2020-04-20
93
У ХVІІІ столітті почалася місія на Камчатці, яку Росія завоювала наприкінці ХVІІ століття (1697—1700). Підкорене населення належало до американської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, або ітельмани, на півночі — коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони були анімістами та практикували полігамію.
Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку місію на чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва.1 Завойовники півострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Мартиніан намагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбили підбурені козаками туземці 1717 р. На його місце прийшов авантюрист, якийсь Іван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він брав участь у підкоренні півострова. Довірливий Мартиніан, беручи до уваги те, що Козиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім’ям Ігнатій. По смерті Мартиніана він почав діяти на Камчатці, як представник Церкви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, де віддали під суд за попередні злочини. 1726 р. його виправдали й він з’явився в Петербурзі. Там Ігнатій завоював довіру, був висвячений на ієромонаха й почав розробляти місіонерські плани. Суперечки зі Святійшим Синодом призвели до того, що його минуле розслідували уважніше й розпочали новий судовий процес. Спочатку Ігнатія відправили на довічне ув’язнення в монастир, а потім зовсім позбавили його чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі — невідомо.2
|
|
|
На Камчатку для організації місії посилають українця Варфоломея Філевського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії його заарештували, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство на Камчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович прислав священика. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія може бути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Цього разу Святійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії призначили українця, проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іосафа Хотунцевського, котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників (двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), а також богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні 1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці. Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон. Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об’їхав усю територію своєї місії, відкрив школи для навчання російській мові та засадам віри і спробував зробити перепис населення. Згідно з його підрахунками, населення Камчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500 туземців. Іосаф належав до найвідоміших місіонерів ХVIII століття його вплив на новохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву й запропонували вакантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді його призначили настоятелем одного з московських монастирів, а згодом — ректором Московської Духовної Академії (1754—1757). 1757 р. його висвятили на єпископа й він став вікарієм Новгородської єпархії.4
|
|
|
Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камчатці організувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший Синод місію ліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікою Іркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність, політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом результати було зведено нанівець.5
Православна місія в Північній Америці.
Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдяки російській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах. Поштовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військового офіцера Вітува Берінга (1660—1741), котрий із 1704 р. перебував на російській службі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділяється Азія від Америки морем, чи вони з’єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінг установив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другої експедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдному острові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., а частина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після важкого плавання досягла Камчатки.
У цей регіон проводили експедиції також інші російські мореплавці.
Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6 березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів у російське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через 3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказом зайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Американських островів берег Північної Америки.7
Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. У подальших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російського купця Григорія Шелєхова (1747—1796). Про свої дії та наміри Шелєхов повідомив Петербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія, використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьому регіоні — так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла в майбутньому важливу роль у розвитку православної місії.8
20 травня 1793 р. Петербурзький митрополит Гавриїл Петров вручив Святійшому Синодові записку, в якій говорилося, що купці Шелєхов і Голіков* просили допомогти їм в організації проповіді християнської віри для тубільців на Алеутських островах і прислати священиків, котрі змогли б хрестити місцевих жителів, побудувати храми та правити богослужіння. У звіті Шелєхова й Голікова було сказано, що жителі островів показали себе прихильними до християнського вчення, бо за своїм характером це люди дуже сумирні, працьовиті, дружньо налаштовані до росіян і навіть наслідують їхній спосіб життя. Місіонерство серед цих тубільців могло б мати великий успіх і принести користь Росії. Записку схвалила Катерина II. 1793 р. імператриця наказала митрополитові підібрати кандидатів для нової місії. Митрополит звернувся до свого товариша, настоятеля Валаамського монастиря Назарія, з проханням призначити для цієї місії чотирьох ченців, двох дияконів і двох послужників.9 Для проповіді євангелія та утвердження християнства в далеку Америку було направлено шістьох Валаамських ченців: архімандрита Іосафа Болотова (начальник місії), ієромонаха Ювеналія, ієромонаха Афанасія, ієродиякона Нектарія, ченця Іосафа й ченця Герамана, котрому Господь судив потрудитися в Новому Світі більше й довше, ніж решті членів місії.10 Крім названих Валаамських ченців, до складу місії входили двоє ченців сусіднього з Валаамом Коневського монастиря — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан (брат о.Ювеналія), а також двоє церковнослужителів, імена котрих невідомі. 10
|
|
|
