Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін

Першу українську зовнішню місію в Китаї очолив українець архімандрит Іларіон Лежайський десь наприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольського митрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили Архімандрит Іларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків і слуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператор зустрів її з великими почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщення й підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, а священика й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числа китайських воїнів — тобто до шляхетних.¹

Про життя й діяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй було дозволено обслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися в Успенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Архімандрита Антонія, наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душ китайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок — дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок.²

Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місії стало зайвим, бона той час п’ятеро її членів через хвороби чи з інших причин залишили Пекін.³ Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.⁴

Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно не витлумачили, й не наробили лиха».⁵

19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.

Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усіма служителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволенням виконано буде».⁶

Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».

Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв’язки між росіянами й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в’їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов’язана зі зміною на китайському троні.⁷ Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північного сусіди.⁸ До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Вознесенському монастирі.

Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов’язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та традицій китайців.⁹ Місія прибула в Пекін 1726 р.

Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ятий пункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні^*, і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.¹⁰ Таким чином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’язався підтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було врегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у буддійському святилищі.¹¹

Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов.¹²

1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень.¹³ Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелося відкликати.¹⁴

Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнювати дружні зв’язки з китайською владою.

Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на здоров’я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов’язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р.¹⁵

По смерті Турсова вирішили відновити склад китайської місії переважно ченцями з Київської Лаври, з доброю освітою, зразковим послухом і середнього віку. Укомплектовували цю місію довго, тож виїхала вона з Москви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула в Пекін 27 листопада 1745 р. Очолював її українець архімандрит Гервасій Линцевський, у минулому викладач Київської Академії та намісник Києво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах Феодосія Сморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Врублевський, українець; серед церковників і служителів теж були українці, отже місія за своїм складом може називатися українсько-білоруською. Ця місія пробула в Пекіні близько 10 років і повернулася до Петербурга лише на початку 1756 р. Головних діячів її нагородили за їхню місійну працю. Керівника місії архімандрита Гервасія висвятили на єпископа Переяславського.¹⁶

На чолі п’ятої місії в Пекіні (1754—1771) поставили росіянина, московського учителя ієромонаха Амвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можна сказати і про шосту — до травня 1782 р., і сьому — до листопада 1794 р. місії. За звітами керівника п’ятої місії, у 1755 — 1763 рр. було хрещено 36 китайців, із них — шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часу точних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намагання відкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількість учнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історика китайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р. і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІ столітті була безуспішною.¹⁷ Іншої думки автор (Церковної Історії) протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо,¹⁸ говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р. православна церква здобула за один раз понад 500 душ манджурів, котрі самі просили російських місіонерів прийняти їх у християнську віру. Навернених китайців у християнську православну віру було понад тисячу.¹⁹

Беручи до уваги останні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІ столітті була все-таки не на належному рівні, якщо говорити про її просвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки для християнізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: надання грошей і продуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кяхтинської угоди, було нерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегії закордонних справ.²⁰ Це лише одна з причин млявої місіонерської діяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Українські місіонери досягли б значно більших результатів, якби було створено хоча б мінімальні умови, і не були відстані такими величезними, що також заважало і місіонерству, і оперативній передачі інформації в Петербург.

Цікавим є повсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна, серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерської бібліотеки. У ній багато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезли члени місії з Росії, а частину — куплено в Пекіні в католицьких місіонерів. Крім того, було багато російських букварів, православних катехізисів і повчальних книг для охрещених.²¹ Місія була добре забезпечена книгами, тож її члени, котрі мали академічну чи семінарську освіту, могли заглибитись у вивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов’язані вивчати мову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордонних справ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, але все-таки вони певною мірою підготували ґрунт для серйозної наукової роботи місій у XIX столітті.²² Керівники місії торгували з китайцями, купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушували китайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місії та погане економічне забезпечення, було зібрано необхідні для Петербурга відомості про Китайську імперію, які згодом принесли велику користь.

РОЗДІЛ VII