2020-04-20
188
Свою філософсько-історичну концепцію О. Шпенглер у системній формі виклав у праці „Присмерк Європи”. Праця видрукована у двох томах. Перший - у 1918 р., другий - у 1922 р.
Відразу ж після виходу у світ першого тому книга стала бестселером, а її автор - знаменитістю. Втім, попри полуду дешевої популярності, „Присмерк Європи”, як слушно зауважив Г. Зіммель, - це найзначніша філософія історії з часів Гегеля [15].
У день виходу книги скромний учитель гімназії, яким був О. Шпенглер, прославився як мислитель і пророк. Слава ця була досить двозначною. Не залишивши нікого байдужим, книга справила дуже сильне враження на всіх, але неприємно вражених нею було принаймні не менше, ніж захоплених.
Не було одностайності й серед недоброзичливців. З одного боку, О. Шпенглера дружно звинувачували у компілятивності, наслідуванні, а то й у плагіаті. Причому рахунок „авторів-попередників” ішов якщо не на сотні, то принаймні на десятки - від Полібія, Ш. Монтеск’є та Д. Віко до Ф. Тьоніса, І. Гердера, Ф.Шеллінга, Г. Гегеля, Я. Буркхардта, М. Вебера, А. Бергсона, В. Дільтея; серед слов’ян - М. Данилевського.
З іншого боку, О. Шпенглера не менш емоційно звинувачували, особливо письменники, у хвалькуватості та шарлатанстві. Сам автор писав своєму видавцеві, що він безпосередньо спирався на доробок більше ніж 50 попередників, кількість яких загалом набагато переважала сотню. Але до мислителів, залежність від яких він справді відчував, О. Шпенглер зараховував лише двох - Й. Гете і Ф. Ніцше [24].
Однак, попри всю свою сенсаційність і скандальність, „Присмерк Європи” - дуже глибока, оригінальна і потужна за своїм впливом філософсько-історична система. Хоча колеги-сучасники сприйняли її скептично, з плином часу ідеї О. Шпенглера у тій чи іншій формі асимілюються і творчо використовуються багатьма мислителями Європи. Серед них - Хосе Ортега-і-Гассет, П. Сорокін, А. Тойнбї, Л. Мемфорд, Й. Хейзінга, Р. Арон, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, М. Мерло-Понті, Т. Кун, М. Фуко, Ф. Бродель, Г. Башляр, М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе та інші.
У чому ж полягає філософсько-історична концепція О. Шпенглера? Його книга „Присмерк Європи” має дуже показовий підзаголовок: „Нариси морфології світової історії”. „Морфологія” - це термін біологічний, розшифровується він як наука про форми.
Отже, вже виходячи з підзаголовка, можна дійти висновку, що автор розглядав свою систему як учення про форми світової історії, причому розглядав їх з біологічним присмаком як форми живі. І справді, дихотомія живого та неживого, усталеного і такого, що перебуває в процесі становлення, має для О. Шпенглера першорядне значення.
Вихідне, ключове поняття філософії історії О. Шпенглера - це поняття „органічне життя”. Органічне життя, за ним, є першо-феноменом, ідеєю, що розгортає себе із стану можливості, процес, який містить у собі таємницю. Органічне життя, на відміну від неорганічної природи, розгортається не під впливом зовнішніх чинників, а через власні внутрішні закономірності. Інакше кажучи, воно зумовлене не зовнішньої, а внутрішньою формою. Основні етапи вияву цієї внутрішньої форми - зачаття, народження, ріст, старіння й загибель ідентичні, як наголошував мислітель, - від найменшої інфузорії до великої культури.
Слід визнати, що незважаючи на свідомо й послідовно витримувану задерикуватість, якщо не скандальність, подання матеріалу, асоціативну, з опертям на аналоги, а не логічно доказову, форму аргументації, О. Шпенглер подекуди виявляє неабияку проникливість, інтуїтивно намацуючи й виявляючи глибинні тенденції й паралелі в житті суцвіття культур, що утворюють у своїй сукупності всесвітню історію [19, 67].
