Правовий статус та функції постійних представництв держав при ММУО

Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

 Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

 Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

 Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

 Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

 Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

 а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

 б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

 в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

 г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

 ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

 д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

 є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

 У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

 а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

 б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

 в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

 Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

 Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).

 Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

 Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

 Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

 

 Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

 1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

 2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

 У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

 Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

 У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

 113. правовий аналіз Статуту Міжнародної організації праці (1919) та Філадельфійської Декларації стосовно цілей та завдань Міжнародної організації праці (1944)

Відповідно до статей 3 та 4 Статуту МОП кожна держава-член Організації Об'єднаних Націй може бути членом Міжнародної Організації Праці. Для цього необхідно лише оповістити Генерального директора Міжнародного бюро праці про прийняття зобов'язань, що випливають із статуту.

 Відповідно до пункту 1 статті 3 Статуту кожна країна в МОП представлена чотирма делегатами: два делегати від уряду, один — від підприємців і один — від трудящих. Кожний з чотирьох делегатів має право голосувати індивідуально по кожному питанню, що розглядається Міжнародною Організацією Праці.

 Мета і завдання Міжнародної Організації Праці викладені в преамбулі до Статуту організації та в Декларації, що прийнята на 26 сесії Генеральної конференції МОП в Філадельфії 10 травня 1944 року. В Декларації проголошені основні принципи, на яких повинна базуватись діяльність організації.

 Міжнародна Організація Праці складається з трьох основних органів. Вищим, органом організації є Генеральна конференція або Міжнародна конференція праці. Головним змістом роботи конференції є розробка і прийняття Конвенцій і Рекомендацій по праці.

 Виконавчим органом Міжнародної Організації Праці є Адміністративна Рада. До її складу входять 56 членів: 28 представляють уряди, 14 — представники підприємців і 14 — представники трудящих. Із 28 представників урядів 10 призначаються урядами найбільш важливих в промисловому відношенні країн. До їх числа входять Бразилія, Індія, КНР, США, ФРН, Франція, Росія, Японія.

 Постійним секретаріатом Міжнародної Організації Праці є Міжнародне бюро праці на чолі з Генеральним директором, який призначається Адміністративною Радою. Генеральний директор, в свою чергу, призначає персонал секретаріату з осіб різних національностей, громадян різних держав.

 Крім основних органів в склад Міжнародної Організації Праці входить ряд постійних і тимчасових комітетів і комісій. До них відносяться, наприклад, промислові комітети, що створені для вивчення умов праці в різних галузях промисловості, комітет по свободі об'єднань, комітет експертів по застосуванню конвенцій і рекомендацій, кореспондентські комітети та інші.

 Самою важливою стороною діяльності Міжнародної Організації Праці є розробка і прийняття Конвенцій і Рекомендацій. Саме можливість відкритого висування і обговорення вимог по створенню міжнародних правових актів, а потім і створення норм, котрі в якійсь мірі можуть послужити покращенню умов праці, умов життя працюючих, притягує до участі в МОП представників трудящих усіх країн. Ці Конвенції і Рекомендації про працю є тими основними формами, -за допомогою яких Міжнародна Організація Праці здійснює міжнародне правове регулювання праці.

 Мета Конвенції — створити для держави, що її ратифікувала, зобов'язання по внесенню певних змін в національне законодавство про працю. Статут Міжнародної Організації Праці передбачає, шо після прийняття конвенції «а) конвенція надсилається всім членам організації для ратифікації; б) кожний член організації зобов'язується протягом року після закриття конференції... представити конвенцію на розгляд влади або влад, в компетенцію яких входить це питання, для оформлення ЇЇ як закону або для вжиття заходів іншого порядку... Якщо член організації одержав згоду компетентної влади або влад, він повідомляє про ратифікацію конвенції, що відбулася, Генерального директора, і вживає такі заходи, які будуть необхідні для ефективного застосування положень даної конвенції» (пункт 5 статті 19 Статуту МОП).

Відповідно до Філадельфійської декларації основною метою діяльності МОП є встановлення загального та міцного миру на основі соціальної справедливості і забезпечення економічної та соціальної стабільності у світі. У Статуті та названій Декларації визначено конкретні завдання, спрямовані на досягнення цілей, зазначених у їх преамбулі, сформульовано програми дій.

