Закономірності і принципи виховання

Закономірність - це об'єктивно існуючий, повторюваний сут­тєвий зв'язок, який характеризує розвиток і функціонування пев­ного процесу чи явища. Виявлення закономірностей дає можливість визначити норми, які регламентують структуру, зміст і мето­дику організації виховання. А це, своєю чергою, забезпечує ефектив­ність виховного процесу.

Серед закономірностей виховання виділяють такі:

1) мету і зміст виховання визначають потреби суспільства та особистості;

2) сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихователя;

3) особистість позитивно реагує на виховні впливи, якщо враховують її потреби, інтереси і можливості;

4) виховання об'єктивно можливе і завжди здійснюється через ті цінності та потреби, які вже сформовані в структурі особистості вихованця;

5) ефективність виховання залежить від активності його учасників;

6) успішність виховання залежить від узгодженості всіх вихов­них впливів на особистість.

На підставі закономірностей визначають принципи виховання.

Принципи виховання - це вихідні положення, основні правила Ефективної організації виховного процесу.

1. Безумовне позитивне ставлення до особистості.

Цей принцип вимагає від учителя ставитися позитивно до всіх вихованців: слухняних і неслухняних, працьовитих і ледачкуватих, відмінників і відстаючих, вродливих і непривабливих, тактовних і безтактних. Слід пам'ятати: «Дитина найбільше потребує вашої лю­бові якраз тоді, коли найменше її заслуговує» (Ерма Бомбек).

Для того, щоб з часом вихователь міг змінити дитину, спочатку він повинен прийняти її такою, якою вона є, з усіма її недоліками, тобто визнати її цінність як особистості, ставитися до неї з повагою і доброзичливістю, поважати її індивідуальність, своєрідність і неповторність. Без цього неможливий повноцінний психологіч­ний контакт, а, отже, й ефективне виховання. Виявляти дружелюб­ність і зацікавленість долею вихованця, не бути байдужим або холодним - це вирішальні умови ефективності педагогічного спілкування.

Безумовне прихильне ставлення до особистості вихованця спри­яє формуванню в нього позитивного ставлення до себе, прагнення до самовдосконалення. Спілкування вчителя з учнем, як з гід­ним поваги партнером, визнання за ним права на власну позицію, права бути самим собою розвиває у нього такі якості, як самопова­га, відчуття своєї унікальності, неповторності, індивідуальності.

Безумовне позитивне ставлення не слід плутати із заграванням, потуранням. Необхідно виявляти розуміння і схвалювати поведінку учня в тій мірі, в якій це важливо для нього самого. Крім того, потрібно розрізняти особистість та її конкретні вчинки. Ставитися позитивно до особистості не означає схвалювати всі її вчинки і дії.

2. Опора на позитивне в дитині.

Цей принцип ґрунтується на тій закономірності, що сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихо­вателя. Останнє у значній мірі залежить від того, наскільки вихова­тель задовольняє потребу учня в самоствердженні. Орієнтація на позитивні якості особистості і є однією із найважливіших умов її самоствердження, а, отже, і позитивного ставлення учня до вихо­вателя та виховних впливів.

Принцип опори на позитивне вимагає виявляти у кожного учня позитивні якості і, спираючись на них, розвивати інші, недостат­ньо сформовані риси. Вихователю доводиться спілкуватися з уч­нями, які перебувають на різних рівнях вихованості. Серед них, як правило, є й такі, що погано навчаються, ледарюють, зневажливо ставляться до інтересів колективу, своїх обов'язків і доручень. Од­нак, навіть у «найважчих» дітей є потреба у визнанні, позитивно­му ставленні з боку оточення, прагнення до самовдосконалення, яке можна легко зруйнувати, якщо звертатися до дітей лише у фор­мі крику, погроз і нотацій. Це прагнення можна підтримати і поси­лити, якщо вчитель вчасно його помітить і підтримає вихованця, підкаже йому соціально прийнятні способи самоствердження.

Щоб подолати недоліки в дитини, слід шукати союзника в ній самій. Про це писав С.Л. Рубінштейн: «Хто хоче виправити недо­ліки людини, повинен шукати її достоїнства, хоча б потенційні, ті її властивості, які можна перетворити на достоїнства при належно­му спрямуванні наявних у неї сил».

