Становлення ефективного інституту власності

 

Власність - джерело більшості воєн на землі за час існування людства. Неефективні відносини власності - камінь спотикання на шляху українських економічних реформ. Причина цьому - помилкове представлення українських політиків і, в першу чергу, населення про власність.

Згідно точці зору західних теоретиків, витікаючій з постулату, про те, що приватна власність - вічна категорія і на вічні часи краща з можливих. Тому вони вважають за можливе реформування тільки організаційних і управлінських відносин економічної системи. Але в реальному житті опиняється, що саме ці відносини є передумовами зміни відносин власності, завдяки чому приватна власність непомітно для реформаторів поступово міняє свій зміст, залишаючи до пори незмінним стара назва[26.c.34].

Відбувається еволюційний процес трансформації відносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективних корпоративних відносин власності.

Всі знають, що атом може бути використаний як творча і як руйнівна сила. Але мало хто знає, що корпорація або корпоративні відносини також можуть ефективно розвивати або руйнівно діяти на процеси соціально-економічного розвитку територій і регіонів, а отже, на зниження або підвищення рівня життя їх населення.

Якщо корпорація функціонує за принципом "за рахунок інших", і використовується для витягання особистої вигоди без якої-небудь на те відповідальності, то - це руйнівна сила. А якщо корпоративні відносини базуються на принципі "разом з іншими", то вони сприяють ефективному соціальному і економічному розвитку територій і регіонів. І як наслідок - підвищенню рівня життя людей. Використовуючи принципи "жити в достатку разом з іншими" і "стати багатим або дуже багатим, або супербагатим, але відповідно до своїх здібностей і професійною затребуваність суспільством" в Україні можна і потрібно створити корпоративні умови, при яких у нас ніколи не буде верств населення, що мають потребу: голодних, жебраків і що бідно живуть

Констітуція незалежної Україні проголосила широкий спектр особистих, соціально-економічних і політичних має рацію і свобод людини і громадянина. Багато в чому ці має рацію і свободи збігаються з тими, які проголошувалися у радянській конституції. Але між двома конституціями є і принципові відмінності. З точки зору становлення громадянського суспільства до таких відмінностей слід віднести у деру чергу проголошення має рацію приватної власності. У статті 41 Конституції Україні, зокрема, зазначається: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним". Ще до прийняття нової Конституції право приватної власності було введене Законом Україні "Про власність" від 07.02.91 р. з наступними його змінами і доповненнями. Приватна власність визнавалася законом рівноправною з іншими формами власності — колективною і державною. Конституційне проголошення і законодавче закріплення має рацію приватної власності заклало правові основи економічних засідок громадянського суспільства, оскільки приватна і у цілому — недержавна власність є економічною підвалиною цього суспільства. Саме приватна власність є економічною основою свободи індивіда, його незалежності від держави. Вирішальне значення для формування недержавних форм власності мають роздержавлення і приватизація, сутність яких полягає у зміні державної форми власності на такі її різновиди, як приватна і колективна[24.c.24]. Не будемо торкатися тут питань справедливості способів і форм здійснення приватизації її економічної ефективності та доцільності стосовно окремих державних підприємств. При наявності у цьому відношенні численних прорахунків незаперечним є сам факт приватизації, в результаті якої відбувається становлення різних форм недержавної власності і господарювання — акціонерних товариств, кооперативів, орендних підприємств худе. Такі економічні об’єднання є інститутами громадянського суспільства.

Трансформація відносин власності визначає зміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності - це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформувати організаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності[20.c.80].

Чи можна уявити собі сучасну людину, що не використовує поняття "власність"? Це поняття виникає в свідомості дитини ще до того, як він починає говорити. Моя мама, моя іграшка - перші майнові категорії, які усвідомлює людина. Володіння предметами власності є для сучасної людини об’єктивною необхідністю. Вони супроводжують людину все життя, нерідко навіть визначаючи його долю. Деякі з них здатні пережити людину, інші вмирають разом з ним.

Люди під власністю зазвичай розуміють майно або речі, що належать кому-небудь.

А що ж називають насправді інститутом власності?

"Власність" є відношення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як що належить їм.

Таким чином, власність - це не річ або майно, а суспільне відношення, що характеризує приналежність речі тій або іншій особі. Майно або речі це тільки об’єкти власності, але не власність. Їх можна продати, втратити або примножити.

Економічна діяльність людини включає на всіх етапах історії, по-перше, привласнення природних ресурсів шляхом їх захоплення і освоєння, по-друге, привласнення продуктів праці шляхом перетворення речовини природи, тобто виробництва.

