиками тіло біблійного Тираса — слов'янського племені, яке проживало між Дніпром та Дністром.

Тувал (тиверці) — це гілка Тираса, продовження його життя. Тисячу років жили тиверці у Придністров'ї і Подніпров'ї (їх духовний вплив поширювався на землі всього Понту), чекаючи свого "зоряного часу". Цей час наступив після страшного татаро-монгольського нашестя, що знищило Київську Русь, перетворивши її столицю і весь південь Русі на пустелю. Це потрібно усвідомити: наступив кінець південно-руського суперетносу. Усе живе, духовне, інтелектуальне, цивілізоване, що накопичувалось у Понті віками, або загинуло, або спрямувалося на захід (Галич!) і на північ (Москва!). Тут і постала на весь зріст Тиверія — Галичина. Галицька Русь дала нову потужну генерацію південноруського народу. Не було б Галичини — не було б зараз і мови про Україну; перервалася б всесвітньо-історична місія русичів — носіїв та подвижників арійської ідеї.

Отже, вивчайте Біблію.

На моє переконання, Біблія — велика програма людства, у якій в спресованому вигляді (схоже до спіралі ДНК у чоловічій клітині) міститься інформація, що дає змогу зрозуміти розвиток подій у яфетичному світі.

— Там і про Україну є інформація?

— Звичайно. Загалом найбільше у Біблії йдеться про єврейський народ і про росів. Символи, якими зашифрована Русь-Україна ("Рош", "Тувал", "Тубал", "Мешех"), вживаються в Біблії по кілька разів: у книгах Буття, Параліпоменон, Єзекіїля[Див.: Бут. X. 2,23; І. Пар. І. 5,17; Єз. ХХХVIIІ. 2; ХХХIХ. 1]. Слід наголосити, що вживаються вони в описаннях поворотних моментів людської історії.

Проте, якщо взяти до уваги, що в Біблії досить часто йде мова про скіфів-сколотів, Тарсена (Фарсіса), про північні країни і при цьому мається на увазі Русь-Україна (слов'янство), то можна зробити висновок, що про вас у Старому Завіті говориться практично в кожній його книзі. Додамо до цього Євангелія, соборні послання святих Іоанна і Петра, послання апостола Павла галатам (рідним братам галичан). Нарешті варто звернути увагу на Апокаліпсис, де йдеться про заснування семи християнських церков, і всі вони знаходяться на сході, тобто в понтійському регіоні.

Однак, головне не кількість згадувань, а якість: як говориться про вас у Біблії, у якому розумінні, у якому контексті? І виявляється, що про Праукраїну мова йде як про "ключовий" суперетнос, етапи формування якого символізують ступені розвитку всієї яфетичної раси (європейської цивілізації). Адже "сини" і "внуки" Яфета так чи інакше походять із Понту, на півночі якого під впливом гіперборейців виник перший центр формування білої раси.

Не можу не процитувати євангельські слова апостола Петра до захожан, розпорошених у Понті, Галатії, Каппадокії: "Ви — вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого. Колись "ненарод", а тепер народ Божий, колись "непомилувані", а тепер ви помилувані"[Петр. II. 9-10]. В них досить виразно і ємко окреслено історичну роль, вселенську місію Русі-Українн, її справжню велич. А ви, народ Божий, чомусь мовчите про це, тихо погоджуєтеся із нав'язаною вам концепцією "неісторичної нації. Хоча настав час рішуче долати традиційно прозахідні установки, які домінують серед переважної більшості європейських етнологів і богословів.

Між іншим, увесь "секрет" і смисл Біблії — в гранично простій, "безхитрісній" формі подання матеріалу. Пророкам, які донесли до нас Слово Боже, було не до ребусів і кросвордів — вони дали нам в основному трагічні письмена, "накреслені кров'ю і сльозами". "Плач Ієремії" — так називається одна із книг Біблії, хоча така назва підійшла б для більшості з них.

Біблійна простота — простота справжнього шедевру величезної інформаційної насиченості. У даному випадку "спрощення" — це не що інше, як змістовне й формальне кодування інформації, інакше кажучи, компактна упаковка знань за всіма правилами когнітології [Когнітологія—наука про механізми (алгоритми) функціонування інтелекту] й інформатики. В наш час серйозних зрушень в галузі подання знань (інформації), створення мов високого рівня, алгоритмів і програм Книга Книг людства відкривається нам з нового боку — як вельми складна й досконала метапрограма.

Тому ще раз звертаюся до вас, Юрію Михайловичу, і ваших співвітчизників. Дорогі нащадки великого Трипілля, славної Аратти, благочестивої Київської Русі, доблесних січовиків, високо тримайте Біблію — Книгу Книг. У ній йдеться про вас, і ви повинні пишатися цим. Потрібно, щоб полум'я цього світильника духу і розуму розгорялося більше і більше. Виносьте цей ліхтар на багатолюдні майдани, на широкі вулиці і в найглухші закутки. Хай знає і бачить світ!

 

СТВОРЕННЯ СВІТУ

 

І бачив я Небо нове і Землю нову...

Біблія