Архетипна схема перебігу етапів життєвого циклу асоціюється мимоволі з написаним набагато раніше і, звісно, з іншого приводу, віршем „Телега жизни” Олександра Пушкіна [33, 93]. Зрозуміло, що О. Шпенглер працює значно пізніше, в іншому жанрі й з якісно відмінним матеріалом, але загальний напрям думки чималою мірою визначається у нього, по суті, тією самою міфологемою. І це цілком закономірно, оскільки він розглядає культури як своєрідні живі одиниці історії, чимось подібні до людських індивідів.
Відповідно до такого підходу О. Шпенглер і розглядає історичний процес. Він принципово розрізняє „світ як природу” і „світ як історію”. Світ як природа - це світ сталого, завершеного, світ мертвих форм. Світ як історія - це світ динамічний, світ становлення, світ форм живих.
Природа, за словами історіософа, - це гештальт, в рамках якого людина високих культур надає єдності та значення безпосереднім враженням від своїх почуттів. Історія ж - гештальт, виходячи з якого, фантазія людини прагне осягнути живе буття світу стосовно власного життя і тим самим інтенсифікувати його дійсність [51, 131-160].
Відповідно різними є й засоби осягнення кожного з цих світів. Засоби для пізнання мертвих форм - це наука, методи і принципи традиційної науки. Уособленням таких методів є математичний закон, а метою їх застосування - розкриття залежностей каузальності, тобто причинності. Засоби осягнення світу як історії - вживання, споглядання, порівняння, симпатичне співпереживання, точна чуттєва фантазія [51, 129-135].
Якщо адекватна характеристика світу як неживої природи, світу як механізму - закон, то адекватна форма відображення світу як організму, світу як історії - гештальт, цілісний образ. При вивченні світу як історії традиційна, формальна, механічна логіка виявляється недостатньою. Тут, підкреслював О. Шпенглер, потрібна принципово інша, органічна логіка. Остання, на відміну від традиційної науки і традиційної логіки, спрямована не на розкриття каузального зв’язку, а на виявлення долі живих форм світу як історії.
Отже, і природа, і історія тлумачаться О. Шпенглером як можливості впорядкування кожною людиною навколишньої дійсності у певну картину світу. Інакше кажучи - і природа, і історія, на думку мислітеля, розглядаються не як незалежні від людини, а як певний погляд на світ, як ціле. Однак у кожному разі - під своїм кутом.
Дійсність, світ постає як природа, оскільки акцентується підпорядкованість усякого становлення сталому, і як історія, - якщо стале підпорядковується при розгляді становленню. У першому випадку світ критично осмислюється за своїм відчуттєво-чуттєвим складом - це світи Парменіда й Декарта, Ньютона й Канта. У другому - історія споглядається у своєму відпам’ятованому гештальті - це світи Платона, Рембранта, Гете, Бетховена [51, 250].
Відповідно до своєрідності кожного з цих світів та їх форм модифікується і морфологія, тобто галузь знань про ці форми. Морфологію механічного й протяжного, науку, що відкриває та систематизує закони природи і каузальні відносини, О. Шпенглер називає систематикою. Морфологію ж органічного, тобто історії та життя, всього того, що несе в собі спрямованість і долю, він називає фізіогномікою. Автор вважав, що систематичний спосіб розгляду світу протягом минулого століття досяг на Заході своєї вершини і перейшов її. І, навпаки, для фізіогномічного способу великі часи лише настають. Вів припускав, що років через сто усі науки, ще можливі на цьому грунті, стануть фрагментами єдиної колосальної фізіогноміки всього людського. Цю колосальну фізіогноміку він і означає як морфологію світової історії.
Що ж вивчає морфологія як учення про форми світової історії? Що являють собою ці форми?