Приналежність - це одне зі всього різноманіття відносин людей, суспільне відношення. Згідно нормам російської мови слово "приналежність" означає входження чого-небудь або кого-небудь до складу чого-небудь або кого-небудь. А приватизація означає включення людини у власність, коли він стає спільно з іншими власником (частини чого-небудь) приватної власності. Приватні відносини власності - один з різновидів суспільних відносин. Іншою протилежністю є суспільна власність. У цих двох протилежних суспільних відносинах виявляється дуальність інституту власності.

Власність завжди є відносини між людьми з приводу приналежності речей. Власність виявляється в тому, як людина відноситься до певної речі: як до своєї - це приватна власність; як що належить всім і одночасно нікому - це суспільна власність[25.c.84].

Відповідно до Конституції СРСР (1978 р.) признаються суспільна, державна і колгоспна власність. А в Конституції України признаються приватна, державна і муніципальна власність. Якщо в першому випадку пріоритетним відношенням власності в суспільстві була суспільна, то з 1993 р. пріоритетним відношенням власності в українському суспільстві стає приватна.

Власність може розглядатися як соціальна категорія, правова категорія, економічна категорія.

Власністю є можливість використання економічних благ - це соціальна точка зору. У ній ми виділяємо представлення філософської науки, що досліджує власність з позиції морально-етичних форм її прояву, і історичної науки, що досліджує історичну ретроспективу еволюції багатообразних форм власності.

Власність є права володіння, розпорядження, користування своїм майном - це правова точка зору. На відміну від римського, англо-саксонское право під власністю розуміє:

право володіння, тобто право виняткового контролю над благами;

право користування (особистого використання), тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

право управління, тобто ухвалення рішення про те, як, ким, на яких умовах може використовуватися об’єкт власності;

право на дохід від використання власності, тобто право привласнення результатів;

право суверена на капітальну вартість речі, тобто право на відчуження, споживання, зміну або фізичне знищення;

право на безпеку, тобто імунітет проти експропріації і право на захист від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу по спадку або заповіту;

безстроковість прав власності, тобто володіння;

заборона на шкідливе використання, тобто обов’язок утриматися від використання власності на шкоду іншим;

майнове право, що припускає можливість відчуження власності на сплату боргу;

"поворотний" характер прав власника, тобто повернення переданої кому-небудь правомочності по закінченню договору, при порушенні його умов і ін.

Власність є привласнення, необхідне для досягнення економічних цілей людини, - це економічна точка зору, яка розрізняє власність на засоби виробництва і власність на споживчі блага тривалого або одномоментного користування.

Стати володарем власності можливо тільки через механізм відчуження-привласнення, коли відбувається перехід прав власності від однієї особи (юридичного або фізичного) до іншого добровільно за допомогою договору, що укладається, або насильницький шляхом застосування положень, статей законів, указів, ухвал або прямих погроз.

Відносини власності визначають характер її привласнення. Вони характеризують: умови володіння, розпорядження і користування засобами виробництва; спосіб з"єднання працівника із засобами виробництва; відносини людей з приводу привласнення засобів і результатів виробництва.

Шлях до перетворення благ (суспільних або приватних) на чию-небудь власність лежить через закон і через активну діяльність, що вимагає від людини певних здібностей, знань і умінь, раніше всього уміння організувати процес привласнення об’єктів і управляти їх використанням. Хто в умовах капіталістичного способу господарювання і капіталістичних суспільних відносин, що народжуються в Україні, не здатний або не в змозі робити це, той не тільки не може придбати скільки-небудь значущих благ в свою власність, але може легко їх втратити, навіть якщо його право на них охороняється законом.

У системі суспільних інститутів інститут власності разом з інститутами сім"ї, ринку і влади (держави) є найстародавнішим.

Єдиною метою, властивою людині як соціально-біологічному вигляду є "задоволення матеріальних і духовних потреб" людини, або, іншими словами, - це прагнення кожної людини до підвищення рівня якості свого життя. А саме "кожна людина бажає (і може) бути здоровим і багатим". Не дивлячись на зовнішню очевидність цієї мети, людство лише в другій половині XX століття прийшло до висновку, що вона досягається тільки методом творення, а не методом "відняти і розділити". І таким методом є метод хозяйствования - метод виробництва блага.

Заклики до пошуків "національної ідеї", тобто соціально значущій меті, лунають і сьогодні. Інститутом власності є вельми ефективний інструмент, створений людиною саме для того, щоб добиватися реалізації вищезгаданої мети.

З печерного століття до наших днів і в осяжному майбутньому зберігається мета і зберігається головний інструмент її реалізації - інститут власності. Цей інструмент може і повинен удосконалюватися. Але тільки шляхом підвищення його ефективності, а не шляхом "розпалювання класового і національного антагонізму" і порушень елементарних прав громадян, тобто дій, що зводять до нуля величезні можливості, що полягають в умілому використанні інституту власності.

