Проблеми формування ефективних ринкових інститутів

 

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й зміні інституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Щоб виявити вплив держави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення з погляду неоінституціональної теорії. По Д. Норту, "держава – організація з порівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічний район, границі якого встановлюються його здатністю обкладати податком підданих". Тому держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так й, навпаки, створювати інституціональну структуру, що не дозволяє виявитися перевагам конкурентного порядку через монопольну владу й інші фактори, що ведуть до росту трансакціонних витрат. Все залежить від конкретних історичних умов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї або іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, генерируемі їм, можуть не тільки сприяти підвищенню ефективності (у змісті наближення до умов парето-оптімального розподілу ресурсів), але й перешкоджати йому[3.c.24].

Неефективність інститутів виникає внаслідок високих витрат (дорожнечі) колективних дій, необхідних для зміни інститутів, що, у свою чергу, визначається іншими економічними й політичними інститутами. Саме такого роду витрати по зміні інститутів обумовлюють достатню тривалість існування інститутів, необхідну для того, щоб виявити їхню економічну ефективність.

Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках інституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державної економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна.

Відповідно до ендогенного підходу, навпаки, особливий акцент робиться на зміні в результаті проведення мер державної економічної політики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб’єктів системи, на яку спрямоване вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічних інструментів залежить від погодженості векторів економічної політики й внутрішніх (інституціональних) змін у суспільстві, які нею генеруються в процесі функціонування господарського механізму.

Інституціональна структура економіки будь-якої країни – це, насамперед, результат минулих дій держави й спонтанного еволюційного відбору найбільш ефективних інститутів. Західні країни з ринковою економікою володіють розвитий інституціональною структурою, що відповідає домінуючому способу економічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використання методів прямого й непрямого державного втручання з метою проведення бажаної економічної політики без значного збитку для всього національного господарства. Такі міри хоча й деформують інституціональну структуру в галузі, але в незначному ступені.

Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненими ринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути в подібних країнах перебувають у стадії формування або взагалі відсутні. Їхня інституціональна структура включає інститути, характерні не тільки для ринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступають між собою в конфлікт. Ефективність таких економік значно нижче розвитий ринкової або навіть централізовано керованої системи. І якщо державою в умовах перехідної економіки зайво регулюються економічні відносини, що складаються на ринках, те це негативно позначається на темпах й якості формування відповідних ринкових інститутів. Виникає парадокс: державне втручання здійснюється, тому що не працюють ринкові механізми, а останні не можуть ефективно функціонувати через відсутність необхідної інституціональної структури.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що не всі міри державної політики розвинених країн можуть бути застосовані в умовах перехідної економіки. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

Процес інституціонализації ринків у перехідній економіці протікає найбільше складно, супроводжуючись руйнуванням уже створених інститутів або їхнім неефективним функціонуванням. Особлива роль при формуванні інститутів ринку належить формальним інститутам, серед яких найважливіше значення мають інститути й норми законодавства.

Перехідна економіка характеризується руйнуванням старих інститутів (деінституціоналізація) і формуванням нових (інституціоналізація). Деінституціоналізація ринку, на нашу думку, являє собою процес формування неефективних локальних інституціональних структур, що характеризуються нестійкістю й високою монополізацією або монопсонизацией.

На практиці спонтанно закріплюються інститути, які при значному збільшенні числа індивідів, що випливають певним ними правилам й обмеженням, дають, на нашу думку, що зростає граничну віддачу для всієї групи, у рамках якої застосовується даний інститут.

Інституціоналізація ринку припускає рух економічної системи до своєї інституціональної рівноваги. Деінституціоналізація, навпаки характеризує процес стійкого й прогресуючого руху інституціональної структури економіки убік, зворотну рівноважної, тобто інституціональна нерівновага.