Важкою та довгою була подорож місіонерів. Ось що писав 1795р. архімандрит Іосаф на Валаам ігуменові Назарію: «Я з Москви відправився 22 січня 1794 р. Святу Паску святкували в Іркутську. Тут були з місяць. І з Іркутська Леною рікою, більше 2000 верст, пливли спокійно і з задоволенням. Від Якутська до Охотська понад 1000 верст їхали верхи з братією, а всі речі наші везли 100 коней... лісами, горами, ярами — всього надивились. Пасовиська всюди багаті... але пасуться одні ведмеді... Прибули в Охотськ 13 липня... і проїжджали біля Камчатки, через Курили й ланцюг Алеутських островів... Дорогою, починаючи з Якутська, бажаючих якутів всюди хрестили... а морем по Алеутській гряді їхали тільки два дні й заїхали на острів Уналашку й тут понад 100 чоловік охрестили; вони давно вже готові до прийняття хрещення, позаяк із росіянами живуть».11
Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одному листі архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вересня 1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив, і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,— зробимо іншу, і дві похідних, а то й п’яту треба зробити. Живемо добре; вони нас люблять, а ми їх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі свої шаманські наряди поламали та спалили... Описав би вам тутешні звичаї, але пробачте, часу ще не вистачає. То хреститися приходять, то вінчатися, а хто навчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. При ньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідатися...12
|
|
|
Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планам архімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. Іосаф був там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до місця свого архипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїми супутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799).13 З числа членів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше —1796 р. мученицьку смерть прийняв брат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювенарій: коли він вирушив для проповіді на Аляску, його там убили дикі язичники. Так смерть забрала найдіяльніших проповідників, й це призвело до занепаду місії. Та все-таки місія в Північній Америці не припинила свою діяльність і її історія дуже цікава, але, на жаль, виходить за межі нашого дослідження. Не маємо ми підтвердження, хто з указаних членів першої Американської місії був українського походження, але ніщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили на землі Північної Америки.
У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі.
Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалися зв’язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і персів, у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священиків у Петербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмово запропонував Святійшому Синоду використати грузинське духовенство, яке проживає в Москві, для місіонерської справи на північному Кавказі. Тоді Святійший Синод із дозволу імператриці Єлизавети заснував Осетинську місію. Тоді на території між Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькі народності. Першим спробам християнської місії в цих краях з боку Грузинської Церкви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народи в іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена в християнізації цих неспокійних прикордонних народів. Центром місії стала спочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше — друга фортеця на тій самій річці — Моздок. Місія називалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувала під наглядом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II на Північному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різних народностей, головним чином, осетинів, колишніх мусульман.
1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона з чотирьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771—1790 рр. було хрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарного єпископа для керівництва місією з резиденцією в Моздоці. Там було засновано типографію для видання богослужбових книг і молитовників осетинською мовою церковнослов’янським шрифтом. До кінця XVIII століття тут було приблизно 9000 новохрещених. 14
Автор не має точних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери на Північному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окремого, докладнішого дослідження.
Висновки
Розглядаючи історію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імперії, неможливо не помітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнській діяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов’язують це з могутньою особистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й не мало б розвитку місіонерство, якби не використав він могутній духовний та інтелектуальний потенціал тодішньої Української Церкви, яка з історичних обставин входила до складу Московської патріархії.
Поєднання сили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлювало українське духовенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний розвиток у всіх ділянках суспільного та церковного життя. Щось подібне сталося після хрещення Руси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку з прибулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в житті стародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, що призупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку історії Руської Православної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так і в XVIII столітті це повторилося.
Якщо поглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X до XVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків і ченців у справу християнізації з внеском українського духовенства, то дійдемо висновку, що християнізація не тільки європейської, а й азіатської території Росії здійснено, переважно, останніми. Не применшуючи вкладу окремих російських місіонерів, їхнього самопожертвування й героїзму, можна з упевненістю сказати, що їхня праця — це лише фрагменти в історії місіонерства на Русі, творцями якого були українці.
Від X до середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у поширенні християнства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись від татаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Напевне, до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувало під впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях.
XVI—XVII століття не відзначились особливим розвитком місіонерства, хоча в цей період московська держава вже затвердилася й завоювала колосальні території Поволжя й Сибіру. Москва була зацікавлена в християнізації підкорених народів і витрачала на це великі кошти, але через неспроможність «великоруського» духовенства й інші внутрішні проблеми місіонерська справа ледь жевріла.
