Рекомендована література

1. Готтфредсон М., Герші Т. Загальна теорія злочину / Переклад з англ. - X., 2002.

2. Даньшин Й. Н. Преступность: понятие й общая характеристика, при­ чини й условия. — К., 1998.

3. Туркевич І. К. Злочинність: Навч. посіб. — К., 1999.

4. Спиридонов Л. Й. Социология преступления. — М., 1978.

5. Курс кримінології: Підруч.: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — Кн. 1: Загальна частина.— К., 2001.

6. Закалюк А. П. Поняття злочинності: предметна сутність // Юрид. Україна. - 2004. - № 4.

7. Кримінальний кодекс України. Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В. П. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-ге вид., перероб. та допов. - X., 2004.

8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — 3-тє вид., перероб. та допов. — К., 2003.

9. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

10. Закалюк А. П. Нормативне визначення організованої злочинної діяльності: теоретичне та практичне значення // Боротьба з орга­ нізованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2001. — №4.

11. Зелінський А. Ф., Коржанський М. Й. Корислива злочинна діяль­ ність. - К., 1998.

12. Литвак О. Злочинність, її причини і профілактика. — К., 1997.

13. Бандурка А. М., Давьіденко Л. М. Преступность в Украине: причини й противодействие. — Харьков, 2003.

14. Оболенцев В. Ф. Латентна злочинність: проблеми теорії і практики попередження. — X., 2005.

182

  Глава 5 Теорія детермінації злочинності

ф 1. Детермінація та причиність

суспільних процесів та утворень.

Методологічні основи теорії детермінації

злочинних проявів та злочинності

Детермінація злочинності — центральна проблема всього кур­су кримінології. Від її розуміння та розв'язання залежить досяг­нення головної мети кримінології, якою є наукове обґрунтуван­ня рекомендацій щодо запобігання злочинності. Згідно з одним із основних у кримінології принципом відповідності, запобіганню, запобіжному впливові підлягає, насамперед і головним чином, те, що предметне обумовлює злочинні прояви та злочинність зага­лом, визначає її функціонування. Ефективність і результативність запобіжного впливу залежить від предметного його спрямування щодо конкретних обумовлюючих процесів, явищ, умов тощо.

Звідси постає завдання максимально обґрунтовано, точно і предметне визначити ті явища, факти, процеси, умови, від яких за­лежить обумовлення злочинності, насамперед ЇЇ спричинення. При цьому зазначимо, що:

обґрунтовано — це достовірно, на підставі переконливого на­укового знання;

точно — означає визначити саме ті чинники, від яких залежить обумовлення, а не в будь-якому їх комплексі, групі, сукупності, тобто «висвітлити» «конкретну адресу» останніх, до якої мають бути спрямовані запобіжні заходи;

предметне — означає потребу визначити конкретне місце та детермінуючу роль кожного чинника в системі детермінації.

183

  Глава 5

Детермінація будь-якого суспільного феномена є складною, ба­гаторівневою, комплексною, зачіпає багато суспільних відносин, процесів, які є предметом багатьох суспільних наук. Тому розв'язання проблеми детермінації, включаючи проблему детермі­нації злочинності, потребує знання основ детермінації суспільних процесів, утворень, суспільної діяльності, які наводять філософія та психологія, а також соціологія та соціальна психологія. Має бу­ти відокремлено та відкинуто все наносне, насамперед ідеологічне і політичне, що значною мірою є кон'юнктурним, а також те, що не доведено науковим знанням.

У гшйзагальнішому значенні поняття детермінації відображає діалектичну суттєву властивість реального буття — загальний зв'язок, взаємозалежність та взаємообумовленість предметів, явищ, процесів. Відповідно до цього детермінація злочинності — це вся сукупність явищ, процесів, фактів, проявів, з якими вона взаємопов'язана та якими вона обумовлена.

Через складність ряду положень теорії детермінації, немож­ливість через високий рівень наукової абстракції перевірити їх емпіричним шляхом, багато питань пізнання та розуміння де­термінації суспільних процесів та утворень ще не утвердилися в науці, не отримали надійної і точної інтерпретації у галузевих на­уках, зокрема в кримінології. Тому інколи через незнання або складність пізнання пропонуються спрощені підходи, ігноруються вимоги точності та предметності. Прикладом такого підходу є зве­дення системи і механізму детермінації до комплексу факторів без точного та предметного визначення їхніх складових та функціо­нальної детермінуючої ролі останніх.

Завданням сучасної кримінології є не лише визначення і подан­ня теоретичних положень процесу детермінації злочинів і злочин­ності, а й оптимальне розкриття застосування цих положень у практичній діяльності, насамперед у діяльності щодо аналізу зло­чинності та організації запобігання її проявам.

Перейдемо далі безпосередньо до матеріалу § 1 глави. Почнемо з розгляду основних положень і термінів загальної теорії детермі­нації, які становлять методологічну основу й теорії детермінації злочинності.

184

  Теорія детермінації злочинності

Насамперед зазначимо, що термін детермінація походить від латинського сіеїегтїпіо, який перекладається як «визначаю». Про­блемою визначення природи та механізму суспільних процесів, форм суспільної активності, в тому числі злочинності, як вже зазначалося у попередніх главах, люди цікавилися з давніх-давен, починаючи з античних філософів. Детермінація злочинності (інша назва — кримінологічна детермінація) є різновидом суспільної де­термінації. На неї поширюються всі основні закономірності остан­ньої, яка в свою чергу може розглядатися в рамках ще більш за­гальної системи — детермінації подій та явищ природи і суспільства. Разом з тим, детермінація загалом є різновидом універсального зв'язку у світі, який проявляється у діалектичних формах взаємозалежності та взаємодії.

Взаємозв'язки подій та явищ досить різноманітні. За різними критеріями вони поділяються на: 1) внутрішні та зовнішні; 2) без­посередні та опосередковані; 3) прямі та зворотні; 4) стійкі та не­стійкі; 5) суттєві та несуттєві; 6) необхідні та випадкові; 7) сильні та слабкі; 8) жорсткі (однозначні) та нежорсткі (багатозначні) та ін. Серед багатьох критеріїв поділу згаданої взаємодії виділяють також спрямовану і неспрямовану. За иеспрямованої взаємодії енергія та інформація передається один одному кожним з об'єктів взаємодії. Спрямована взаємодія має лише односторонній напрям: від одного об'єкта до другого. З такою взаємодією не треба плута­ти передачу або інший вияв інформації (сигналу) об'єкта, який її отримав, у тому числі об'єкта, який її передав, бо це вже інший процес, інша взаємодія.

Однією з форм спрямованої взаємодії є кореляція, коли зміни стану одного об'єкта супроводжуються змінами стану іншого об'єкта. Корелятивні зв'язки не пояснюють природу, походження змін, а лише показують, що зміни обох об'єктів відбуваються одно­часно, за однакових умов, тобто мають корелятивний зв'язок. На­ведемо поширений приклад кореляції: збіг сходу сонця, настання світового дня та прокидання людини від сну. Останнє відбувається не тому, що настав день, а за біологічними ритмами людини, яка живе і працює за нормальних умов. Зокрема у тих людей, які пра­цюють або діють у нічний час, формується інший біоритм, через який вони з настанням дня ідуть до сну. Нині виведені матема-

185

  Глава 5

тичні формули та способи визначення наявності кореляції, які можна використовувати для пошуку детермінантів та детермі­ністичного зв'язку.

Детермінація — це форма спрямованого зв'язку, коли один об'єкт визначає інший, можливо, ще не обумовлює і тим більше не спричинює його, але між ними є детерміністична залежність. «Де­термінізм означає зв'язок, що проявляється у залежності речей (властивостей речей і відносин між ними, подій, процесів, станів) у їх існуванні та зміні від будь-яких факторів»¹. Основною рисою детерміністичного зв'язку між об'єктами (подіями, процесами, явищами) є наявність залежності між ними, одного від другого, а реально — одного від інших об'єктів.

