Статистичних даних про стан злочинності у сфері економіки в Україні у 2002-2006 роках

Таблиця № 1

 

№ п/п	Види злочинів	2002	2003	2004	2005	2006
І.	Злочини проти власності економічної спрямованості (абс. число)	13 691	14366	16242	17535	16926
	— питома вага до всіх злочинів (%)	3,0	2,6	3,1	3,6	4,0
	— питома вага до злочинів економічної спрямованості (%)	42,4	33,2	36,7	38,8	39,7
2.	Злочини у сфері господарської діяльності економічної спрямованості (абс. число)	§863	7145	8616	8974	8726
	— питома вага до всіх злочинів (%)	1,9	1,3	1,6	1,8	2,0
	— питома вага до злочинів економічної спрямованості (%)	27,5	16,5	19,4	19,9	20,4
3.	Разом по графах І -2	22 554	21511	24858	26509	25652
4.	Майнові злочини проти державної, комунальної форм власності, вчинені у загальнокримінаяьний спосіб (абс. число)	54175	дані не обліко­вуються	дані не обліко­вуються	дані не обліко­вуються
	— питома вага до всіх злочинів (%)	12,0
5	Разом по графах 1, 2, 4 (абс, число)	76729	21511*	24 858*	26509*	25 652*
	— питома вага до всіх злочинів (%)	16,9	3,9	4,7	5,4	6,0

* без даних за графою 4

Таким чином, у 2002 р. рівень злочинності у сфері економіки згідно з чинними тоді статистичними формами МВС (графи 1, 2,4 таблиці), становив 76 729 злочинів, або 16,9 % від загальної їх кількості, зареєстрованої в Україні за вказаний період. Переважну більшість серед них (54 175, або 70,6 %) становили злочини проти державної та комунальної власності, вчинені у загальнокриміна-льний спосіб, головним чином — у формі крадіжки (55,6 %). Зло­чини проти власності «економічної спрямованості» становили 13 691, або до всіх такої спрямованості — 42,4 %, а до вирахуваних нами у сфері економіки — 17,8 %. Злочини у сфері господарської діяльності економічної спрямованості відповідно — 27,5 % та 11,5 %. До сукупності злочинів, «зарахованих» до сфери еко-

114

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

номіки, із числа злочинів, які згідно з формами статистики раху­ються такими, що мали економічну спрямованість, не включені злочини у сфері службової діяльності (18017) та у сфері викорис­тання ЕОМ (25), які далеко не всі можуть спрямовуватися проти економічних відносин.

Починаючи з 2003 р., коли перестали окремо обліковуватися майнові злочини проти державної та комунальної форми влас­ності, вчинені у загальнокримінальний спосіб, рівень злочинності у сфері економіки відповідно до статистичних даних суттєво «зни­зився» (в абсолютних числах — у 3-3,5 рази, за питомою вагою до всіх зареєстрованих злочинів — більш ніж у 4 рази) і лише почина­ючи з 2004 р. питома вага почала зростати, у 2006 р. досягнувши 6,0%.

Серед злочинів «економічної спрямованості» понад третину становлять злочини проти власності (у 2006 р. їх питома вага до­сягла 39,7 %), серед яких за даними 2006р. майже половину (7 371, або 43,6 %) становили факти привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Динаміка цієї категорії злочинів характеризується поступовим не­значним зменшенням їх зареєстрованої кількості. Порівняно з 2002 р. остання зменшилася у 2006 р. на 7,7 %. Водночас серед зло­чинів проти власності економічної спрямованості стрімко зростає число шахрайств. У 2006 р. їх кількість збільшилася проти 2004 р. більш ніж на третину (35 %), досягнувши ЗО % серед злочинів про­ти власності зазначеної спрямованості.

