Механізм державного регулювання зайнятості населення

 

Сучасна державна політика полягає в тому, щоб забезпечити одночасно й економічний, і соціальний прогрес у поєднанні з прагненням до повної зайнятості і гнучкої державної системи соціальної підтримки населення. Політика зайнятості – це сукупність мір прямого й непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Вона має кілька рівнів: загальнодержавний, регіональний і локальний.

Розрізняють державну активну й пасивну політику зайнятості (рис. 6.1).

 

Рис. 6.1. Види політики зайнятості

 

Активна політика зайнятості являє собою сукупність правових, організаційних й економічних заходів, які проводяться державою з метою запобігання безробіття. Така політика містить у собі:

1) заходи, пов'язані із запобіганням звільнень працівників для збереження робочих місць;

2) навчання, перепідготовку й підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу;

3) активний пошук і підбор робочих місць;

4) субсидування створення нових робочих місць (як на існуючих підприємствах, так і шляхом розвитку самозайнятості);

5) організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.

Пасивна політика зайнятості – це сукупність заходів спрямованих на згладжування негативних наслідків безробіття. Вона, як правило, містить у собі:

1) виплату гарантованого державою допомоги з безробіття, а по закінченню його строку – матеріальної допомоги (соціальної допомоги);

2) виплату доплат на утриманців, а також можливу видачу недорогих товарів першої необхідності, включаючи продукти харчування, організацію дешевого харчування в спеціальних їдальнях та інші заходи.

Відповідно до закону «Про зайнятість населення» державна політика України в області сприяння зайнятості спрямована на:

розвиток людських ресурсів;

забезпечення рівних можливостей всім громадянам України  в реалізації права на добровільну працю й вільний вибір зайнятості; 

створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини;

підтримку трудової й підприємницької ініціативи громадян, яка здійснюється в рамках законності;

забезпечення соціального захисту в області зайнятості населення, проведення спеціальних заходів, що сприяють забезпеченню зайнятості громадян, особливо тих, хто потребує соціального захисту;

попередження масової й скорочення тривалої (більше
 одного року) безробіття;

заохочення роботодавців, що зберігають діючі й створюють нові робітники місця;

координація діяльності в області зайнятості населення з
 діяльністю за іншими напрямками економічної й соціальної політики, включаючи інвестиційну політику, соціальне забезпечення, регулювання зростання й розподілу доходів, попередження інфляції;

координацію діяльності державних органів профспілок, інших представницьких органів працівників і роботодавців у розробці й реалізації мер з забезпечення зайнятості населення й контролю за ними;

міжнародне співробітництво в вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи питання, пов'язані із трудовою діяльністю громадян України за її межами й іноземними громадянами на території України.

Проведення державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом підготовки й реалізації державних і регіональних програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці й прогнозу його розвитку.

Програми спрямовані на виконання середньострокових завдань розвитку ринку праці в Україні. Основна їх ціль – забезпечення зайнятості населення й соціальних гарантій у випадку безробіття. Програма передбачає підвищення функціональної ролі й рівня роботи служби зайнятості. Її структура й зміст виходять із принципу комплексного розв'язання проблеми зайнятості в Україні, передбачені заходи, засновані на аналізі сучасних проблем і тенденцій, які склалися на ринку праці, і на основних прогнозних характеристиках його розвитку. Фінансування заходів Програми здійснюється за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення.

Регулювання процесів зайнятості населення відбувається на трьох рівнях:

1) державному,

2) територіальному,

3) підприємств.

Держава забезпечує необхідну правову базу соціального    й трудового законодавства, регламентує права суб'єктів трудових відносин, проводить гнучку податкову й кредитно-грошову політику, яка робить вплив на механізм реалізації політики зайнятості.

На регіональному рівні враховуються особливості й специфіку регіону, динаміку його розвитку, кон'юнктуру ринку праці, що створює передумови для більш ефективного управління зайнятістю.

Що стосується третього рівня, то його можна характеризувати як локальний рівень, де безпосередньо з урахуванням умов розвитку виробництва, відбувається формування й укомплектування робочих місць, підготовка й підвищення кваліфікації працівників, їх соціальний захист.

