Використання методів наукового дослідження на уроках української мови (дидактичні принципи і психологічні основи)

Навчання української мови здійснюється на основі дидактичних принципів, або положень, які зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів навчання, забезпечують належний рівень засвоєння змісту шкільного курсу мови і формування комунікативних умінь і навичок.

Принципи навчання мови -- це своєрідні правила навчальної діяльності вчителя, шляхи взаємодії вчителя і учнів, це вихідні положення, на яких ґрунтується зміст навчання, використання методів і прийомів, побудови системи вправ, підготовки і проведення уроків української мови. Дослідники розрізняють загально-дидактичні і специфічні принципи навчання. Обидві групи становлять дидактичну основу навчання української мови. Перший принцип стосується усіх навчальних предметів, але при вивченні мови має певну специфіку, зумовлену її змістом. Другий -- властивий лише мові, як навчальному предметові. До загальнодидактичних принципів відносять науковість, систематичність, наступність, перспективність, зв'язок теорії з практикою, наочність, свідомість, доступність викладу. На них ґрунтується методика викладання мови, яка забезпечує процес навчання і успішного засвоєння учнями навчального матеріалу та формування мовленнєвих умінь і навичок. Всі ці принципи виступають не ізольовано, а в органічному взаємозв'язку, доповнюючи і обумовлюючи один одного.

Принцип науковості стосовно методики української мови передбачає відповідність змісту шкільного курсу лінгвістичній науці, її фактам, поняттям, теорії, структурі.

Принцип систематичності і послідовності пов'язані з принципом науковості.

До специфічних (методичних) принципів можна віднести: взаємозв'язок у викладанні кількох мов; взаємозв'язок у вивчені різних розділів мовної парадигми; комунікативно-функціональне спрямування у вивченні мови, зв'язок мови з роботою з розвитку мовлення; вивчення морфології на синтаксичній основі; зв'язок навчання пунктуації і виразного читання, тощо.

Мовленнєва діяльність -- це сукупність психофізіологічних дій організму людини, які спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення або породження його в усній чи писемній формі. Мовленнєва діяльність зв'язана з психічною діяльністю людини, з розвитком її інтелекту й емоцій (почуттів).

Ще Л.В. Щерба виділив три аспекти мовних явищ і вказав на співвідношення їх один з одним: мова, мовленнєва діяльність, результат мовлення (твір мовлення). Всі ці три аспекти (поняття) взаємозв'язані і взаємозалежні, що свідчить про єдність мови і мовлення, точніше -- про суперечливу єдність мови і мовлення.

Під впливом ідей Л.В. Щерби у викладанні мови накреслилось три напрями:

1) оволодіння мовою, тобто системою мови, яка використовується як засіб спілкування;

2) опанування мовленнєвою діяльністю, тобто процесом спілкування, комунікації;

3) навчання продукту мовлення, тобто тексту, твору мовлення, думкам, що формулюються за допомогою засобів мови.

Оволодіння мовою -- це усвідомлення засобів мови для мовленнєвої діяльності, активне опанування фонетикою, лексикою, словотвором, морфологією, синтаксисом, стилістикою.

Опанування мовленнєвою діяльністю -- це оволодіння процесом спілкування, мовною комунікацією, що здійснюється за допомогою різних видів мовленнєвої діяльності (слухання, говоріння, читання, писання) і різних форм мовлення (діалога, монолога).

Психологія, спираючись на фізіологічне вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, сприяє глибшому усвідомленню психічних особливостей студентів, психологічних основ педагогічного процесу, психологічному обґрунтуванню методів навчання.

Психологія допомагає визначити для занять мови оптимальні шляхи розвитку пізнавальних здібностей у студентів. Наприклад, на заняттях з мови студенти працюють одночасно в трьох напрямах: аналізують граматичну форму, сприймають її з боку змісту, користуються тією самою мовою в своєму мовленні як засобом спілкування і засобом усвідомлення та розуміння вивчених правил. Зосередженням уваги на вивченому для того, щоб зрозуміти і запам'ятати його, створюються умови і для вдосконалення таких пізнавальних процесів, як пам'ять і мислення.

Внутрішнє мовлення -- це мовлення про себе; користуються внутрішнім мовленням у процесі мислення. Внутрішнє мовлення дозволяє мислити навіть тоді, коли людина нічого не вимовляє. Звичайно людина, перш ніж висловити думку, промовляє про себе те, що має сказати, тобто користується внутрішнім мовленням. Для внутрішнього мовлення характерна стислість, але при утрудненні в процесі мислення внутрішнє мовлення може одержувати більшу розгорнутість. Погано оформлені у внутрішньому мовленні думки неясно виражаються і в зовнішньому мовленні.