Види детермінації різні, точніше багатозначні. Розділяють де­термінацію причинну, обумовлюючу, корелятивну, функціональну, зв'язок станів та ін. У теорії детермінації, яка належить до філо­софії, зазначається, що існує понад ЗО видів детермінації, однак визначено її зміст і сутність лише стосовно однієї третини. Зокре­ма, виділяють причинну та непричинну детермінацію. До остан­ньої відносять статистичну, кореляційну, зв'язок станів, системно-структурну та ін. Диференціація детермінації можлива й за інших підстав. Так, за ступенем, мірою залежності виокремлюють: 1) жорстку — однозначний зв'язок; 2) корелятивну, коли зв'язок не має визначеного змісту; 3) ймовірну, якщо залежність, у тому числі її зміст, можливі за певних умов; 4) розпливчасту детер­мінацію, за якої залежність існує, проте вона чітко та однозначно не виявляється. За часом детермінацію поділяють на минулу, нинішню та майбутню. За способом вона може бути однозначною та статистичною, тобто багатозначною, ймовірною. За формою — інформаційною, речовою, фізичною.

Відомий російський кримінолог Н. Ф. Кузнєцова, яка розроб­ляла теорію кримінологічної детермінації у сучасний період (по­чинаючи з 80-х років XX ст.) включає до системи кримінологічної детермінації три основні елементи: причини, умови та корелянти². Названі терміни належать до теорії детермінації та її складової —

¹ АскипЯ. Ф. Философский детермипизм й научнос знапие. - М., 1977. - С. ЗО.

² Кузнєцова Н. Ф. Проблемі,: кримииологичсской дстсрминации. - М., 1984. - С. 11.

186

  Теорія детермінації злочинності

теорії причинності. Важливою умовою правильного розуміння сутності та застосування цих термінів є їхнє вживання у будь-якій науці, включаючи кримінологію, у тому значенні, яке їм надають теорії детермінації та причинності. На жаль, цієї важливої умови часто не дотримують кримінологи, які надають згаданим термінам дещо інше значення.

Згідно з названими теоріями причиною називають явища (си­стеми), які породжують, продукують інші явища (системи) — наслідки. Тобто між причиною і наслідком зв'язок генетичний, продукуючий. У тлумачних словниках слово «причина» звичайно етимологічне пов'язується з дієсловом «вчиняти», тобто робити, творити, виробляти¹.

Важливим для розуміння дії причинності є питання про внут­рішню структуру причинного зв'язку. Остання має такі різновиди: а) бінарний (двоелементний) зв'язок причини і наслідку; б) при­чинний ланцюг, тобто послідовна змінюваність двоелементних ла­нок причинного зв'язку, в якому причина цієї ланки є наслідком попередньої ланки, ЇЇ причини; в) причинна мережа або «дерево причинності», під якою розуміють систему процесів, утворень, що охоплюються єдиною динамічною структурою, стан кожного з елементів системи прямо або опосередковано обумовлений станом інших елементів цієї системи². На думку Н. Ф. Кузнєцової, яку ав­тор Курсу повністю поділяє, у системі причинності злочинності присутні всі згадані види причинного зв'язку: бінарний, злочин­ний ланцюг, причинна мережа. Але при цьому наголошується, що причинний зв'язок у кожній ланці завжди є безпосереднім, тобто А спричинює В. І якщо В спричинює С, то це не означає, що в усіх випадках А спричинює С. Це можливо, якщо між А та С також існує причинний зв'язок. При цьому причина попередньої причи­ни — не причина наслідку цієї ланки, а його умова. За іншого підходу, коли вважають, що причина може бути «опосередкова­ною», тобто знаходиться у другій ланці спричинення, фактично відбувається поєднання різних причин і наслідків у міру просу­вання за причинним кримінологічним ланцюгом. Після цього

¹ Даль В. Й. Толковьій словарь всликорусского язмка. — М., 1965. — Т. III. — С. 459.

² Кузпецова Я. Ф. Зазнач, праця. — С. 12.

187

  Глава 5   ,;, _;

причину кожної ланки вважають причиною кінцевого результа­ту — злочинності або злочину. Подібне змішування змістовного щодо функції причини та термінологічного стосовно її речового вираження суперечить філософській теорії причинності, де такі підходи не допускаються. Незважаючи на неодноразовий розгляд у філософській та кримінологічній літературі питань про спе­цифічну функціональну відмінність причини від інших детермінантів, і у сучасний період, на жаль, допускається їх невиправдане змішування¹. Інша річ, коли залежно від належності причини до певної ланки причинного ланцюга, починаючи з безпосередньої, терміном «причина» визначають певну поряд-ковість причин: «першої», «другої», іншої ланки. Це допомагає, хоча й дещо умовно, розуміти значення кожної причини у причинному ланцюзі. Прикладом точного слідування як змісто­вно, так і термінологічне, сучасним надбанням філософської теорії детермінації і причинності та, одночасно, творчого їх застосування на галузевому науковому рівні стали результати недавнього дослідження Н. М. Ярмиш теоретичних проблем причинно-наслідкових зв'язків у кримінальному праві². Розуміння авторкою винятково складної проблеми спричинення стосовно злочинного прояву заслуговує на увагу не лише фахівців науки кримінально­го права, а й кримінологів.

Другим після причини видом детермінантів кримінологічної детермінації є умови, їх зв'язок з причиною і наслідком називають обумовленням, на відміну від спричинення. Умови — це різно­манітні явища, процеси, обставини, які сприяють або створюють можливість виникнення та прояву причини, яка породжує наслідок. Дія умови на наслідок опосередкована причиною. Дія умови не обов'язкова, а як правило, ймовірна. Умова не породжує наслідок, але вона забезпечує (сприяє, допомагає) прояву та дії причини. Без умови остання може не проявити свою спричинюючу дію. Поділ детермінантів на причини і умови є відносним, він має зна­чення лише для цього конкретного взаємозв'язку двох явищ у пев­ний час та за певних умов. За інших умов та характеру

¹ Бандурка А. М., Давьіденко Л. М. Зазнач, праця. - С. 32-33.

² Ярмиш II. Я. Тсорстическис проблеми ІІричшІІІо-слсдствеІшой связи й уголовном праве. Философско-правоиой апализ. — X., 2003.

188

  Теорія детермінації злочинності

взаємозв'язку детермінант, що виконував раніше роль причини, може набути функціональної ролі умови і навпаки. Разом з тим, навряд чи можливо, щоб умова (або їхня сукупність), обумовлюю­чи певний «стимулюючий вплив» на злочинність, набула якості причини, стала «породжувати» останню. За відповідних конкрет­них умов, у відповідних конкретних взаємовідносинах певний еле­мент обумовлення може виконувати лише одну функціональну роль причини або умови. Змішування останніх підриває саму ідею їхньої функціональної та сутнісної диференціації. Інколи умови за ознакою часу та змісту їхнього впливу на причинний зв'язок поділяють на: 1) умови, що сприяють виникненню (формуванню) причини; 2) умови забезпечення реалізації процесу спричинення. Залежно від характеру зв'язку з причиною умови розрізняють так: супроводжуючі (створюють загальну обстановку обумовлення), необхідні (без яких реалізація причини не може відбутися), до­статні (оптимальний комплекс необхідних умов).

