double arrow

Лекція 6. Методика викладання української мови у вищій школі в системі інших сучасних мовознавчих наук.


Матеріали лекцій  

Лекція 5. Методи наукового дослідження в методиці викладання української мови.

Багато думок, викладених у працях лінгводидактів, забутих і напівзабутих, рекомендацій, порад, відкриття вчених, творчих учителів, освітянських діячів, актуальні і для сьогодення. Висловлене стосується будь-якої науки і методики навчання української мови зокрема.

Історія становлення і розвитку методики української мови на сьогодні не розроблена. Немає монографічних праць, у яких ця проблема знайшла б своє розв'язання. Не можемо похвалитися й великою кількістю джерел, що нам могли б прислужитися. Окремі методичні ідеї, судження, знахідки вкраплювалися в часописах старих видань, у статтях, букварях, підручниках з мови, у невеличких посібниках, що залишилися нам у спадок.

Одним із питань, що досі майже зовсім не вивчене і перебуває поза увагою науковців, є періодизація розвитку методики навчання мови. Ще зовсім недавно педагоги, методисти і лінгвісти (І.К. Білодід, М.О. Григор'єв, М.С. Гриценко, М.А. Жовтобрюх, В.І. Масальський, Б.Н. Мітюров, А.А. Москаленко, П.П. Плющ, П.Д. Тимошенко та ін.) розв'язували цю проблему з ідеологічних позицій: усе визначалося і групувалося в найелементарніший і зручний спосіб - за століттями, а згодом припасовувалося до періодизації історії комуністичної партії України. Це породжувало відповідні розбіжності у знехтуваних фактах і подробицях, з чого випливали й неминучі суперечності. Лише в 2002 р. вийшла друком стаття О.В. Сухомлинської, в якій на основі нових підходів обґрунтовано теоретико-методологічні засади періодизації розвитку педагогічної думки в Україні (розвиток освіти в історичному вимірі, культурологічний підхід, типи світоглядних позицій).




Для розробки запропонованої на сторінках курсової періодизації нам прислужилися міркування, викладені у відомих у науковому світі працях О.М. Біляєва, О.О. Любара, В.І. Масальського, О.Я. Савченко, М.Г. Стельмаховича, О.В. Сухомлинської, Д.Т. Федоренка, що, одначе, зробило обґрутованішим бачення власної концепції.

Безпосередньо історія розвитку методики навчання української мови як науки, її здобутки найповніше висвітлюються у статтях О. Біляєва. [3] Різні аспекти історії української педагогіки, що певною мірою стосуються нашої проблеми, досліджують Т. Завгородня, М. Козій, О. Савченко, І. Юрас та ін.; питання теорії та історії дидактики - А. Алексюк, Б. Бабанський, Г. Ващенко, Н. Вендровська, Д. Кравчук, В. Онищук, М. Павлій, В. Помагайба, О. Савченко, С. Чавдаров. Розвиток школи, освіти і педагогічної думки в Україні розкривають дослідження М. Гриценка, М. Грищенка, М. Євтуха, І. Пухи, О. Любара, Є. Мединського, Б. Мітюрова, В. Помагайби, О. Савченко, М. Стельмаховича, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, Д. Федоренка, С. Чавдарова, М. Ярмаченка.



У працях, що вийшли в останні десятиріччя, інтерес науковців викликають теоретичні засади навчання і виховання в педагогічній спадщині А. Волошина, О. Курило, Т. Лубенця, В. Сухомлинського, С. Чавдарова, Я. Чепіги, П. Юркевича (З. Бакум, Т. Беднаржова, Н. Безлюдна, В. Василенко, М. Вегеш, Н. Глібчук, М. Євтух, В. Кемінь, М. Кляп, Л. Мамчур, Л. Ніколенко, В. Німчук, М. Туряниця, Ю. Шерех та ін.).

