Інститути. Їх сутність та види

Якщо не обмежувати себе яким-небудь відомим визначенням, то інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути. Папір, що представляє гроші, сама по собі не інститут, але ставши грішми - уже інститут, а цифра, на ній позначена, ще більший інститут, а закріплена законом і підтверджувана практикою відносин - ще більш серйозний інститут[38.c.57].

В економіці, куди не кинь, усюди інститути, які становлять один дуже великий, прямо таки безмірний, інститут, а інститут цей — сама економіка — не просто складається з інститутів, але й провадить — як матка — різні інститути: елементарні, приватні, локальні, мережні. А якщо врахувати, що економіка — це цивілізація, а будь-яка цивілізація, у якій є досить більша економіка, економіку завжди цивілізує, тобто повністю собою пронизує, то інституціальна картина самої економіки, не говорячи вже про картину суспільства у зв’язку з економікою, виглядає дуже складної, різноманітної й масштабної. Це не просто сукупність інститутів, це цілий інституціальний світ!

Цікаво, що й сам господарюючий, а в економіці - економічний, людина стає в такому інституціальному світі інститутом. Те перед нами фірмач, банкір або менеджер, те спеціалізований працівник, те найманий робітник, то продавець, то покупець - і всі вони в ролях, всі чогось й якось дотримують, усе при грошах, але не вийти кожному зі своєї ролі, не кинути передбаченої гри, не залишити запропонованої функції. У так називаному вільному суспільстві можна, звичайно, щось змінити, але лише не більш, ніж поміняти роль або функцію, лише для того, щоб знову виявитися в якійсь ролі й при якійсь функції. А якщо що буде не так, то для збереження інституціального вигляду вільної людини передбачені ще інші інститути, у завдання яких входить саме втримання цієї людини в загальної інституціальної мережі й у потрібному їй інституціальном образі. Так що людина в рамках економічної цивілізації - інститут, навіть сукупність інститутів.

Соціальні інститути (від панцира. Institutum - установлення, установа) - це історично сформовані стійкі форми організації спільної діяльності людей. Термін "соціальний інститут" уживається в самих, різноманітних значеннях. Говорять про інститут родини, інституті утворення, охорони здоров"я, інститут держави й ін. Перше, найчастіше вживане значення терміна "соціальний інститут" пов’язане з характеристикою всякого роду упорядкування, формалізації й стандартизації суспільних зв’язків і відносин. А сам процес упорядкування, формалізації й стандартизації називається інституціоналізаціей.

Процес інституціоналізації містить у собі ряд моментів:

1) Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів служить відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих або інших соціальних потреб. Так інститут родини задовольняє потреба у відтворенні людського роду й вихованні дітей, реалізує відносини між статями, поколіннями й т.д. Інститут вищого утворення забезпечує підготовку робочої чинності, дає можливість людині розвити свої здатності для того, щоб реалізувати їх у наступній діяльності й забезпечувати своє існування й т.д. Виникнення певних суспільних потреб, а також умови для їхнього задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

2) Соціальний інститут утвориться на основі соціальних зв’язків, взаємодії й відносин конкретних осіб індивідів, соціальних груп й інших общностей[18.c.80].

Але він, як й інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб й їхніх взаємодій. Соціальні інститути носять індивідуальний характер, мають свою власну системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, що має свою логіку розвитку. Із цього погляду соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стабільністю структури, інтегрованістю їх- елементів і певною мінливістю їхніх функцій. Насамперед це системи цінностей, норм, ідеалів, а також зразків діяльностей і поводження людей й інших елементів соціокультурного процесу. Ця система гарантує подібне поводження людей, погоджує й направляє в русло їхні певні прагнення, установлює способи задоволення їхніх потреб, дозволяє конфлікти, що виникають у процесі повсякденного життя, забезпечує стан рівноваги й стабільності в рамках тієї або іншої соціальної спільності й суспільства в цілому. Саме по собі наявність цих соціокультурних елементів ще не забезпечує функціонування соціального інституту. Для того, щоб він працював, необхідно, щоб вони стали надбанням внутрішнього миру особистості, були інтерналізовани ними в процесі соціалізації, втілилися у форму соціальних ролей і статусів. Інтерналізація індивідами всіх соціокультурних елементів, формування на їхній основі особистості, ціннісних оріентацій й очікувань є другим найважливішим елементом інституціоналізації.