Такими живими формами, або великими індивідами світової історії, О. Шпенглер вважав, однак, не цивілізації, а культури. На його думку, трактування історії як єдиного, лінеарного, поступального процесу є неспроможним. У „людства”, як писав він, немає ніякої мети, ніякої ідеї, і ніякого плану, як немає мети у біологічного виду метеликів чи орхідей. Людство, на його думку, - це зоологічне поняття, або порожнє слово. І лише усунувши цей фантом, ми отримуємо можливість побачити те, що історія - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або потужних і цілісних відносно замкнених культур. Ці культури, за О. Шпенглером, є живими істотами вищого рангу, що існують з піднесеною безцільністю, як квіти в полі [51, 151].
Кожна з таких культур самобутня. І зумовлена така самобутність певною душею, що становить основу відповідної культури. Скажімо, основою західноєвропейської культури, як вважав мислитель, є „фаустівська душа”, основою греко-римської - „аполонівська” тощо. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх існування: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Адже „культуры - суть организмы. Всемирная история - их общая биография. Великая история китайской или античной культуры представляет собой морфологически точное подобие микроистории отдельного человека, какого-нибудь животного, дерева или цветка... Если есть желание узнать повсеместно повторяющуюся внутреннюю форму, то сравнительная морфология растений и животных давно уже подготовила соответствующую методику” [51, 262]. Причому, щоб запобігти непорозумінню, „не методику зоологического „прагматизма” дарвинистов с их погоней за каузальными связями, а созерцательную и обзорную методику Гете” [51, 262-263].
Загалом, як вважав О. Шпенглер, історичний процес конституюють вісім великих культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, „аполонівська” (греко-римська), „магічна” (візантійсько-арабська), „фаустівська" (західноєвропейська) і культура майя. Загинули - Перу і Кетчуа. Кожна з цих культур центрована на собі, кожна має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Нарешті, кожна з культур має приблизно такий самий, як і інші, строк життя
· 1000-1200 років. Виникаючи як духовне прагнення, як форма опредметнення відповідної душі, кожна з культур неминуче, але лише з часом, перероджується у цивілізацію. Цивілізація, за О. Шпенглером,
· це форма чи стадія вмирання культури, період її перетворення із становлення у стале, ії окам'яніння, знерухомлення, а також форма існування культури після смерті.
Для культури характерні гуманітарні начала, пріоритетність творчих форм - мистецтва, філософії тощо. Для цивілізації ж - передусім техніцизм, мілітаризм, бюрократія, урбанізм, просякнутість усіх сфер життя агоністичним, спортивним началом. Розглядаючи шпенглерівську морфологію культури і цивілізації докладніше, необхідно зазначити, що у своєму трактуванні культур як органічних, живих утворень він особливої ваги надає часові - одній із визначальних їх характеристик. На відміну від простору як розсудкового поняття, особливо важливого для розгляду цивілізацій, час, за О. Шпенглером, має органічний характер і стоїть в одному ряду з такими атрибутами культур, як душа, доля, життя. Всі вони тлумачаться мислітелем як форми вираження спонтанного пориву першофеномену до проходження свого життєвого циклу.