Злочини «економічної спрямованості» у сфері господарської діяльності, починаючи з 2004 р., становлять приблизно п'яту час­тину (у 2006 р. — 20,4 %) серед тих, які реєструють за ознакою цієї спрямованості, їх кількість щороку коливається у межах 8,5-9 тис. (у 2006 р. — 8 726). У третьому та четвертому парагра­фах буде зроблено більш детальний аналіз структури та динаміки злочинів проти власності та у сфері господарської діяльності «еко­номічної спрямованості». Зараз же потрібно наголосити ось на чо­му. Предметом реагування правоохоронних органів, передусім міліції, у сфері економіки до останнього часу були переважно по­сягання загальнокримінального характеру, насамперед крадіжки, їх виявляли та викривали здебільшого працівники кримінального

115

  Глава 2                                       ^:;>"^л"" '' • ' ""'*'' ' ''

розшуку. Викриття цих злочинів, як правило, здійснюється за фак­том їх вчинення, не потребує економічного аналізу, проникнення в економічну діяльність. В останній до 2005 р. викривався фактично лише один з восьми злочинів, які вважалися вчиненими у сфері економіки. У 2005-2006 рр. спрямованість та результативність діяльності Державної служби боротьби з економічною зло­чинністю стали більш помітними, хоча й зараз у сфері економіки значно більше викривається злочинів, вчинених загальнокриміна-льним способом.

На завершення першого параграфа окреслимо визначальні оз­наки сучасної злочинності у сфері економіки та її поняття.

Визначальними її ознаками мають бути визнані:

а)       місце вчинення, яким є сфера економіки;

б)       спрямованість щодо елементів легальної економіки, еко­ номічної діяльності (нелегальна економіка не перебуває під захис­ том кримінального закону);

в)       їх родовим об'єктом є економічні відносини, яким свідомо чи несвідомо завдається шкоди;

г)        корисливий мотив вчинення, який за наявності економічно­ го інтересу (здобуття прибутків, додаткової вартості) допов­ нюється метою отримання економічного результату;

ґ) їх суб'єктом є здебільшого учасник економічної діяльності, що має окремий економічний інтерес та прагне отримати власний економічний результат, або рідше особа, не причетна до цієї діяльності, яка має ціль скористатися у злочинний спосіб ЇЇ еле­ментами чи результатами;

д)       наявність прямого умислу, пов'язаного із отриманням одно­ го з названих результатів;

е)       прагнення у міру розгортання злочинної економічної діяль­ ності до її організаційного забезпечення, насамперед через коруп- ційні зв'язки і підтримку органів влади, що виводить її на рівень організованої злочинної діяльності. Одночасно розширюється сег­ мент міждержавної злочинності у сфері економіки, яка поки що яв­ но недостатньо взята під контроль правоохоронної системи.

З огляду на наведене поняття злочинності у сфері економіки можна визначити так. Злочинність у сфері економіки — це сукуп­ність передбачених законом умисних корисливих злочинів, що

116

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

мають об'єктом посягання легальні економічні відносини та спрямовані на задоволення матеріальних інтересів суб'єкта зло­чину, а за наявності у нього окремого економічного інтересу, — до отримання власного економічного результату.

Характерною ознакою більшості злочинів у сфері економіки сучасної України є пов'язаність їх зумовлення та можливості вчи­нення із суспільно-політичними та економічними передумовами криміналізації економічних відносин.

Ј 2. Суспільно-політичні та економічні передумови

криміналізації відносин та детермінації злочинності

у сфері економіки сучасної України

Минуло 15 років відтоді, як Україна вступила на шлях ринко­вих перетворень. За цей час різко упав рівень матеріального забез­печення переважної більшості населення. Значна його части?Іа опинилася за межею бідності. Сотні тисяч людей втратили роботу. Декілька мільйонів за заробітком подалися за кордон. Мізерний рівень оплати праці не задовольняє елементарних потреб десятків мільйонів працівників, ставить значні прошарки населення перед проблемою фізичного виживання. Ці та інші відомі чинники завжди корелювали, а здебільшого й зумовлювали вчинення зло­чинів на ґрунті матеріальних потреб, які в кримінальному праві за­звичай кваліфікувалися як корисливі мотиви. Таким чином, 15 ро­ків нібито ринкових трансформацій різко криміналізували обста­новку в країні, насамперед у сфері матеріального забезпечення на­селення і в економіці загалом.

Чому так сталося? Чому позитивне для багатьох країн світу, у тому числі країн із централізованою соціалістичною економікою та значно гіршими від України початковими економічними умова­ми, в українських реаліях перетворилося на негативне, на величез­ний потенційно криміногенний пласт. Розглянемо насамперед економічну складову цих процесів.

