Розділ 3. Удосконалення національної моделі фінансування охорони здоров'я

бюджетний установа кошти фонд

Збереження й розвиток здоров'я населення як вирішального чинника забезпечення економічного й соціального розвитку країни є однією з найважливіших соціальних функцій держави. Саме на цьому ще в І ст. до н. є. наголошував видатний римський громадський діяч Гай Юлій Цезар, наголосивши, що здоров'я народу - головна турбота держави. Реалізація зазначеної функції відбувається через діяльність галузі охорони здоров'я.

Всесвітня організація охорони здоров'я, зважаючи на його індивідуальну й суспільну значимість, вплив на стан національної безпеки країни, розглядає його охорону як "сукупність взаємозалежних заходів, що сприяють зміцненню здоров'я та проводяться вдома, в навчальних закладах, на робочих місцях, у громадських місцях, у громадах, у фізичному і психосоціальному оточенні, а також у секторі охорони здоров'я та пов'язаних із ним секторах". Саме тому в усі часи влада приділяла увагу проблемам ефективної організації й фінансування зазначеної галузі. Дня України формування оптимальної моделі фінансового забезпечення охорони здоров'я є особливо актуальним, оскільки попри численні пропозиції щодо реформування національної системи охорони здоров'я та прийняті для їх реалізації нормативно-правові акти ситуація з наданням медичних послуг населенню істотно не поліпшилася.

Залежно від соціально-економічної політики та з урахуванням ролі й функцій держави формується модель фінансового забезпечення охорони здоров'я. У сучасному світі основними джерелами фінансування даної галузі є бюджетні кошти, внески на обов'язкове й добровільне медичне страхування, власні кошти юридичних і фізичних осіб, що надходять у вигляді благодійних внесків, плати за надані послуги тощо.

Бюджетне фінансування характеризується високою надійністю. Втім, бюджет будь-якого рівня має безліч напрямів витрачання коштів, тому фінансове благополуччя галузі охорони здоров'я залежить від рівня економічного розвитку і пріоритетів фінансової політики держави.

Страхові платежі є цільовими, що забезпечує гарантоване спрямування зібраних коштів на фінансування охорони здоров'я. Проте за рахунок страхових внесків акумулюється набагато менший обсяг коштів, ніж за рахунок бюджетів. Окрім того, зменшення розміру податкових надходжень можна певною мірою компенсувати шляхом збільшення інших видів доходів бюджету, а в системі страхування такої можливості немає.

Приватні кошти як джерело фінансування безпосередньо пов'язані з національними традиціями, рівнем економічного розвитку держави та платоспроможністю фізичних і юридичних осіб.

Переважання одного із джерел фінансових ресурсів визначає модель фінансового забезпечення галузі. Аналізуючи світовий і вітчизняний досвід організації та фінансування охорони здоров'я, можна виділити три основні моделі фінансового забезпечення зазначеної галузі: страхову, бюджетну і приватну.

На сьогодні жодна з розглянутих моделей не функціонує самостійно, що свідчить про відсутність у них яскраво виражених переваг. Усі перелічені джерела фінансових ресурсів поєднуються, й можна говорити тільки про переважаючий тип фінансового забезпечення та поглиблювати класифікацію моделей організації охорони здоров'я.

У цьому контексті заслуговує на увагу підхід О.В. Баєвої, котра пропонує таку класифікацію моделей організації охорони здоров'я:

. Ринкова модель - приватне фінансування галузі:

приватні страхові фонди,

приватні джерела,

прямі виплати виробникові медичних послуг,

комбіноване приватне фінансування;

. Соціальна модель - фінансування із суспільних фондів:

система Беверіджа,

система Бісмарка,

система Семашка.

. Суспільно-приватна модель - фінансування із суспільних і приватних фондів:

суспільні фонди + приватні страхові фонди,

приватні страхові фонди + суспільні фонди для надання медичної допомоги специфічним групам населення,

суспільні + приватні страхові фонди.[11]

Вважається, що національна система охорони здоров'я фінансується переважно за рахунок коштів державного й місцевих бюджетів. Підставою для цього є положення ст. 49 Конституції України, в якій закріплене право кожної людини на охорону здоров'я, медичну допомогу й медичне страхування, що забезпечується державним фінансуванням: "Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медичну допомогу надають безоплатно".