Свого часу аналогічна помилка, що хоча і не мала таких глибоких наслідків, була допущена людством в питаннях всесвіту. На певному етапі розвитку людства теологія почала нав’язувати концепцію будови Всесвіту, під який протягом півтора тисячоліть підстроювалася і астрономія, і філософія.

Тепер, схоже, естафету теології прийняла на себе економіка, що вже немало зробила, щоб всіляко уповільнити процес розвитку людства. З тією лише різницею, що наслідки неправильних уявлень про будову Всесвіту здаються сьогодні дитячою грою в порівнянні з наслідками помилкових трактувань інститутів інституційної матриці: "власність", "ринок" і " влада (держава)".

Всі три інститути взаємозв’язані і обумовлюють взаємне існування і розвиток інституційної матриці господарювання - процесів організації і управління виробництвом блага в суспільстві. Не можна визначити і зрозуміти становлення і розвиток відносин власності (інститут власності) серед людей поза становленням і розвитком ринкових (інститут ринку) і владних (інститут держави) відносин.

Разом з твердженням, що основою власності є праця, виникло уявлення про власність, відоме у наш час більше як "власність є крадіжка". А відняти у людини права на власність означає, зробити людину рабом.

Ще в XII ст. вважали, що всякий власник є або злодій, або спадкоємець злодія. При всій одіозності такого уявлення про власність його не можна назвати необгрунтованим. Воно спирається на численні факти утворення власності за допомогою крадіжки і грабежу впродовж всього середньовіччя і нового часу, особливо в епоху первинного накопичення капіталу.

Втім, і у наш час відбуваються події, суть яких визначається тією ж формулою: власність є крадіжка. Можна виразитися жорсткіше - пограбування народу, можна м’якше - заповзятливість. Відмінність цих визначень носить політичний характер, але економічна істота справи від цього не міняється.

Проте для того, щоб відняти майно у його власника, навіть слабкого і беззахисного, треба володіти відомими якостями. Щоб пограбувати, теж треба як слід потрудитися, часто навіть з ризиком для життя.

Економічна теорія, як правило, не визнає грабіж як спосіб привласнення благ, і це неправильно, оскільки у такому разі упускається з уваги головне джерело відносин власності на основні економічні ресурси. Той, хто потребує природних або інших ресурсах, звичайно може купити їх у власника. Але якщо власник продавати не хоче, то існує єдиний спосіб їх придбання - відняти, таємно або явно. Історія свідчить, що привласнення природних ресурсів у всі часи здійснюється двома основними способами: освоєнням територій, вільних від присутності людей, або насильницьким захопленням територій, які раніше вже були освоєні або захоплені іншими людьми.

Що стосується природних ресурсів, то тут складаються, як мінімум, два типи відносин привласнення: відносини власності, пов’язані з їх захопленням, і відносини володіння, пов’язані з їх продуктивним використанням.

Як видимий, основна умова перетворення речей в чию-небудь власність добре і давно зрозуміло людьми. Праця і лише праця є субстанцією власності, її причиною і матеріальним змістом. Тому можна сказати, що власність є результат суспільних відносин, що відображає "процес привласнення речей за допомогою праці". Або власність є суспільне відношення, що визначає, в чиїх інтересах, для задоволення чиїх потреб ці блага привласнюються

Виробництво є діяльністю, направленої на задоволення суспільних потреб, тобто економічною діяльністю.

Власність на засоби виробництва визначає характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, форми розподілу вироблюваного продукту, його обмін і споживання. Сукупність цих взаємозв’язків і форм утворюють систему виробничих (майнових) відносин даного суспільства. Останні завжди є майновими відносинами, оскільки вони пов’язані з привласненням людьми матеріально-речових чинників і результатів виробництва.

У свою чергу, система майнових відносин утворює економічний лад суспільства. Роль вказаних відносин полягає в тому, що, будучи суспільною формою розвитку господарської діяльності людей, вони створюють для цього розвитку певні стимули.

Тип майнових відносин утворює відповідну соціальну форму виробництва. Тобто вони є базисом, над яким зростають властиві даній системі суспільні (політичні, правові, ідеологічні, сімейні і ін.) відносини і інститути, складові в сукупності надбудову суспільства. Майнові відносини, узяті в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, складають суспільно-економічну формацію.

Таким чином, системообразующим чинником в будь-якій соціально-економічній системі є відносини власності, складові основу системи цивільних відносин: суспільних, приватних, виробничих і ін. Кожен крупний етап суспільного розвитку має свою особливу, властиву лише йому, систему відносин власності.

