ІІ. Дискусії про події в Переяславі 1654 р. в сучасній українській історіографії

переяславський рада історіографія міф

Важливим відправним пунктом для дискусій стали події у Переяславі, що відбулися влітку 1992 року. В 338-му річницю підписання Переяславської угоди сюди з’їхалися представники Українського козацтва з усієї України. Відбулося розірвання присяги, даної українськими козаками російському царю, та принесення присяги українському народові. У прийнятій Декларації, московських царів звинувачували у тому, що вони ошукали наївних козаків, зговорившись з їхніми ворогами, забрали їхні землі, зруйнували їх мову та звичаї. Символічне значення цієї події, стане більш зрозумілим, якщо пригадати, що Декларацію зачитав не хто інший, як В’ячеслав Чорновіл, колишній дисидент та кандидат у Президенти на виборах 1991 року. В 1992 році він також був лідером Українського козацтва та головної опозиційної партії “Рух”. Про козацький міф в Україні згадали наприкінці існування радянського режиму, і це відіграло свою роль у здобутті українцями незалежності. Відтоді сприйняття цього міфу є неоднозначним. Починаючи з 1990-х років ця тема розділяє на два табори російських та українських істориків, а також і українських істориків.

Одним з контроверсійних питань є уживання терміну “воз’єднання”, про що вже ми згадували в попередньому розділі. Радянська історіографія зображувала повстання Хмельницького як “визвольну війну українського народу” проти польських гнобителів за возз'єднання з “братнім російським народом”. У незалежній Україні цей термін зник як зі сторінок наукової так і популярної літератури. У Росії ж його продовжують уживати. Як свідчив експерт з російської історії ХVII-го століття Лєв Заборовський, недавно знайдено джерела, які говорять про популярність ідеї воз’єднання серед мешканців Козацької держави доби Переяславської ради. Популярність терміну “возз'єднання” серед російських істориків пояснюється тим, що він не є цілком винаходом радянської історіографії. Його було запозичено з робіт письменника ХІХ століття Пантелеймона Куліша, який писав про “возз'єднання Русі” і виступав проти західних впливів на українську культуру і політику. У 1950-х “возз'єднання Русі” було замінено на “возз'єднання України з Росією”, терміном, який поєднував дорадянський російський націоналізм з визнанням української нації у радянську добу.

Сучасні українські історики активно у трактуванні Переяславської ради йдуть за так званою “державницькою школою” української історіографії в діаспорі. Згідно з цією парадигмою, головним результатом повстання було створення Козацької української держави, тобто Хмельницький успішно реалізував державницький проект. Державницька теорія стала популярною в Україні наприкінці 1980-х років та домінувала після досягнення незалежності. Восени 1995 року український уряд спонсорував урочисте святкування 400-ої річниці народження Богдана Хмельницького у його столиці, місті Чигирині. В офіційних промовах Хмельницького шанували як дежавотворця.

Сучасні погляди українських істориків на повстання Хмельницького - це чудернацька суміш дорадянських і радянських поглядів та концепцій діаспори. Так, запозичуючи у істориків з діаспори, українці все ж таки лишаються незадоволеними вживанням деяких термінів, таких як “Хмельниччина” по відношенню до повстання Хмельницького. За словами Юрія Мицика, одного з провідних фахівців з історії цього періоду, термін “Хмельниччина” є неприйнятним завдяки негативним коннотаціям у дискурсі радянського періоду будь-якого руху пов’язаного з прізвищем його лідера. Комуністична влада вживала словотвори від прізвищ українських політичних лідерів, щоб затаврувати будь-який соціальний рух, як це було у випадку з “Петлюрівщиною” та “Бандерівщиною”. Іншою причиною відкидання терміну “Хмельниччина” є небажання пострадянських істориків уживати політично нейтральний термін для визначення події, яка відіграла таку велику роль в історії України.

Пошуки змістовного і політично коректного терміну для повстання Хмельницького, безсумнівно, мають корені у радянській історіографії. Чи свідомо, чи ні, але деякі сучасні українські історики повторюють те, що говорила офіційна радянська історіографія у 1930-х роках, а саме, що вибір російського протекторату був меншим злом, ніж захоплення України Польщею або Оттоманською імперією. В 1991 році український історик Петро Толочко казав, що Хмельницький відіграв більш значну роль для українського національного відродження, ніж Мазепа, бо якщо взяти до уваги агресивну зовнішню політику, яку проводили у ХVII-му столітті Польща, Турція та Кримський Ханат, а також сумнівні переваги шведського протекторату, то вибір був єдино вірним, адже росіяни, крім усього іншого, є нашими єдиновірцями.

Валерій Степанков, історик з Кам'янця-Подільского, наприкінці 1980-х заперечував, що Переяславська угода стала завершенням повстання. За його даними, селянська війна, яка почалася у 1648 продовжувалася до 1670-х років. Відставка гетьмана Петра Дорошенка у 1676 році, на його думку, говорила про провал спроби козаків об’єднати українські землі в одну державу.

Як політичні та інтелектуальні еліти України оцінюють спадщину Переяслава, можна зрозуміти, переглянувши публікації в газеті “День”. Так, Тарас Гунчак зазначає, що договір з Москвою в 1654р. не обмежував у правах «Козацьку державу»: «Шукаючи союзників, гетьмани України підписували договори з Річчю Посполитою, з Османською імперією, з Кримським ханатом та Шведським королівством, але вони ніколи не вважали, що стають підданими тих держав. Таким самим військово-політичним був договір з Москвою, відомий як Переяславська рада. Москва одначе бачила певні можливості, а саме, використовуючи неточно визначені статті, які мінялись з кожним вибором гетьмана, перетворити Україну на свою колонію, вбираючи політичну експансію в шати «братерського єднання», перетворюючи історію, дійсність на легенду».

Досить цікавою є думка українського історика Ярослава Дашкевич: «Міфологію Переяслава творили українська і російська історичні науки. Зрештою, навіть коли кожна з історіографій стояла на власних національних і державницьких позиціях, їхні думки часто збігалися, наприклад, у підтримці фікції про існування Переяславського договору. Українській історіографії, певно, не варто міфологізувати Переяслав у позитивному чи негативному дусі. Не треба приховувати, що міжнародного договору не було (в такий спосіб хочуть завуалювати той факт, що Богдан Хмельницький, мовляв, був такий необачний чи нерозумний), твердити, що Москва порушила договір, бо такого договору ніколи не було, і боятися відверто сказати, що цар Олексій перехитрив, ошукав Хмельницького, - бо відмова царя чи його уповноваженого присягати в Переяславі з’явилася в останню хвилину - і цар ніколи не вважав його рівним партнером, а лише холопом і так далі. Міфи були породжені белетристикою козацьких літописів, «Історією Русів», а потім виплекані істориками (до сучасних включно), зокрема і тими, що виступають з так званих патріотичних позицій. Російська історіографія підтримувала і підтримує міф про «приєднання», «возз’єднання», і не лише щодо України, але й багатьох інших поневолених народів, захоплених територій, знищених держав. Прикро, що українська історіографія і далі блукає між російсько-українською проблематикою «возз’єднання» і «приєднання», відмовляючись від порівняльних студій». Також Ярослав Дашкевич наголошує про неможливість існування власне договору: «Треба сказати відверто, Україна (вживаючи тогочасну західноєвропейську номенклатуру) не була державою де-юре і тому не могла бути суб’єктом міжнародного права. Договору просто не могло бути.

Не лише з Росією, але й з Польщею (тому потрібно переглянути кваліфікацію так званих договорів, які увійшли до історіографії під назвою Зборівського, Білоцерківського, бо договорами двох високих сторін - польської й української - вони не були). Московська сторона органічно не могла сприймати процедуру укладання згаданого договору - не лише тому, що не було української держави, але й тому, що вона поступово реалізовувала свою державотворчу ідею «збирання руських земель». Ця доктрина почала формуватися і здійснюватися ще за часів московського великого князя Івана ІІІ Васильовича, який почав додавати до титулу «всея Руси» та зайнявся централізацією земель Московської держави. Укладати міжнародний договір з частиною руських земель (а Київ - це ж Русь!) було просто абсурдно».

На думку вже згадуваного вище дослідника в Переяславі не було підписано ні угод, ні домовленостей, це були «переяславські статті» - зведення привілеїв, жалувань царя Олексія козацтва, для шляхти, для міст; документи не міжнародного, а внутрішньодержавного значення. Загалом ситуацію 1654 р. Я. Дашкевич називає «переяславським підданством і переяславською інкорпорацією».

Матях В.М., дослідник українсько-російських відносин другої половини XVII-XVIII ст., слідуючи висновкам В.Смолія та В.Степанкова про національно-визвольну епопею, що точилася на українських землях з кінця 40-х до середини 80-х pp. XVII ст., не слід зводити до спрощеної схеми "загальнонародної боротьби за возз'єднання України з Росією", оскільки вона "започаткувала нову епоху в боротьбі народу за незалежність і створення самостійної держави", зазначає, що січнево-березневі події 1654 р. можуть бути оцінені лише як заключний акорд одного з етапів першого (січень 1648 - липень 1657 pp.) періоду Національно-визвольної війни.

З'ясовуючи місце московського напряму в політичних планах Б.Хмельницького, інші науковці наголошували на тому, що орієнтація гетьмана на Російську державу обумовлювалася насамперед намаганням зберегти завойовану незалежність Української держави та забезпечити можливості її соборності в тій конкретній геополітичній ситуації, яка склалася навколо неї на момент укладення українсько-російського договору, і лише як другорядні при цьому враховувалися такі фактори, як історична традиція, етнічна близькість двох слов'янських народів, православне віросповідання тощо.

Разом з тим увагу було звернуто на необхідність переосмислення місця січневої Переяславської ради 1654 р. в історичній долі України та реакції на цю подію тогочасного українського суспільства, вироблення комплексних підходів до з'ясування характеру, обумовленого договірними статтями союзу між Українською і Російською державами, розгляду кола "проблем, що характеризують хід реалізації досягнутих обома сторонами домовленостей" та "перспектив розвитку України як незалежної держави у наступні після 1654 р. десятиліття і століття".Варто підкреслити, що останнім часом намітилася чітка тенденція до розмежування двох штучно споріднених на попередніх етапах понять - січнево-березневих переговорів 1654 р. між українською і російською сторонами як історично утворених реалій, репрезентованих на найвищому міждержавному рівні, та політичного міфу про Переяслав 1654 p., нав'язаного Україні ззовні з метою формування певних суспільних настроїв.

Разом з тим багатовікова живучість цього міфу як засобу для маніпулювання суспільною свідомістю вже сама по собі становить цікаву для наукового студіювання проблему. Сподіваємося, що нові акценти в дослідження ролі й місця подій 1654 р. в історичній долі не лише України, а й Європи загалом, та характеру обумовлених ними українсько-російських взаємин внесе щойно запропонована теорія полівасалітетності щодо пояснення механізмів реалізації на міждержавному рівні поширеної за середньовіччя практики сюзеренно-васальних стосунків, впроваджена у науковий обіг Т.Чухлібом на підставі скурпульозного вивчення українських урядів у контексті пануючих тенденцій тогочасної європейської зовнішньополітичної практики.За його переконанням, типово полівасалітетним характером відзначалася й зовнішньополітична модель поведінки, вироблена урядом Б. Хмельницького з метою утвердження в європейських міжнародних відносинах суб'єктності новоутвореної козацької держави.

Своє бачення лінії розвитку політичних відносин між Україною і Росією запропонував В.М. Горобець у ряді праць та статей в газеті «День». Так, він повідомляє про причини, що змусили Б. Хмельницького подивитися в бік Московської держави, зокрема про битву під Берестечком, і те, що «перед українською елітою постала трагічна дилема - або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету».Зокрема він розцінює другу половину XVII - початок XVIII ст. як "суперечливий і неоднозначний етап в історії українсько-російських відносин", на якому, принаймні до середини 1700 p., Українська козацька держава виступала de jure як повноправний партнер свого північного сусіда. Однак концептуальні розбіжності урядів обох держав у поглядах на перспективи та характер українсько-російського союзу від самого початку обумовили суперечливий, а підчас і конфронтаційний перебіг українсько-російських міждержавних контактів, які вже на середину 1657 р. набули "вкрай небезпечного характеру", а після смерті українського володаря призвели до формування нового курсу Москви щодо України, результатом чого стало виведення двосторонніх відносин із площини "держава - держава" у площину "держава (з російського боку) - суспільство (з боку українського)".

На негативну роль імперського уряду в державотворчих процесах в Україні звернули увагу О. Гуржій та Т. Чухліб. Водночас вони також зазначають, що «від середини ХVІІ й мало не до кінця ХVІІІ ст.» функціонували інститути Української держави, а отже, остання вступала на рівних правах в двосторонні відносини з Москвою. Питанням дипломатичних стосунків Української козацької держави другої половини XVII - початку XVIII ст. та правничо-конституційного забезпечення її суб'єктності на міжнародній арені присвячені дослідження Я.Федорука, П.Гоя тощо.

Також слід згадати про досліджння даної проблеми на поч. ХХІ ст. Національного інституту стратегічних досліджень, очолюваного радником президента Л. Д. Кучми А. Гальчинським. Аналітична оцінка цього інституту під заголовком «Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу», видана в Києві накладом 300 примірників, містить розділи: «Початок російської експансії» та «Імперська політика денаціоналізації українського народу». Цитуємо остаточні висновки, яких дійшов колектив авторів (крім А. Гальчинського - це С. Здіорук, В. Крисаченко, М. Стешко та О. Власюк): «За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація стала вже архетиповою для нашої історії, і пам’ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об’єкта чужоземного впливу на повноправний суб’єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити». Останні два речення автори підкреслили. Подальші коментарі, мабуть, зайві.

Висновки

Переяславські домовленості трактуються сучасними українськими істориками як доказ визнання української державності, з російської - як право на її заперечення. Переяславська угода 1654 р. була важливим національним символом, таким же багатозначним, як і національна ідентичність східнослов'янських народів. У своїх домодерних формах ("малоросійській" та "загальноросійській") вона втілювала ідею історичної православно-слов'янської "незлитності та нероздільності" українців і росіян, необхідності та успішності "збирання руських земель" під владою одного монарха. У новітній модерній, національній інтерпретації з українського боку вона використовується для розмежування, а інколи й протиставлення українців і росіян, їхніх суспільно-політичних, етнокультурних традицій. Натомість у розумінні поодиноких російських авторів, чия національна свідомість не була затьмарена православно-імперською ідеєю, Переяславська рада виступала лише свідченням успіху російської дипломатії чи зброї. Сучасна українська історіографія проблеми відображає всі основні етапи та особливості розвитку української історичної свідомості. Простежуючи її еволюцію, можна помітити, що розмаїття версій цієї події фактично зводиться до двох основних: самостійницької та автономістської, котрі виявлялися не лише в соціально-політичній, а й етнокультурній сферах українського суспільного життя, змінювалися, в залежності від східної чи західної орієнтації суспільства, або й існували одночасно, взаємно заперечуючи одна одну. Трактування Переяславської угоди розпочиналося з її заперечення з державницьких, самостійницьких позицій, а продовжувалося обґрунтуванням та пропагандою цієї події з автономістської точки зору, після чого все знову поверталося "на круги своя". Можливо, саме завдяки принциповим суперечностям, що розділяли самостійників і автономістів, найбільший вибір інтерпретацій Переяславської угоди запропонувала саме українська історіографія. Натомість російська, з того часу, як її перестала збагачувати українська історична думка, втратила стимул для подальших рефлексій над цією темою. Вона змогла свого часу повернутися до готових схем, створених у XIX ст., але не може чи не бажає шукати сучасних альтернативних концепцій. Заклики окремих учених на Заході вийти за зачароване коло парадигм "братерського єднання" та "російського імперіалізму", перейти від безкінечних дискусій навколо питань "об'єднання", "возз'єднання", "союзу" чи "протекторату" до визначення дійсних інтересів і мотивів політики обох сторін, їхнього національного, політичного та символічного контексту поки що не знаходять належного відгуку. Унаслідок цього й досі залишається простір для суперечливих тлумачень тих словесних формул, дефініцій та символів, котрі використовувалися учасниками події 1654 p., визначення юридичної природи українсько- російських взаємин середини XVII ст., достовірності писемних джерел, на яких ґрунтуються описи Переяславської ради, альтернативності прийнятих на ній рішень. Жоден з українських істориків не бачить реальної альтернативи Переяславській угоді. Проте жоден, здається, не шукає альтернативи головній причині, що привела до цієї події, тобто війні під керівництвом Богдана Хмельницького. Українським історикам належить сформулювати таке розуміння Переяславської угоди, яке б дозволило перетворити його з фактору розколу на фактор консолідації суспільства. Нескінченні дискусії "за" та "проти" переяславського вибору, котрі не змогли завершити попередні покоління істориків, далекі від розв'язання й сьогодні. З цієї точки зору та частина нашої еліти, яка ніяк не може позбавитися цивілізаційної амбівалентності й хоче бути одночасно з Росією та Європою, нічим не краща від своїх попередників.