Об’єктивний ідеалізм Гегеля

План

Вступ

1. Об’єктивний ідеалізм Гегеля

2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля

3. Особливості і предмет філософії права Гегеля

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель народився 27 серпня 1770 р. в місті Штудгарте в сім'ї великого урядовця. Діставши в місцевій гімназії первинну освіту 1788 р. був зарахований до числа студентів теологічного інституту в Тюбінгене. Після закінчення, з 1797 р. працював домашнім вчителем, далі служив директором гімназії Нюренберге. З 1801 р. викладав в Ненськом університеті. З 1816 р. Гегель - професор Гейдельбергського університету, а з 1818 р. - берлінського, де якийсь час був і його ректором.^[1]

Вже в студентські роки Гегель був зайнятий творчим освоєнням і осмисленням досягнень попередньої політичної і правової філософії. Філософія права Гегеля одна з найзнаменитіших робіт у всій історії правової, політичної думки. Це синтез філософських і політико-правових досліджень Гегеля протягом ряду років. Творчість Гегеля вважається вершиною класичної німецької філософії. Гегель пішов значно далі за своїх великих попередників. Він першим представив весь природний, історичний і духовний світ в безперервному розвитку. Він відкрив і обгрунтував з позиції об'єктивного ідеалізму основні закони і категорії діалектики. Він свідомо протиставив діалектику, як метод пізнання її антиподу, метафізиці, оскільки на його думку явище не менше об'єктивне, ніж єство. В своєму навчанні Гегель розглянув ідею держави і права, вважаючи задачею науки про право і державу не розробку уявлень про належне розумне право і державу, а знаходженні розумного в самій дійсності. Гегель не прагнув протиставити свій політичний ідеал дійсності, а прагнув перш за все знайти розумність в самій дійсності; звідси заклик до примирення з самою дійсністю, відмова від побудови належного розумного права і держави і прагнення виправдати як розумне існуюче. Гегель першим розрізняє цивільне суспільство і політичну державу, потрактувавши цивільне суспільство, як опосередкована працею, система потреб що покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності. Також розділяє стани і підрозділяє політичну державу на три власті, рахуючи належне розділення властей в державі гарантією публічної свободи. Вищим моментом ідеї держави і Гегеля представляє ідеалізацію суверенітету. Гегель виділив національне єство держави, поділивши всесвітню історію миру на чотири всесвітньо-історичні світи, звеличував при цьому німецькі народи і прикрашаючи ступінь розвиненості Пруссії і інших німецьких держав. В даній роботі основні питання Гегелівської філософії про державу і право.