Рецептивне мовлення -- це та мовленнєва діяльність, яка характерна для того, хто слухає або читає (реципієнта), тобто сприймає й усвідомлює звукове мовлення (слухання) або сприймає й усвідомлює графічний текст (читання).

Продуктивне мовлення -- це та мовленнєва діяльність, що характерна для того, хто говорить або пише (продуцента), тобто для того, хто передає свої думки вголос за допомогою певних звукових знаків мови (говоріння) або за допомогою графічних знаків мови (писання). Отже, процес мовного спілкування, мовної комунікації може здійснюватися за допомогою різних видів мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння, писання) і форм мовлення (діалог, монолог).

Слухання як вид мовленнєвої діяльності спирається на почуттєву сторону (слухові сприйняття мовлення, внутрішнє промовляння, зіставлення-- пізнавання), а з іншого боку -- на логічне розуміння сприйнятого. Слухання спирається на навички сприймати і розпізнавати звукову форму мовлення, на безпосереднє розуміння слів і словосполучень, розпізнавання граматичних форм на рівні морфології і синтаксису.

Читання як вид мовленнєвої діяльності спирається на зорове сприйняття графічних знаків мови, а з другого боку -- на логічне розуміння їх значення, інакше, на техніку читання і розуміння прочитаного. Взаємодія трьох компонентів: зорового образу одиниці мовлення, кінестезичного образу її, значення її зумовлює вміння читати. Якщо людина добре володіє вмінням читати, то ланка промовляння може випадати, але в процесі навчання не можна ігнорувати другу ланку. Для пізнавання одиниць мови під час читання необов'язкові чіткі кінестезичні образи, тому читання як вид діяльності мовлення вважається більш легким, ніж слухання, і в процесі становлення, і в процесі функціонування.

Говоріння -- продуктивний вид мовленнєвої діяльності -- здійснюється у формі діалогу або монологу. Для говоріння насамперед необхідна наявність стимулу до говоріння, спонукання; далі -- знання теми говоріння, схильність відчувати і мислити, мета говоріння, засоби мови для висловлювання почуттів і думок.

Писання -- найскладніший вид мовленнєвої діяльності -- передбачає крім правописних навичок і такі уміння, як відбирання необхідних для даного тексту слів, розподіл предметних ознак у групі речень, виділення предикату висловлювання, організація внутрішніх зв'язків речень у тексті.

Мовленнєва діяльність проявляється у здібностях до мовлення, в уміннях мовлення. Формується, розвивається здібність до мовлення під впливом мовного спілкування, мовної комунікації. Людина передбачає і свідомо планує свою діяльність шляхом використання знаків мови. За своєю структурою мовленнєва діяльність складається з багатьох дій і заснована на цих діях і операціях. У структурі мовленнєвої діяльності виділяють чотири важливих дії:

1) орієнтування в умовах діяльності;

2) вироблення плану у відповідності з орієнтуванням;

3) здійснення виробленого плану, реалізація його;

4) зіставлення матеріалу.

Навички -- це автоматизовані дії з мовним матеріалом (фонетичним, лексичним, граматичним) як у процесі рецептивного мовлення (слухання, читання), так і продуктивного мовлення (говоріння, писання). До навичок слід відносити і техніку читання, і техніку письма. На основі використання одиниць мови з метою комунікації в різних видах мовленнєвої діяльності виділяють уміння слухання, говоріння, читання, писання.

Знання, уміння і навички формуються паралельно і у взаємному зв'язку під час виконання дій. Наприклад, знання про слово, його значення, сполучуваність, граматичні форми здобуваються у процесі дій зі словом; одночасно дії з таким словом автоматизуються і переходять у навички.

Мовленнєві уміння формуються на основі кількох етапів дій:

1) на основі орієнтирів (даного мовного матеріалу) та інструкцій виконуються дії з поданим мовним матеріалом;

2) на основі інструкцій виконуються мовленнєві дії (при наявності зовнішніх опор);

3) тренуються в мовленні без зовнішніх опор;

4) дії переносяться у внутрішній план.

Мовленнєві вміння у всіх видах діяльності мовлення зв'язані з емоціями, уявленнями, мисленням. При рецептивному мовленні, коли пізнаються форми мови і їх значення, потрібно співвідносити ці форми з позамовною дійсністю, глибоко вникати у підтекст мовлення. А під час породження мовлення треба орієнтуватися в позамовній дійсності, в умовах спілкування і вміло добирати засоби мови для побудови мовлення кожного разу по-новому, тобто відчувати, уявляти, мислити.