Зазначимо, що дослідження проблеми навчання української мови охоплювало за хронологією межі радянського періоду, починаючи зазвичай з 20-х рр. Виняток становить хіба що стаття Є.М. Дмитровського (1968р.), в якій уперше в межах публікації подано в часовому вимірі загальну характеристику теорії і практики навчання мови, починаючи з другої половини XVI ст.

Актуальність проблеми зумовлена потребою створення науково обґрунтованої концепції розвитку методики навчання української мови у вищій школі, об'єктивного вивчення наукового доробку видатних педагогів минулого і сучасного у зв'язку з реформаційними процесами в освіті; аналізу, систематизації й узагальнення педагогічних джерел становлення, формування і розвитку методики української мови для подальшого творчого використання накопиченого позитивного досвіду; закономірностями розвитку теорії навчання як цілісного процесу, спрямованого на вдосконалення шкільної практики, професійної майстерності вчителя; недостатнім рівнем її розробленості.



Лекція 6. Методика викладання української мови у вищій школі в системі інших сучасних мовознавчих наук.

Навчальна дисципліна «Методика викладання української мови у вищій школі» входить до циклу професійно орієнтовних.

Студенти знайомляться із теоретичними, методичними та методологічними основами дидактики викладання мовознавчих дисциплін. Належна увага приділяється аналізу навчальних і робочих програм, підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Оскільки саме на лекціях, практичних заняттях студенти набувають декларативних знань про загальноприйняті теоретичні положення мовознавчих дисциплін у вищій школі та про нові дискусійні ідеї вітчизняних і зарубіжних мовознавців, а також процедурних знань про технологію мовної освіти студентів, то значна увага приділяється таким питанням, як структура лекції з мовознавчих дисциплін, планування й методика проведення практичних занять у вищій школі, оцінювання студентської успішності.

Системою методичної освіти майбутніх викладачів мовознавчих дисциплін вищої школи передбачаються організаційні форми навчання: лекції (вступна: ознайомча, настановча, інструктивна; інформаційна (тематична): методологічна, загально предметна, лекція теоретичного конструювання, лекція - конкретизації, лекція - інтеграція, узагальнююча; підсумкова лекція; оглядово повторювальна, консультативна); нетрадиційні лекції (багатоцільова, проблемна, лекція із заздалегідь запланованими помилками; лекція - візуалізація; лекція із застосуванням техніки зворотнього зв'язку (інтерактивна лекція); лекція - конференція тощо) та навчальні екскурсії, спрямовані на набуття студентами методичних знань; практичні та лабораторні заняття, навчальні конференції, педагогічна практика, спрямовані на оволодіння методичними уміннями та навичками; випускна кваліфікаційна робота, педагогічна практика, спрямовані на контроль методичних знань і вмінь студентів.

Лекційний курс передбачає висвітлення основних питань методики викладання української мови у вищій школі та є науково-теоретичною базою, що забезпечує усвідомлене засвоєння прикладних питань лінгводидактики у вищій школі. Лекція є процесом, під час якого у студентів формуються знання, забезпечуються мотиваційний компонент і загально орієнтований етап оволодіння науковими знаннями. Окрім того лекції розкривають перед студентами найважливіші проблеми методики та тим самим стимулюють їх науково-дослідну роботу під час навчання у вищій школі.

Практичні заняття. Кожне практичне заняття спрямоване на формування професійних умінь і навичок, якими повинен володіти викладач-філолог. У підготовці до цих занять студентам пропонується: ознайомитися з планом заняття, усвідомлюючи суть кожного питання; перечитати текст лекції (-ій); опрацювати відповідний розділ вузівського підручника; дібрати рекомендовану літературу й опрацювати її, конспектуючи окремі джерела чи роблячи короткі записи; виконати практичні завдання; підготувати відповіді на контрольні запитання.