Підкреслюючи, що все живе постає у двох основних формах - рослинній та тваринній, - мислитель особливого значення надавав саме першій, вважаючи, що за своєю цілісністю великі історичні культури слід порівнювати швидше з рослинами, ніж з тваринами. Адже рослина, за О. Шпенглером, - це, по суті, уособлення часу, органічного росту, життєвого ритму. Звір починає рухатися у просторі, а отже, і протистояти йому, як своєрідний мікрокосм. Разом з даністю простору до нього приходить і почуття самотності та страху. Час же постає як внутрішня форма буття рослинного, тваринного чи людського організму, як характеристика своєрідності їх життєвих циклів і ритмів, що модифікується відповідно до особливостей останніх. Простір, зокрема, задається істотам, що виокремлюються з макрокосму як автономні, мікрокосмічні утворення, тобто тваринам та людським індивідам, не зсередини - як час, а іззовні - через сенсорні рецептори. Тому просторовий бік існування мікрокосмічних істот постає як дисгармонійний і дискомфортний. Цим зумовлюється, за О. Шпенглером, прагнення означених мікрокосмічних істот - людини і тварини - позбутися просторових контактів, усунутися якимось чином від просторових вимірів свого існування взагалі і повернутися до рослинного існування. Вираженням цього прагнення є, на думку німецького філософа, стадо, яке гуртується перед небезпекою; дитина, що плачучи притискається до матері; людина, коли в розпачі звіряється на свого Бога. Всі вони, як гадав автор, намагаються повернутися з вільного, активного існування в те пов’язане, рослинне, з якого вони колись були відпущені на свободу.
Свого найчіткішого і найрозвинутішого вигляду означені розрізнення - мікро- та макрокосмічного, рослинного й тваринного простору й часу, жаги (Sehnsutch) і страху - набувають, на думку мислителя, у людині. Людина не тільки володіє простором у тій мірі, якої не дано жодній тварині; вона, до того ж, знає про власну смертність, тобто про неминучість колись перестати бути уособленням часу й постати у вигляді чистого простору. З простором же пов’язані в людині й сподівання на реалізацію її життєвих планів та цілей в усіх сферах діяльності - від матеріального добробуту до влади та пізнання.
Проте й тяга до часу у людини набагато сильніша, ніж у всіх інших представників тваринного світу. І не тільки тяга, а й усвідомлення своїх темпоральних, часових характеристик - біоритмів, різноманітних життєвих циклів, з’ясування своїх пуповинних зв’язків з космосом та космічними процесами, свого прагнення до рослинного існування як уособлення часу тощо.
Саме оце, небачене у попередників гомо сапієнс гіпертрофоване і рефлексоване відчуття часу й часових ознак свого буття, несамовита спрямованість до рослинної цілісності й призводить, з точки зору німецького філософа історії, до виникнення культури.
Таким чином, культура, за О. Шпенглером, - це насамперед свого роду рослинна душа поєднаної в народ певної спільноти. Всі інші характеристики культури - від матеріальної життєдіяльності й економіки до начал духовних (науки, релігії, філософії тощо) - є утвореннями вторинними і тлумачаться мислітелем як продукти життєвих процесів цієї душі, а то й її відмирання. Культура, як писав О. Шпенглер, народжується в ту мить, коли з прадушевного стану віковічно-малечого людства прокидається й відшаровується велика душа, певний лик з безодні безликого, щось обмежене й минуще з безмежного та триваючого, сталого, тривкого. Культура у цьому разі уподібнюється до квітки, що розпускається на грунті строго відмежованого ландшафту, з яким вона залишається нерозривно, вегетативно пов’язаною. Якщо ж цей зв’язок з якихось причин порушується, то культура передчасно помирає. Але й при збереженні оптимальних умов кожна культура має певну межу існування, свій природний життєвий цикл. Цей цикл завершується тоді, коли душа культури реалізувала вже всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук тощо і розчиняється у тій самій прадушевній стихії, з якої виникла.
Коло життя кожної культури - це певна послідовність великих епох (близько 300 років кожна), що окреслює поступальне самоздійснення, самореалізацію культури як великого індивіду історії. Ця послідовність розглядається автором як боротьба за утвердження ідеї. З одного боку - проти сил хаосу, що тиснуть ззовні; з іншого ж - проти несвідомого, що розпирає зсередини, куди ці сили, як він пише, злісно зосередилися. Та в міру того, як ідея утверджується і втілюється, а повнота внутрішніх можливостей вивершується і здійснюється, культура раптово заклякає, відмирає і стає цивілізацією. Цивілізація може як висхле гігантське дерево ще століттями й навіть тисячоліттями настовбурчувати своє гниле віття. Але вона мертве, неорганічне утворення, яке своїм існуванням перешкоджає формуванню і розвитку молодших культур [51, 264-265].