Мова як суспільне, історичне явище, що тісно пов'язане з духовним, розумовим, психічним життям людей, має велике значення для кожного народу: вона супроводжує всі сторони буття, процеси пізнавальної і творчої діяльності, завдяки їй люди спілкуються між собою, обмінюються думками, мислять, пізнають навколишній світ, усвідомлюють явища, процеси, дії, залежність між ними. Саме тому мова -- найцінніше багатство народу, його історія, свідомість, продукт суспільного життя.

Відображаючи дійсність у різноманітних формах її буття, забезпечуючи інтелектуальну діяльність людини (мислення, сприймання, пам'ять, уяву), мова тим самим має величезне суспільне значення. Завдяки їй людство може зберігати в часі і передавати з покоління в покоління досвід, найвищі інтелектуальні досягнення.

З'ясуванням суті походження мови цікавились здавна. Важливу роль мови в житті й культурі народу відзначали видатні вітчизняні вчені й письменники -О.О. Потебня, Ф.І. Буслаєв, І.І. Срезневський, Т.Г. Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Засвоюючи мову, людина тим самим збагачує свої знання. За допомогою мови здійснюється діалектико-матеріалістичне розуміння всіх навчальних дисциплін. Знання мови, вміння користуватися нею усно й на письмі -- неодмінна умова навчання і виховання підростаючого покоління. Вивчення рідної мови безпосередньо сприяє розвитку мислення, розумових, психічних, вольових і моральних якостей учнів.

Високу оцінку мові як засобу освіти і виховання дав визначний радянський педагог В.О. Сухомлинський. «Викладання мови -- це майстерність творення людської душі, бо вона є найніжнішим, найтоншим зіткненням до серця дитини. Викладання мови -- це людинознавство, бо в слові поєднуються думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу. Викладання мови -- це й: суспільствознавство, бо в слові закарбовані століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії і сподівання».

Українська мова в сучасній школі є могутнім засобом розвитку освіти і культури, вона містить у собі невичерпні можливості розумового виховання, розвитку пізнавальних здібностей учнів. Безпосередні зв'язки з мисленням, свідомістю, трудовою діяльністю створюють умови для ідейно-політичного впливу на учнів, визначають її як один із головних засобів формування світогляду людини.

Заняття з мови забезпечують найтісніший зв'язок теорії з практикою, бо все, що доводиться виконувати на уроках мови, пов'язане з усним і писемним мовленням учнів, а тому засвоєння мови безпосередньо пов'язане як із збагаченням знань, так і з виробленням умінь і набуттям навичок. Безпосередній зв'язок мови з мисленням і свідомістю зумовлює значення її як одного з найдійовіших засобів, за допомогою якого виховується свідомість, любов до Батьківщини.

Розвинена мова людини -- не тільки форма думки, а й сама думка, супутник мислення, свідомості, джерело пам'яті. Створені за допомогою мови образи, описи подій, якостей, властивостей найрізноманітніших виявів матеріального і духовного життя людей є вищим актом пізнавальної діяльності людини.

Ознайомлення із словниковим багатством, своєрідністю звукової та інтонаційної системи, словотворчими властивостями, особливостями граматичної будови, художньо-зображальними засобами мови розкриває учням духовне багатство народу, сприяє національному вихованню, формуванню загальнолюдських цінностей в учнів.

Курс вивчення української мови передбачає вивчення таких розділів: фонетика, орфоепія, графіка, лексика і фразеологія, будова слова, словотвір, морфологія, синтаксис, орфографія, пунктуація, стилістика. Подається необхідна сума теоретичних знань, виробляються практичні навички культури усного і писемного мовлення.

Таким чином, у процесі вивчення української мови необхідно розв'язувати досить важливі загальноосвітні, виховні і практичні завдання. Усе це зумовлює й завдання курсу української мови в вищій школі:

1) дати студентам необхідну суму наукових знань про мову, її граматичну будову, словотвір, лексику і фразеологію, фонетичну систему і орфоепію, стилістику, а на основі цих знань виробити вміння і навички зв'язного мовлення, навчити змістовно, логічно, послідовно, грамотно, точно виражати свої думки;

2) формувати світогляд у студентів, загальнолюдські цінності, почуття патріотизму, любов до праці, наполегливість у досягненні поставленої мети, старанність, ініціативність та ін.;

3) домогтися сталих орфоепічних, орфографічних, пунктуаційних і стилістичних навичок;

4) забезпечувати розвиток логічного мислення;

5) виховувати любов до рідної мови, прагнення якомога глибше нею оволодіти; потребу і вміння повсякденно збагачувати й удосконалювати свої знання і навички з рідної мови.

методика викладання українська мова