Третім видом детермінантів, зокрема у системі кримінологіч­ної детермінації, є корелянти. їх зв'язок з причиною і наслідком кореляційний. Вже зазначалося, що кореляційний — це такий зв'язок між подіями, явищами, процесами, за якого зміна одних явищ супроводжується (не спричинюється чи обумовлюється) зміною других. Це зв'язок відповідності, більшої або меншої син­хронізації. Не більше. Проте «не більше» можливо лише до того, доки інший, зокрема обумовлюючий зв'язок, між ними ще не вста­новлений, не підтверджений. Після встановлення (визначення) останнього корелянт може стати умовою цієї або іншої ланки обумовлення. Міра кореляції визначається математичними мето­дами за шкалою від 0 до 1. Визначення наявності кореляції між об'єктами, що досліджуються, — на сьогодні неодмінна умова, обов'язковий попередній етап кримінологічного дослідження, зокрема оцінки значущості емпіричної інформації. Якщо коре­ляція підтверджується, тим більше значуща (понад 0,5), — це сиг­нал для визначення характеру корелятивного зв'язку, у тому числі можливої присутності у ньому обумовлюючої залежності або навіть причинної детермінації. Останнє з'ясовується через функціональний аналіз змісту зв'язку, наразі кримінологічного зв'язку. Якщо кореляція між об'єктами дослідження не визна-

189

  Глава 5

чається — це показник того, що між ними немає детерміністично­го зв'язку загалом, тим більше причинної детермінації.

Інколи серед видів детерміністичного зв'язку як окремий (чет­вертий) його вид виділяють функціональну залежність, за якої коефіцієнт корелятивного зв'язку дорівнює 1. Це означає жорстку (функціональну) залежність, коли зміна одного об'єкта жорстко (обов'язково) супроводжується зміною іншого, як функція остан­нього. Соціальна, в тому числі кримінологічна, детермінація не належить до жорсткої, її характер імовірний, статистичний, де значущою є роль випадкових умов, обставин. Тому домінують, зокрема щодо детермінації злочинності, закони великих чисел, закони-тендєнції. За статистичної кореляційної детермінації, у то­му числі щодо детермінації злочинності, одна подія може бути названа причиною іншої, якщо за першою подією з великою мірою ймовірності слідує поява наступної.

Зазначимо, що при дослідженні детермінації і у філософії, і у кримінології інколи замість терміна «детермінант» використову­ють термін «фактор» (від лат. /асіог — той, що робить, виробляє). Порівняйте з (іеіегтіпю — «той, що визначає». Як синоніми терміни «детермінант» та «фактор» заперечень не викликають. Проте, якщо на цьому дослідження зупиняється, не вивчається та не визначається різний детерміністичний, у тому числі причинний чи обумовлюючий, чи, загалом, кореляційний зв'язок різних фак­торів, складових останніх, — це не розкриває процес детермінації та спричинення змістовно, функціонально, тобто не дотримується вимога визначеності, точності та предметності. Це значно зменшує можливість використання такого пояснення детермінації, перед­усім тоді, коли потрібне чітке визначення її елементів у запобіжних цілях.

Інколи поряд з термінами «причина», «умова», «корелянт», «фактор» вживають терміни «обставина», який означає щось не­ординарне у навколишніх умовах, та «ситуація» в якості сукупності, тісного взаємозв'язку обставин. Проте ці терміни не означають іншої функціональної ролі, ніж ту, яку виконує умова, вони лише окреслюють певний механізм, нестандартність її функціонування.

Можемо тепер стисло викласти основні положення розгляду загальної теорії детермінації і причинності в її застосуванні до

190

  Теорія детермінації злочинності

визначення системи детермінації та спричинення злочинності та її проявів.

Детермінація — це зв'язок, що включає різні функції та залеж­ності: спричинення, опосередкування і обумовлення. Серед детермі­нантів важливішими щодо впливу є причини (спричинення) та умо­ви (обумовлення). Корелянти відтворюють кореляційний зв'язок, який згодом, у міру визначення його природи, може конкретизува­тися в інший вид зв'язку (обумовлення, опосередкування тощо). Системно-структурна детермінація відображає лише системні та структурні зв'язки. Види детермінантів і детермінації у наведеному значенні повинні використовуватися і подібним чином визначатися та класифікуватися у теорії детермінації злочинності.

Причинність — це вид детермінації, який полягає у продукуванні одним явищем (причиною) іншого явища (наслідку). Спричинення проявляється у двоелементній ланці (причина — наслідок), при­чинному ланцюзі (де стільки причин і наслідків, скільки ланок у цьому ланцюзі) і причинній мережі або «дереві» ланцюгів. Прин­цип причинності — все має свої причини, їх потрібно лише правиль­но визначати. Визначальним для наявності причини є безпосереднє продукування. Серед основних законів причинного зв'язку — не­оборотність причини і наслідку у даному безпосередньому їх відно­шенні. Треба розрізняти поняття причини та причинного зв'язку, в тому числі не змішувати їхні значення в кримінології.

Обумовлення — ще один вид детермінації, який полягає у ство­ренні можливості (ймовірності) настання наслідку через один з двох або обома функціональними способами: сприянням форму­ванню причини і сприянням (створенням умов) для її реалізації. Утворення наслідку є результатом взаємодії причини та умови. Проте взаємодія — лише механізм зв'язку між причиною та умовою. Взаємодія не замінює причину, не набуває її функції та не переносить причинний зв'язок на умови.

У кожній ланці причинного ланцюга, крім самої причини, на­явні й інші, пов'язані з нею детермінанти, зокрема обов'язково: умови формування причини цієї ланки та умови, які сприяють на­станню наслідку дії зазначеної причини. У цій ланці можуть бути присутні й інші різновиди детермінантів, зокрема корелянти. Всі детермінанти цієї ланки становлять її детермінуючий комплекс.

191

  Глава 5

Детермінуючі комплекси різних ланок відрізняються безпосе­редністю або опосередкованістю (різної міри) в обумовленій зло­чинності та ЇЇ проявів.

Згідно з названою підставою поділу детермінуючих комплексів, потрібно передусім виокремити детермінуючий комплекс першої безпосередньої ланки детермінації конкретних злочинних проявів. У цьому комплексі роль безпосередньої причини злочинного прояву відіграють антисуспільиі суспільна неприйнятні елементи індивідуальної свідомості, особистості загалом, які через досягнен­ня суспільної небезпечності стають підґрунтям формування криміногенної мотивації та перетворюються на мотив конкретно­го злочину, як його внутрішня (суб'єктивна) причина. Ці елементи свідомості на етапі формування криміногенної мотивації набува­ють якості криміногенності, тому що безпосередньо породжують злочинний прояв. Термін «криміногенний» походить від лат. сгітеп — злочин та грец. §епш — зародок (те, що породжує). Звідси криміногенним може називатися лише той елемент детермінації, який породжує злочин і злочинність. Наведене поняття «криміно­генний», на жаль, часто поширюється й на інші детермінанти, які не тільки не породжують злочин і злочинність, а й не мають з ними причинного зв'язку. У таких випадках терміном «криміногенний» заміняють термін «детермінуючий».

До першої найближчої ланки зумовлений злочину належать та­кож умови, що безпосередньо сприяють формуванню та реалізації криміногенного мотиву. Це індивідуальні умови життєвого буття особи-носія криміногенного мотиву, її найближчого середовища, індивідуальні, в тому числі біопсихологічні та психічні особли­вості, які разом узяті у взаємодії, сприяють формуванню та ре­алізації криміногенного мотиву і тому набувають криміногенного значення. Перша безпосередня ланка обумовлення злочинного прояву включає також конкретну життєву ситуацію, що позна­чається на формуванні та реалізації злочинного наміру, і тому теж може називатися криміногенною. Таким чином, першу ланку без­посередньої детермінації злочинного прояву можна назвати ланкою криміногенності. Криміногенного значення набувають умови лише першої безпосередньої ланки детермінації, і то не завжди.