 Філадельфійська декларація підтвердила основні принципи, на яких засновується Організація, значно розширила її мандат, наділивши її повноваженнями у питаннях, що виходять за рамки умов праці і стосуються набагато ширшої сфери умов життя. Спочатку мандат МОП обмежувався поліпшенням умов праці. МОП не одержала ніяких повноважень в економічній сфері, хоча питання, перераховані у преамбулі і Трудовій хартії, пов'язані з економічними аспектами, далеко виходять за більш вузьку сферу дії трудового законодавства1. Вже в перше десятиріччя існування МОП виявилось, що одного трудового законодавства не вистачає, щоб подолати соціальні втрати, викликані масовим безробіттям, бідністю. Філадельфійською декларацією підкреслено роль економічної та соціальної політики, а також трудового законодавства у досягненні соціальних цілей, передбачених нею. Останні є досить широкими. Окрім традиційних цілей, що стосуються трудових норм, вони включають: зайнятість і підвищення рівня життя; розширення соціального забезпечення для гарантування базового доходу усім, хто потребує такого захисту і всебічного медичного обслуговування; забезпечення необхідного харчування, житла і умов для відпочинку і культурного розвитку; забезпечення рівних можливостей для отримання освіти і професії; захист дітей і материнства.

 Прийняття Філадельфійської декларації було обумовлено спробою МОП адаптуватися до нового світового порядку та особливо визначити свою роль у новій системі міжнародних організацій, яка формувалась на той час. Необхідно було розширити і конкретизувати цілі і завдання МОП у відповідь на «гру сліпих ринкових сил», розширити сферу діяльності організації у зв'язку з ширшим підходом до вирішення соціальних проблем

121. правовий аналіз Загальної декларації прав людини (1948) перший міжнар.-правовий документ, що проголосив осн. права та свободи людини. Прийнята ГА ООН 10.ХІІ 1948. Складається з преамбули і 30 статей. Декларацію ратифікувала більшість держав світу, в т. ч. Україна.

Принциповою засадою 3. д. п. л. 1948 є рівність правового статусу людей. Усі люди, зазначається у ст. 1 Декларації, народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Наділені розумом і совістю, вони повинні діяти один щодо одного в дусі братерства. Це положення конкретизоване у ст. 2, яка проголошує рівність прав і свобод людей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, політ, або ін. переконань, нац. чи соціального походження, майнового чи ін. стану, а також політ., правового або міжнар. статусу країни чи території, до якої людина належить. У Декларації особливо виділяється право людини на життя, свободу та особисту недоторканність (ст. 3). За цим правом ніхто не повинен зазнавати тортур або нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання (ст. 5). Окр. положення Декларації визначають права людини у її взаєминах із суд. владою. Це, зокрема, право на рівний захист законом і поновлення у правах у разі їх порушення. Кожна людина, обвинувачувана у скоєнні злочину, вважається невинною доти, доки її вина не буде встановлена в закон, порядку шляхом прилюдного суд. розгляду (ст. 9—11). У Декларації зазначається також, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в особисте і сімейне життя, а також безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, честь і репутацію (ст. 12). Кожна людина має право вільно пересуватися та обирати місце проживання у межах тієї чи ін. д-ви. Вона має також право покидати будь-яку країну, в т. ч. свою, і повертатися (ст. 13).

Ст. 15 проголошує право кожної людини на громадянство, зазначаючи при цьому, що жодна людина не може бути безпідставно позбавлена громадянства або права змінити своє громадянство. До політ, прав належить також право людини на свободу переконань і вільне їх виявлення (ст. 19); на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20); на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників (ст. 21). Декларація містить такі соціальні права, як право на соціальне забезпечення (ст. 22); на працю і вільний вибір роботи (ст. 23); на відпочинок і дозвілля (ст. 24); на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я і добробуту; на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості тощо (ст. 25); на освіту, вільну участь у культур, житті сусп-ва, користування благами наук, прогресу (ст. 26—27).

Док-т проголошує принцип гарантованості передбачених ним прав. Однією з таких гарантій є право людини на соціальний і міжнар. правопорядок, за якого відповідні права та свободи можуть бути повністю здійснені. Поряд з правами та свободами 3. д. п. л. 1948 передбачає також обов'язки людини перед сусп-вом. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод ін. людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, сусп. порядку і заг. добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29).