Формами проведення практичних занять передбачено: перевірку якості знань теоретичного матеріалу (усне опитування, письмове тестування, контрольні зрізи); рольові ігри; спостереження та аналіз занять й окремих фрагментів; конференції; дискусії; виправлення та класифікація помилок у письмових роботах студентів; розроблення планів-конспектів занять різних типів; добір наочності, дидактичного матеріалу; моделювання навчальної ситуації в аудиторії; захист залікових занять. Окрім того, на практичних заняттях відбувається обговорення наукових статей з теми, ознайомлення з навчальною практикою окремих викладачів, педагогічних колективів, досвід яких висвітлюється на сторінках фахових журналів.

Під час практичного заняття, індивідуальних консультацій зі студентами викладач використовує обговорення, дискусії, бесіди, «круглі столи», рольові ігри. Обговорення є дуже ефективною формою навчання, оскільки воно перетворює студентів на активних учасників навчального процесу. Але обговорення – це не просто момент цікавих бесід або можливість для студентів поговорити, а важливий інструмент навчання: отримання інформації, розв'язання суперечок, розвиток навчання, перевірка ідей тощо. Характер такого обговорення контролюється викладачем, який готовий втрутитися, щоб надати дискусії цілеспрямованості. Дискусію викладач організовує за допомогою методу Сократа: ставляться запитання, перевіряються відповіді, тим самим група спрямовується у заздалегідь визначеному напрямку.

Іншим видом роботи під час практичного заняття, індивідуальних консультацій зі студентами є бесіда, яка, як правило, пов'язана з концепцією заняття, і викладач виступає головним чином посередником і гідом у бесіді самих студентів. Викладач ставить студентам запитання, щоб стимулювати дебати. «Круглі столи» під час занять у вищих навчальних закладах відомі як публічні дискусії, ключовим фактором яких є вдало обрана тема. У процесі обговорення всім студентам надається можливість ставити запитання, відповідати на запитання співучасників дискусії, обмірковувати та занотовувати наведені аргументи, в кінці підвести підсумки. Які б теми не були обрано, студенти повинні написати дві роботи: одну до дискусії, а другу – після. Рольові ігри є спеціально розробленою та структурованою формою роботи групи. Вона передбачає виконання акторських ролей на базі вивченого матеріалу. Студенти мають відмовитися від звичайної ролі спостерігача і на певний час стати активними учасниками аналізованих подій чи ситуацій. До заняття студент має подати викладачеві письмовий нотаток щодо обраної ролі, викладач, повертаючи після перевірки, висловлює зауваження і поради стосовно того, що слід ще прочитати та підготувати. Після її завершення викладач може запропонувати письмову підсумкову роботу, яка допоможе студентам ще раз оцінити свої можливості.

Індивідуальна робота є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для як найповнішої реалізації творчих можливостей студентів через індивідуально спрямований розвиток здібностей, науково-дослідну роботу та творчу діяльність. Індивідуальні заняття проводяться під керівництвом викладача у поза аудиторний час за окремим графіком, складеним кафедрою з урахуванням потреб і можливостей студента. Індивідуальні заняття на старших курсах мають науково-дослідний характер і передбачають безпосередню участь студента у виконанні наукових досліджень та інших творчих завдань. З метою опанування курсу методики вивчення української мови у вищій школі використовуються такі види індивідуальних занять, як: консультація, індивідуальне завдання, індивідуальне навчально-дослідне завдання.

Консультація – один із видів навчальних занять, які проводяться з метою отримання студентом відповіді на окремі питання теоретичного або практичного характеру та для пояснення певних теоретичних положень або аспектів, їх практичного застосування.

Індивідуальне завдання – форма організації навчання, що має на меті поглиблення, узагальнення та закріплення знань, які студенти отримують в процесі навчання, а також застосування цих знань на практиці. Такі завдання студентами виконуються самостійно під керівництвом викладача. У випадку, коли завдання мають комплексний характер, до їх виконання можуть залучитися кілька студентів.