Усунення держави від активної політики по формуванню інституціональних умов на ринку може привести й приводить, як це показав досвід перехідної економіки в більшості пострадянських країн, до деінституціоналізації, тому що держава в періоди швидких економічних і соціальних змін створює більшість інститутів.

"Інституціональний вакуум" веде до атомизаціі суспільства, до збільшення невизначеності дій індивідів на ринку, що значно підвищує витрати колективної дії по виробленню стійких правил і механізмів, які повинні стати каталізатором для інституціональних структур, що народжуються, (хоча й необов’язково ефективних для демократичного суспільства у випадку з тіньовим ринком).

Ринкова економіка не може існувати в інституціональному "вакуумі". Тому недоліки ринкового регулювання як механізму координації, обов’язково будуть замінені якимсь, не обов’язково ефективними механізмами. Відповідно до концепції представника німецького ордолібералізма В. Ріпці, у всіх суспільствах співіснують три обмінних механізми: форми обміну на ринках, владно примусовий обмін і форми взаємного соціально встановленого обміну (наприклад, подарунки, обмінні відносини в родинах і т.д.). Отже, недоліки механізму ринкового регулювання ринку можуть бути компенсовані мірами прямого адміністративного контролю "сильного" держави, інакше ринок переходить у тінь і регулюється традиційними нормами, властивими патримоніальним суспільствам.

У випадку "слабкого" держави уведення нових формальних правил буде утруднений протидією зацікавлених груп, використуючих неформальні практики для максимізації своїх кланових інтересів, що може не завжди узгоджуватися із цілями суспільного добробуту. Тому сформовані в російській економіці в цілому й на окремих ринках у чесності нерівновагі ситуації є слідством дій не держави в цілому, а соціальних груп (груп спеціальних інтересів), яким стану нерівноваги вигідні, виходить, ефективні), від чиїх позицій залежить як введення нових формальних правил, так і формалізація існуючих неформальних практик.

Нерівновагі (і неефективної рівноважні) ситуації на ринку, що характеризуються неефективними інститутами, можуть привести до виникнення інституціональних пасток, а також гістерезису в сфері зайнятості. Під гістерезисом розуміються зміни на ринку, які якісно трансформують характеристики залучених факторів, приведуть до депрофессионалізациі й негативного відбору інститутів, наприклад, таких, як інститути тіньового ринку.

Інституціональна пастка являє собою неефективну стійку норму або інститут. Стабільність інституціональної пастки означає, що при незначному тимчасовому зовнішньому впливі на систему вона залишається в інституціональній пастці, можливо лише незначно міняючи параметри стану, а після зняття збурювання повертається в колишній стан неефективної рівноваги.

Звичайно під інституціональною рівновагою розуміють ситуацію, у якій при даному співвідношенні чинностей гравців, даному наборі контрактних відносин, що утворять економічний обмін, жоден із гравців не вважає для себе вигідним витрачати ресурси на реструктуризацію угод. Інституціональна рівновага визначає умови для стабільного функціонування господарського механізму в рамках домінуючого способу економічної координації. Динамічні процеси в економіці приводять до створення економічних ситуацій, які характеризуються нерівновага не тільки на "звичайних" ринках товарів і факторів виробництва але й на інституціональному "ринку".

Згідно з універсальною концепцією для успішної економічної діяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідна лібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації, макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням. Однак у нас не спрацював, здавалось б зрозумілий механізм "низька інфляція – зростання виробництва", не реалізованою залишилась промислова і соціальна політика, поглибилась фінансова і, особливо інвестиційна криза. Аналіз ключових проблем реформування української економіки тільки на традиційній монетаристській основі цей парадокс не пояснює. Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку при порівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активно шукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньому міжнародно конкурентноспроможної національної економіки.