За максимального укрупнення завдань та процесів переведення економіки на ринкові засади фахівці виокремлюють серед них Декілька основних. Перше — це приватизація, або ширше — роз­державлення державної власності. Друге — перехід від цент­ралізованих методів планування і управління до ринкових ме-

117

  Глава 2

тодів регулювання. Третє — забезпечення державою адекватних поставленим завданням правових засад процесу трансформації та у тому числі — управління власністю, яка буде певний період державною. Четверте — це забезпечення загалом державного управління та державного контролю за дотриманням правових норм, які визначають та регулюють ринкову трансформацію, ство­рення і забезпечення ринкових відносин.

Виконання цих завдань передусім було державним обов'язком. Саме держава в особі свого законодавчого органу та центральних органів виконавчої влади й управління повинна була реалізувати свою функцію власника. Законодавче мали бути визначені та на­дані виконавчим органам повноваження щодо розпорядження об'єктами права державної власності, встановлений порядок і відповідальність за здійснення цих повноважень. У цілому це була відповідальність держави перед народом, працею декількох по­колінь якого була створена та примножена державна власність.

Проте сталося зовсім по-іншому. Під популістськими, а нерідко й провокаційними гаслами економічної свободи, лібералізації всього і вся, масово приймалися рішення про кооперацію, корпо-ратизацію та іншу безконтрольну з боку держави зміну форми державної власності. Держава в особі своїх органів та за згоди її керівників фактично самоусунулася від визначення, регулювання та здійснення ринкових перетворень. Протягом 1992-1993 рр., ко­ли Кабінет Міністрів за ініціативою його керівника отримав від Верховної Ради України особливі повноваження видавати декре­ти, що мали силу законів, було фактично знищено або «перероб­лено» в інтересах нових претендентів на власність правове поле держави. Саме у цей час, користуючись прогалинами, суперечно­стями, неузгодженостями правових норм, а головне — традицій­ною з радянських часів відсутністю детального законодавчого регулювання питань набуття прав розпорядження об'єктами державної власності, за рахунок останньої, її експлуатації та пере­творення в інші недержавні форми, при мовчазному потуранні та сприянні влади, участі багатьох її впливових представників виникли «швидкі» багатомільйонні капітали, чим був покладений початок капіталізації влади зверху донизу, її олігархічному зро­щенню із надвеликим та, як правило, непрозорим, напівлегітим-

118

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

ним бізнесом. Одночасно на тисячах підприємств за ініціативи їх директорів та інших «командирів виробництва» поширилося ство­рення кооперативів, малих підприємств, керованих, як правило, родичами та близькими людьми цих керівників, їм передавалося задарма або продавалося за безцінь державне майно нібито для ви­конання функцій, в основному розподільчих та збутових, які, мов­ляв, «заважають» виконувати виробничу функцію. Ця практика привела до подрібнення великих індустріальних об'єднань, появи різних цін та внутрішньої міжструктурної конкуренції. Економічні зв'язки між державними підприємствами стали здійснюватися через систему численних приватних посередників, які отримували основний прибуток, «прокручували» державні ко­шти, завели систему неплатежів, передусім податкових. Це спри­чинило зростання собівартості та подорожчання продукції для державних споживачів, знизило рівень заробітної плати та можли­вості її своєчасної виплати. Однак шкідливе викривлення економічних відносин тривалий час не викликало дійових заходів виправлення з боку вищих владних структур. Це, мовляв, немину­чий наслідок ринкових перетворень.

Більше того, у цей час галузевий порядок управління вироб­ництвом та економікою загалом Уряд змінив на функціональний. Знову-таки під гаслом уникнення державного адміністрування ринковими відносинами. В результаті центральні органи виконав­чої влади та їх регіональні структури, що здебільшого побудовані за галузевою ознакою, втратили свої управлінські, зокрема організаційні та контрольні повноваження. Але посадовці, які пра­вили у цих структурах, та директори підприємств — як керівники, Що уповноважені державою, залишилися на своїх місцях. Саме вони й стали фактичними розпорядниками довіреної їм державної власності.

Період 1992-1993 рр., що передував приватизації, не лише зна­менував втрату державою значної частини власності та визначив фактичних розпорядників тієї її частини, яка залишилася та мала Роздержавлюватися. У цей час за згоди та фактичного потурання Кабміну відбулася низка афер із трастами, нечуваний (у тисячі Разів) галоп інфляції, введення паперових купоно-карбованців, ^які зразу стали поживою для численних фальшувальників. Зреш-

119

  Глава 2

тою знецінилися вклади та накопичення мільйонів трудівників. Перед початком приватизації вони стали неспроможними реально брати у ній участь.