Отже, кожна історична культура - великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. Виходячи з цього, О. Шпенглер вважає доречним використовувати для її характеристики поняття „габітус”. Габітус - це біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини. О. Шпенглер застосовує це поняття для визначення особливостей тієї чи тієї історичної культури, розглядає його як конкретизацію поняття стилю. Якщо у понятті стиль самобутність певної культури фіксується нечітко, то термін габітус дає можливість, на думку автора, з’ясувати цю самобутність ясніше і глибше. Говорячи про габітус окремих людей, ми фіксуємо неординарність їх вчинків і думок, постави та умонастроїв. В іпостасі характеристики великих історичних індивідів, тобто культур, поняття габітус охоплює всю сукупність життєвих виявів в існуванні цих цілісних культур, саме як цілісних витворів до таких виявів, зокрема: а) вибір певних видів мистецтва (скажімо, вибір рельєфної пластики і фрески еллінами, або ж контрапункту та масляного живопису - західноєвропейською культурою) та рішуче відхилення інших видів мистецтва (наприклад, тієї ж пластики або зображення людини арабами); б) схильність до екзотики (Індія), чи навпаки, до популярності (античність); в) схильність до усного мовлення (античність) або ж до писемності (Китай, Західна Європа).
Ці життєві вияви детермінують види духовної комунікації та спілкування загалом, тип соціально-психологічних установок, форму адміністративних систем і характер норм поведінки.
Крім того, габітус культури визначається також такими ознаками, як тривалість її життя та певний темп розвитку. За темпом розвитку культури відрізняються між собою. Такт античного існування відрізняється від єгипетського чи, наприклад, арабського. Можна говорити, на думку О. Шпенглера, про анданте еллінсько-римського та алегро фаустівського духу [51, 270-272].
За тривалістю свого існування культури, подібно до біологічних особин одного виду, по суті не відрізняються. Ідеальна тривалість життя кожної культури, за О. Шпенглером, - 1000 років. Але спільним для усіх культур є не тільки загальний строк існування. Кожна культура, кожна рання пора, кожний підйом і спад, кожен з її внутрішньо необхідних рівнів і періодів мають, як наголошує мислитель, певну, завжди однакову, таку, що завжди повторюється зі значущістю символу, тривалість. У ритмах політичного, духовного і художнього становлення різко виділяються, на його думку, п’ятдесятирічні періоди, серед масштабніших - трьохсотлітні періоди (бароко, іоніки, великих математик, античної пластики, мозаїчного живопису, контрапункту, галілеївської механіки тощо).
Як гадав О. Шпенглер, відповідно й кожне більш-менш значне окреме життя з глибинною необхідністю повторює всі епохи тієї культури, до якої воно належить. У кожному з нас внутрішнє життя (з моменту усвідомлення існування власного я) прокидається саме там і таким же чином, де і як прокинулась колись душа цілої культури. Кожен з європейців переживає свою готику, свої лицарські замки і героїчні перекази, своє „веління Боже” хрестових походів і душевну муку Парцифаля, подібно до того, як кожний юний грек ніс у собі свою гомерівську епоху та свій Марафон.
Епохи розвитку культури співвідносні не тільки з епохами особистого життя людини цієї культури, а й з основними епохами кожної іншої історичної культури. Паралелізм послідовності основних епох різних культур і відповідність характеристик епох одного й того самого покоління, що належать різним культурам, О. Шпенглер пояснює виходячи з розробленого у біології вчення про гомологію органів. Гомологічними є органи, еквівалентні морфологічно, на відміну від тих, що еквівалентні функціонально і називаються аналогічними. Гомологічними можна вважати, наприклад, руки у людини, крила у птаха і відповідні плавники у риби; або легені у людини і міхур у риби. Якщо ж ідеться про аналогічний, або функціонально, а не морфологічно, еквівалентний людським легеням орган риби, то таким є її зябра.