Важливим інструментом механізму регулювання зайнятості населення є нормативне закріплення:

обов'язкового в триденний строк повідомлення державної служби зайнятості про майбутнє вивільнення працівників;

узгодження планів вивільнення з місцевими органами влади (не пізніше, ніж за два місяці до вивільнення, а при реорганізації, перепрофілюванні й ліквідації підприємства, установи, організації за 6 місяців у писемній формі сповіщають про вивільнення державну службу зайнятості);

економічних санкцій за не надання даних про вивільнення працівників (штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника);

права місцевих органів влади на тимчасове призупинення звільнень (на строк до 6 місяців припиняються рішення підприємств про вивільнення працівників у випадку труднощів їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією втрат підприємств, які викликані цією відстрочкою).

Реалізацію державних і регіональних програм зайнятості населення забезпечують державні органи в системі виконавчої влади, такі як державний центр зайнятості й обласні, міські й районні центри зайнятості. Структура державної служби зайнятості України представлена на рис. 6.2.

 

Рис. 6.2. Структура державної служби зайнятості

 

Основними завданнями служби зайнятості є:

оцінка стану й прогноз розвитку зайнятості населення, інформування про положення на ринку праці;

розробка й реалізація цільових програм сприяння зайнятості населення;

сприяння громадянам у пошуку підходящої роботи, а роботодавцям у підборі необхідних працівників;

організація підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації безробітних громадян;

територіальний перерозподіл працівників;

квотування робочих місць для інвалідів, молоді, і інших груп безробітних громадян, що бідують у соціальному захисті;

здійснення соціальних виплат у вигляді допомоги з безробіття, стипендії в період навчання й ін. передбачених законодавством.

Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення. Порядок його розподілу затверджується Кабінетом Міністрів України одночасно з Державною програмою зайнятості населення на поточний рік.

Джерелами коштів є:

відрахування з місцевих бюджетів;

обов'язкові внески підприємств, установ й організацій;

штрафи підприємств, установ й організацій за порушення
 законодавчих і нормативних актів про зайнятість;

добровільні внески громадських організацій, громадян,
 іноземних фірм й ін. надходження;

кошти, що заробляють службою зайнятості внаслідок надання платних послуг.

Висновки

1. Зайнятість є загальноекономічною категорією, що існує у всіх суспільно-економічних формаціях, це одна з найважливіших характеристик економіки, добробуту народу. Зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству й приносить заробіток (трудовий дохід).

2. Види зайнятості населення виділяються в залежності від наступних ознак: за способом участі в суспільній праці, за формами власності підприємств, за мірою відповідності потребам економіки й людини, за мірою охоплення економічно активного населення, за легітимністю працевлаштування, за формами організації, за статусом діяльності, за стабільністю трудової діяльності, за формами організації робочого часу.

3. В умовах переходу України до ринкових відносин однієї із сам актуальних і гострих виявилася проблема безробіття. Безробіття – соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили економічно активного населення не зайняті в суспільному виробництві. Безробітними в Україні вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причинам не мають заробітку (трудового доходу) у результаті відсутності підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу й здатні приступити до неї. Безробітним, за методологією МОП, вважається той, хто не має роботи, шукає її, готовий до неї приступити й не має інших джерел доходу.

4. Види безробіття виділяються в залежності від наступних ознак: за формами прояву, за поширенням, із причин виникнення, за соціально-професійним складом безробітних, за бажанням працівника.

5. Політика зайнятості – це сукупність мір прямого й непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Розрізняють державну активну й пасивну політику зайнятості. Активна політика зайнятості являє собою сукупність правових, організаційних й економічних заходів, які проводяться державою з метою запобігання безробіття. Пасивна політика зайнятості– це сукупність заходів спрямованих на згладжування негативних наслідків безробіття.

6. Проведення державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом підготовки й реалізації державних і регіональних програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці й прогнозу його розвитку ґрунтуючись на нормах, відображених у законі «Про зайнятість населення». Реалізацію державних і регіональних програм зайнятості населення забезпечують державні органи в системі виконавчої влади, такі як державний центр зайнятості й обласні, міські й районні центри зайнятості.

Контрольні запитання

 

1. Розкрийте сутність поняття «зайнятості населення».

2. Назвіть і охарактеризуйте основні види зайнятості.

3. Назвіть і охарактеризуйте основні види безробіття.

4. Які існують проблеми зайнятості в Україні.

5. Методи регулювання зайнятості.

6. Роль державної служби зайнятості.