Незважаючи на збільшення бюджетних видатків на охорону здоров'я в Україні у відсотках до ВВП цей показник залишається у 2-3 рази нижчим, ніж у інших європейських країнах: у Європейському регіоні відповідні видатки становлять близько 7,7 %, у країнах-членах ЄС - 8,7 % (за рекомендаціями ВООЗ для забезпечення ефективної і кваліфікованої медичної допомоги державні витрати на охорону здоров'я повинні становити 7-10% ВВП). До того ж на задоволення потреб у охороні здоров'я мешканця України витрачається у 5,5 рази менше коштів, ніж у країнах Європейського регіону, та у 3,9 рази менше, ніж у країнах - членах ЄС.

Також велике значення для організації й розвитку охорони здоров'я має приватне фінансування даної галузі (за рахунок коштів фізичних і юридичних осіб, а саме внесків у лікарняні каси, на придбання полісів добровільного медичного страхування, оплати населення за надані медичні послуги, придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення).

Багато сучасних дослідників засад організації й фінансування охорони здоров'я, а також практиків вважають медичне страхування панацеєю від усіх економічних проблем даної галузі. Безперечною перевагою і причиною запровадження медичного страхування в багатьох країнах світу є те, що воно передбачає цільові внески, які використовуються лише для оплати медобслуговування, та дає змогу залучити в сектор охорони здоров'я додаткові кошти. Крім того, медичне страхування сприяє підвищенню ефективності діяльності закладів охорони здоров'я завдяки дієвому механізму фінансового контролю результативності витрачання ресурсів.

Доцільність запровадження медичного страхування в Україні та вибір його моделі широко дискутується в урядових колах, серед представників медичної громадськості, науковців, економістів, страховиків та інших категорій населення. За роки незалежності здійснено не одну спробу ухвалити закон про обов'язкове медичне страхування, напрацьовано велику кількість законопроектів (щоправда, жоден із них не затверджений Верховною Радою), які передбачають два альтернативних варіанти організації медичного страхування:

концепція соціального медичного страхування (лежить у основі моделі Бісмарка), яке ґрунтується на принципі солідарної оплати медичної допомоги, передбачає створення одного національного страхового фонду, характеризується доступністю медичної допомоги для всього населення країни, пристосоване до ринкових умов господарювання. Недоліки - великі адміністративні витрати, обмежені можливості проведення профілактичних заходів, складність розрахунків із медичними закладами, проблеми з відшкодуванням витрат за надання медичної допомоги малозабезпеченим верствам населення тощо;

концепція цивільно-правового (комерційного) обов'язкового медичного страхування, яка передбачає формування конкурентного ринку такого страхування з участю багатьох комерційних страхових компаній. Недоліки - регресивність фінансування (бідні платять більше, ніж багаті), складний механізм управління тощо.

Основними причинами неприйняття в парламенті закону про медичне страхування є такі:

відсутність консенсусу серед осіб, котрі впливають на прийняття політичних рішень, щодо вибору моделі медичного страхування;

підвищення податкового тиску на юридичні й фізичні особи у зв'язку зі сплатою ними страхових внесків, унаслідок чого може знизитися конкурентоспроможність продукції та посилитися тінізація економіки;

недостатньо високий рівень економічної активності суб'єктів господарювання, поширення практики видачі заробітної плати "в конвертах", високий рівень безробіття, що перешкоджатиме акумуляції в достатньому розмірі коштів на медичне страхування;

запровадження обов'язкового медичного страхування суперечить конституційному праву людини на вільний вибір системи медичного страхування;

відсутність взаємозв'язку обсягу та якості наданої медичної допомоги, оплати праці медперсоналу, фінансування закладів охорони здоров'я, які забезпечували би прозорість і ефективність функціонування системи медичного страхування;

у законопроектах не передбачено вигоди від запровадження медичного страхування для медпрацівників.

З огляду на політичні, економічні, соціальні проблеми в Україні вважаємо, що вона ще не готова до страхової медицини. Така думка ґрунтується на результатах дослідження зарубіжного досвіду організації медичного страхування, згідно з якими країна не отримає очікуваного ефекту від його запровадження за наявності таких обставин, як недофінансування й неможливість збільшення витрат на охорону здоров'я через недостатній рівень економічного розвитку; невисокий рейтинг галузі в переліку національних пріоритетів; відсутність належної законодавчої бази й адміністративних механізмів для реалізації медичного страхування; високий рівень безробіття та значний відсоток відрахувань від доходу; переважання неформального сектору економіки над формальним і великі масштаби неофіційних розрахунків за медичні послуги; неготовність інфраструктури системи охорони здоров'я надавати мед. послуги застрахованим особам на якісно новому рівні, не обмежуючи при цьому доступу до невідкладної медичної допомоги населенню, не охопленому страхуванням.