Виходячи з такого розуміння, німецький філософ обстоює тезу про гомологічність цілої низки епох, процесів, явищ і подій, що мали місце у різних культурах. Гомологічними за такого підходу постають, зокрема, такі явища, як антична пластика і західноєвропейська інструментальна музика, єгипетські піраміди четвертої династії та готичні собори, індійський буддизм, римський стоїцизм і західноєвропейський соціалізм, епохи Рігведи, Плотіна й Данте та інші.
Спираючись на гомологію історичних явищ, О. Шпенглер докорінним чином переосмислює таке загальновідоме поняття, як „одночасність”. Він подає його як характеристику не фізичного, а культурно-історичного часу.
Одночасними О. Шпенглер називає факти, процеси, явища, події, епохи, що постають відповідно у своїй культурі чітко однаково за положенням і, отже, мають строго відповідне значення. Тобто - перебувають на одному й тому самому щаблі розвитку, але в різних культурах. При такому розумінні одночасності сучасниками постають Піфагор і Декарт, Архімед і Гаусе, Полігнот і Рембрант, Поліклет і Бах. Одночасними для різних культур є й епохи повороту до цивілізації. Відповідно сучасниками він вважає Філіпа і Олександра - в античній культурі, Наполеона - у західній, одночасно будуються Александрія, Багдад і Вашингтон тощо. Одночасними у подібній мережі координат є діонісійський рух і протестантизм, англійський пуританізм на Заході та іслам - в арабській культурі.
Співвідносячи світ як історію з світом як природою, О. Шпенглер наголошує, що становлення є основою сталого. Тому світ як історія є основою світу як природи. Зокрема, цивілізація - це свого роду природа, якою стала історія, культура.
Подібно до цього почуття долі становить основу пізнання зв’язків причини і дії. Сама каузальність - не що інше, як дезорганізована, заціпеніла у формах розсудку доля, простір - так само заціпенілий час, а смерть - заціпеніле життя.
Таким чином, світ як історія - це світ становлення. Звідси історія як галузь людських знань про світ становлення повинна:
· адекватно відображати світ становлення;
· мати для цього відповідні пізнавальні засоби, спроможні осягнути світ становлення. Такі засоби входять до органічної логіки.
Якщо це так, то історія, робить висновок О. Шпенглер, не може бути наукою. Адже наука користується засобами логіки неорганічного, чи неорганічної логіки. Іншими словами, наука, за О. Шпенглером, - це завжди наука природнича, наука про природу, або, ще ширше, - наука про світ як природу. Наукове знання - це знання каузальне, яке стосується сталого, протяжного, пізнаного. Осягнення ж історії як становлення передбачає не встановлення причинно-наслідкових зв’язків чи законів, а співпереживання, для якого знання фактичного матеріалу є лише допоміжною умовою. Цей допоміжний матеріал і забезпечує для історії переднаука [16, 27].
Інакше кажучи, справжня історія - це принципово ненаукова за своєю природою галузь. А те, що традиційно іменується історичною наукою чи історією як наукою, насправді є лише допоміжним, попереднім щаблем до дійсного, адекватного осмислення історії.
Ця пропедевтична, наукова історія, як і автентична історія, має своїм предметом суспільний процес. Але в науковій історії цей процес розглядається за аналогією з процесами природними й береться як щось стале, опредметнене, відчужене, протяжне, повторюване. Історичний процес розглядається тут об’єктно, як частина зовнішньої, незалежної від людини реальності. Цей процес відображається не фізіогномічно, а систематично, у вигляді системи істинного знання. Варто підкреслити при цьому, що істинність аж ніяк не оцінюється в даному разі О. Шпенглером як щось позитивне. Про істинність може йти мова тільки там, де історія залишається для людини чимось чужим, неавтентичним. Адже істина - це показник неподоланності дистанції між людиною й історичним процесом, це відповідність двох сфер, що залишилися байдужими одна до одної - знань про історичну реальність самій цій реальності. Такий підхід набуває більшої значущості і стає автентичнішим з переходом до цивілізації як скам’янілої, сталої культури.
Автентична ж, справжня, історія, на відміну від історії як переднауки, грунтується на врахуванні особливостей історичного процесу як вияву органічного життя, неповторності його явищ і процесів. Історія осмислюється тут фізіогномічно, в її унікальних конфігураціях і не відображається у системі знання, а акумулюється у живому досвіді індивіда [51, 351-356].
Людина - унікальна істота, що здійснює вихід, прорив за межі просторового чи фізично часового виміру. Прорив хронотопного, щоправда, більшою мірою, - просторового виміру добре зафіксував ще Б. Паскаль. Він наголошував, що людина - це піщинка в Універсумі, від якої в обидва боки тягнеться нескінченність - з одного боку, мікро-, з іншого - макрокосму. Але ця піщинка, цей тендітний очерет - мислячий. Тому він випадає з просторового, предметного ряду і виходить у принципово інший, духовний вимір. А завдяки цьому підноситься над усіма безоднями Універсуму як мікро-, так і макромасштабу, та й, зрештою, над безоднею часу [26].
О. Шпенглер показав унікальність людини, її місця і ролі у Всесвіті не поряд з іншими істотами, не зрештою, а саме через прорив людиною нескінченної лінії фізичного часу. Подібно до того, як у просторовому вимірі в обидва боки від людини відходять нескінченності мікро- та макрокосмосу, так у часовому вимірі в обидва боки від неї йдуть нескінченності в минуле й майбутнє. Прорвати цей нескінченний ряд людині надається можливість завдяки переходу з фізичного чи фізіологічного виміру часу у вимір принципово інший - соціокультурний. Саме як істота, якісно відмінна від створінь суто природних, біологічних, тобто історична, людина долає одновимірність, відчуженість і нескінченність зовнішнього математичного ряду фізичного часу і акумулює всі три темпоральні виміри - минуле, теперішнє й майбутнє у внутрішньому універсумі свого власного духовного світу. Саме цю обставину й фіксує, хай і не завжди вдало, О. Шпенглер.
Вперше усвідомивши цю принципову відмінність світу як природи і світу як історії і конкретизувавши це протистояння через кардинальну специфічність соціокультурного часу щодо часу природного - фізичного, західна філософія, на думку О. Шпенглера, вперше в історії розвитку культур дістала можливість осягнути своєрідність морфологічної будови всієї світової історії. Свою філософсько-історичну систему О. Шпенглер і вважав реалізацією цієї можливості [5, 28].
Цей західний тип осмислення історії був, на думку О. Шпенглера, неприступним для представників інших попередніх культур і залишився для них чужим і нецікавим. Тільки у контексті західноєвропейської культури, та й то на етапі її перетворення на цивілізацію, як останнє завдання її старечої мудрості, стає можливою (і навіть особливо важливою) розробка морфології становлення всього людства, що просунулося на своєму шляху до найвищих і останніх ідей, з’ясування своєрідності світовідчуття не лише власної, а й усіх душ, вираженням яких є окремі історичні культури. Фізіогноміка світового звершення, як зазначає мислитель, стає останньою фаустівською філософією.
Вихідною для всесвітньої історії фізіогномічного типу О. Шпенглер вважав ідею всеохоплюючої символіки.
Як відомо, під символом розуміють звичайно ідейну, образну чи ідейно-образну конструкцію, що містить у собі вказівку на ті чи інші, відмінні від неї предмети, для яких вона є узагальненням і нерозгорнутим знаком. У певному розумінні символ постає і як ейдос, ідея предмета - від окремої речі до предмета цілої галузі людського пізнання, у тому числі й історичного процесу [4].