Докорінно змінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи виконавців своїх намірів, вирішив спертися на освічених ченців українських монастирів, випускників київської академії, харківського й чернігівського колегіумів. Це були люди європейського рівня освіти, віддані Православ’ю, котрі шанували свої прадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напливом українського духовенства в Росію: засновувалися нові школи, реформувались старі, підвищився рівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов’я тощо. У раніше байдужих до навчання й навіть вороже налаштованих до всього шкільного росіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих і високоосвічених людей, що їх вистачило, щоб допомогти російській Церкві вийти з кризи та ще й зайнятися місіонерською справою.
У XVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі й Сибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, його сина, архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), архієпископа Іларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архімандритів Сильвестра (Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших — у Поволжі більшість язичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. У Сибіру було два великі центри місіонерства — Тобольськ й Іркутськ. Апостолом Сибіру називають святителя Філофея (Лещинського), котрий, будучи митрополитом Тобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві. Продовжували його справу святителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло (Конюшкевич) й інші архієреї та ченці.
Величезна територія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових кафедр. Заснування Іркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізувати місіонерську працю в Східному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедру займали самовіддані слуги Божі. Багато потрудилися там українці-святителі: Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) і Софроній (Кресталевський) та їхні помічники. У далекому непривітному краї горіло справжнє духовне життя й велася повсякденна копітка праця для навернення язичників і буддистів у віру Христову. Не обійшлося без участі українців місіонерство в далекому Китаї, на Камчатці й у Північній Америці.
Отже, українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на місіонерській ниві, вписало світлу та славну сторінку в історію Української Православної Церкви. У когось може виникнути думка, що вони були звичайними прислужниками тодішньої влади й запопадливо виконували всі її розпорядження. Хтось може звинуватити їх у відсутності патріотизму за те, що залишили свою землю, а служіння своє проводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили свою землю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніх силах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можна забувати, що вони були служителями Церкви, для них церковна справа була на чільному місці. Як у людей духовних, у них з’явилася можливість виконати заповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на них місію та допомогли спастися десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман, буддистів. Тож їхній подвиг — це не тільки славна сторінка історії Української Православної Церкви, а й загалом історії Церкви Христової.
Оскільки, обставини життя Православної Церкви у XX столітті призвели до значного розцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепаду духовності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливо актуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знати й використовувати багатий досвід українських місіонерів усіх часів, а надто — XVIII століття. Ми повинні пишатися своїми краянами-місіонерами й намагатися наслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бо багато з них досягли святості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів і поповнили сонм святих землі української.
ЗНОСКИ
Вступ
1. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. // Богословские труды. — № 28. — М., 1987. — С.175.
2. Водопівець І. Еклезіологія. — Львів, 1994. — С.162.
3. Иннокентий (Павлов), иером. Мисионерская деятельность... — С. 175.
Розділ I
1.1.
1. Русская Православная Церковь… — Издание Московской патриархии, М. 1980. — С. 9.
2. “Повість временних літ” (ПВЛ), 6496 (988) — Полное собрание русских летописей, — т. І. — стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларіона по изд. А.М.Молдована, — К., 1984. — 186 б.
3. ПВЛ, 6496 (988) — ПСРЛ. — Т. І. — стб. 118).
4. ПСР. — Т. І. — стб. 126.
5. СЗБ, 1846 і 191а.
6. Хрестоматия Владимирского-Буданова восп. ІСПб. — С. 229.
7. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846 — С. 176.
8. Гальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записки Московского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. — Т. ХVІІІ. — 1913. — С. 77–83.
9. Русская историческая библиотека. — Т. VІ. — СПб., 1886. — С. 7, 24.
10. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846. — С. 148—149.
11. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси // Религия и Церковь в истории России. — М., 1975. — С. 17.
12. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // Журнал Московской Патриархии (дальше ЖМП). — № 5. — М., 1978. — С.67.
13. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. —Загорск: М.Д.С., 1986. — С. 60.
І4. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен Христианства до 2-ой пол. 19-го века. — Ч. II. — Харьков, 1867. — С. 23.
15. Мелхиседек, архиеп. Саранский. Преподобный Герасим Вологодский. // ЖМП. — № 3. — М.,1978.