Зміст і форми свідомості людей кореняться, кінець кінцем, у відносинах власності, що складаються в суспільстві. Ф. Енгельс писав, що всі революції, що відбувалися до цих пір, були революціями для захисту одного виду власності від іншого виду власності. Вони не могли захищати один вид власності, не роблячи замах на іншій. Під час Великої французької революції була принесена в жертву феодальна власність, щоб врятувати буржуазну. Всі так звані політичні революції від першої до останньої були здійснені ради захисту власності одного вигляду і здійснювалися шляхом конфіскації, званою також крадіжкою власності іншого вигляду.

У сучасних умовах трансформації українського суспільства особливе місце займає проблема становлення місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України і закону Україні "Про власність" визначена роль місцевого самоврядування в здійсненні народовладдя, правові, економічні і фінансові основи, встановлені загальні принципи його організації.

Закону дає загальне визначення поняття "Місцеве самоврядування" - це форма здійснення народом своєї влади, що забезпечує в межах, встановлених Конституцією України і законами України, самостійне і під свою відповідальність рішення населенням безпосередньо і (або) через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення виходячи з інтересів населення, з урахуванням історичних і інших місцевих традицій.

Економічну основу місцевого самоврядування, у відповідності Закону, складають майно, що знаходиться в муніципальній власності, засоби місцевих бюджетів, а також майнові права муніципальних утворень.

Таким чином, майно, що знаходиться в муніципальній власності, є невід"ємною частиною економічної основи місцевого самоврядування, в яку у відповідності Закону входять засоби місцевого бюджету, а також майнові права муніципальних утворень.

Зміст поняття "Муніципальна власність" визначає Цивільним Кодексом України - майно, що належить на правах власності міським і сільським поселенням, а також іншим муніципальним утворенням.

Від імені муніципальної освіти право власника здійснюють органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи і громадяни.

1. У власності муніципальних утворень може знаходитися:

1) майно, призначене для вирішення встановлених справжнім законом України питань місцевого значення;

2) майно, призначене для здійснення окремих державних повноважень, переданих органам місцевого самоврядування, у випадках, встановлених законами;

3) майно, призначене для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування і посадових осіб місцевого самоврядування, муніципальних службовців, працівників муніципальних підприємств і установ відповідно до нормативних правових актів представницького органу муніципальної освіти.

2. У власності поселень можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро-, тепло-, газо- і водопостачання населення, водовідведення, постачання населення паливом, для освітлення вулиць населених пунктів поселення;

2) автомобільні дороги загального користування, мости і інші транспортні інженерні споруди у межах населених пунктів поселення, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) житловий фонд соціального використання для забезпечення малоімущих громадян, що проживають в поселенні і житлових умов, що потребують поліпшення, житловими приміщеннями на умовах договору соціального найму, а також майно, необхідне для змісту муніципального житлового фонду;

4) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення у межах поселення;

5) майно, призначене для попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій у межах поселення;

6) об’єкти, а також пожежне устаткування і спорядження, призначені для забезпечення первинних мерів по гасінню пожеж;

7) бібліотеки;

8) майно, призначене для організації дозвілля і забезпечення жителів поселення послугами організацій культури;

9) об’єкти культурної спадщини (пам"ятники історії і культури) місцевого (муніципального) значення, розташовані у межах поселення;

10) майно, призначене для розвитку на території поселення масової фізичної культури і спорту;

11) майно, призначене для організації впорядкування і озеленення території поселення, зокрема для облаштування місць загального користування і місць масового відпочинку населення;

12) майно, призначене для збору і вивозу побутових відходів і сміття;

13) майно, включаючи земельні ділянки, предна-значенное для організації ритуальних послуг і змісту місць поховання;

14) майно, призначене для офіційної публікації (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

15) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності поселення відповідно до законів України;

16) відособлені водні об’єкти на території поселення;

17) ліси, розташовані у межах населених пунктів поселення.

