Становлення громадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональних перетворень

 

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідності ефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були її соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метою протидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться, зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правової держави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства — підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади. Обидві ці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов’язані між собою — правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного. Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування у ній громадянського суспільства поки що не стало навіть предметом серйозних наукових досліджень.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу[6.c.45]. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Вона дозволяє розглядати суспільство і державу як партнерів, визнає у цьому партнерстві пріоритет суспільства, слугує утвердженню у суспільній свідомості думки про те, що держава існує для суспільства, а не навпаки. Проблема становлення громадянського суспільства є особливо актуальною для колишніх соціалістичних країн, які стали на шлях демократичного розвитку. За соціалізму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником всіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партія монополізувала політичну владу в суспільстві, нав"язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій, втручалася у сімейні стосунки тощо. Фактично держава поглинула громадянське суспільство[7.c.29].

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільства і його зворотнього впливу на державу були головними причинами численних соціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі "будівництва" соціалізму і комунізму, "культурних революцій", а також масових політичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з основних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни України головним чином з вини власної ж держави. В Україні суспільство в цілому і кожний громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючи на неї дієвих засобів впливу, що дозволяє останній вдаватися до довільних соціально-економічних експериментів і не нести відповідальності за їх згубні наслідки. Становлення громадянського суспільства якраз і має на меті поставити державу під контроль суспільства, звести до мінімуму завдавану нею шкоду, обмежити свавілля державної влади[13.c.177].

Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування і незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення і законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники. Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основі певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим. Однак у практичному відношенні суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко. Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів[21.c.92]. Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців є прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й утримання. Як добровільні об’єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час політичні партії перебувають у тісному зв’язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб’єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади і управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв’язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні. Важливими політичними інститутами громадянського суспільства є групи інтересів —добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття "групи інтересів" є відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття "громадські організації", до яких відносяться професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо. Самі по собі громадські організації не є "групами інтересів" у їх політологічному розумінні[49.c.78]. Як "групи інтересів" громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою і політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об’єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов "групи інтересів" відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу "груп інтересів" на органи державної влади є лобізм.

До найважливіших форм опосередкованої взаємодії "груп інтересів" з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії. "Групи інтересів" прагнуть до налагодження зв’язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Декотрі з найбільш масових "груп інтересів", наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до органів державної влади.

Серед численних і багатоманітних "груп інтересів" у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об’єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовах соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керів- ництвом правлячої партії.

У демократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади, виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становлення незалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема, незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та інші профспілкові об’єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілок Федерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересів трудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об’єднання — Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднання солідарності трудівників, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників.

Профспілки прагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним у цьому відношенні є створення у квітні 1997 р. Всеукраїнської партії трудящих, в основу діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформа Федерації профспілок України. Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партія отримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ в суспільстві[23.c.38]. Більш перспективною, ніж створення власних "кишенькових" партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіями лівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно зі становленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об’єднань підприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів України та інші об’єднання.

На сьогодні найвпливовішим з таких об’єднань можна вважати Український союз промисловців і підприємців, який має розгалужену мережу регіональних організацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави. Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і"груп інтересів", є також "четверта влада" — недержавні засоби масової інформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільш важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є саме політичні партії і так звані "групи інтересів".

 

Висновки

Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму і саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісты рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в історичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають і основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теорії фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів.

Інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути

Кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту.

Інституціональна структура - це певний упорядкований набір інститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначають обмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншої системи координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональна структура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень між дефініціями "інституціональна структура" й "інституціональне середовище".

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україні структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений і не формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не як статичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно до транзитивних економік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональна основа перехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язку із цим перспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванні факторів, закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень в економіці в парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціональної архітектоніки.

В Україні відбувається еволюційний процес трансформації відносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективних корпоративних відносин власності. Трансформація відносин власності визначає зміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності - це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформувати організаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності.

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й зміні інституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках інституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державної економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

 

Література

1. Білоконенко О.В. Історія економічних учень: Конспект лекцій. – К.: Українсько-фінансовий інститут менеджменту і бізнесу, 1998. – 96 с.

2. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учеб. пособие - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрайт, 1999. - 384 с.

3. Бьюкенен Дж., Таллок Г. Расчет согласия. Логические основания конституционной демократии // Бьюкенен Дж. Сочинения. Серия "Нобелевские лауреаты по экономике". М., 1997.

4. Ванберг В. "Теория порядка" и конституционная экономика // Вопросы экономики, 1995, № 12.

5. Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу / І.О. Воронов. – К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. – 376 с.

6. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство/ Ю. Габермас; Пер. з нім. А. Онишко. – Л.: Літопис, 2000. – 318 с.

7. Гавел В. Про громадянське суспільство // З промови // Цит. По. Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

8. Гальперин В. М. Макроэкономика. СПб.: 1994.

9. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с

10. Дементьев В.В. Некоторые аспекты мотивации хозяйственного поведения в переходной экономике. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ДонГТУ Минобразования Украины, Юго-Восток, 1999.

11. Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

12. Долан Э. Дж. Макроэкономика. СПб.: 1994

13. Злобіна О., Резнік О. Громадянський простір України: ступінь ідентифікації та чинники консолідації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №2.

14. История экономических учений: Учебник для экон. спец. вузов / Рындина М.Н., Василевский Е.Г., Голосов В.В. и др. – М.: ВШ, 1983.

15. История экономических учений. Учебник для экономических специальностей ВУЗов. 1985 г.

16. История экономических учений: Учебное пособие. Автономов В. 2007г

17. История экономических учений: (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А.Г. Худокормова. М., 1998

18. История экономических учений. Учебное пособие под ред. В. Автономова, О. Ананьина. М., 2000..

19. Кант. И. Сочинения: в 6-ти т. – М.: Мысль, 1965, – т.4. – ч.2. – 478 с

20. Капелюшников Р.И. Экономическая теория прав собственности (методология, основные понятия, круг проблем). М., 1990.

21. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. Історія економічних учень: Підручник. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

22. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: підручник.-К.: "Вища школа". - 1997.

23. Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. – 2001. - № 6

24. Кравченко Н.В. Принципи формування ефективного власника у процесі ринкових перетворень // Академічний огляд. – 1999. - № 2..

25.. Кравченко Н. Світові тенденції і національні особливості трансформації відносин між управлінням і працею в господарських організаціях // Збірник наукових праць. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2000. – Вип. 25.

26. Лебедева Н.Н. Цивилизационная форма хозяйствования: институциональные основы// Экономическая теория на пороге ХХI века-3. - М.: Юристъ, 2000.

27. Лищишин О. Основи ринкової економіки. Курс лекцій. Львів:. – 1994.

28. Лойберг М.Я. История экономики: Учебно-методическое пособие. / Инфра-М. 2002 г

29. Макєєв В. Визначення поняття "ринок" і "ринкові відносини" // Економіка України. – 1997. - №2.

30. Макконел К.Р., Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми, політика. М.: Республіка. - 1992.

31. Маршалл А. Принципы политэкономии. 1980 г.

32. Мэнкью Н. Г. Макроэкономика. М.: 1994.

33. Мешко І.М. Історія економічних вчень: Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посібник. – К.: ВШ, 1994.

34. Мороз А.М. Банківська енциклопедія. К.: Ельтон. – 1993

35. Мочерний С.В. Основи економічної теорії.-Т.: АТ"Тарнекс". - 1993.

36. Ніколенко Ю. Основи економічної теорії.Ч.1.-К.: "Либідь". - 1994.

37. Нестеренко А.Н. Экономика и институциональная теория / РАН. Ин-т экономики, Ин-т междунар. экон. и полит. исслед.; Отв. ред. Л.И. Абалкин. - М.: Эдиториал УРСС, 2002. - 415 с

38. Николаева Л.А., Черная И.П. Экономическая теория: Учебно-методическое пособие. / ВГУЭС, 1999 г.

39. Новичков А.В Экономическая теория (Политическая экономия): Учебное пособие для вузов.- ИТК Дашков и К, 2007.

40. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики.- М.: Фонд экономической книги "Начала", 1997.

41. Овчинников Г. П. Макроэкономика. СПб.: 1993.

42..Озерникова Т. Принуждение к труду в переходной экономике // Вопросы экономики. – 2003. - №9.

43. Олейник А. Институциональная экономика: Учебное пособие. М., 2000.

44. Основи демократії: Посібник / За заг. ред. А. Колодій; Редкол.: Д. Перлін, В. Андрущенко, В. Волович та ін.; Кол. авт.: М. Бессонова, О. Бірюков, С.С. Бондарчук та ін; М-во освіти і науки України; Акад. пед. наук України. Ін-т вищ. освіти; Укр.-канад. проект "Демократ. освіта". – К.: Вид-во "Ай Бі", 2002

45. Паніна Н. Чинники національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №4.

46. Полтерович В.М. Институциональная динамики и теория реформ // Эволюционная экономика и "мэйнстрим". М.: Наука, 2000.

47. Сакс Дж. Макроэкономика. Глобальный подход. - М.: 1996.

48. Суспільно-політичні реформи: Навч. посіб./ Л.В. Гонюкова, М.М. Логунова, М.І. Пірен та ін. – К.: Центр навч. л-ри, 2004. – 199 с.

49. Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України/ За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва; Редкол.: В.М. Князєв, Н.Р. Нижник, А.М. Пойченко, В.А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 2001.

50. Хрестоматия по экономической теории. / Сост. Е.Ф. Борисов. - М.: Юристъ, 2000. - 536 с.

51. Экономика: Учебник. Издание 3-е, переработанное и дополненное. Под редакцией доктора экономических наук профессора А. С. Булатова., - М: ЮРИСТЪ, 1999

52. Экономическая теория. / Сост. Николаева Л.А., Черная И.П.. - Вл.: ВГУЭС, 2000.

53. Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма. Фирмы, рынки, "отношенческая" контрактация. СПб., 1996.

54. Шаститко А.Е. Неоинституциональная экономическая теория. 2 изд., перераб. и доп. М., 1999.

55. Ходзінський К. Сучасний стан праці в Україні та проблеми її інтенсивності // Економіка України. – 2004. - № 8.