16. Гапонов И. прот. Церковная история... — Ч. II. — С. 22.
17. Бахрушин С. К вопросу... — С. 18.
1.2.
1. История Украинской ССР. — К., 1962. — С. 47.
2. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2 — М., 1976. — С. 67.
3. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность, РПЦ. // Богословские труды. — № 28. — 1981 — С. 177.
4. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. — Загорск: МДС, 1986. — С.65.
5. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2. — М., 1976. — С. 68.
6. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. — Изд. Отд. Московского Патриархата, 1993. — Т. І. — С.160–161.
7. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66
8. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С.239.
9. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66
10. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С. 111—112.
11. Полный Православный богословский энциклопедический словарь. — Репр. изд. — Т. ІІ. —М., 1993. — С.2094.
12. Покровский И. Русские епархии ХVІ-ХІХ вв. — М.,1916. — С.41
13. Салтыков. А. свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. — Загорск, 1988. — С.70.
14. Булгаков С.В. Настольная книга. — ч. І. — С. 504–505.
15. Салтыков А., свящ. Учебное пособие... — С.70.
Розділ ІІ
2.1.
1. Смолич И.К. История Русской Церкви 1700—І917. — Ч. І. — М., 1996. — С.111.
2. Власовский І. Нарис історії... — Т. 3. — Нью-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук, 1990. — С.122.
3. Дмитриев А. Петр І и Церковь. // Религия и Церковь в истории России. — М.: Мысль, 1975. — С.170.
4. Смолич И.К. История… Ч. І. С.111.
5. Карташев А.В. Очерки по Истории РПЦ. — Т. ІІ. — М., 1991. — С.322.
6. Никольский Н.М. История Русской Церкви. — М.: Политиздат, 1963. — С. 189.
7. Там само. — С. 192.
8. Платонов. Лекции… (1915) — С.544.
9. Карташев А.В. Очерки... — Т. ІІ. — С.379.
10. ПСЗ, 6.№ 5070
11. Смолич И.К. История… — Ч. І. — С.114.
12. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. — Казань, 1880. — С.17.
13. Верховский П.В. Учреждение Духовной Коллегии и «Духовный регламент» — Т. І. — Ростов-на-Дону, 1916. — С.653.
14. Платонов С.Ф. проф. Учебник Русской Истории. СПб., 1914. — С. 310.
15. Карташев А.В. Очерки... — Т. II. — С.420.
16. ПСЗ. ІІ №8 475
17. Смолич И.К. История... — Ч. ІІ. — С.115.
16. Платонов С.Ф. Учебник... — С. 3І8.
19. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. 3. — С.134.
20. Цит. по Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (синодальный период). — 3агорск, 1988. — С.67.
21. Симонюк В. Жизнь и деятельность митр. Тобольского Павла (Конюшкевича). — Загорск: МДА, 1993. — С.90.
22. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // Чтения. — №3. — СПб.,1859. — С.70.
2.2.
1. Корчмарик Франко Богдан, д-р. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. — Нью-Йорк, 1964р. С.10. // Православний вісник 1993. №4-6 С.52.
2. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. — Т. І. — С.6.
3. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С. 109.
4. Пекарській П. Наука и литература в России при Петре Великом. — т.1. — СПб, 1862. — С.5.
5. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С.151.
6. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей, митрополит Сибирский и Тобольский. — М., 1854. — С.3.
7. Титов Ф., прот. «Императорская Киевская Духовная Академия». К.— 1914. — С.160
8. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.16.
9. ПСЗ. 5. № 2734, 2741.
10. ПС3. 6. № 3636, 3637; 7.
11. ПС3. 8. № 5518, 5737
12. Гапонов. И. прот. Церковная История. — Харьков, І867. — С.246.
13. ПСЗ. 16. № 12126; ПСПиР, ЕА І № 176;
14. ПСЗ. 18. № 12949 С.494—496.
15. ПСЗ. 19. № 13996
2.3.
1. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. І. — С.25.
2. Чистович. Феофан Прокопович. С.128; див. § 3, 4.
3. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв. — Чебоксары, 1981. — С.26.
4. Там само — С.26.
5. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. ІІ — С.210.
6. Там само — С.212.
7. Симонюк В. Жизнь и деятельность… Загорск: МДА, 1993 — С. 63.
