Індивідуальні психологічні риси

8.1. Риси характеру, в тому числі негативні та суспільне неба­ жані (неприйнятні), зокрема грубість, нечесність, агресивність, ліноцтво, злобність, жорстокість, нахабство, користолюбство, ска- редність, цинізм, егоїзм, мстивість, боягузтво, замкненість, зверхність¹. Позитивні та суспільне бажані риси: комунікабель­ ність, доброта, довірливість, сміливість, чесність, відсутність користолюбства.

8.2. Вольові якості, у тому числі: інертність, властивість підпа­ дати під чужий вплив, млявість, рішучість, наполегливість, здатність підкорювати своєму впливу та ін.

8.3.          Емоційні риси, у тому числі: бурхливість, неурівнова- женість, дратливість, образливість, байдужість, черствість, сором­ ливість, ревність, чуйність, незворушність.

9. Ознаки, пов'язані із вчиненням особою злочину. У більшій мірі це кримінально-правові ознаки самого злочину. Проте, оскільки він вчинений певною особою, а ознаки мають особисту належність, характеризують індивідуальний механізм його вчи­ нення і певним чином саму особу, вони мають також криміно­ логічне значення.

9.1. Ознаки складу злочину, об'єктів посягання, суспільна не­ безпечність останніх (за системою Кримінального кодексу); спо­ соби досягнення злочинної мети; мотиви, що спонукали особу до вчинення злочину, його конкретні результати, у тому числі заподіяна ним шкода; вина і роль особи у злочинному діянні, фор­ ма останнього (індивідуальна, групова, організована) та ін.

9.2. Ознаки ставлення особи до вчиненого, у тому числі до до­ казів, потерпілого, завданої шкоди, призначеного покарання.

9.3.          Інші кримінально-правові ознаки: наявність колишніх судимостей; характеристика (кваліфікація) злочинів, за які особа була раніше засуджена; відбуття покарання за попередніми суди-

¹ Тут названі характерологічні риси, що частіше зустрічалися при дослідженні осіб, які вчи­нили злочини або досить ймовірно могли їх вчинити.

261

  Глава 6

мостями, застосування різних видів дострокового, умовно-достро­кового звільнення від відбуття покарання або звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведена структура особи злочинця є типовою моделлю, за якою будується структура особи конкретної людини, яка вчинила злочин певного виду. Кількісні значення показників ознак окре­мих блоків структури особи злочинця у її видових різновидах на­водяться у Книзі 2 Курсу під час розгляду окремих видів злочинів.

На початку цього параграфа зазначалося, що структуризація особи злочинця в кримінології проводиться з детерміністичною метою, для визначення тих елементів особи, які беруть участь у де­термінації злочинної активності, з тим, щоб визначити їх місце серед об'єктів запобіжного впливу (корекції, виправлення). У цьому контексті включення до структури особи злочинця ознак, що свідчать про її соціальні якості, не викликає питання. Вони на­лежать до детермінантів злочинності та злочинних проявів, відіграють певну детерміністичну функцію: причин (спрямо­ваність особистості), умов (соціальний статус, соціальні ролі, результати соціалізації особи) або інших корелянтів, що пов'язані із вчиненням злочинів кореляційним зв'язком (освіта, наявність спеціальності, професії, ознаки батьківської сім'ї, зв'язки з мікро-середовищем тощо).

Багато дискусій точилося щодо участі та ролі у процесі детермі­нації елементів структури особи, що мають біосоціальне по­ходження. Нині майже усіма кримінологами визнається, що пси­хофізіологічні особливості, стан фізичного та психічного здоров'я, у тому числі психічні аномалії у межах осудності, а також інди­відуальні психологічні риси характеру, вольової та емоційної сфери відіграють у процесі детермінації роль умов, які прямо (че­рез сприяння реалізації елементів антисуспільної спрямованості) або посередньо (через вплив на формування особи, реалізацію своїх соціальних функцій, ролей), або іншим чином створюють сприятливу атмосферу для реалізації причин злочинних проявів, та загалом — причин злочинності. Більш детально їх роль у детермінації буде розглянута в окремих главах Книги 2 Курсу.