Ефективним видом індивідуальних робіт є підготовка реферату (захист реферату є складовою частиною заліку). Засвоєння методики викладання української мови у вищій школі потребує ознайомлення з науковою літературою і підготовки рефератів з тієї чи іншої теми курсу. Індивідуальне навчально-дослідне завдання є видом позааудиторної самостійної роботи студента, що використовується у процесі вивчення програмного матеріалу навчального курсу та завершується разом зі складання іспиту зі зазначеної дисципліни. Індивідуальне навчально-дослідне завдання – це завершена теоретична або практична робота у межах навчальної програми курсу, яка виконується на основі знань, умінь і навичок, одержаних у процесі лекційних, семінарських, практичних і лабораторних занять та самостійно вивченого матеріалу, охоплює декілька тем або зміст навчального курсу в цілому.

У курсах методики української мови в середній та вищій школах, виданих упродовж кількох останніх десятиліть, належність методики до науки трактується по-різному. Одні вчені вважають методику просто наукою, не конкретизуючи, якою саме, інші (а їх більшість) – педагогічною наукою. Зокрема С. Чавдаров, автор, по суті, першої вітчизняної методики (1937 р.), називав її «педагогічною дисципліною». У навчальному посібнику для студентів, виданому більш як двадцять років за редакцією С. Чавдарова і В. Масальського, про методику мови сказано ще ясніше: «це педагогічна наука». Так само педагогічною наукою вважає методику і Є. Дмитровський. Проте в навчальному посібнику І. Олійника та ін. методика української мови визначається просто «як наука». Слід погодитися з думкою деяких науковців, що методика мови є особлива наука, оскільки має свої мету, завдання, предмет, методи дослідження. Що ж до того, ніби методика мови – самостійна наука, варто зауважити: крім власних досліджень, методика спирається на здобутки теорії навчання (дидактика), теорії виховання та педагогічної психології.

Методика розвивалася і завжди мала на увазі колективне навчання, в умовах системи уроків. Але сьогодні варто враховувати мету індивідуального навчання (обдаровані діти), завдання домашнього, сімейного навчання, а також роль самонавчання і т.п. Методика з науки для вчителя все більше перетворюється в науку для учня: в усвідомленні ним змісту навчального предмета, його структури, способів презентації; в усвідомленні учнем власної пізнавальної діяльності, в умінні узагальнювати вивчене і моделювати його; в умінні застосовувати на практиці, в сфері власної діяльності, в самоконтролі і в самооцінці. Методика як наука відносно молода, їй два століття. Але практика навчання читанню, письму, мовленню достатньо довготривала, вона виникла разом з мовою, особливо її писемною формою.

Методика української мови – особлива та самостійна наука, тому що вона являє собою систему знань про певну сторону реальної дійсності, а саме про шляхи та умови методики викладання української мови. Дані методики мови як науки – це результат пізнання закономірностей, яким підпорядковується процес викладання української мови і які є наслідком теоретичних положень, сформульованих раніше на основі даних педагогіки, психології та лінгвістики, узагальненого педагогічного досвіду. Ці закономірності, як і окремі методичні рекомендації, не чиїсь і не будь-кого суб'єктивні висновки, а вони є тією основою суб'єктивного характеру, котра і робить методику наукою. Методика української мови, будучи педагогічною наукою (прикладною) розробляє теорію викладання української мови, тобто розкриває сутність процесу оволодіння українською мовою, з одного боку, а з іншого – опираючись на теорію, розв'язує практичні завдання навчання, виховання і розвитку учнів. А це складові частини педагогіки.

Вважаємо, стосовно до мови, яка вивчається в загальноосвітній школі, де шляхом систематичних вправ, формуються мовні та мовленнєві вміння й навички, некоректним уживати замість навчання термін викладання, що є на місті у вищій, а також у середній школі під час вивчення, образно кажучи, деяких «описових» предметів – літератури, історії тощо.

 







Сейчас читают про: