Умови виникнення й ефективного функціонування ринку праці

 

Ринок праці виникає в певних обставинах.

Першою обставиною є юридична свобода й здатність власника робочої сили за своїм розсудом розпоряджатися своїми здатностями до праці.

Другою обставиною виникнення ринку праці є відсутність у людини всього необхідного для ведення свого господарства як джерела одержання всіх потрібних для життя засобів існування. Однак при сучасних умовах мова вже не йде про абсолютну відсутність інших коштів або умов існування. Т.к. деяка частина найманих робітників є власниками цінних паперів, нерухомості тощо, з яких одержує доход, але все-таки змушена продавати свою робочу силу. Необхідність у продажі своєї робочої сили виникає тоді, коли доход з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя коштів. При цьому люди повинні економічно продавати свою робочу силу. Але, як відомо, поява на ринку продавця ще не гарантує його продаж – для цього потрібний ще й покупець.

Тому третьою обставиною виникнення ринку праці є поява на ньому покупця-підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоб купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.

Ефективне функціонування ринку праці можливе при наявності ряду умов, а саме:

по-перше, повна самостійність і незалежність продавця й покупця робочої сили в сполученні з їх економічною відповідальністю;

по-друге, відносини між суб'єктами ринку праці здійснюються на підставі договорів й угод між рівноправними партнерами;

по-третє, функціонування ринку праці тим більше ефективно, чим більше активна конкуренція між власниками робочої сили за право займати робоче місце й роботодавців за залучення кваліфікованої робочої сили;

 по-четверте, повинен існувати баланс між робітниками місцями, сукупною пропозицією робочої сили й грошовою масою заробітної плати;

 по-п'яте, наймані робітники й роботодавці для захисту своїх інтересів можуть і повинні поєднуватися в союзи (однак в одному союзі вони перебувати не можуть);

по-шосте, продавець прагне продати свій товар якнайдорожче, а покупець купити якнайдешевше;

по-сьоме, повинне існувати єдність ринку праці з ринком товарів і послуг, ринком капіталів й інших типів ринків (наприклад, ринок робочої чинності не може ефективно функціонувати без ринку нерухомості).

Види й моделі ринку праці

 

Види ринку праці представлені у табл. 5.1.

 

Таблиця 5.1

Види ринку праці

Класифікаційна ознака	Вид ринку праці
З погляду територіального підходу	Ø зовнішній; Ø внутрішній
Залежно від ступеня відкритості	Ø відкритий; Ø прихований
В залежності від ступеня розвитку ринкових відносин	Ø нерозвинений (частковий); Ø тіньовий (нерегульований); Ø регульований; Ø організований
В залежності від соціального підходу	Ø робочих кадрів (працівників переважно фізичної праці); Ø фахівців і менеджерів (працівників переважно нефізичної праці)
В залежності від професії	токарів, гірників, лікарів, економістів тощо
З погляду умов конкуренції	Ø необмеженої конкуренції (повної конкуренції, вільний ринок); Ø обмеженої конкуренції (неповної конкуренції)

З погляду територіального підходу бувають ринки праці: зовнішній і внутрішній.

Зовнішній ринок праці характеризує відносини між продавцями й покупцями праці в масштабі країни, регіону, галузі. Він припускає первинний розподіл працівників за сферами праці і їх рух між підприємствами. Для цього необхідно, щоб у найманих працівників була наявність професії й спеціальності. Він припускає можливість вільного переходу з одного місця роботи на інше, тобто функціонує в умовах плинності кадрів.

Внутрішній ринок праці утвориться у зв'язку з переміщенням працівників з однієї посади (роботи) на іншу в межах одного підприємства. Це переміщення може відбуватися по горизонталі – переміщенням з одного робочого місця на інше (без зміни посади й кваліфікації) і по вертикалі – переходом з підвищенням посади й кваліфікації. Цей ринок працює на зниження плинності кадрів, стабілізацію колективу. Професійна підготовка тут спрямована на навчання працівників специфічним для підприємства професіям. На це витрачаються значні кошти.

Залежно від ступеня відкритості: відкритий і прихований.

Відкритий ринок праці охоплює все працездатне населення, представлене на ринку праці.

Прихований ринок праці складається із працівників, зайнятих на підприємствах й в організаціях, але які мають більшу ймовірність втратити зайнятість, тобто опинитися без роботи. До цього різновиду ринку праці можуть бути віднесені й працівники, що формально значаться на підприємствах, але не працюючі й не одержують заробітну плату. Таке положення сьогодні має місце в українській економіці.

Залежно від ступеня розвитку ринкових відносин розрізняють нерозвинений (частковий), тіньовий (нерегульований), регульований й організований ринки праці.

 Нерозвинений, або частковий, ринок праці був характерний для соціалістичної системи господарювання.

Тіньовий, або нерегульований, ринок праці характеризується такою системою виробничих відносин, при якій систематично порушуються Державні Законодавчі й нормативні акти, відбувається недотримання прав людини з метою запобігання податків і контролю з боку держави й одержання понад прибутки.

Регульований ринок праці формується за умови наявності правових основ поведінки суб'єктів на ринку й розвиненості договірних відносин.

Організований ринок праці – це вищий ступінь розвитку ринкових трудових відносин. Державна політика зайнятості розглядається в якості пріоритетної складової економічної політики, передбачається обов'язкова наявність розвиненої системи спеціальних установ, що забезпечують реалізацію соціальної політики за всіма її основними напрямками.

Залежно від соціального підходу виділяють ринки:

робочих кадрів (працівників переважно фізичної праці);

фахівців і менеджерів (працівників переважно нефізичної праці).

Залежно від професій розрізняють ринок, наприклад, токарів, гірників, лікарів, економістів тощо.

З погляду умов конкуренції розрізняють ринки праці:

необмеженої конкуренції (повної конкуренції, вільний ринок);

обмеженої конкуренції (неповної конкуренції).

Особливе значення має виділення сегментів, у яких сконцентровані групи осіб з низькою конкурентноздатністю: молодь, жінки з дітьми, інваліди 3-ї групи тощо. Вони потребують соціальної підтримки з боку держави.

Моделі ринку праці представлені на рис. 5.3.

Рис. 5.3. Моделі ринку праці

Модель ринку праці США. Дана модель характеризується високою активністю суб'єктів ринку праці, що заохочує державною політикою підтримки конкурентного стану економіки й всією життєвою установкою на індивідуальний успіх, на заробляння грошей, культивованою у суспільстві його основними інститутами (державою, засобами масової інформації, наукою, літературою, освітою і т.д.). Рядовий американець заражений бажанням здобувати гроші, класти їх у банк, купувати акції й т.д., щоб знову одержати гроші, але вже із прибутком, словом, заохочується активна роль підприємця й працівника.

Політика зайнятості на підприємствах орієнтується на високу географічну (територіальну) мобільність працівників між підприємствами, на прийом уже підготовлених у навчальних закладах країни кадрів, на мінімум витрат підприємства на виробниче навчання. Заробітна плата виступає як результат індивідуальних і колективних переговорів, укладання контракту або колективного договору. Важливу роль у колективних переговорах грають профспілки. Більшість із них будується за галузевим принципом. У підсумку заробітна плата залежить від попиту та пропозиції робочої сили, складності робіт, продуктивності праці, можливостей підприємства.

Страхування з безробіття регулюється федеральними законами й законами штатів. Федеральний закон установлює загальні принципи страхування з безробіття, які потім деталізуються в законах кожного зі штатів. Страхові внески з безробіття платять підприємці й наймані робітники, більша частка їх падає на підприємців. Зібрані гроші направляються окремо у федеральний фонд і фонди штатів.

Внутрішній ринок найбільше характерний для Японії. Тому ця модель ринку нерідко називається японської. Відмітною рисою японської моделі ринку праці є «система довічного наймання», що гарантує зайнятість на весь термін трудової діяльності працівників і формування самостійних профспілкових організацій усередині компаній.

Такаючи політика зайнятості дозволяє компанії здійснювати професійну підготовку й підвищення кваліфікації, не побоюючись того, що кваліфіковані фахівці можуть покинути фірму й витрати, понесені фірмою на їхню підготовку, виявляться даремними. При цьому підготовка ведеться відповідно до науково-технічного прогресу, структурою робочих місць, модифікацією випускає продукції, що, заздалегідь передбачається професійною мобільністю усередині фірми (керівництву фірми дозволено за своїм розсудом переміщати працівників з одних місць на інші), виховання в працівників творчого відношення до праці.

При формуванні заробітної плати велике значення надається стажу роботи, що втримує працівників від переходу на інші підприємства. Ураховується й вік працівника. Але в останні роки все більшого значення набуває урахування кваліфікації й ефективності праці.

Система довічного наймання полегшує рішення проблеми мінімізації безробіття. Вона дозволяє відносно безболісно скорочувати виробництво й скорочувати робочий час, переводити працівників на дочірні підприємства або на підприємства інших фірм за взаємною згодою. Подібні міри стримують збільшення безробіття.

Специфічними рисами володіє модель ринку праці у Швеції. Шведська модель відрізняється активною політикою зайнятості, яка проводиться державою. Ця модель ринку праці має яскраво виражений державно-ринковий механізм, у якому державні елементи регулювання найбільше тісно переплетені з ринковими елементами саморегулювання при домінуванні державного регулювання. Активність держави проявляється у виділенні значних фінансових ресурсів на програми підтримки зайнятості; перепідготовку робочої сили, підвищення її конкурентноздатності. Причому на ці цілі витрачається до 70% фонду зайнятості, або 3,5% ВВП (1993-1994 р.). Тоді як на виплату допомога з безробіття витрачається до 2,7% ВВП. Страхові внески у фонд зайнятості у Швеції знаходяться приблизно на рівні інших Європейських країн. Кошти з фонду зайнятості йдуть на професійну підготовку й перепідготовку працівників, створення робочих місць, як у державному, так й у приватному секторі, шляхом субсидування приватних компаній, надання допомоги безробітним у пошуку робочих місць, у тому числі через інформацію й профорієнтацію, виплату допомоги (компенсацій) з переїзду до нового місця роботи. Предметом особливої турботи держави є підтримка зайнятості в галузях, що забезпечує соціально необхідні послуги в депресивних регіонах. Політика зайнятості тісно погоджується з іншими політиками: податкової, «політикою солідарності» у заробітній платі, галузевою й регіональною політикою й іншими, що дозволяє підтримувати високий попит на робочу силу і високу зайнятість у країні.