  3. Поєднання поваги з вимогливістю до вихованця.

Цей принцип базується на тій закономірності, що позитивна реакція особистості на виховні впливи обумовлюється врахуван­ням її потреб, інтересів і можливостей. Якщо ж вихователь стави­тиме до учня вимоги без належної поваги до нього, то він наштов­хнеться на опір. «Якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього» - неодноразово повторював А.С.Макаренко. Розкриваючи суть цієї вимоги, він вказував, що мірою поваги до особистості повинна бути міра вимогливості: чим більше я тебе поважаю, тим більше від тебе вимагаю (оскільки вірю в тебе, у твої можливості).

Важливо, щоб вимогливість виявлялася на тлі загального доб­розичливого ставлення педагога до вихованців, глибокої віри в їхні можливості. У цьому випадку вона сприймається як вияв турботи, а не як особиста примха вчителя. Лише тоді, коли учень відчує доброзичливе ставлення з боку вихователя, між учасниками виховного процесу може виникнути духовний контакт - невід'єм­на умова ефективності виховання. Необхідно також, щоб вимогли­вість до учнів органічно поєднувалася з вимогливістю вчителя до себе.

4. Поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи і самодіяльності вихованців.

Цей принцип визначено на основі тієї закономірності, що ефективність виховання у вирішальній мірі залежить від активності учасників виховного процесу. Як відомо, особистість виявляє найбільшу активність, коли їй надають можливість продемонстру­вати ініціативу, самостійність і творчість. Тому важливою умовою розвитку ініціативи і самостійності школярів є організація учнівського самоврядування. Важливо також ставити учнів перед необхідністю робити вибір, приймати самостійні рішення, активно брати участі у їх виконанні.

Слід уникати надмірної опіки над вихованцями, оскільки вона пригнічує їх волю, стримує розвиток самостійності. Вихователь повинен поступово зменшувати міру втручання в поведінку дітей, розвиваючи тим самим їх відповідальність за свої дії та саморегуляцію. Кінцевою метою виховання є розвиток самостійної особистості. І тості, здатної до керування своєю поведінкою на основі засвоєних моральних норм і цінностей. Отже, у вихованні слід йти від зовнішньої організації і контролю поведінки дітей до розвитку в них самоорганізації і самоконтролю.

5. Прихованість виховних впливів.

Виховання - це партнерська, діалогічна взаємодія вихователя та учнів. Успіх виховного впливу залежить не стільки від того, який зміст вкладає в нього вихователь, скільки від того, як сприймають його вихованці. Якщо учні сприймають спілкування педагога з ними як спеціально організований процес, призначений лише для того, щоб змінити їхні переконання і ціннісні орієнтації, то ефективність виховного впливу значно зменшується. Учні нерідко підсвідомо або відкрито чинять опір. «Тому сутність педагогічної позиції вихователя,- зазначав А.С.Макаренко,- має бути прихована від вихованців і не виступати на перший план. Вихователь, який без кінця переслідує вихованців явно спеціальними бесідами, набридає вихованцям і майже завжди викликає певну протидію».

Отже, виховання тим ефективніше, чим менше його помічають діти.

6. Систематичність і наступність виховання. Ефективність виховного процесу великою мірою залежить від тoгo, наскільки наступними і безперервними є педагогічні впливи на учнів. Цей принцип пов'язаний з тієї закономірністю, що виховання об'єктивно можливе і завжди здійснюється через ті цінності та потреби, які вже сформовані в структурі особистості вихованця. Адже переконати дитину в необхідності певної поведі­нки або важливості соціальної норми, можна лише звернувшись до вже сформованих у неї цінностей і потреб.

Вимога наступності передбачає таку організацію виховання, за якої той або інший виховний захід є логічним продовженням попередньої виховної роботи, закріплює і розвиває досягнуте, підносить вихованця на вищий рівень розвитку, забезпечує перехід від простих до складніших форм поведінки, поступово розвиває його переконання та ціннісні орієнтації.

7. Єдність і послідовність виховних впливів.

По-перше, цей принцип вимагає, щоб усі особи, суспільні ін­ститути, причетні до виховання, діяли спільно, ставили перед ви­хованцями погоджені вимоги, доповнюючи і підсилюючи педаго­гічний вплив. Єдність виховного процесу забезпечується тісною взаємодією всіх його учасників. Якщо виховні впливи не узгоджу­ються, то на успіх розраховувати неможливо. Вихованець при цьому дезорієнтується, зазнає значних психічних перевантажень, бо не знає, кому вірити, за ким іти, яких правил дотримуватися. Крім того, неузгодженість вимог може призвести до того, що діти почнуть розглядати норми і правила поведінки як необов'язкові, встановлені кожним вихователем на свій розсуд.

По-друге, поведінка вихователя повинна бути послідовною, а не хаотичною і непередбачуваною, коли одного дня він поступли­вий, дозволяє учням поводитися, як завгодно, а потім раптом стає авторитарним і сварить їх за ту ж саму поведінку. Учні почувають себе збентеженими і невпевненими, якщо не знають заздалегідь, як поведеться вчитель у будь-який момент, як відреагує на певну ситуацію. їм необхідна сталість, щоб відчути існування порядку в навколишньому світі.

  8. Емоційність виховання.

Ефективність виховного впливу значною мірою залежить від того, які емоційні переживання він викликає в дітей. Моральні цінності засвоюються шляхом емоційних переживань, а не за допомогою логічного розуміння і запам'ятовування. У зв'язку з цим виховання обов'язково повинно спиратися на емо­ційний відгук школярів. Важливо викликати в учнів бажану емо­ційну реакцію на ті чи інші факти, події, колективні справи. Це може бути почуття гордості за доручену справу і бажання сумлінно її ви­конувати, почуття обурення, жалю, готовність допомогти тощо.

Принцип емоційності виховання вимагає залучення школярів до насиченої позитивними емоціями діяльності, спеціального ство­рення або використання педагогом стихійних емоційних ситуацій. Виховання стає для школярів значущим, а тому й ефективним, якщо учитель створює такі умови:

• спирається на вікові потреби й інтереси дітей;

• забезпечує емоційну насиченість колективної діяльності, ор­ганізовує спільні зусилля і переживання, які згуртовують дітей;

• створює в колективі атмосферу емоційно-вольового напру­ження, що веде до успіху;

• формує радісний, оптимістичний стиль життя дитячого ко­лективу, атмосферу доброзичливості та взаєморозуміння.

Реалізації цих умов сприяє використання таких емоційних стимулів, як гра, романтика, змагання, проблемно-пошукові ситуації, емоційно-образні засоби.

9. Врахування вікових та індивідуальних особливостей вихова­нців.

У вихованні важливо враховувати індивідуальні та вікові особ­ливості дітей. Ця вимога здається самоочевидною. Разом з тим, далеко не всі погоджуються з нею.

Видатний німецький філософ Гегель вважав: «Своєрідність індивідуальності не варто цінувати занадто високо. Навпаки, думка, що наставник починає старанно вивчати індивідуальність кожного учня, узгоджувати, з нею і розвивати її, є цілком порожньою і ні на чому не заснованою. Для цього він не має часу. Своєрідність дітей допустима в сімейному колі, але в школі починається життя за встановленим порядком, за єдиними для всіх правилами. Тут слід піклуватися про те, щоб діти відвикали від своєї оригінальності, щоб вони вміли і хотіли виконувати загальні правила і засвоювали собі результати загальної освіти. Тільки така трансформація душі складає виховання» (Гегель Г. Соч. Т. \ М, 1946.- С.82).

Протилежної думки дотримувався російський психолог Л.С Виготсь-кий: «Вимога індивідуалізації виховних прийомів становить загальну вимогу педагогіки і поширюється рішуче на будь-яку дитину. Звідси перед педагогом постають два завдання: по-перше, індивідуального ви­вчення всіх особливих властивостей кожного окремого вихованця, а по-друге, індивідуального пристосування всіх прийомів виховання і впливу соціального середовища на кожного з них. Стригти всіх під одну гребі­нку - найбільша помилка педагогіки, і основна її передумова неодмінно вимагає індивідуалізації: свідомого і точного визначення індивідуаль­них завдань виховання для кожного учня» (Выготский Л.С. Педагоги­ческая психология.- М., 1991.- С. 348).

Сучасній педагогіці близька позиція Л.С. Виготського: ефектив­ність виховання значною мірою залежить від знання вихователем своїх вихованців, їх вікових та індивідуальних особливостей.

Для кожного віку характерні свої особливості. Так, у молодшому шкільному віці формується здатність планувати власні дії і передба­чати їхні наслідки, рефлексія, тобто здатність усвідомлювати себе і власну поведінку (уявляти, як сприймають тебе інші, міркувати про «свої вчинки і т.д.). Для молодшого школяра найбільш авторитетною є особистість учителя. Однокласників він сприймає «через учителя», орієнтуючись на його оцінки і ставлення.

У підлітковому віці з'являється почуття «дорослості», відбува­ється переорієнтація на спілкування з однолітками, на норми по­ведінки, прийняті серед ровесників, загострюється потреба в са­моствердженні. Водночас зростає напруженість і критичність у стосунках з дорослими, яких підліток часто сприймає як перешкоду реалізації потреб у неформальному, рівноправному спілкуванні і самоствердженні. Правильна виховна тактика полягає в тому, щоб вмисно змінити методи і прийоми виховання, ставлення до підлітка, надати йому більше свободи, залучати до посильних видів суспільно корисної діяльності.

У старшому шкільному віці відбувається особистісне і професій­не самовизначення, інтенсивно розвивається самосвідомість, а з нею і самостійність. Зростає відповідальність за власну поведінку, складаються плани на майбутнє. Старші школярі починають займатися самовихованням. У багатьох з них формується завищена самооцінка і завищені домагання. В поглядах на життя, на людські стосунки нерідко спостерігається максималізм.

Вікові потреби та інтереси школярів необхідно враховувати під час вибору тем для етичних бесід, диспутів і інших форм вихован­ня.

Поряд з віковими важливо враховувати індивідуальні особливо­сті дітей: темперамент, характер, потреби та інтереси.

Найбільш яскраво індивідуальні особливості проявляються в темпераменті учнів. Кожен темперамент має свої плюси та міну­си і потребує особливого підходу.

«Ні хвилини спокою» - таким правилом доцільно керуватися у спілкуванні з холериком. Його слід постійно займати якимись справами, інакше він може спрямувати свою активність у небажа­ному напрямку. Це дає можливість використовувати його позити­вні риси (енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспрямованість) і нейтралізувати негативні (запальність, нестриманість, нетерпеливість, конфліктність).

«Довіряй, але перевіряй» - принцип підходу до сангвініка, який теж має плюси (життєрадісність, захопленість, чуйність, товарись­кість) і мінуси (схильність до зазнайства, легковажність, поверхо­вість, надмірна балакучість і ненадійність). Сангвінік часто обіцяє, але далеко не завжди виконує обіцяне, тому слід контролювати виконання ним своїх обов'язків.

«Не підганяй» - таким повинен бути підхід до флегматика, який теж має переваги (витривалість, постійність, самовладання, надій­ність) і недоліки (повільність, емоційна «товстошкірість», байду­жість). Флегматик не може працювати в умовах дефіциту часу, йому потрібний індивідуальний темп, тому не слід його підганяти, він сам розрахує свій час і виконає справу.

«Не нашкодь» - девіз для спілкування з меланхоліком, який також мас плюси (висока чутливість, м'якість, людяність, доброзичливість, чдатність до співчуття) і мінуси (низька працездатність, вразливість, іамкнутість, сором'язливість). На меланхоліка не можна кричати, тиснути, давати різкі вказівки.

Важливо враховувати також такі особливості темпераменту, як екстраверсія або інтроверсія, емоційна стабільність або нестабіль­ність. З учнями-інтровертами, яким властива замкнутість, схиль­ність до самоаналізу, стриманість, здатність до самоконтролю, слід поводитися інакше, ніж з екстравертами - життєрадісними, това­риськими, комунікабельними, дещо безтурботними і легковажни­ми, з недостатнім самоконтролем. Відносини з екстравертом, крім обов'язкової доброзичливості, повинні включати обмеження і кон­троль, з інтровертом, навпаки,- заохочення і свободу.

Крім того, одним вихованцям властива емоційна неврівнова­женість, підвищена знервованість, інші відзначаються емоційною стабільністю. Ставлення до перших за інших рівних умов повинно бути спокійнішим, теплим і доброзичливим, послідовним, без різких змін.