За цих умов почалося вирішення головного завдання ринкових перетворень — приватизації державного майна. Фахівці дають не­однозначні оцінки українській приватизації. Загалом вона була потрібна і неминуча. Вважається, що вона виконала своє основне політичне завдання — стимулювати прискорений розвиток недер­жавного сектора економіки та забезпечити його переважання. За даними Державного комітету статистики, з 1992 р. по 2003 р. в Україні змінили форму власності 90,5 тис. підприємств. Частка не­державного сектора економіки стала переважати державний в усіх сферах економічної діяльності та становила у середньому по­над 60 %, а у деяких галузях (хімічна, легка промисловість) — 98-99 %. Підприємства приватної форми власності вигідно відрізнялися майже усіма економічними показниками. Спеціальне дослідження В. Дубровського і Т. Шагаєвої показало, що у 1997-2000 рр. за умов глибокої кризи та падіння виробництва не­державні підприємства вели себе більш по-ринковому і мали мен­ше негативних економічних показників¹. Висловлювалася думка, що з приватизацією, поряд з іншими факторами, слід пов'язувати зростання виробництва, яке розпочалося у 2000 р.

Водночас приватизація «по-українськи» мала низку небажа­них, суспільно неприйнятних наслідків, негативно оцінюється пе­реважною частиною населення (до 85 %). В основні негативного ставлення населення до приватизації лежить разюче розчару­вання її соціальними наслідками, особливо для основної маси акціонерів, які брали участь у сертифікатній приватизації.

Через низьку вартість акцій (до 2 дол. США), відсутність дивідендів із них переважна більшість акціонерів (їх загалом налічується в Україні понад 19 млн) навіть не оформляла право власності на акції, не може ні продати свої акції за більш-менш пристойною ціною, ні отримати доход від них. Приватизація зага­лом не дала пересічному громадянинові власності та матеріальної вигоди, не зробила його підприємцем, учасником ринкових відно-

¹ Дзеркало тижня. - 2003. - № 34 (459). - 6 верес.

120

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

син, приватизації великих пакетів середніх і великих підприємств. Стосовно останніх приватизація формально проводилася на кон­курсній основі. Але фактично тут панувала, гостро протистояла та через змову з директорами підприємств, урядовими чиновниками аж до найвищого владного рівня поповнювала свою новоспечену, вимірювану у сотні мільйонів власність купка надбагатіїв, олігар­хічних кланів. Вони пов'язані з можновладцями спільними вели­комасштабними бізнесовими інтересами, корупційними зв'язка­ми, нерідко «тіньовими» та кримінальними методами. При цьому через пільги, відстрочки, різні маніпуляції від приватизації до Державного бюджету надходили мізерні кошти, на порядок нижчі від фактичної вартості підприємств. За реальними оцінками за роки так званого реформування приватизовано та розпродано дер­жавного майна на 100 млрд гривень, а до бюджету не надійшло навіть одного відсотка від цієї суми.

Негативні наслідки такої приватизації торкнулися працівників більшості приватизованих підприємств. Тут здебільшого відбуло­ся значне скорочення виробництва, масове звільнення праців­ників, зменшення обсягів оборотних активів, інвестицій, загалом погіршення соціально-економічних та насамперед фінансових по­казників, що призвело до кризи платежів, поширення бартеру, за­боргованості з заробітної плати.

У § 4 глави 5 Книги 1 Курсу вже йшлося про руйнівні наслідки приватизації землі на селі. Невиправну шкоду сільському населен­ню та загалом державі спричинила також приватизація цукрових заводів. Фонд державного майна здійснив її одномоментно, фак­тично за безцінь. Мільйони акцій на ці підприємства були пере­дані сотням тисяч акціонерів. Через безгосподарність та безладдя більшість акцій швидко здешевіла у 20 разів, їх вартість знизилася до 0,5-1 копійки, їх за безцінь скуповували, багато разів перепро­давали. В результаті 400 тис. працівників втратили не лише акції, а й робочі місця, багато заводів зупинили виробництво, його обсяг скоротився у 3 рази. Нині навіть у сезон більше третини заводів не працюють, ще більше недовантажені сировиною, існує хронічна проблема реалізації продукції у «вільний» спосіб. Навколо заводів Раніше розвивалася соціально-культурна та побутова інфраструк­тура. Тепер вона стала безгосподарною, нерентабельною, пєретво-