192

  Теорія детермінації злочинності

Для розуміння кримінологічної ролі та детермінуючого значен­ня елементів першої безпосередньої ланки детермінації, передусім елементів індивідуально-психологічного комплексу, що відігра­ють роль внутрішньої (суб'єктивної) причини злочинного прояву, потрібно більш детально розглянути процес формування зазначе­них елементів, систему та механізм спричинення та обумовлення у цій ланці. Місцезнаходження того чи іншого елементу у системі та функція, яка йому притаманна, визначають його криміно­логічну роль. Крім криміногенної (продукування злочинного про­яву та злочинності в цілому, а також безпосереднє сприяння йому) ця роль може бути іншою кримінологічне значущою (обумовлен­ня функціонування криміногенних чинників поза виконанням са­мостійно криміногенної функції) або іншою детерміністичною (пов'язаність, кореляція із злочинністю або її проявами, що не має кримінологічної значущості).

Для виявлення кримінологічної значущості (або відсутності та­кої) кожного детермінанта, особливо такого, який виконує іншу детерміністичну роль, систему детермінації прояву кримінальної (як і будь-якої іншої) людської активності слід розглядати у широ­кому розумінні. Не треба обмежувати її тільки безпосереднім обумовленням та регуляцією поведінки, більш правильно включа­ти до неї у певних межах також рівні відображення середовища, становлення характеру людини, формування її особистості та спрямованості останньої, а також реалізації акту поведінки. Це дослідження системи індивідуально-психологічної детермінації не у горизонтальному розгортанні детерміністичних зв'язків, а у вер­тикальному, у глибину формування індивідуальних елементів детермінуючого психологічного комплексу.

Необхідно виходити з того, що індивідуальні особливості лю­дини, в тому числі психологічні та психофізіологічні, розумові, емоційні та вольові виявляються та виявляють свій вплив на різних рівнях системи детермінації злочинного, як і будь-якого вчинку, у різних її ланках, маючи певне функціональне наванта­ження і набуваючи, залежно від цього, відповідної криміно­логічної значущості.

Вияв та відповідна роль згаданих індивідуальних особливостей людини, що позначаються у подальшому на її формуванні та

7 7-223                                      193

  Глава 5    "     ^;  "

діяльнісній активності, вперше виявляються у процесі відобра­ження нею зовнішнього середовища, тобто на психофізіологічно­му рівні. У цьому процесі індивідуальні особливості цього рівня, у тому числі вроджені інстинкти, рефлексії, генетично закодовані стандарти мотивацій, емоцій, матриці накопичення та відтворення людського досвіду і культури, можуть впливати на своєрідне сприйняття і перероблення мозком соціальної та іншої зовнішньої інформації, розвиток процесу мислення та створення мисленнє-вих образів, допускаючи при цьому часткове відхилення мислення від реального об'єкта відображення. Згідно з цим детермінація психічних процесів через згадані індивідуально своєрідні особли­вості та впливи відчуває помітну участь біопсихічних і генетичних елементів. Останні по відношенню до названих змін та відхилень у сфері інтелекту, емоцій та волі виконують функцію причини. Про­те у загальній системі детермінації злочинних проявів ланки, де відбуваються названі зміни, займають найбільш віддалене місце, їхня функціональна роль стосовно ланки, де безпосередньо обумовлюється вчинок, не є автоматичною і, очевидно, не може ставитися у ряд навіть віддалених причин злочинного прояву. Зв'язок між згаданими індивідуальними біопсихічгшми, іншими психофізіологічними детермінантами та злочинним проявом дуже віддалений, переривається багатьма посередковими ланками, в яких відбувається їх багаторазова та неоднозначна трансформація. На більш високих рівнях детермінації індивідуальні біопсихічні та психофізіологічні особливості (детермінанти, а точніше їх транс­формовані прояви), вступають у взаємодію з іншими, у тому числі соціальними, детермінантами, від характеру якої значною мірою залежить набуття (або ненабуття) активністю того чи іншого обу-мовлення та змісту, включаючи кримінальний. Тому індивідуальні психофізіологічні та психологічні особливості цього рівня навряд чи мають самостійну кримінологічну значущість, їхня роль згідно з нашою класифікацією скоріше за все — інша детерміністична.

Під час переходу на безпосередньо психологічний рівень у процесі формування характерологічних рис, у яких закріплюють­ся деякі стійкі індивідуальні психофізіологічні особливості, у разі нерозвиненості їхніх комунікативних властивостей, підвищеної чутливості до власного Я, а тим більше за наявності елементів та

194

  Теорія детермінації злочинності

механізмів, що розвиваються у дезадаптивному напрямі, з'явля­ються та набувають сталості відповідні риси характеру. Вони ус­кладнюють зовнішню взаємодію та соціалізацію, обумовлюють за­тримання останньої, натомість стимулюється розвиток рис індивідуалістичного егоцентричного характеру. Згадані процеси ведуть до психологічної, а згодом і до соціальної дезадаптації людини у середовищі, до нерозвиненості суспільно прийнятних інтересів, цінностей, форм активності і, навпаки, до стимулювання елементів суспільної свідомості з ознакою неприйнятності, а через їх поглиблення — до суспільної небезпечності. Саме вони заклада­ють основу того індивідуально-психологічного комплексу, який, сприймаючи негативні впливи середовища, стає причиною безпо­середнього обумовлення криміногенної мотивації, мотиву та наміру вчинення злочинного прояву. Усі елементи, що безпосеред­ньо обумовлювали формування цього індивідуально-психо-логічного комплексу та його реалізацію у вчиненні злочину, вико­нують роль кримінологічно значущих умов системи детермінації останнього.

Таким чином, при переході на особистісний, морально-психо­логічний рівень індивідуальні психологічні особливості, зокрема ті, що розвинулися на ґрунті дезадаптованих характерологічних рис, ускладнюють та викривляють нормальне морально-етичне формування особистості, сприяють розвитку ЇЇ соціальної збоче­ності, становленню антисуспільної спрямованості. Останнє відбу­вається переважно через формування індивідуалістичної психо­логії, яка є основою і безпосередньою причиною більшості злочин­них проявів¹.

Потрібно зауважити, що довгий період за радянських часів та панування комуністичної ідеології феномен індивідуалістичної психології розглядався, по-перше, як неприпустиме перевищення індивідуального інтересу, коли він стає індивідуалістичним, і, по-друге, як негативний антипод колективістського світогляду, що, як вважалося, відтворює більш значущі цінності соціалістичного ко­лективу на всіх рівнях функціонування останнього від виробничої бригади до загальносуспільного духовного утворення «спільноти

' ЗакалюкА. П. Тсория й практика иидивидуальпого прогпозировапия й профилактики ирс-стушюго поведений: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — Харьков, 1987. — С. 11-12.

195

 радянських людей». Протиставлення колективістському феноме­ну психології окремого індивіда — «гвинтика» у державно-суспільному механізмі та ще й «перевищення» міри останньої до рівня «індивідуалістичної» викликало морально-психологічну не­гативну реакцію і відповідну кримінологічну та правову оцінку.

Із декларуванням та започаткуванням нового суспільно-світо­глядного ладу, що прийшов на зміну радянсько-комуністичному та проголосив вищу цінність людини, нібито відпала потреба нега­тивного ставлення до індивідуальної психології та виокремлення у ній індивідуалістичного. Справді, протиставлення індивідуаль­ного колективному стало неактуальним. Але в індивідуалістично­му є інша площина протиставлення. Таку створює загально­суспільне, в якому відбиваються загальні інтереси суспільства, і у цьому значенні інтереси інших індивідів та кожного з них як члена суспільства. Зокрема, таким є інтерес щодо обов'язкового дотри­мання загальнообов'язкових правових норм, легітимне визначе­них у суспільстві. Нехтування цими нормами, зневажання ними, а тим більше протиставлення ним свого індивідуального, а фактич­но індивідуалістичного інтересу, що проявляється на рівні індивідуальної психології, стає безпосередньою причиною анти-суспільної, у тому числі кримінальної, активності та злочинного прояву. Детальніше про формування та виявлення у злочинному прояві антисуспільної спрямованості особистості йтиметься у наступній главі Курсу.