Попередні спроби перейти від адміністративно-командної економіки до ринкової і наступні намагання уникнути або подолати соціально-економічну кризу засвідчили: короткострокові управлінські рішення та установки приховують в собі прорахунки стратегічного порядку. Треба діяти від зворотного: прийняти конкретні цілі розвитку держави і суспільства та формалізувати їх в систему основних ключових параметрів, розрахованих на термін 15-20 років; визначити найбільш прийнятні і реальні шляхи їх досягнення з врахуванням ресурсного забезпечення, змін внутрішніх і зовнішніх факторів. Мотивом діяльності всіх щаблів державного управління в соціальній сфері і в сфері виробництва повинно бути майбутнє. Всі без виключення сьогоднішні дії законодавчої і виконавчої влади мають витікати із необхідності досягнення визначених параметрів, а не навпаки. Основним стратегічним вектором продовження економічних реформ нам слід визначити створення соціально орієнтованої ринкової економіки на базі відродження та прискореного розвитку перспективних секторів власного виробництва.

Безумовний пріоритет повинні мати напрямки законотворчої діяльності, спрямовані на формування ефективної системи державного регулювання економічних і соціальних процесів. Тоді ми зможемо не тільки подолати бюджетну і боргову кризи, але створити сприятливі умови для економічного зростання.

Головним завданням поточного періоду слід однозначно визнати надання керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальній сфері України.

Власний досвід і досвід інших постсоціалістичних країн, уроки сучасної світової фінансової кризи, дія внутрішніх і зовнішніх, зачасти екстремальних політичних факторів роблять невідкладними неупереджений аналіз соціально-економічної ситуації, і на цій основі розробку комплексної програми розвитку економіки України.

Не можна говорити, що в Україні повністю паралізоване просування вперед.

Серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати: - роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців;

- зародження національних ринків товарів, праці і капіталу з переважно ринковим ціноутворенням;

- становлення національної фінансово-банківської системи, в цілому регульованого валютного ринку;

- диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, поява нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;

- підвищення рівня економічної свободи в цілому.

Як позитив можна також оцінити перевірену на практиці здатність держави, підприємницьких структур і населення витримувати безпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів, соціальної незахищеності тощо. Можна вже говорити про певний імунітет нації до спонтанних дій органів управління економікою.

Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:

- не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки. Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників;

- не створено дієздатної системи ринкових інститутів; o втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг "відплив умів";

- склалися гіпертрофовані пропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекордними темпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевидними перспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;

- криза внутрішнього інвестування набула рис системної. Прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринку панують портфельні інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тим виконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних, насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;

- відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатіших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів; o небаченого рівня сягнула тінізація економіки (40-60%).

Але, з нашої точки зору, негативні тенденції соціально-економічного розвитку. стали результатом не ринкових реформ, а не завжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Успіх тактичних превентивних заходів українського уряду, відносна політична і соціальна стабільність у суспільстві дозволяють говорити про подовження терміну певної макроекономічної стабільності.

Стає все більш очевидним, що з точки зору цивілізованих перспектив розвитку нам не минути реальних ринкових реформ. Це, по-перше, забезпечить у розумних обсягах зовнішню фінансову підтримку, а по-друге - дасть певний кредит довіри суспільства, вкрай необхідний для справжнього реформування економіки.

Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз втративши шанс, ми втратимо все. Інтегрування в ринки кінця ХХ століття - це, в принципі, арифметика. Інтегрування в ринки ХХІ століття - це вже алгебра, яка для нас виглядатиме як теорія ймовірності.

І з огляду на це, сучасна економічна політика, на мою думку повинна бути: - самостійною із забезпеченням безумовного пріоритету національних інтересів і національної безпеки;

- орієнтованою на послідовну відкритість національної економіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку і конкуренції;

- рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межах визначеної економічної стратегії;

- принципово важливо, щоб економічна політика була загальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів. На сьогодні необхідно хоча би мінімальне політичне порозуміння з ключових питань національного розвитку.

Особливість і гострота сучасного стану національної економіки вимагають ринкової інституціоналізації з ефективною державною участю в управлінні макро- і мікроекономічними процесами.