Лекція 7. Основні джерела розвитку методики викладання української мови у вищій школі

Висвітлення різних методичних аспектів розвитку й навчання української мови ґрунтується на попередніх досягненнях лінгводидактики (Л.В. Щерба, О.О. Потебня, Л.А. Булаховський, О.В. Текучов, Л.П. Федоренко, Т.О. Ладиженська, О.М. Бєляєв, В.І. Масальський, В.Я. Мельничайко, Н.А. Пашковська, Г.А. Іваницька та ін.), педагогіки (К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, С. Русова, Є.І. Тихєєва, М.Г. Стельмахович та ін.), психології (Л.С. Виготський, О.О. Леонтьєв, Г.С. Костюк, І.О. Синиця та ін.).

Основні тенденції, що визначають розвиток методики української мови за останні роки: підвищення науковості як у змісті навчального предмету, так і в психологічному, лінгвістичному обґрунтуванні методики. Наявність різних рівнів освіти, спрямованих на індивідуальні можливості та інтереси студентів. Допуск у вищій школі різних лінгвометодичних концепцій, відомий плюралізм програм (на словах), підручників, методів навчання при дотриманні державного освітнього стандарту. Спроби вибору вчителем програм, підручників і методики навчання. Загальна гуманітарна спрямованість розвитку школи, методики, гуманітарний підхід до дітей; відмова від певних текстів у підручниках з мови і читання, в дидактичних матеріалах. Високий естетичний рівень всіх занять з української мови, достатній рівень пізнавальних інтересів і мотивації вивчення; орієнтація на високі класичні зразки, на творчу діяльність учнів, на зв'язок уроків української мови з іншими предметами.

У процесі розробки державного стандарту з української мови бралося до уваги положення сучасної дидактики, що навчальний зміст будь-якого шкільного предмета не повинен бути скороченим і спрощеним віддзеркаленням курсу відповідної науки. Він має враховувати провідну мету її шкільного вивчення. Саме тому початковий курс української мови, на відміну від вузівського, маючи за мету не системну лінгвістичну освіту, а достатній мовленнєвий розвиток, складається з таких чотирьох змістових ліній:

комунікативної;

лінгвістичної;

культурознавчої;

діяльнісної.

Кожна з цих ліній має набути відповідного змістового наповнення і знайти своє місце, відображення практично на кожному уроці, що забезпечуватиме формування і становлення активно-мовної особистості.

Навчання повинно бути особистісно-зорієнтоване (на діагностичній основі) і орієнтоване на дитячу особистість, її розвиток - особисто-розвивальна її спрямованість.

Методика викладання української мови постійно розвивається. Її розвиток зумовлюється рядом джерел, серед яких найважливішими є: філософія, зокрема вчення про пізнання світу, розуміння суб'єктивно-об'єктивних відношень в цьому світі (навчальний процес будується на взаємодії об'єкта навчання - учня, і суб'єкта навчання - вчителя).

Науково-методичний апарат методики мови враховує філософське вчення про дві сторони пізнання - чуттєву і логічну. (Спостереження за мовними одиницями, застосування індукції, дедукції, аналізу, синтезу в освоєнні предмета науки).

Філософська теорія пізнання «від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики - таки є діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об'єктивної реальності» виступає в контексті філософських засад процесу оволодіння мовою. Мова служить засобом повідомлення: як провів канікули, що читав; засобом навчання (вчитель пояснює, чим відрізняється науково-пізнавальна стаття від оповідання, як пишуться ненаголошені голосні, чим відрізняється префікс від прийменника). Тобто учень іде від елементарної ситуативної практики використання мови до цілеспрямованого застосування її в різних умовах спілкування.

Передовий педагогічний досвід (С.П. Логачевська, С.П. Лисенкова), методична спадщина минулого (Ф.І. Буслаєв, К.Д. Ушинський, І.І. Срезневський), психології (конкретність мислення, нестійкість уваги, слабка пам'ять, емоційна вразливість, мотиваційні характеристики (навчальні, соціальні, індиферентні), дидактика (принципи - наукового, доступного, розвиваючого навчання, систематичності, послідовності, пізнавальної самостійності, наступності), психолінгвістика (мова як діяльність, розвиток мовлення - провідний принцип в навчанні тексту), педагогічний експеримент (констатуючий, формуючий, контрольний), зв'язок з мовознавством (дані науки фонетики і фонології, графіки та орфографії, орфоепії та лексикології, морфології і синтаксису становлять опору викладання рідної мови), літературознавство (враховується при вивченні змісту творів, їх художньої особливості й організації уроків читання) - це наукові основи, які дають підставу стверджувати, що методика української мови - не ізольована наука. У зв'язку з іншими науками вона будує свою теорію, функціонує, розвивається.

Про це свідчить принципи, часткові методи й прийоми методики викладання рідної мови. Це, насамперед, - принцип уваги до матерії мови, до мовних органів,

принцип розуміння мовних значень, (лексичних, граматичних, ролі морфем);

принцип оцінки виразності мовлення (ласкавість, ніжність, згрубілість);

принцип розвитку чуття мовлення (збагачення словника - сонечко моє - ти мене любиш (кохаєш)?

принцип координації усного і писемного мовлення (спочатку усне, а потім писемне мовлення) - я буду писала;

принцип пришвидшеного темпу навчання (чим раніше і краще засвоюють мову, тим успішніше будуть встигати з інших предметів);

принцип врахування екстралінгвістичних факторів (радіо, телебачення, міміка, рухи, жести).

У взаємодії з дидактичними принципами власне методичні принципи сприяють більш ефективному засвоєнню рідної мови.

Резюме: джерелами розвитку методики викладання мови виступають:

зв'язок з іншими науками: філософією, педагогікою, психологією, мовознавством, літературознавством;

шкільна практика;

апробація наукових досягнень;

адаптація історичної спадщини до сучасних умов.