Наступною безпосередньою ланкою детермінації злочинного прояву, можна сказати, другою за своїм детермінуючим значен­ням, є ланка обумовлення елементів першої криміногенної ланки, у тому числі їх спричинення. У цій, другій за порядком, ланці, у значенні її елементів згідно з їх функціональною роллю знаходять­ся причини і умови спричинення та іншого обумовлення еле­ментів першої безпосередньої ланки, а саме:

а) причини, що породжують причини першої ланки, тобто про­ дукують поглиблення антисуспільної спрямованості особистості до набуття нею ознак суспільної небезпечності та криміногенності (це причини другого порядку щодо причин першого порядку);

б)           умови, що сприяють формуванню та реалізації причин другої ланки (умови другого порядку щодо причин другого порядку);

196

 в)          причини, які породжують сприятливі умови першої ланки (причини другого прядку щодо умов першого порядку);

г) умови, які сприяли породженню умов, що обумовлюють дію причин першої ланки (умови другого порядку щодо умов першого порядку).

Слід із розумінням поставитися до складності термінологічно­го визначення елементів другої ланки детермінації злочинного прояву у термінах теорії причинності, яка визнає лише два елемен­ти процесу останнього: причини та умови.

Усі згадані та інші детермінанти другої ланки обумовлення утворюють другий детермінуючий комплекс детермінації злочин­ного прояву. Подібним чином можна виділити детермінанти третьої та наступних ланок детермінації злочинів, а на певному етапі узагальнення та усуспільнення їх дії — ланку детермінації злочинності в цілому. Відповідно виділяються детермінуючі комплекси другого, третього та наступних порядків детермінації злочинності. Ще раз підкреслимо, що згадана порядковість виділяє не черговість ланок, комплексів, що відображає їх порядок слідування одного за другим або другого за першим. Ця поряд­ковість визначається у міру детермінації, обумовлення злочинно­го прояву, яка належить до детермінуючого комплексу певного по­рядку. Чим далі за порядком знаходиться ланка обумовлення та ЇЇ детермінуючий комплекс, тим меншою мірою останній робить обумовлюючий вплив на безпосередні причину і умови злочинно­го прояву. І тим більше він набирає ознак узагальнених де­термінант, які меншою мірою пов'язані з конкретними злочинами, а відображають типові ознаки їх сукупностей, та таким чином на цьому рівні перетворюються у детермінанти злочинності в цілому. У зв'язку з наведеним розрізняють рівні детермінації та причин­ності стосовно конкретного злочину, а також рівні, що піднімають­ся від окремого злочину (злочинів) до їх видової сукупності і далі аж до злочинності в цілому.

Детермінанти причинності та обумовленості у міру їх віддален­ня від безпосередньої та ближчих до останньої ланок детермінації набувають ознак узагальнення, поступово все більше і зрештою майже повністю втрачають свою індивідуальну визначеність, на­буваючи ознак суспільних тенденцій, в яких переважають ознаки

197

  Глава 5

соціальної типовості, соціальної абстракції. У такому вигляді вони виявляються як соціальні причини і умови злочинності в цілому,

а на рівні ще вищого узагальнення і абстракції — як соціальні пе­редумови не лише злочинності, а й інших негативних суспільних явищ, окремим різновидом яких є злочинність. На цих найвищих суспільних рівнях детермінанти поступово втрачають свої безпо­середні і навіть опосередковані причинні та обумовлюючі функції, які замінюються корелятивними та іншими детермінаційними зв'язками.

Між індивідуально-психологічним змістом безпосереднього спричинення конкретного злочину та соціальною детермінацією його та злочинності в цілому немає суперечності. Вони не повинні протиставлятися, як це інколи відбувається¹. Потрібно узяти до уваги, що мова йде про детермінацію злочину на різних її рівнях: індивідуальному та соціальному. Першому, де злочинне діяння не може бути безпосереднім наслідком нічого іншого, як певного не­гативного суспільне небезпечного індивідуально-психологічного комплексу особи, який породжує ЇЇ діяння. Вищому — суспільно­му, де детермінація набуває соціального характеру, є відоб­раженням певних соціальних негараздів і суперечностей, які через трансформацію на багатьох рівнях суспільних відносин та суспільної свідомості зрештою опосередковано позначаються на формуванні індивідуально-психологічного комплексу особи, який продукує конкретний злочин.

Іноді у значенні передумов соціальних причин злочинності пропонується термін «джерела злочинності». Зазначається, що причини злочинності щодо них є вторинними, виробленими з цих джерел². Термінологічне розмаїття, як відомо, багатомірне. Проте термін повинен оптимально відображати сутність предмета, наразі його функціональну сутність у системі детермінації. У цьому від­ношенні термін «соціальні передумови», стосовно злочинності відображає ті суспільні елементи, які мають з нею ще не спричи­нюючий, а лише корелятивний зв'язок (співвідношення, залеж-

¹ Хавропюк М. Перспективи розвитку Загальної частини Кримінального кодексу України // Юрид. вісн. України. — 2006. — № 16.

² Кримипология: Учсб. / Под ред. Г. А. Авапссова. — 3-є изд., персраб. й доп. — М., 2005. — С. 204.

198

  Теорія детермінації злочинності

ності). Разом з тим вони сприяють і частково впливають на фор­мування, становлення та укорінення суспільних процесів, явищ, тенденцій, суперечностей тощо, які вже мають із злочинністю спричинюючий, хоч і не безпосередній, зв'язок, тобто у системі ЇЇ детермінації відіграють роль соціальних причин вищого рівня (по­рядку). Термін «джерела злочинності» такого змістовного наван­таження не має ні щодо їх місця у системі її детермінації, ні щодо їх природи (походження): соціального чи біологічного.

Слід мати на увазі, що антисуспільна спрямованість особис­тості, яка є безпосередньою причиною злочинного прояву, так само як і інші суспільні явища, спричинюється та обумовлюється, навіть безпосередньо, не однією, а багатьма причинами та умовами різного характеру. Серед них детермінанти економічного, матеріального, політичного, правового, етичного, духовного та іншого характеру. Кожний з них має окремий («свій») ланцюг причинності та обумовлення, на якому вибудовуються окремі ланки і детермінуючі комплекси другого, третього, наступних порядків. Останні здебільшого взаємодіють з елементами ланок та комплексів інших ланцюгів обумовлення, а інколи одночасно є елементами різних ланок і комплексів, різних ланцюгів обумов­лення. Викладене можна схематично уявити у вигляді кореневої системи дерева. Злочинний прояв — це видима, надземна частина дерева. Відразу під нею знаходяться основні відростки коріння детермінації прояву. Кожен із них — це окремий ланцюг детермі­нації прояву зі своїми ланками детермінації. Від кожної ланки відходять детермінанти, утворюючи свої комплекси. Корінці ком­плексів одного відростка сполучаються та зрощуються з такими самими корінцями інших відростків, створюючи разом кореневу систему детермінації певного злочину. Елементи кореневих сис­тем детермінації окремих злочинних проявів за своєю дією та по­ходженням можуть бути узагальнені. У такий спосіб може бути от­римано уявлення про коріння, що продукує та обумовлює зростан­ня подібних дерев, тобто злочинності та її різновидів.

Звичайно, окреслене — це лише подібна схема. Вона не зали­шиться схемою, якщо через дослідження та аналіз детермінації злочинних проявів певного виду будуть визначені конкретні за змістом детермінанти — явища, процеси, дії, прояви тощо, що обу-

199

  Глава 5

мовлюють детермінаційний процес, з'ясована їх дійсна роль: при­чини чи умови, чи інша, а також їх функції, залежності — тобто все те, що складає за приведеною схемою систему і механізм детермінації злочинного прояву та одночасно має предметне визначити адресати запобіжних заходів, першочергові пріоритети серед них. Зрозуміло, що присвоєння усім детермінантам, неза­лежно від функціональної ролі та значення в процесі детермінації, однозначного найменування «фактор» неспроможне не лише визначити місце кожного з них у системі детермінації, а й сприяти забезпеченню предметної («адресної») та результативної діяль­ності щодо запобігання злочинним проявам.