8. Азиатская Россия (1914). — С.183
Розділ ІІІ
3.1.
1. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв. — Чебоксары, 1981. — С. 5.
2. Там само, — С.10
3. Советский энциклопедический словарь. — Изд. 2-е. — М., 1982. — С.521
4. Булгаков С.В. Настольная книга... — Т. І. — С. 490.
5. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи, Археографического экспедицией имп. Академии Наук. — Т. І. — С.260 (скорочено А.А.Э.)
6. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация... — С. 36 – 37.
7. Там само, С.34.
8. ЖМП. — № 5. — М., 1978. — С. 67.
9. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. — Саратов, 1930. — С.24.
10. Макаров Д.Д. Самодержавие и христианизация... — С.82.
11. Там само, — С. 93.
12. ДАИ. — Т. VІІІ. — С.310—312
13. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. — Т. ІІ. — Саранск, 1940. — С.45.
3.2.
1. Харлампович К.В. Казанские новокрещанские школы. —Казань, 1905.— С.35.
2. ПЗС. 6.№ 3637; ПСПиР. І. № 191.
3. ПСПиР. 6.№ 2077, 2079.
4. Гапонов И. прот. Церковная История… — Ч. 2. — С. 198.
5. Благовещенский А.А. Казанская Духовная семинария с восемью низшими училищами в ХVII—ХІХ ст. (1881). 9. — С.25 – 35.
6. Харлампович К.В. Казанские новокрещенские школы. —С.34.
7. ПСЗ. 11..№ 8236.
8. Власовский І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.173.
9. Можаривский А. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанских инородцев. 1552 – 1867 г. — С. 88, 92.
10. Смолич И.К. История… — кн.8. ч. ІІ. — С.219.
11. Там само, — С.220.
12. Гапонов И., прот. Церковная история… — Ч. 2. — С. 247 – 248.
Розділ ІV
4.1.
1. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской истории. — СПб., 1914. — С. 171—172.
2. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.14.
3. Там само, — С.14.
4. Гапонов И. прот. Церковная история. — Ч. 2. — С. 172.
5. Смолич И.К. История... — Ч.2. — С. 222.
6. Гапонов И., прот. Церковная история. — Ч. 2. — С.172.
7. Акты исторические. — Т. ІV. — С. 499.
8. Там само, — С.499.
9. Архив инст. ист. Акад. наук СССР. Рукописи Гамеля. — Т. ХІІ. — л. 170.
10. Там само, — л. 144.
11. Мальцев Г.П. Миссионерская деятельность Русокой православной церкви в Сибири. // Вопросы научного атеизма. — Вып. 37. — М., 1988. — С. 191 – 192.
12. Акты исторические. — т.V. — СПб., 1842. — С.475.
4.2. а)
1. Власовський І. Нарис Історії… — Т.ІІІ — С.170.
2. Сулоцкий. А. прот. Святитель Филофей… — Изд. 2-е. — Омск, 1868. — С. 3.
3. Пивоваров Борис, диак. Святитель Филофей в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири // ЖМП. — №3 — М., 1977. — С.68.
4. Власовський Іван. Нарис історії УПЦ. — С.170.
5. Мелетий, архим Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. — Казань, 1878. — С. 115.
6. Дмитриев А. Религия и церковь в истории России. Петр І и Церковь. Мысль. М. 1975. — С. 170
7. Сулоцкий Александр, прот. Тобольские и Томские архипастыри. — Омск, 1882. — С.1.
8. Мелетий, архим. «Церковний собор в Тобольске при митрополите Филофее (1702 г.)» — Казань, 1875. — С.82.
9. Сулоцкий Александр. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея Лещинского Петру Великому и ответ сего государя на нее, с предисловием и примечаниями. // Тобольские губернские ведомости, —№№ 15—19. — 1859, те саме в ЧОИДР, 1863, кн.4, С.12—51.
10. Сулоцкий Александр, прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С.10.
11. Сулоцкий А. прот. Тобольская архиерейская школа с 1702 по 1744 год; предшественница Тобольской семинарии.// Тобольские губернские ведомости. — №№ 37–50. — 1872.
12. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири ХVІІ—начала XIX вв. Новосибирск, 1974 по данным ЦГАДА, ор. 214, вн. 1950, л.502.
13. Нестор (Анисимов). иером. Православие в Сибири. — СГИ, 1910. — С.22.