Недосить вивченим і через те дискусійним лишається питання про роль спадкових (генетичних) властивостей людей у де-

262

  Теорія особи злочинця

термінації їх діяльності. Ще К. Юнг визнавав у людини вроджену низьку основу, Е. Фромм писав про того ж походження ірраціональну деструктивність особистості. Можна погодитися з тим, що особливості спадкового походження, у разі доведення саме їх генетичного характеру, виконують роль умов формування та реалізації відповідних індивідуальних рис, властивостей, здібностей людей. Мова йде, насамперед, про психофізіологічні особливості, стан фізичного та психічного здоров'я, індивідуальні психологічні риси тощо. Ті з них, які мають генетичне або соціоге-нетичне походження, відіграють ту саму детерміністичну роль.

Проте відомо, що починаючи з кримінальної антропології Ч. Ломброзо та прихильників його поглядів, з'являлися твер­дження щодо наявності «природжених злочинців», які мають певні аномалії біологічного, конституційного, дегенеративного, атавістичного, хворобливого характеру, що виступають як при­чини злочинних проявів. Відомо також, що ці погляди не були експериментальне, методично та переконливо доведені, а тому залишилися поза сприйняттям більшості кримінологів. Більше того, у багатьох країнах, особливо соціалістичних, ці погляди фактично заборонялися, а їхні прихильники піддавалися пе­реслідуванню. Незважаючи на це, у наступні роки з'являлися повідомлення про підтвердження генетичного походження при­чин злочину. Слід підкреслити, що в цих повідомленнях йшлося про інформацію не лише щодо спичинюючої ролі елементів гене­тичного походження стосовно формування особливостей адап­тації, сприйняття навколишніх впливів та інше, що отримує багато підтверджень у сфері нейрофізіології та генетичної антро­пології, а стосовно причинного обумовлення цими елементами саме вчинення злочину. При цьому називалися різні модифікації «спричинюючих» елементів: матриці поведінки, особливий тип тілесної конституції, ендокринні особливості, розумова неповноцінність, особлива кліткова система, зокрема аномалія хромосоми ХУУ та ін. От і у наш час український професор-гене-тик С. Малюта подає як доведений факт, що люди із зайвою ^-хромосомою не тільки мають аномалії поведінки: більша агре­сивність, схильність до руйнацій, насильства, а й до вчинення

263

  Глава 6

злочину. «Багато злочинців, — твердить він, — зобов'язані своєю долею саме хромосомному набору»¹. Проте, ким та в який спосіб доведено саме останнє, не повідомляється.

Слід зауважити, що на сьогодні це та інші подібні твердження про причинну функцію елементів генетичного походження стосовно злочину не отримали переконливого, методично чистого, репрезентативного доведення. Висновки про ці гіпотези повер­хові, суперечливі і, як правило, не мають експериментального підтвердження. Тому в Концепції розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст. зазначено: «Мають бути використані сучасні політичні умови, дослідницькі можливості та останні до­сягнення наук про людину, зокрема біології (малися на увазі пові­домлення про початок розшифрування геному людини. — Авт.), для вивчення психологічних, психофізіологічних детермінант, генетичних, психічних, інших індивідуальних особливостей особи злочинця, визначення їх справжнього детермінуючого впливу, а також розроблення відповідних лікувально-профілактичних та інших корекційних рекомендацій. Одночасно в публікаціях з цих питань слід забезпечити представлення достатньої наукової аргу­ментації для того, щоб чітко розрізняти висунення відповідних гіпотез, які потребують дослідної експериментальної перевірки, від висновків, що ґрунтуються на репрезентативних наукових дослідженнях»².

£ 4. Кримінологічна класифікація та типологія осіб, які вчиняють злочини

Розглядаючи у другому параграфі механізм типологізації осо­бистості, у тому числі типові ознаки соціального типу «особис­тість злочинця», відзначалося, що подальша диференціація особи­стості цього типу може проводитися за деякими іншими типовими ознаками, а також, що існує багато варіантів класифікації осіб цьо­го типу особистості, тобто злочинців. Підкреслювалася, що типо-логізація — це особливий різновид класифікації, який принципово відрізняється від інших видів останньої проведенням диференціації

¹ Дзеркало тижня. - 2002. - № 33 (408) від 31 серпня.

² Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні па початку XXI століття // Іпформ. бюлетень Координаційного бюро з проблем кримінології АГІрНУ. — 2002. — № 5. — С. 21.

264

  Теорія особи злочинця

об'єктів за їх типовими ознаками, тоді як класифікація може здійснюватися за будь-якою спільною ознакою. На жаль, ця прин­ципова розбіжність інколи не враховується дослідниками, у тому числі кримінологами, які, ігноруючи суттєву змістовну відмін­ність типології, нерідко вживали термін «типологія» там, де фактично мала місце класифікація. При цьому для обґрунтування типологічної основи такої класифікації як її підстава нерідко нази­вається ознака, що дійсно є типовою, зокрема зміст антисуспільної спрямованості, її глибина та стійкість. Але, насправді, наявність такої підстави виводиться з характеристик мотивації злочинної поведінки, її змісту і стійкості¹. Мотивація, як відомо, є відобра­женням процесів функціонування мотиву (мотивів), який є лише однією ознакою особистості і, як було доведено раніше, не може слугувати підставою інтегративної її характеристики. Беручи за підставу типологізації не типові, а «найбільш важливі, сутнісні оз­наки» (типологічне невизначені. — Авт.), та вважаючи такими оз­наками мотиви, підтримує типологію особи злочинця за мотивами злочинного вчинку Ю. М. Антонян. Він вважає, що «мотив найбільш яскраво характеризує людину, і особистість є такою, як її мотиви»². Безперечно, мотив і мотивація діянь є дуже показовими для характеристики особи, вони свідчать про те, яка є особа, особ­ливо у конкретний час, у конкретних відносинах і обставинах. Од­нак, не мотиви визначають особистість, а навпаки: мотиви є такі, як особистість, як тип її суспільної спрямованості. Досить заміти­ти, що за наявності одного типу антисуспільної спрямованості осо­бистості, диференційованого, скажімо, за її змістом, наприклад, за ставленням до людей, або за стійкістю цієї спрямованості, приміром, меншою чи більшою, прояви спрямованості згаданого типу особистості можуть реалізовуватися за самими різно­манітними мотивами, межі яких у наведеній Ю. М. Антоняном «типології» навіть чітко не визначаються. Проте ці прояви й їх мо­тиви залишаються у межах того самого «свого» соціального типу. Пояснення цього феномену полягає у тому, що мотив, мотивація не належать до типових соціальних ознак, а є змінюваною кате-

Криміпологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. І. М. Даньпіина. — С. 74-75. Антоііян Ю. М. Криминология. Избрашіьіс лскции. — С. 92.

265

  Глава 6

горією, що змінюється у межах певного соціального типу спрямо­ваності. Так, криміногенна мотивація у будь-яких ЇЇ різновидах, як правило, є похідною від суспільне небезпечного типу особистості антисустльної спрямованості та дуже рідко, як виняток, може ма­ти місце за асоціального чи антисоціального типів останньої. Нага­даємо, що за двох останніх антисуспільне ставлення не обов'яз­ково проявляється у діяльнісній формі, а за ЇЇ наявності по більшості не зачіпає основи життєдіяльності суспільства. Посягання на останні є ознакою набуття спрямованістю суспільне небезпечного типу. Зміна типів спрямованості не залежить від мотивів діянь. Тому диференціація особи за мотивами діянь є її класифікацією, а не типологізацією.

Класифікація практично може проводитися за будь-якою озна­кою злочину, механізму або особи його вчинення. Так, злочинці можуть класифікуватися за будь-якою демографічною ознакою (стать, вік), ознакою їх формування, соціального розвитку (освіта, спеціальність, зайнятість працею, іншими справами), соціального статусу, ролі (рід занять, сімейний стан, житлові умови, належ­ність до соціальних груп), за безпосередніми ознаками спрямова­ності (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, діяльнісні прояви). Підставою класифікації осіб, які вчинили злочини, можуть бути психофізіологічні особливості, показники фізичного або психіч­ного здоров'я, переважання індивідуальних психологічних рис (характеру, елементів вольової та емоційної сфер). Безперечно, класифікацію особи злочинця можна проводити за будь-якою кримінально-правовою ознакою, у тому числі за об'єктом та спосо­бом посягання, мотивом вчинення тощо. За кожною з названих ознак, що є підставою класифікації, осіб, які вчинили злочини, можна розподілити на відповідні групи (класи).

Класифікація злочинців допомагає дослідити їх відмінності, що дуже часто пов'язані із вчинюваними ними злочинами. Тому кла­сифікаційний поділ злочинців та основні відмінності виділених у такий спосіб їх груп доцільніше розглядати разом із криміно­логічною інформацією щодо окремих видів (категорій) злочинів та осіб, які їх вчиняють. Такий підхід реалізується у Книзі 2 Курсу.

Тут же доцільно більш предметне та конструктивно розглянути типологію особи злочинця, взявши до уваги попередні методо-

266

  Теорія особи злочинця

логічні положення щодо типологізації, відображення нею відмін­ностей у типовому та ЇЇ особливе місце серед диференціацій, що іменуються класифікацією.

Слід відмітити, що проблема типології злочинців з'явилася у кримінології дуже давно, очевидно з тих пір, коли виникла потре­ба розмежувати їх за домінуванням чинників, що детермінують вчинення злочинів, обумовлюють їх тяжкість, повторюваність, суспільну шкоду, а звідси й — за заходами соціального захисту, які слід застосовувати до злочинців. Ці питання постали задовго до того, як у філософії та соціології (стосовно соціальних об'єктів пізнання) отримали розроблення та визначення категорії типово­го, типу, типологізації. Та й після цього знадобився певний час, щоб згадані категорії у їх філософському визначенні стали надбан­ням кримінологів. Здається для деяких з останніх потреба у цьому залишається актуальною і до сьогодні, про що свідчить вільне (насамперед від філософських методологічних настанов) пово­дження з термінами «тип», «типологія» та похідними від них.

Методологічно обґрунтований підхід у кримінології радянсько­го періоду до зазначених категорій фактично почався з публікації у 1974 р. монографії К. Є. Ігошева «Типология личности преступ-ника й мотивация преступного поведения»¹. Розгляд типологічно­го підходу у філософсько-метологічному контексті саме цим авто­ром очевидно був пов'язаний з тим, що його базовою освітою та першою науковою спеціальністю (за кандидатською дисертацією) була філософія. Вже за 10 років автори фундаментального «Курса советской криминологии» констатували традицію, згідно з якою в основу кримінологічної типології особи закладалися три групи оз­нак, що відображують: а) ступінь криміногенного викривлення особистісних характеристик; б) характер такого викривлення; в) соціальну генезу становлення особи на злочинному шляху². Тут же робився висновок щодо практичної неможливості створення певної «універсальної» типології, придатної на всі випадки життя, що обумовлювалося «крайньою різноманітністю можливих типо-

¹ Игошев К. Е. Типология личіюсти прсступпика й мотивация ІІрестутшого повсдспия. — Горький, 1974.

² Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Прсступность й се причини. Пре- ступник. - М., 1985. - С. 294.

267

  Глава 6

логічних ознак та їх сполучень, а також неоднаковою значущістю цих ознак та сполучень для вирішення різних кримінологічних завдань»¹. Останнє пояснення щодо крайньої різноманітності та неоднакової значущості у кримінологічному відношенні типо­логічних ознак та їх сполучень наводило на думку, що автори цього твердження ще не повною мірою усвідомили філософсько-методологічну визначеність «типового», обмеженість його розуміння лише типовими ознаками, які на відміну від підстав класифікації не є такими вкрай різноманітними (відображення сутності) та у цьому відношенні досить сталі, у тому числі за їх вживання у кримінології.

Щодо створення конкретних типологій особи злочинця за на­званими вище трьома традиційними типологічними підставами, то за першою з них (за стійкістю криміногенного викривлення), як правило, не було суттєвих розбіжностей. Багаточисленні типології за цією підставою з тими чи іншими несуттєвими, у більшій мірі термінологічними варіаціями в основному повторювали типології, запропоновані у 30-х роках XX ст. М. І. Озерецьким щодо непов­нолітніх правопорушників (4 типи: випадкові; звичні; професіона­ли; стійкі)² та на початку 70-х років О. Б. Сахаровим (5 типів: випадкові; ситуаційні; нестійкі; злісні; особливо небезпечні)³.

Не з такою однозначністю складалися типології за другою тра­диційною підставою — характером виявлення криміногенності. Різноваріантність цих типологій обумовлювалася здебільшого різним розумінням категорії «характер» стосовно виявлення криміногенності. Одна група авторів вважала, що цей термін відо­бражує спрямованість (характер) злочину, за яким вбачався, в ос­новному, об'єкт протиправного посягання, тобто фактично це була кримінально-правова класифікація⁴. Друга численна група кримінологів зв'язувала характер криміногенного вияву з мотива­ми злочину і на цій підставі виділяли типи насильницького,

' Курс совстской кримипологии. Предмет. Мстодология. ПрсстуІІІІость й сс причинні. Прс-стушшк. - М., 1985. - С. 294.

² Озерецкий Н. Й. Трудновоспитусмніс доти. — М., 1932. — С. 20.

³ Личнасть ІІреступника. — М., 1975. — С. 50-54.

⁴ Лейкина Н. С. Личность ІІреступника й уголовіїая ответствсипость. — Л., 1968. — С. 6.

268

  Теорія особи злочинця

корисливого, насильницько-корисливого, необережного злочин­ця. Продуктивний підхід до цієї проблеми запропонували автори монографії «Личность преступника», які в основу розуміння характеру криміногенного вияву поклали критерії суб'єктивного ставлення особи до об'єкту посягання, а ставлення останньої, нага­даємо, є одним з основних показників спрямованості її особис­тості. За цим критерієм були виділені чотири типи осіб, які вчиня­ють злочини: перший — з негативно-зневажливим ставленням до особи людини, її важливих складових і благ: життя, здоров'я, честі, гідності, спокою тощо; другий — з ігноруванням права власності, принципу розподілу матеріальних благ; третій — з індивіду­алістичним ставленням до різних суспільних норм та настанов, до своїх обов'язків у суспільних відносинах; четвертий — майже те саме, але з легковажно-безвідповідальним ставленням, що веде до необережних злочинів¹.

Різноманітними пропонувалися типології і за типом соціально­го генезу (його стали іменувати «етіологічний критерій») станов­лення особи як злочинця. Знову таки різний підхід до типології за названою підставою обумовлювався різним розумінням кри­терію — тип соціального генезу. Дехто бачив за ним причини і умо­ви або фактори несприятливого формування особи, другі — харак­теристику мікросередовища та його криміногенних впливів, інші — механізм останніх або міру сталості цих впливів та обумов­лених ними злочинних проявів. Останні напрями активно розроб­ляла А. І. Долгова та керовані нею колективи, які вели при цьому пошук комплексного, інтегративного критерію типології особи злочинця, який мав би об'єднати названі вище три традиційні підстави ЇЇ побудови. Зрештою вони дійшли висновку, що у зна­ченні останнього може бути визнаний характер кримінологічна значущої взаємодії особи із соціальним середовищем яку період вчи­нення злочину, так і у часі, що передував останньому¹¹. Цей підхід вів до створення типології не особи злочинця, а її взаємодії з мікросередовищем. Не будемо повторювати критичне ставлення до пропозицій щодо надання взаємодії згаданих об'єктів функції

¹ Лейкииа Н. С. Зазнач, праця. — С. 50-51.

² Долгова А. Й. Тсоретическис посьілки й общая характеристика результатов длящегося кри- мипологического изучепия личіюсти. — С. 29-32.

269

 спричинення злочину. Остання у її безпосередньому прояві за всіх умов належить індивідуально-психологічному комплексу особи, зокрема її спрямованості певного типу, про що докладно йшлося у главі 5 Курсу. Цей висновок підтверджується і тим, що типологія, яка була запропонована за результатами роботи даного колективу, за своєю сутністю фактично є повторенням типології особи зло­чинця за ступенем ЇЇ криміногенного викривлення, що містилася у монографії «Особа злочинця» та інших працях О. Б. Сахарова. Читач може їх співставити сам, порівнявши останню (див. с. 268) і ту, що запропонована нібито за новою підставою — характером взаємодії між особою і мікросередовищем, а саме — виділення типів випадкового злочинця і криміногенного (цей тип названий «криміногенною особистістю») та різновидів останнього: послідовно-криміногенного, ситуативно-криміногенного та ситуа­тивного¹. Своєрідною оцінкою новизни та принципового значення наведеної типології може бути висновок, зроблений з її приводу авторами «Курса советской криминологии», в якому вона була опублікована. З помітним песимізмом вони констатували, що «чисті» типи, виділені теоретично, зустрічаються рідко, частіше спостерігаються змішані, проміжні, яким властиві риси інших типів, але певні якості при цьому все-таки є переважаючими»². Наведене фактично означало визнання неспроможності створен­ня типології особи, яка вчиняє злочин. Думається, що іншого висновку й не можна було чекати за властивого авторам розуміння понять «тип» та «типологізація», яке мало чим відрізнялося від понять «групування» та «класифікація». Стан розгляду проблем цієї типології залишився у російській кримінології до останнього часу фактично незмінним.

В українській кримінології типологія злочинців (не їх особи або особистості) розглядалася, як правило, за традиційними зраз­ками, що містилися у наведених вище виданнях московських авто­рів³. Висловлювалася навіть думка, що «класифікація злочинців»

¹ Курс советской криминологии. Предмет. Мєтодология. Прсстуїшость й сс причини. Пре- ступиик. — С. 302.

² Там само. — С. 304.

³ Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кп. / За заг. рсд. О. М. Джужи. — Кп. 1. — С. 102-103; Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. І. М. ДаньІІшпа — С. 74-76.

270

  Теорія особи злочинця

та «типологія злочинців» поняття рівнозначні, типологія є лише «більш глибокою» характеристикою, що можна створювати «скільки завгодно» типологічних груп, кожна з яких «буде мати свою кримінологічне значущу ознаку»¹.

Принципово відмінним, що ґрунтується на філософсько-мето­дологічному визначенні, є розуміння типового та типу в останній монографії Ю. М. Антоняна: «Типологія — метод наукового пі­знання, в основі якого лежить виокремлення систем об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу... типологія, на відміну від класифікації, не вимагає виокрем­лення всіх без винятку типів, що складають частини об'єкту пізнання... Найважливішою відмінністю класифікації від типо­логії є те, що перша дає опис об'єкта вивчення, а друга (поряд з іншими методами) — його пояснення, тобто дозволяє успішно виявити його природу, причини, закономірності зародження та розвиток, складати прогнози»².

Саме з подібним у принциповому відношенні розумінням по­нять типового, типу, типології та саме у прогностичних цілях автор Курсу ще на початку 80-х років XX ст. провів соціальну типо-логізацію особистості з метою виділення та визначення типових ознак особистості особи, від якої можна прогнозувати вчинення злочину, а також особи злочинця³. Ця типологія описана у § 2 гла­ви. Розглянемо, користуючись схемою соціальної типологізації особистості, процес набуття типових ознак особистості особою, стосовно якої ймовірно прогнозується вчинення злочину (перед-кримінальний тип), а також особою злочинця (див. схему 1). і

¹ Бандурка А. М.,ДавьІдепкоЛ. М. Прсступмость в Украиие: ІІричиньІ й противодействис. — С. 75-76.

² Аптоляп Ю. М. Кримимология. Избрампьіе лскции. — С. 91.

' ЗакалюкА. П. Проблеми социальной типологии личпости правонарушителя й мрсступии-Проблеми ияучсния личности правонарушителя. — С. 6—8.

Схема