£ 2. Детермінація злочинності та злочинних проявів: структура, взаємозв'язок, відмінність

Завдання цього параграфа — розгляд з позицій загальної теорії суспільної детермінації та причинності процесів детермінації злочинності і окремого злочинного прояву, їх елементів, загальних закономірностей цих процесів та їх відмінностей. При цьому пам'я­таємо, що злочинність нами визначена як людська діяльнісна активність, що проявляється у діяннях, які закон визнає злочинами.

Слід нагадати, що в кримінології, особливо радянській, питан­ня про детермінацію злочинності, її причини майже завжди роз­глядалося відокремлено від причин і умов вчинення конкретного злочину.

Мотивами такого підходу у більшій мірі було те, що злочин­ність і злочинні прояви — явища різного рівня та порядку. Злочин­ність — явище соціальне, тому у нього можуть бути лише соціальні причини. Злочин — явище іншого рівня — індивідуального, у вчи­ненні якого значну, якщо не провідну, роль відіграють особистісні елементи, а також індивідуальні біопсихологічні властивості, осо­бисті умови буття, середовища, конкретної життєвої ситуації. В основі таких тверджень, очевидно, лежали ідеологічні прагнен­ня жодним чином не похитнути уявлення про злочинність як ви­ключно соціальне явище, на рівні якого немає місця елементам індивідуального рівня, зокрема неприйнятного, не типового для соціальної системи індивідуального буття, а також намагання «прикрасити» соціальний лад, який нібито не продукує і не

200

  Теорія детермінації злочинності

містить елементів суспільного буття, що можуть породжувати зло­чинність.

Таке «відірване» уявлення про детермінанти злочинності й ок­ремих злочинів, їхнє протиставлення піддавалося критиці окреми­ми авторами як необгрунтоване ще у радянські часи¹. Зазначалося, що конкретні детермінанти злочину виступають порівняно нероз­дільним елементом системи причин і умов злочинності, а конкретні злочини — елементами злочинності»². Незважаючи на декларовану зміну ідеологічних орієнтирів та нібито відкидання догм соціалістичної міфології у суспільстві нових суверенних країн, зокрема в Україні, в кримінологічній літературі, навчальних програмах з кримінології та у новітніх підручниках з кримінології питання детермінації злочинності розглядаються відокремлено від причин і умов конкретного злочину.

Безперечно, злочинність та її діяльнісні прояви — елементи си­стем різного рівня: перша — це система високого узагальнення та певної соціальної абстракції, друга — прояв елементів індивідуаль­ного рівня. Так само і детермінанти цих комплексів елементів (суспільного і індивідуального) знаходяться на різних рівнях узагальнення. Під час узагальнення останніх на соціально-суспільному рівні, певна річ, деякі індивідуальні детермінанти не виявляються у незмінному вигляді, окремі їх особливості зовсім не проявляються, але належні їм якісні ролі в системі детермінації та механізми співвідношення у детерміністичному процесі не змінюються. Взаємозв'язок між ними характеризується філо­софською закономірністю співвідношення між загальним і окре­мим. Між ними знаходиться й особливе, що відтворює детермінацію окремих видів злочинності.

Коли розглядається структура детермінації конкретного злочи­ну, то ні в кого не виникає питання щодо ролі у ній особи, елементів ЇЇ психології та загалом свідомості, які виявляються у мотивах злочину і є безпосередньою, внутрішньою причиною його вчинення. Які саме елементи індивідуально-психологічного ком­плексу особи відіграють тут вирішальну роль — питання дис-

' Овчиппиков Б. Д. Вопросьі тсории кримипологии. — Л., 1982. — С. 49-52; Бафия Е. Про­блеми криминологни. — М., 1983. ² Кузиецова Н. Ф. Зазнач, праця. — С. 45.

201

  Глава 5

кусійне, ми розглянемо його у главі про особу злочинця. Дія цієї причини визначається змістом індивідуальної свідомості, зокрема індивідуальної психології. На формування останньої, а також на її реалізацію у конкретному діяльнісному прояві впливають умови, у яких складалися особистість та світогляд особи, а також умови середовища, індивідуального та групового буття і конкретної життєвої ситуації, в яких елементи свідомості позначаються на ви­никненні та реалізації мотиву злочину. Ці питання докладніше висвітлюються у главі про механізм злочинного прояву. Згідно з теорією детермінації умови формування особи, що вчинила злочин, та умови реалізації її особистісних та інших індивідуаль­них властивостей належать до умов, які сприяють вчиненню зло­чину, прояву дії його причини.

Разом з тим, і це дуже важливо, умови формування особи, а та­кож умови реалізації її мотивів, маючи індивідуально конкретний зміст стосовно певної особи і певного злочину, не є виключно індивідуальними. За своїм типовим змістом елементи індивіду­альної психології та свідомості є одиничним окремим проявом певних елементів суспільної психології та свідомості. Остання, з одного боку, є узагальненим відбитком існуючих елементів індивідуальної свідомості певної частини членів суспільства, з другого — елементи суспільної свідомості та психології є відобра­женням інших суспільних відносин, явищ, процесів економічного, соціального, соціально-психологічного, політичного, правового та іншого змісту. Між суспільною, груповою та індивідуальною свідомістю, її елементами, у тому числі негативними, що спричи­нюють злочинні прояви, також існує закономірне співвідношення як між загальним, особливим та одиничним. Тому, за словами визначного російського кримінолога Г. А. Аванесова, «у причинах та умовах конкретних злочинів потрібно виявляти те, що є загаль­ним для усіх злочинів... Стосовно ж причин та умов окремих видів злочинів потрібно сказати, що вони є елементами причин злочин­ності у цілому, співвідносяться з ними як особливе із загальним, через що у своєму визначенні містять ознаки цілого — злочин­ності»¹. Як на одиничному рівні певні елементи індивідуальної

¹ Криминология: Учеб. / Под ред. Г. А. Авапесова. — 3-с изд., псрераб. й доп. — М., 2005. — С. 200.

202

  Теорія детермінації злочинності

психології і свідомості є безпосередніми причинами вчинення окремого злочину, так і на узагальненому рівні злочинності як пев­ної абстракції, що має конкретні прояви лише на індивідуальному та груповому рівнях, її безпосередньою причиною слід визнати та­ку узагальнену абстракцію, як суспільна свідомість та її психо­логічна частина, а точніше — негативні щодо суспільства, його інтересів, у тому числі правопорядку, елементи цієї суспільної психології та свідомості. Що стосується зазначених вище соціаль­них відносин, явищ, процесів економічного, соціального, соціаль­но-психологічного, політичного, правового та іншого змісту, які здійснюють визначальний вплив на формування та реалізацію негативних, антисуспільних елементів суспільної свідомості та психології, то вони згідно з теорією детермінації є причинами останніх. Але щодо злочинності вони є умовами, що сприяють їй, однак не її причинами, як це зазначалося багатьма кримінологами у радянські часи і навіть у наш час — мабуть, за традицією, ствер­джують деякі з них. Точне дотримання теорії детермінації та при­чинності не дає підстав визнати обґрунтованими подібні твер­дження. Жодне економічне, соціальне, політичне, правове, соціально-психологічне явище, як би воно негативно не впливало на суспільну та індивідуальну свідомість, само безпосередньо не породжує злочинні прояви та злочинність в цілому. Для набуття генетичної, продукуючої дії його вплив має пройти через свідомість, психологію, зокрема на індивідуальному рівні, і лише за інших сприяючих обставин (умов) може втілитися у вчинення злочину. Визначний російський кримінолог Ю. М. Антонян, який на емпіричному рівні провів десятки досліджень спричинення злочинів, впевнено і обґрунтовано стверджує, що «будь-які причи­ни: зовнішні чи внутрішні... визначаються мисленням людини... жоден фактор... не буде діяти, не переломившись у психології та психіці людини»¹.