Об’єктивний ідеалізм Гегеля

В системі гегелівського абсолютного ідеалізму субстанція (абсолютна ідея) проходить стадії чистого мислення, вільно відчужує себе у формі "поняття" у власне інобуття, і, нарешті, породивши "мислячий дух" знаходить повне і завершене поняття самої себе. Кожний із ступенів необхідний для забезпечення цілісності процесу. Сама ж всесвітня історія введена Гегелем, як завершення системи об’єктивного духу, в якій слідує перехід до духу абсолютного. "Дух тільки як дух - порожнє уявлення, - писав Гегель, - він повинен володіти реальністю, наявним буттям, повинен бути для себе об’єктивним, наочним". Вираз духу в зовнішньому, його прояв в суспільному буття і суть гегелівський "об’єктивний" дух. Філософія ж історії є осмислення тимчасової форми духу. Принципом гегелівського абсолютного ідеалізму була тотожність буття і мислення. Тільки ця тотожність і робить історію філософії неможливої. Якщо б раптом виявилося, що сама по собі не розумно організований космос, а позбавлений розумності хаос, то філософія історії стала б неможлива (неможливо шукати закономірність і логіку в безрозсудному). Але вона не тільки можлива, але і необхідна тому, що дух повинен пізнати себе саме у філософській формі. Тотожність мислення і буття, - ця підстава на якому тримається вся гегелівська філософія, сааме з цього і виведена необхідність історичного процесу і можливість філософії історії. Після того, як необхідність історії доведена відносно до духу, пошук її передумов до людини був "справою техніки" і, по суті справи, був вже не принциповим питанням. Коли Руссо задумався про суть історичного прогресу він припустив що людині властива "за природою" здібність до самовдосконалення. Гегелю припущення такого загального характеру також представлялось достатнім. В середовищі просвітителів існувала думка, що причиною історичного прогресу (змін) є незадоволеність людей існуючими порядками, способом життя і прагненням організувати (перетворити) їх відповідно до своїх уявлень про бажане і належне. Гегель, зовсім не заперечуючи існування таких ідеальних спонукальних мотивів історичної дії, не був схильний бачити в них рушійні сили історії і вважав, що неправомірно переносити механізм індивідуальної мотивації на суспільство в цілому. Відкидаючи прагнення Канта і Фіхте до апріорного конструювання філософії історії без опори на фактичну історію, Гегель наполягав на тому, що філософія історії повинна виходити з даного, від того що було насправді, освоювати емпіричний матеріал. Він твердив, що єдина думка принесена ним у філософію історії із загальнотеоретичної філософії є визнання того, що розум володарює над світом, і що як наслідок цього історія сама по собі розумна. Проте, ця крихта, яка очевидно з'явилася як наслідок вірності Гегеля принципам абсолютного ідеалізму, трохи не порушила з такою працею зведену будівлю філософії історії, відділивши від його все "безрозсудне" і "випадкове", відкинувши філософію на рівень вічних і незмінних субстанцій. Правильно, не можна розумно пізнавати то в чому розуму немає, але ж розум в історії не лежить на поверхні, його треба відшукати. Вивчати синтез ірраціонального з раціональним, історія жива своєю єдністю протилежностей і не можна відділяти одне від іншого без загрози руйнування значення обох. Післягегелевська філософія зробила спробу скинути кришталеве царство філософських абстракцій, знайшовши в абстрактних єствах, де колишня філософія бачила основу всього існуючого всього-навсього уявні "випаровування" життєвого процесу і інструменти пізнавальної діяльності, не більш. На зміну універсаму, складеному з речей, їх якостей і станів, прийшов мир процесів і подій, в якому немає нічого абсолютного, застиглого. Універсалізація історизму і затвердження загальної історичності стосовно всьому сущому - одна з домінуючих тенденцій пост класичної філософії. Історичність з'явилася поняттям, що акумулює і кристалізує головні параметри процесуально мінливому життю. Історичність, як факт того, що все в світі в тому або іншому ступені підпорядковано історичним змінам, настільки очевидна, що про неї не коштувало б і згадувати якщо б не розбіжності в оцінках її значущості. Адже як факт вона не бралася під сумнів і у філософському субстанціализмі, оскільки передбачалося, що все тимчасове, плинне, історичне належить до сфери випадкового, неістотного і що за всіма історичними перетвореннями, які охоплюють лише самий верхній шар реальності, перебувають незмінні вічні єства, чий зміст історією ніяк не зачіпається. Історичність стає проблемою, коли затверджується її істотність, признається історичне єство. Стосовно людини і суспільства це означає, що їх єство може зрозуміти тільки з історії. І сааме Гегелем першим зроблений крок в становленні таких понять як "історія" і "історичність". Все те кінцеве, тимчасове, що не несе в собі нічого необхідного для розвитку духу утворює, по термінології Гегелю, "тільки історичне", - зовнішній шар історичної реальності, позбавлений розумності і істинного. Таке розділення на "історичне" і лише історичне" не можна пояснити інакше, як тим фактом, що на Гегеля робили дуже сильний вплив традиційні субстанціоналісти і він так і не зміг остаточно вийти за межі ідеалістично-субстанціалистського розуміння миру. Проте, Гегель дав терміну "історія" нове життя. Замість простого збирання фактів зміни стала на перший план висуватися сама ідея історичної змінності. На відміну від елементарної хроніки історичність і є сама ідея процесу, а не його опис. Якщо довгий час історія була синонімом минулому, а історичне знання, знанню про минуле, то тепер виявилась більш фундаментальна задача: осягнути себе, власну дійсність в її історичності.

В другій половині минулого століття, можливо востаннє, постала дилема: субстанціонализм або історизм? Її суть в наступному. В якості факту даний процес історичних змін, сама наявність якого проблематична. Питання: якщо за цими змінами щось абсолютне і вічне чи ні? І в тій мірі, в якій філософія відмовлялась від такої підстави, вона поривала з поняттям субстанціоналізму.

Навіть якщо сам термін субстанція зберігався, а на місце субстанції приходить історія. Якщо реальний тільки історичний процес, то він сам може грати роль тієї "скрипки" на якій все "тримається", а якщо субстанція не дана спочатку і не самотождествена, то вона вже не субстанція. Таким чином, відмова від субстанції на користь історичності став неминучим. Нарешті, вирішальну роль у формуванні новоєвропейської філософії історії зіграла християнська традиція. Саме в ній вперше склались передумови для досягнення історичного процесу в його єдності і цілісності, в його універсальності (всесвітності). Християнство упровадило в історію людства три унікальні події: гріхопадіння як початок історії, явище Христа - її поворотного пункту, Страшний Суд, як об’єктивне її завершення. Тобто християнська концепція історії була теологічною, що підпорядковувала історію реалізації заданих ззовні цілей. Але найцікавіше, що основна схема християнського трактування повністю прийнята і відтворена Гегелем. Єдина відмінність полягає в тому, що дух в ній вже здійснив, що у нього не залишилося нереалізованих задач, і це повне здійснення відбулося усередині історії, в ній самій. Вододілом між гегелівської і релігійної філософіями історій, одночасною рисою їх зіткнення і відторгнення стала проблематика історії, її цілі і значення. Саме значення історії і став тією проблемою над якою билися філософи всіх часів і народів. Ще Ф.Бекон знав, що історія - це діяльність людей, що в ній діють свідомі індивіди, переслідуючи свої цілі. Пізнання і відтворення з цілей необхідно для історика. Освіта мала підставу припустити що відтворення цілей учасників історичних подій в змозі розкрити значення історії. Це установка на відтворення осмислених цілей і намірів не втратила частини своєї популярності і по цей день, хоча вона піддавалася аргументованому критичному перегляду ще до Гегеля. Але саме філософія історії Гегеля зробила можливими обґрунтовані міркування про значення історії, цією вічної проблемою. Філософія історії Гегеля стала базисом на якому стоїть більшість сучасних філософських конструкцій. І навіть його опоненти визнають, що саме філософія Гегеля допомогла перейти від середньовіково-античного субстанціоналізму до історизму, і далі до сучасного філософського навчання.