14. Там само.
15. ПС3. 4.№ 118.
16. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. — ж. І. — М.,1838. — С. 359.
17. ГАТОТ ор. 156, 1738, №56.
18. Новицкий Г. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Новосибирск, 1941. — С.89.
19. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76—77.
20. Там само, — С.75.
21. Новицкий Гр. Краткое описание... — С.91.
22. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. — № 10. — 1893.
23. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей — С. 31.
24. Там само, — С.33.
25. Там само, — С.38.
26. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76—77.
27. Власовський І. Нарис історії... — Т. ІІІ. — С. 171.
4.2. б)
1. Чобич Созонт, прот. Святі та визначні церковні діячі землі Української. — Всеукраїнська видавнича православна місія, 2000. — С.114.
2. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. III. — С.80.
3. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольський и всея Сибири, чудотворец // ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.57.
4. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.8І.
5. Там само.
6. Просвирнин А., прот. Свят. Иоанн, Митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. — № 6. — М., 1965. — С.76.
7. Русская Православная Церковь 968—1988. Очерки истории XІ-XIX вв. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1988. — С.78.
8. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП — № 5. — М., 1976 — С.57.
9. Там само.
10. «Илиотропион». — кн. ІІ. — К., 1908. — С. 83 – 84.
11. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.58.
12. ПСПиР. 6. № 2105, 2312, 2372, 2394; ПС3. 7.№ 4860; Сумароков П. Миссионеретво в Сибири.
12. Черпак В.П. Місіонерська та культурно-просвітницька діяльність вихованців КМА. // Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Наукові записки. — Т. 18, Ювілейний випуск присвячений 385 річчю КМА. — К., 2000. — С. 99.
13. Смолич И.К. История... — Ч. І. — К., 1996. — С.760 – 761.
4.2. в)
1. Терновський Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в ХVІІІ столетии, ЧОНЛ — кн.2. — 1880.— С.158.
2. Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність: Канд. дисертація. — Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.16.
3. Там само, — С.21.
4. Власовський І. Нарис Історії Української Православної Церкви. — Т. ІІІ (ХVІІІ—ХХ ст.). — Нью-Йорк – С.Бавнд Брук, 1990. — С.178.
5. Швець Олександр, прот. Святитель Павло… Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.15.
6. Там само, — С.16.
7. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла Конюшкевича. — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 210289. — С.40.)
8. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. — К., 1908. — С.22.
9. Там само — С.22.
10. Сименюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С. 45.)
11. Т.Ф.ГАТО, ф. 156, оп.1, 1760 г. д.6 л. 3 (Тобольский филиал Государственного Тюменской области).
12. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в ХVІІІ веке. — Новосибирск.: Наука – Сибирское отделение, 1990. — С. 135.
13. Там само, — С.17.
14. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, інв. №210289 — С.48—49.)
15. Киевские епархиальные ведомости. — № 31–32. — К., 1913. — С.1297.
16. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С.64.)
17. Киевские епархиальные ведомости. — № 31–52. — К., 1913. — С.1298.
18. Покровский И.М., проф. Русские епархии в ХVІІ—ХІХ веках, их открытие, состав и идеалы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования. ХVІІІ век. — Т. ІІ. — Казань, 1913. — С. 295.
19. Симонюк В. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 1289 — С. 70.)
20. Киевские епархиальные ведомости. — № 31 – 52 — К., 1913. — С. 1299.
21. Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники ХVІІІ века. — СПб., 1905. — С. 175.
22. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. — Т. II. — С. 480.
23. Швець Олександр. Протоієрей. Кандидатська дисертація. КДА.— К., 1999. — С. 97.
24. Титлинов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. Христианськое чтение. — № 10. — Пг., 1914. — С. 1237 – 1252.
25. Карташев А.В. Очерки... — т.11. — Париж., 1959.— С. 482.
26. Там само, — С. 484.
27. Швець О., прот. Святитель Павло. — К.: Київський Патріархат; КДА, 1999. — С. 143.
Розділ V
5.1.
1. Покровский И. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв., их открытие, состав и пределы. — Т.І. — Казань, 1897. — С. 521.
2. Андриевич В.К. История Сибири. — ч.ІІ. — СПБ, 1889.— С. 323.
3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою миссиею. — Т. V (№ 75). — СПб., 1842. — С.109 – 110.
4. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. Рукопись. Государственный архив Тюменской области в г.Тобольске (дальше ГАТОТ) Ф.530. Тобольская духовная семинария. оп.І № 3 с.27.
5. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5.
6. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данних их истории Сибири. — Иркутск, 1883. — С. 155.
7. Сулоцкий Александр. прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5 – 6.
8. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Т.І. — Казань, 1914.
9. Иркутская летопись (летопись Пежемского П.И. и Кротова В.А.). // Труды Восточно-сибирского отделения РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 17.
10. Сулоцкий А. прот. Прекращение в Иркутске викариатства Тобольской митрополии, открытого в 1707 г. — Омск, 1868. — С. 8.
11. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 550.
12. Сулоцкий Александр, прот. Прекращение… — С. 12.
13. Там само. — С. 13 – 14.
14. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 515.
15. Православное обозрение. — январь. — 1863. — С. 55, 59.
16. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом Иркутском епископе. — Б. м., 1906. — С. 5.
17. Громов П. Начало христианства в Иркутске и святой Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 78.
18. Там само. — С. 81.
5.2. а)
1. Власовський І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С. 84.
2. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — Київ: Видавничий дім «КМ», 2001. — С. 21
3. Там само, — С. 29
4. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. — № 2. — М., 1948. — С. 32
5. Иркутская летопись (летопись П.И.Пежемского и В.А.Кротова). // Труды Восточно-Сибирского отдела. РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 20 – 21.
6. Соколов Николай, прот. Пивоваров Борис. Протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. — № 12. — М., 1977. — С. 60.
7. Громов П. прот. Сказание… — М., 1906. — С. 4.
8. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. — СПб, 1910. — С. 5 – 6.
9. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С.146 – 147.
10. Там само, — С.149.
11. Там само, — С.82 – 83.
12. П.С.З. 1721. № 3870.
13. Странник. — № 2.— 1879. — С. 227.
14. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — К.: Видавничий дім «КМА», 2001.
15. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 225.
16. Там само. — С. 226 – 227.
17. Там само. — С. 228.
18. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 82.
19. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 232.
20. Там само. С. 233 – 235.
21. Там само. — С. 236.
22. Там само. — С. 257 – 258.
23. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 85.
5.2. б)
1. Андрущенко. М.В., Інокентій (Нерунович), єп. — К.: Видавництво Києво-Могилянської академії, 2001. — С. 115.
2. Там само, — С. 115.
3. Смолич И.К. История... — Кн. 8, ч.ІІ. — М., 1997. — С. 225.
4. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. — СПб: Свет Азии, 1897. — С. 28 – 29.
5. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб, 1889. — С. 2.
6. ПСПиР. ЕП № 599;
7. Сукачев В.П. Иркутск. Его место и значение в культурном развитии Восточной Сибири. — М., 1891. — С. 7.
8. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб., 1889. — С. 50.
9. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 172.
10. Гурий, иером. Православная миссия среди ламаитов. // Православный собеседник. — 1911. — С. 333.
11. Иркутские Епархиальные ведомости. — № 52. — 1870. — СС. 679 – 680.
5.2. в)
1. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С.91.
2. Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего Правительсвующего Синода. — Т.ІІ. Вып. І. — СПб., 1906. — С. 499.
3. Відомості про родичів святителя Софронія знаходяться в ділах Синодального архіву (1752 р. № 134; 1753 р., № 164, 165, 167, 172; 1771 р., № 125; 1772 р., № 173) і в даліх архіву Олександро-Невської Лаври (1742 р., № 314; 1752 р.; 196; 1753 р., №№ 85, 88).
5. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІ. — М., 1979. — С. 126.
5. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т.І. (1721-170 гг.). — К., 1904. — С. 277.
6. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІІ. — М., 1979. — С. 127.
7. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний, третий епископ Иркутский. — М., 1907. — С. 14
8. Рункевич С.Г., доктор церковной истории. СПб.: Александро-Невская Лавра, 1913. — С. 329.
9. Там само. — С. 664.
10. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С. 91.
11. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний... — М., 1907. — С. 14.
12. Титов Ф.К. Жизни святителя Софрония Кристалевского, епископа Иркутского и Нерчинского. // Душеполезное чтение. — октябрь. — 1913. — С. 263.
13. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С.92.