У зв'язку з наведеним є потреба розглянути так званий «конфліктний» підхід до пояснення обумовлення злочинів. Відо­мо, що соціальний конфлікт як прояв діалектичного закону бороть­би протилежностей належить до одного з механізмів прояву та

¹ Антонян Ю. М. Криминология: Избр. лекции. — М., 2004. — С. 65.

203

  Глава 5

розв'язання суспільних протиріч. Можна стверджувати, що про­явом соціального конфлікту є «кримінальний конфлікт»¹, який знайшов вияв у вчиненні діяння, що передбачено кримінальним за­коном як злочин. Виникає питання: в якому зв'язку зі злочином знаходиться соціальний конфлікт, чи є останній причиною вчинен­ня кримінальних дій? При цьому термін «причина» вживається у тому безпосередньо продукуючому та взагалі активно дійовому значенні, яке йому надає теорія причинності². Окремі автори, що пишуть на кримінологічні теми, запропонували позицію, яка дає змогу припускати, що конфлікт є не лише підставою вчинення зло­чину (проти цього не варто заперечувати), а і його причиною. В обґрунтування цієї позиції вони наділяють окремих особистос­тей «конфліктною спрямованістю», часткою життя яких є суспільно небезпечна діяльність, що досягає кримінально-правової оцінки³. Для уточнення саме генетичного зв'язку між конфліктом і злочином наводиться твердження, що «можливо, конфлікт є бать­ком (виділено мною. — Авт.) усіх явищ»⁴.

Розглянемо наведені аргументи по черзі. Соціальна типологія спрямованості особистості на першому рівні типологізації, де під­ставою диференціації є соціальна сутність, виділяє тип суспільно-неприйнятної спрямованості. На наступному рівні, де остання диференціюється за її сутнісними різновидами, виокремлюються типи асоціальної, антисоціальної, суспільно небезпечної спрямо­ваності. Суспільна неприйнятність, суспільна небезпечність спря­мованості особистості названих типів суперечить суспільно при­йнятній спрямованості. Формою прояву названої суперечності може бути соціальний конфлікт як між особою і суспільством, так і між особами різних типів спрямованості особистості. Таким чином, конфліктність є не типовою ознакою сутності спрямова­ності особистості, а наслідком суперечливості між суспільно прийнятною і суспільно неприйнятною спрямованістю різних осіб

¹ Кудрявцев В. Н. Судсбное рассмотренис дсл // КопфликтьІ в соврсмсшюй России. Про­ блеми аііализа й рсгулирования. — М., 1999. — С. 187.

² Ярмиш Н. Н. Зазнач, праця. — С. 76-77.

³ Мельник П., Кгвенко Н., Лаиовенко І. Методологічні проблеми розвитку кримінологічної науки в Україні // 36. наук, праць. Наук. вісн. Акад. дсрж. податк. служби України. — 2000. - № 2 (8). - С. 16-17.

^ДареидирфР. Злсмснтьітеории социального конфликта//Социс. — 1994. — №5. — С. 147.

204

  Теорія детермінації злочинності

у суспільстві. До речі, диференціація за діянням, його ознаками, у тому числі за наявністю конфлікту як підстави або приводу до вчинення злочину, належить до наступного (третього) рівня соціальної типології особистості, де підставою типологізації є про­яв сутності в окремих явищах, одним з яких є злочинне діяння. Типологізацію особистості злочинця та її спрямованості більш до­кладно описано у наступній главі.

Таким чином, соціальний, у тому числі кримінальний, конфлікт е не причиною, а підставою вчинення злочину. «Конфліктний» під­хід не розкриває сутності суперечностей: конфлікт — лише зовнішня їх оболонка. За закономірностями та термінологією теорії детермінації цей конфлікт є не причиною, а умовою, що сприяє вчиненню злочину. Причиною останнього є той самий індивідуально-психологічний комплекс особи, одне з провідних місць в якому належить суспільно неприйнятній та суспільне небезпечній спрямованості особистості, що суперечить суспільно-прийнятній свідомості та психології. На ґрунті цієї суперечності виникає соціальний конфлікт, який за певних криміногенних умов може стати підставою або приводом до вчинення злочину. Якщо ж ставити питання щодо «батьківства» конфлікту стосовно злочину, то слід з'ясувати: а хто чи що є «батьком» конфлікту? Відповідь приведе нас знову до суспільно неприйнятної спрямова­ності особистості. Конфліктність може бути характерологічною рисою, особливо за наявності психічних відхилень, у тому числі в межах осудності. Але знову-таки ця та інші характерологічні риси не є причиною вчинення злочину, а лише умовою, яка йому сприяє. У разі набуття характерологічною рисою функції причини діяння, останнє, як відомо, втрачає можливість кваліфікуватися як злочин, як таке, що вчинено поза свідомістю особи.

Принагідне є потреба критично розглянути ще одне тверджен­ня названих авторів щодо запобігання та розв'язання соціальних конфліктів «з урахуванням головного феномену демократичного суспільства — свободи волі (вибору) щодо тієї чи іншої, позитив­ної чи негативної форми поведінки»¹. Свобода вибору (розумій: від суспільства. — Авт.) не є феноменом демократичного

¹ Мельник Я., Ківенко Н., Лаповенко І. Зазнач, праця. — С. 16-17.

205

  Глава 5

суспільства. Необмежена свобода вибору — це теоретична конструкція, яка продовжує відому теорію «свободи волі», що отримала ґрунтовні заперечення у вітчизняній кримінології ще у радянські часи і у наш час та не надала аргументів, щоб знову до неї повертатися. У демократичному суспільстві норми життєдіяльності, у тому числі правові, встановлюються в інтере­сах суспільства і осіб, які його складають. «Вільний» вибір негативної поведінки за цих умов є неповагою до демократичних інтересів та цінностей, нехтуванням ними, виявленням недемо­кратичності, свавілля, що критично оцінюється у суспільстві та засуджується ним згідно з встановленими правовими і процесу­альними нормами. Нові аргументи іншого роду щодо неспромож­ності через «свободу волі (вибору)» пояснювати позитивну та негативну поведінку надають новітні дослідження у галузі нейрофізіології. У пошуку відповіді на питання: чому саме у пев­ному напрямі та певного змісту складається мислення людини, сучасні нейрофізіологи спостерігають підкорення цих процесів «вбудованому у нас механізму оргастичності», що включає названі вище елементи індивідуальної психофізіологічної особ­ливості (вроджені інстинкти, рефлексії, загальнолюдські набори мотивацій, емоцій, матриць попереднього досвіду і культури тощо), завдяки яким мозок людини від народження «вже налаш­тований сприймати навколишнє «як потрібно». Свідомість, свідо­ме Я, що виникають за потребою спілкування особи у межах соціуму, — це лише «допоміжний феномен, що супроводжує робо­ту мозку». Через це відомий український нейрофізіолог О. Криш­таль зробив висновок, що «свідома воля — лише ілюзія», а свобо­да волі — «свобода на Іювідку»¹.

Слід зазначити, що було чимало спроб звести причину злочин­ного прояву до одного визначального детермінанту, на зразок соціального конфлікту. Цікаву думку у цьому відношенні висло­вив Ю. М. Антонян, який на підставі багатьох прикладних дослі­джень, у тому числі із застосуванням спеціальних психологічних методик, зробив висновок, що «причиною схильності людей до злочину є їх постійна стурбованість своїм становищем», в основі

¹ Кришталь О. Проект молекули або у що нам вірити у XXI столітті? // Дзеркало тижня. — № 35. - 10.09.2005.