На сьогодні держава фінансує систему охорони здоров'я виходячи з реальних економічних можливостей, отож сподіватися на істотне збільшення видатків на цю галузь марно. Однією із причин ситуації, що склалася, є дефіцит бюджетних коштів та недофінансування державних програм, зокрема в галузі охорони здоров'я, внаслідок існування надзвичайно потужного неофіційного сектору економіки, який за оцінками експертів становить близько 50-60 % ВВП'.

На мою думку, це не сприяє запровадженню соціального медичного страхування й відсутність менеджерів, здатних ефективно забезпечувати управління фінансовими ресурсами закладів охорони здоров'я. Зокрема, через низький рівень управлінської й фінансової автономії керівники медичних закладів не можуть самостійно приймати рішення щодо формування й використання фінансових ресурсів, а внаслідок недосконалого володіння методами фінансового менеджменту - повністю адаптуватися до ринкових умов господарювання. За даними соціологічних досліджень лише 50 % керівників закладів охорони здоров'я готові до роботи в нових економічних умовах діяльності. До того ж їх готовність зменшується зі збільшенням віку і стажу роботи, а також зростанням потужності медичного закладу.

Варто зауважити, що за страхової медицини внески на медичне страхування формуватимуться з відрахувань від доходу працівників та нарахувань на фонд заробітної плати для роботодавців, розмір яких і так досить високий (наразі нарахування на фонд оплати праці становлять майже 40 % фонду оплати праці. Результатом запровадження додаткових нарахувань може бути незацікавленість працедавців в утриманні персоналу з наступним зростанням рівня безробіття або ж поширення практики видачі зарплати "в конверті". Вже сьогодні (на 01.01.2010) офіційно безробітними є 531,6 тис. громадян а документально засвідчений розмір заробітної плати працівників комерційного сектору в більшості випадків занижений і не відповідає дійсності. Тож, обіцяючи певний пакет послуг за умови сплати податків із заробітної плати, держава буде не в змозі його забезпечити: за підрахунками експертів реально вона зможе зібрати лише 20 % коштів, потрібних для того, щоб усі, кому буде гарантовано послуги в рамках програми, їх отримували.[12]

З огляду на зазначене можна дійти висновку, що система медичного страхування в Україні виявиться нежиттєздатною та не знайде підтримки в населення.

Оскільки найважливішим правилом проведення реформ є їх послідовне й детально сплановане впровадження, доцільно звернути увагу на схожу із системою Семашка модель Беверіджа. Вона передбачає фінансування охорони здоров'я за рахунок бюджетних коштів згідно із принципом "гроші прямують за пацієнтом", характеризується високим рівнем державних гарантій медзабезпечення, доступністю медичної допомоги для всього населення країни. За такої моделі заклади охорони здоров'я перебувають переважно в державній і комунальній власності. Медичні послуги надаються й фінансуються відповідно до укладених контрактів між провайдерами цих послуг (медичними закладами, лікарями, що практикують самостійно) та платником (державні органи управління охороною здоров'я). Оплата окремих медичних послуг здійснюється фізичними особами за власний рахунок. Пріоритет у фінансуванні надається ланці первинної медико-санітарної допомоги: сімейні лікарі отримують фіксовану суму коштів на одну зареєстровану в них особу для забезпечення надання їй узгодженого переліку послуг. Вони мають виняткове право направляти пацієнта на госпіталізацію до лікарняних закладів та зацікавлені самі надати якомога більше медичних послуг, дозволених в умовах амбулаторії, з використанням найменш затратних технологій, контролюючи таким чином витрати на охорону здоров'я. Оплата праці медперсоналу залежить від обсягу виконаної роботи (кількості наданих медичних послуг), кваліфікації.

Звичайно, модель Беверіджа також має недоліки: відсутність ринкових стимулів економічної ефективності, слабка мотивація підвищення якості надання медичних послуг, необхідність спрямування значних фінансових ресурсів із державного бюджету на розвиток галузі охорони здоров'я". Намагаючись усунути перелічені недоліки, уряди країн, де запроваджена ця модель, коригують засади організації й фінансування даної галузі на власний манір. Саме тому системи охорони здоров'я Великобританії, Канади, країн Скандинавії, Південної Європи, що ґрунтуються на тих самих принципах Беверіджа, дещо відрізняються одна від одної.

Отже, на мою думку, в умовах соціально-економічних трансформацій в Україні оптимальним варіантом є побудова національної системи охорони здоров'я на засадах моделі Беверіджа. Вона довела свою ефективність у багатьох країнах, схожа з діючим у нашій державі різновидом бюджетної моделі організації охорони здоров'я, а тому її запровадження не потребує таких кардинальних змін, як, наприклад, системи медичного страхування.