Саме таким, ейдетичним підходом філософія історії, зокрема, відрізняється від історії як науки. Предмет історичної науки - історія як вона є сама по собі, історія, якою вона є, історія як об’єкт. Предмет, завдання історичної науки - системна розробка і виклад поняття історії, завдання філософії історії - продукування і розгорнуте зображення ідеї історії. Зміст поняття історії - історія як реальність, незалежна і зовнішня відносно людини. Зміст же ідеї історії - єдність, збіг поняття про історичну реальність з самою цією реальністю, тобто - певний ейдос історії. В обох випадках - і у історика, і у філософа - знання постає як безпосереднє споглядання історичної реальності, більше того, як сама ця реальність. Відмінність же між філософом та істориком полягає в тому, що філософ знає про цю онтологічну „навантаженість” історичного знання та ідеальну, духовну зумовленість історичної реальності, а історик - ні.
Ймовірно, саме ці особливості філософії історії й прагне виявити О. Шпенглер, твердячи про ідею всеохоплюючої символіки як базову для морфології історії.
Таким чином, О. Шпенглер розглядає історичний процес як чергування культур, кожна з яких є особливим замкнутим світом, яка живе самостійним життям, створюючи свої матеріальні і духовні цінності, свою науку і культуру, свої соціальні та політичні установи. Ніякого зв’язку і наступності між культурами не існує.. Кожна культура-організм має свою історію, абсолютно не схожу на історію інших систем. Виходячи з таких уявлень, він заперечує як наявність якої-небудь мети, так і наступності в розвитку людства. У людства немає ніякої мети, ніякої ідеї, ніякого плану, так само як немає мети у виду метеликів або орхідей.
Людство, на думку мислітеля, порожнє слово. Варто тільки виключити цей фантом з кола проблем історичних форм, і на його місці перед нашими очима виявиться несподіване багатство форм... замість монотонної картини лінійноподібної всесвітньої історії.
Однак, О. Шпенглер не ототожнює велику культуру з цивілізацією. Для нього саме культура являє собою найбільш творче вираження сил і можливостей народу. Він говорить не про культурно-історичний тип, а типі культурно-психічному. Коли можливості творчого розвитку виявляються вичерпаними, культура раптом застигає, відмирає, її кров згортається, сили надломлюються - вона стає цивілізацією. Саме з таких позицій він підходить до оцінки західної цивілізації, вбачаючи в ній неминучий результат розвитку європейської культури.
Цивілізації є тому завершенням певної культури, або культурно-психічного типу. За висловом О. Шпенглера, «вони слідують як що було за становленням, як смерть за життям, як нерухомість за розвитком». Що стосується критеріїв виділення типів культури, то тут у О. Шпенглера немає необхідної ясності і однозначності. Підкреслюючи специфічний характер ідей, форм, особливостей матеріального і духовного життя, він не виділяє їх загальні або, принаймні, подібні риси. Внаслідок цього неможливо порівняння різних культур, розробка обґрунтованих прийомів і методів такого порівняння, на чому наполягає О. Шпенглер.
Застосування методу аналогії, рекомендований їм в історичних дослідженнях, неможливо, якщо заперечується наявність подібності між історичними явищами і процесами. Все сказане свідчить про те, що О. Шпенглер в чомусь повторює висновки М. Данилевського, причому часто в претензійної манері. Чого варта одна його спроба видати за коперниковський за масштабом відкриття критику ним традиційного поділу історії на три періоди (давню, середню і нову), про що куди скромніше, але набагато переконливіше пише М. Данилевський.
Подальший розвиток гносеологічних та методологічних основ цивілізаційного підходу отримав в концепції англійського історика А.Дж. Тойнбі. Їх аналізу, філософсько-історичному осмисленню і буде приділено увагу в наступному підрозділі.