206

  Теорія детермінації злочинності

якої лежить «синдром тривожності», що у наиширшому значенні має розумітися як «гостре незадоволення собою, своїм існуван­ням, ставленням до себе, зрештою, своїм становищем у цьому світі»¹. Спостереження справді цікаве, до того ж ґрунтується на пе­реконливих дослідницьких матеріалах. Але спробуємо визначити, чи є «тривожність» новим самостійним елементом у системі пси­хологічного обумовлення поведінки людини, наразі злочинного прояву? Виявляється, що тривожність тісно пов'язана з потребою, є різновидом ставлення до неї, зокрема до нереалізованої потре­би. Цей психологічний стан виникає, коли потреба для людини є актуальною, а можливість її задоволення проблематичною або навіть нездійсненною, що і викликає, як пише сам автор, «нега­тивні переживання та потребу (виділено мною. — Авт.) змінити умови свого існування»². Але потреба — це лише ланка на шляху формування орієнтацій, спрямованості, криміногенної мотивації особи, що за відповідних умов може реалізуватися у мотиві та намірі вчинити злочин. Причиною останнього стане згаданий індивідуально-психологічний комплекс, одним із джерел (не при­чиною) виникнення якого була у ретроспективі згадана потреба, невдоволеність і тривожність з приводу її нереалізації за звичай­них умов.

До цих тверджень слід додати ще кілька міркувань.

Перше. Яке місце за розглянутої конструкції відводиться на рівні злочинності загалом тим біопсихологічним властивостям, ознакам, які не належать прямо до особистіших ознак і є індивіду­альними особливостями, що беруть участь у формуванні мотиву злочину і його реалізації? Чи слід бачити їх місце на загальному рівні злочинності? Досі кримінологи, як правило, не знаходили їм там місця, бо причини злочинності трактувалися виключно як соціальні. Вважаю, що цю позицію слід переглянути. Прояв позна­чених елементів справді відбувається лише на індивідуальному рівні. Але їх наявність на цьому рівні, насамперед межових аномалій психіки, емоційно-вольових відмінностей певного психофізіологічного типу осіб, деяких їх характерологічних ознак,

Антошн Ю. М. Зазнач, праця. — С. 65, 67. ² Там само. — С. 65.

207

  Глава 5

патопсихологічних особливостей, оскільки вони мають більш масовий характер, має враховуватися і на загальному рівні детермінації злочинності. Не лише через констатацію їх присут­ності у системі детермінації злочинності як сприятливих умов. А ще більш важливо — у їх визначенні, обліку та врахуванні у системі суспільної профілактики злочинності через планування, організацію та здійснення відповідних лікувально-профілактич­них, корекційних та інших заходів.

Друге. Коли мова йде про елементи свідомості як про причину злочинності, слід мати на увазі неоднорідність, різні рівні відобра­ження у ній елементів об'єктивної реальності. Вищий рівень свідо­мості — це наукові, систематизовані уявлення та інші її інтегровані елементи. Нижчий рівень — буденна, побутова, емпірично-життєва, повсякденна свідомість, яка безпосередньо здійснює свій вплив на мотивацію у виробничій, побутовій, середовищно-груповій сфері. У ній нерідко суперечливо поєднуються розум, розсудливість та віртуальні уявлення (забобони), дійсні знання і висновки та сумнівні умовиводи. Буденна свідомість функціонує не лише як практичні судження, погляди, а й як традиції, звички, чутки, настрії, моди, пережитки. Саме тут зазвичай формуються ті елементи буденної свідомості, які мають асоціальний, тобто байдужий до інтересів суспільства, або антисуспільний характер, що суперечать цим інтересам. Тому вони й стають причинами мотивації дій, заборонених кримінальним законом, тобто злочи­нів, а у їх узагальненій сукупності — причинами злочинності.

Прихильники обґрунтованого пояснення безпосередніх при­чин злочинів та злочинності через названі соціально-психологічні утворення свідомості інколи йдуть далі і згідно з вченням про фор­ми суспільної свідомості (економічну, політичну, правову, мораль­ну, релігійну, естетичну свідомість) намагаються виділити у цих формах відповідні антисуспільні та криміногенні підсистеми і еле­менти, які нібито спричиняють вчинення злочинів відповідно — в економіці, у політичній сфері, спрямованих проти моралі, особи тощо, і мають бути включені до системи причин злочинності. Вва­жаю, що це штучне виділення. Очевидно, справді можливо, у разі виявлення та класифікації антисуспільних елементів свідомості як причин злочинності, в інтересах наукового дослідження і уза-

208

  Теорія детермінації злочинності

гальнення останніх розподілити їх відповідно до змісту за форма­ми суспільної свідомості. Але у реальному житті, особливо на рівні індивідуальної свідомості, ЇЇ антисуспільні елементи, які є причи­ною вчинення злочинів, тісно переплітаються. Тут економічні мо­тиви поєднуються з сімейно-побутовими, соціально-психо­логічними, а байдуже, негативне аморальне ставлення до особи, зокрема до жінки, сполучається з певними характерологічними оз­наками агресивності, звичкою до насильницького способу задово­лення своїх потреб, примх, з послабленням вольових засобів і пе­ресторог через вживання алкоголю, наркотиків тощо. Навряд чи можна чітко і переконливо розподілити ці «збудники» до злочинів за формами суспільної свідомості.

Третє. Відомо, що суспільство, його складові, зокрема суспільна свідомість, у тому числі її негативні елементи, які проду­кують злочинність, знаходяться у постійному розвитку, зазнають постійних змін. Це стосується й процесів соціальної детермінації та причинності злочинності. Через це під час їх розгляду та визна­чення потрібно дотримуватися принципу історизму, тобто вста­новлювати конкретний стан та зміст негативних елементів суспільної свідомості, які спричиняють злочинність та її діяль-нісні прояви, їх зміни на певний час, у певних історичних умовах, порівнюючи із станом цих явищ у минулому, коли значною мірою вони й були обумовлені. При цьому важливо вивчати і чинники, що призвели до скорочення злочинності, оскільки у такий спосіб також можуть бути визначені детермінанти, від яких залежить її рівень та динаміка.

Четверте. З філософії відомо, що кожному явищу і процесу притаманні внутрішні протилежності, які мають форми єдності та взаємодії, включаючи протидію та боротьбу між ними. Протилеж­ності — це сторони діалектичної суперечності. Розв'язання діалек­тичної суперечності є рушійною силою будь-якого розвитку, насамперед розвитку суспільства, його відносин, складових елементів, у тому числі суспільної свідомості. Кожному суспільству і його елементам властиві суперечності, старі й нові змістовні характеристики, негативні та позитивні сторони. Коли йдеться про негативні антисуспільні елементи суспільної свідо­мості, потрібно усвідомлювати, що вони знаходяться у постійній

209

  Глава 5

взаємодії з позитивними елементами, їхнє співвідношення у кожний історичний момент є мінливим, від чого залежить мінливість негативної характеристики елементів суспільної свідо­мості та виконання ними ролі причин злочинності. До того ж така суперечливість і мінливість властиві тим економічним, соціаль­ним, політичним, іншим чинникам, які обумовлюють негативні елементи суспільної свідомості. Тому, коли досліджуються і визна­чаються причини на рівні злочинності в цілому, дуже важко враху­вати та вирахувати точний стан та вплив усіх компонентів ЇЇ детермінації. Реально дослідник вимушений обмежуватися відо­мою методологічною детермінаційною схемою, де визначені функціональні ролі кожного з детермінантів, не враховуючи зміну значення їх показників. Більші можливості, очевидно, відкрива­ються на шляху застосування іншого методу: спочатку узагальнен­ня інформації щодо детермінантів злочинних проявів за певний час у межах видової сукупності останніх; потім узагальнення інфор­мації про детермінанти різних видів злочинів для отримання уяв­лення про детермінанти злочинності в цілому. Тобто і тут відкри­вається шлях від одиничного до особливого (видового) і через ньо­го — до загального. Зрозуміло, що під час переходу від одиничного до видового (особливого) і загального інформація про детермінан­ти з