14. Тобольский. Государственный Архив. Ф.530, Соборная летопись. РГО. — №5. — Иркутск, 1911.— С.73
15. Иркутская летопись (Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.). Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. —Иркутск, 1911.— С. 73
16. Милий Чефранов, прот. Блаженный Софроний… — С. 30.
17. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний, епископ иркутский и всея России чудотворец. // ЖМП. — № 9. — М., 1971. — С. 72.
18. Там само.
19. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.. Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 73.
20. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 92.
21. Иркутские епархиальные ведомости. — 1883. — С. 192.
22. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… — С. 73.
23. Там само.
24. Хрусталев Д. Святитель Софроний, 3-ий епископ Иркутский. — Иркутск, 1898. — С. 40 – 42.
25. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… — С. 74.
26. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А. // Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 75.
27. Там само. — С. 75.
28. Там само. — С. 76 – 77.
29. Архив Святейшего Синода. РКП. — № 125. — л.27.
30. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. — М., 1908. — С. 681.
31. Власовський І. Нарис історії… — С. 93.
32. Там само. — С. 94.
Розділ VI
6.1.
1. Азиатская Россия (1914). — №1. — С. 184.
2. Адоратский Николай. Православная мисия в Китае за 200 лет ея существования. — Казань, 1887. — С. 17.
3. Сумароков П. Миссионерство в Сибири // Христ. Чтен. — Ч.І. — 1884. — С. 649 – 651.
4. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 173.
5. Там само, — С. 174.
6. Там само, — С. 174.
7. О Русской духовной миссии. // Сын Отечества. — №7. — 1847. — С. 64.
8. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 174.
9. Письмо Виниуса, в ПБПВ (1887). І. — С.241; ПСЗ. 4. №1800.
10. Древние церковные грамоты (1875). — С.119, 126, 136, 147, 181.
11. Адоратский Н. Православная миссия (1887). І. — С. 61.
6.2.
1. Гапонов И. Прот. Церковная история… — С. 175.
2. Там само,— С. 175.
3. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.70 – 73.
4. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 41.
5. ПСЗ 1721 № 3734.
6. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 46 – 47.
7. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.74 – 93.
8. Там само, — С. 93.
9. ПСПи Р.7. № 2489, 2603.
10. ПСЗ. 8 № 5286.
11. ПСЗ.8. № 6057, 6281; 9. № 6666; ПСП и Р6.; 1627, 1644, 1889.
12. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 248.
13. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С. 128.
14. ПСПиР. 7. № 2633; 8. № 2839
15. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.155 – 165.
16. Власовський І. Нарис історії… — т.ІІІ. — К., 1990. — С. 174.
17. Смолич. И.К. История … — Ч.ІІ. — М., 1997. — С. 262.
18. Дон Синабальде – 1858. — С. 126 (по Гапонову И., прот. Церковная история… С. 246).
19. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 249.
20. Там само, — С. 250
21. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — 2. — С. 292 – 302.
22. Там само, — С. 362.
Розділ VII
1. Сулоцкий. А., прот. Святитель Филофей... — Изд. 2-е. — М. 1854. —Омск, 1882. — С. 17.
2. ПСЗ. 5. № 3266; ПСПиР. 7. № 2456, 2642, 2458, 2557.
3. ОДДС. 10. ПСПиР. 7. № 2632, 2642; ПСЗ. 9 № 6407.
4. ПСПиР, Е.П.2. № 615; 3. № 1928, 1039, 1042; ПСЗ. ІІ. № 8507; 15. № 10820.
5. ПСПиР. Е.П.Ч. № 1604; ПСПиР, Е.А. І № 157; ПСЗ. 16. № 1262.
6. ПСЗ. 17. № 12589; 18 № 13320.
7. Там само.
8. ПСЗ. 24. № 18131.
9. Смолич И.К. История … — кн. 8. ч.ІІ. — М., 1997. — С. 269.
10. Михаил, архиеп. Воронежский и Липецкий. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. — № 11.— М., 1970. — С. 61.
11. Там само.
12. Там само. — С. 62.
13. ПСЗ. 23 № 17491; РВС. 8 № 288.
14. ПСПиР, Е.П. 2 № 651, 688, 796, 979. Покровский И.М. (1911), 1913. 7/8 сс. 78-85; ПСПиР, Е.А. І № 263, 354, 496, 604, ПСЗ. 19. № 13592; 21 № 15625; 23. № 17117, 17144.