3) Третім найважливішим елементом інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собою сукупність осіб, установ, постачених певними матеріальними коштами й виконуючу певну соціальну функцію. Так, інститут вищого утворення складається з певної сукупності осіб: викладачів, що обслуговує персоналу, чиновників, які діють у рамках таких установ, як ВНЗи, міністерство або Держкомітет по вищій школі й т.д., які для своєї діяльності мають у своєму розпорядженні певні матеріальні цінності (будинками, фінансами й т.д.).

Отже, кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціального інституту. Соціальні інститути - це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконуваного членами своїх соціальних ролей, що задають соціальними цінностями, нормами й зразками поводження.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Ці функції дуже різноманітні. Соціологи різних напрямків прагнули якось класифікувати їх, представити у вигляді певної впорядкованої системи. Найбільш повну й цікаву класифікацію представила так називана "інституціональна школа". Представники інституціональної школи в соціології (С. Липсет; Д. Ландберг й ін.) виділили чотири основних функції соціальних інститутів:

1) Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі, як держава.

2) Соціалізація - передача індивідам установлених у даному суспільстві зразків поводження й способів діяльності - інститути родини, утворення релігії й ін.

3) Виробництво й розподіл. Забезпечуються економіко-соціальними інститутами керування й контролю - органи влади.

4) Функції керування й контролю здійснюються через систему соціальних норм і приписань, що реалізують відповідні типи поводження: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення й т.д. Соціальні інститути управляють поводженням індивіда через систему заохочень і санкцій[22.c.25].

Соціальні інститути відрізняються друг від друга своїми функціональними якостями:

1) Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу - забезпечують всю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства з’єднуючи, разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2) Політичні інститути - держави, партії, профспілки й інший рід громадські організації, що переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення й підтримку певної форми політичної влади. Їхня сукупність становить політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення й стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально - класові структури.

3) Соціокультурні й виховні інститути ставлять метою освоєння й наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поводження й, нарешті, захист певних цінностей і норм.

4) Нормативно - що орієнтують - механізми морально-етичної орієнтації й регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поводженню й мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поводження.

5) Що Нормативно-санкціонують забезпечують суспільно-соціальну регуляцію в юридичних й адміністративних актах. Обов’язковість норм забезпечується примусовою чинністю держави й системою відповідних санкцій.

6) Церемоніально - символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному й неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового й міжгрупового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, обігу й т.д., регламент зборів, засідань, діяльність якихось об’єднань[14.c.45].

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, у якості якої виступає суспільство або співтовариство, називається дісфункціей соціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування й функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї або іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного протікання суспільних процесів, прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, що коли змінилися суспільні потреби не знаходять адекватного відбиття в структурі й функціях відповідних соціальних інститутів. У результаті в їхній діяльності може виникнути дісфункція. Зі змістовної точки зору, дисфункция виражається в неясності цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у падінні його соціального престижу й авторитету, виродженні його окремих функцій в "символічну", ритуальну діяльність, тобто діяльність, не спрямовану на досягнення раціональної мети.

Одним з явних виражень дісфункціі соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо функціонує по своїм, об’єктивно діючих механізмах, де кожна людина, на основі норм і зразків поводження, у відповідності зі своїм статусом, грає певні ролі.

Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб й об’єктивно встановленими цілями, міняючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їхніх персональних якостей і властивостей.

Інститут — організатор і стабілізатор, він же багато в чому й управитель, але й домінатор, інквізитор і визискувач. З одного боку, начебто б інститут для людини й економіки, а з іншого боку - ні, зовсім навіть ні, це людина з економікою для інститутів. Будь-яка влада — інститут, вона завжди інституціальна, але в середовищі влада є ще й інституціальна влада, влада самих інститутів. І якщо контролювати інститутостворення й інститутофункціонировання, те можна контролювати буквально все. Що, властиво, і відбувається: подивитеся уважніше хоча б на фінансово-інституціальну складову сучасної економічної цивілізації. Хочеш — буде порядок, не хочеш — буде хаос, хочеш — добровільна експлуатація, не хочеш — санкції, криза, а те й революція. От, властиво, і весь секрет інституціализма, що те саме що економізм, фінансизм, індустріализм, імперіалізм, глобалізм, тобто самої реалізуючої реальності[33.c.78]. Що ж стосується плину думки, що давно вже замкнулись на себе й у собі, то воно навряд чи достатно знає, що є насправді інституціализм, тому що тоді не стало б настільки впевнено захоплюватися собою.

Проблема є, а краще сказати, є проблеми. І їх треба обговорювати: як у рамках економічної теорії й філософії господарства, так й в аспекті господарської практики.