 

ВИСНОВКИ

 

Проведене дослідження в даній курсовій роботі дозволяє зробити наступні висновки, аналіз фінансового стану навіть найблагополучнішого підприємства є постійною необхідністю, бо не можна вести господарство без аналізу його доходів і витрат. Це було важливо завжди, а тим більше - нині, коли на зміну безгосподарності й безвідповідальності приходить підприємництво, сувора дисципліна й ощадливість. Закони ринкової економіки потребують відповідного способу мислення й поведінки всіх її учасників. Щоб забезпечити це, необхідно постійно аналізувати фінансовий стан, проводити обґрунтоване наукове дослідження фінансових відносин і руху фінансових ресурсів у процесі господарської діяльності.

З метою поліпшення медичного обслуговування, необхідно шукати резерви для широкої підтримки різних секторів системи охорони здоров'я. Як показали дослідження цієї мети можливо досягнути лише при ефективному використанні коштів, які спрямовують у ці сектори, при вдосконаленні організації та управління всією економічною системою країни.

Зростання витрат на охорону здоров’я майже в усіх країнах світу пов’язано перш за все зі збільшенням потреб у медичному обслуговуванні та підвищенням вимог до неї, тому проблеми забезпеченості медичних установ виробничими ресурсами та ефективності їх витрачання потребують глибокого аналітичного дослідження.

При аналізі пасивів слід зазначити, що зобов’язання даного підприємства збільшились, у тому числі кредиторська заборгованість 2009 році в абсолютному значенні збільшилась на 32,58 тис. грн.(або 70,7 %), а 2010 році на 59,46 тис. грн. (або 75,6%). Це показує, що підприємство не вчасно розрахувалося з постачальниками та підрядчиками за виконані роботи та послуги. В цілому пасиви зросли в 2009 році на 3027,35 тис. грн., що становить 13,4% а в 2010 році на 12072,1, що становить 47%. Дане підприємство є бюджетною установою і фінансується за рахунок коштів місцевого бюджету, тому не може збільшити свої доходи і покращити своє фінансове становище, все залежить від того в якому обсязі і як вчасно перераховуються кошти, а дане підприємство може лише в певній мірі економити кошти і правильно їх розподіляти.

Загалом можна зробити такі висновки, що коштів які виділяються з місцевого бюджету є недостатньо, тому що як ми бачимо по вище наведених даних, що їх виділяється менше ніж заплановано, а витрачається ще більше ніж заплановано окрім 2010 року, в якому виділили коштів більше на 25,7 тис. грн. ніж було фактично витрачено. Коштів з кожним роком виділяється все більше, та й витрати зростають пропорційно до збільшення надходжень. Як ми бачимо найбільшу частку витрат складають витрати на оплату праці та на Придбання матеріалів,оплату послуг. Дуже мало коштів виділили в 2008 році на капітальні видатки та Дослідження і розробки, видатки державного значення, а 2009 та 2010 році коштів на ці статті зовсім не виділяли і це свідчить про те що особливо ніякі розробки і вдосконалення не ведуться, і не придбаваються нові прилади та обладнання яке є вже застарілим.

Проаналізувавши дані за три роки можна зробити висновки, що завдяки коштам які надходили до спеціального фонду покривалися витрати даного підприємства. Коштів в 2009 і в 2010 роках надходило більше ніж планувалося, що є позитивним результатом. Та якби до загального фонду надходило фінансів в достатній кількості, то кошти спеціального фонду не витрачалися б на покриття витрат а спрямовувалися на розвиток лікарні, на ремонт та придбання нового обладнання.

Однак слід зазначити, що відчувається значний дефіцит спеціальних досліджень, які стосуються безпосередньо економіки сфери охорони здоров’я. Бракує конкретних методичних розробок щодо аналізу кошторисних видатків медичних установ.

У державній системі охорони здоров'я за останні роки відчутний дефіцит коштів. Бюджетне фінансування лікувально-профілактичних закладів здійснюється в обмежених розмірах, що значно ускладнює їхнє функціонування. За багатьма напрямами лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога поступово стає платною. Це призводить до нерегульованого та неконтрольованого зростання цін на медичні послуги та появи неофіційного ринку надання медичної допомоги. У результаті загострюються проблеми медичного обслуговування населення, які можуть перетворитися на джерело значного соціального напруження і потребують глибокої уваги з боку держави.