3. У власності муніципальних районів можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро- і газопостачань поселень у межах муніципального району;

2) автомобільні дороги загального користування між населеними пунктами, мости і інші транспортні інженерні споруди поза межами населених пунктів у межах муніципального району, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення між поселеннями на території муніципального району;

4) майно, призначене для організації і здійснення екологічного контролю;

5) майно, призначене для попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на території муніципального району;

6) майно, призначене для організації охорони громадського порядку на території муниципаль-ного району муніципальною міліцією;

7) майно, призначене для забезпечення загальнодоступної і безкоштовної дошкільної, початкової загальної, основної загальної, середньої (повного) загальної освіти, а також надання додаткової освіти і організації відпочинку дітей в канікулярний час;

8) майно, призначене для надання на території муніципального району швидкої медичної допомоги (за винятком санітарно-авіаційної), первинній медико-санітарній допомозі в амбулаторно-поліклінічних і лікарняних установах, медичній допомозі жінкам в період вагітності, в час і після пологів;

9) майно, призначене для утилізації і переробки побутових і промислових відходів;

10) архівні фонди, зокрема кадастр землевпоряджувальної і містобудівної документації, а також майно, призначене для зберігання вказаних фондів;

11) майно, включаючи земельні ділянки, призначенедля змісту на території муніципального району міжпоселенських місць поховання і організації ритуальних послуг;

12) міжпоселенські бібліотеки і бібліотечні колектори;

13) майно, необхідне для офіційної публікації (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

14) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності муніципального району відповідно до Федеральних законів;

15) відособлені водні об’єкти на території муніципального району.

Органи місцевого самоврядування поселення забезпечують жителям поселення можливість ознайомитися з вказаними документами і відомостями у разі неможливості їх публікації.

З викладеного видно, що населення муніципальної освіти в черговий раз в ході здійснюваної в Україні трансформації відносин власності усунене від участі у власності. Воно виступає лише номінальним власником тієї, що утворюється муніципальною собствен-ности. Право реального, фактичного власника здійснюють органи місцевого самоврядування в об’ємі, дозволеному з центру на підставі законів, указів, ухвал.

Для того, щоб населення нарешті стало рівноправним власником власності, необхідно в кожній муніципальній освіті перейти до формування корпоративного управління нею.

З погляду корпоративного підходу до управління це означає, що кожен житель муніципальної освіти є співвласником всього того, що знаходиться на даній території, на принципах рівного і пайового володіння. Управляти корпоративною власністю населення муніципальної освіти наймаються менеджери і фахівці на конкурсній і контрактній основах.

Приватна власність, утворена населенням на принципах рівного, сумісного і пайового володіння нею, не може бути нічим іншим, як підставою для придбання корпоративних благ і утворення корпоративного прибутку, що працює на інтереси муніципального співтовариства.

Відмітимо в той же час, що сумісне володіння не може усунути індивідуальну частину власності.

Успіх будь-якої спроби поліпшити життя людей залежить від влади на засоби виробництва. Якщо населення муніципальної освіти володіє підприємствами, фінансовими інститутами, комерційними і некомерційними організаціями, розташованими на його території, питання підвищення якості і комфортності життя, умов сервісу вирішується достатньо швидко з урахуванням інтересів всіх сторін, що беруть участь: працююче і непрацююче населення, найняті робітники (менеджери, фахівці-виконавці) і ін.

В умовах розподілу праці вигідно всім бути сумісними власниками і не вигідно бути исклю-чительным власником.

З урахуванням концепції корпоративного управління, муніципальна власність є включеною до складу корпоративної власності як її невід"ємна частина через специфіку тих, що склалися сьогодні в Росії соціально-економічних відносин в суспільстві.

Становлення в Україні різних форм недержавної власності, розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структурі суспільства, якові складають соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнот найбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних у ній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові і міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці) спільноти. Зміні у формах власності обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства. При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класової структури суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у деру чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи: найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особлівістю західної соціології у цьому відношенні є, зокрема, ті, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія), називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб розумової праці — службовців і спеціалістів.1 Поняття "суспільний клас" є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн. Діференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття "соціально-професійна група". Так, основними обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: "сільські господарі", "ремісники, торговці, власники підприємств", "кадри, передставники професій розумової праці", "передставники проміжних професій", "службовці", "робітники". Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: "робітники", "селяни", "службовці і чиновники", "самостійні поза сільським господарство", "інші". У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з"являються відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. У умовах соціалізму офіційний статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях "робітники", "службовці" і "колгоспники". Така диференціація вже не відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення, органи державної статистики Україні все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами, на зразок того, який існує у країнах Заходу. Оськільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних ознак соціальної структури цього суспільства є наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп — підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу. Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя і стабільності суспільства є досить популярною у наших політиків. Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином Україні частки державної власності на свій приватизаційний майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так звань середній клас — основу економічної і політичної стабільності суспільства. Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. У умовах ринкової економіки та жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Дрібні власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %. Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом доходу порівняно із заробітною платою. У процесі приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньої державної власності на користь не "середнього", а "вищого" класу — незначної частини населення. Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на іншому — аукціонному, тобто копійчаному, етапі приватизації. Віходіть, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і зубожілу абсолютну більшість.