121

  Глава 2

рилася у здобич місцевих ділків, перепрофільована в основному на продаж алкогольних напоїв, «снікерсів» та гумки. За даними Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізкультури і спорту, нині майже 40 % сіл не мають жодних об'єктів господарської діяльності, 60 % — відділень зв'язку, 80 % — спортивних споруд, 43 % — медичних установ, навіть фельдшерсь­ко-акушерських пунктів, у 3 рази скоротилася мережа магазинів, майже повністю — пологових будинків. Сільські спеціалісти, а це переважно молодь, не мають заробітку. Рівень злиденності у сільських молодих сім'ях у 2004 р. становив 28,2 %, що вдвічі більше за середній показник; витрати нижче прожиткового міні­муму мали 68 % сімей. Рівень безробіття серед сільської молоді ко­ливається у межах від 12 до 34 %, що втричі вище від середньоук-раїнського показника, загалом не зайнята на виробництві третина працездатних селян. Молодь, передусім зі спеціальною освітою, масово залишає села. Якщо у 2002 р. кількість тих, що виїхали з села, перевищувала кількість прибулих на 24 тис., то у 2004 р. ця різниця зросла до 45 тис. осіб. Сільська молодь нині стала однією з найбільш потенційно криміногенних груп. Значна її частина охоплена кримінальною міграцією, передусім у приміських насе­лених пунктах та на околицях великих міст.

Упущення та згубні наслідки приватизації в Україні органічно поєднані з недоліками та зловживаннями у системі державного управління. Чиновництво, особливо вищих рангів, створило сис­тему, яка отримала у народі назву «прихватизація». У владному та управлінському середовищі вищих рівнів фактично відбувалася та й зараз не припинена «приватизація держави», її функцій, повно­важень, здобутків, які значною мірою привласнені чиновництвом. Цей процес підтримується олігархічним капіталом, який швидко захоплює владні висоти, живить його всеосяжною та значною мірою легалізованою корупцією, яка спирається на легальні (офіційні) рішення, прийняті в інтересах купки багатіїв, та через це формально не вразлива для правоохоронних органів. У світі цей процес отримав назву мафії. Він поступово охоплює владу на місцевому та високому рівнях, особливо наочно проявляється у передвиборчий період через купівлю місць у партійних виборчих списках. Тіньові форми та методи приватизації, роздавання дер-

122

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

жавної власності в управління використовуються можновладця­ми, щоб тримати нововиявленого «управителя» на гачку можли­вого викриття та покарання, маючи з цього постійний зиск — «ко-рупційний оброк».

Спеціальне дослідження цих процесів, проведене у Центрі Ра-зумкова, дало підстави твердити, що в результаті приватизації в Україні не відбулося головного — відокремлення бізнесу від вла­ди. Бізнес, власність залишилися переважно залежними від режи­му влади, окремих посадових осіб, впливовість та «ціна» яких зростали пропорційно висоті їх положення у державно-бюрокра­тичній ієрархії. Ознаки цієї «системи»: високий рівень корупції, нерідко легалізованої, сплетіння комерційних інтересів владних і бізнесових структур. Інтегрованим наслідком цього процесу стало гальмування становлення цивілізованих ринкових відно­син, підйому добробуту населення. Вихід із цього становища учасники дослідження бачили значною мірою у політичній площині, докорінній зміні політико-економічних відносин¹.

Симбіоз влади і надвеликого капіталу в Україні став головною перешкодою на шляху нормальної приватизації, переходу до ринкових відносин, головною причиною різкої збіднілості дер­жави і населення. Таким став наслідок здіснення в України пер­шого (приватизаційного) завдання ринкових перетворень.

Все викладене не могло не викликати системної економічної та політичної кризи, різкого падіння виробництва та інших сфер еко­номіки, матеріального рівня населення, дефіциту державних, пере­дусім фінансових можливостей зупинити кризу, чим характери­зується період 1994-1999 рр. Суспільно-політичні та економічні передумови, що були закладені у попередні два-три роки, у цей період проявили свій вплив на формування криміногенних чинників:

а)       серед збіднілого населення;

б)      у сфері економічної діяльності, де захопив позиції явний та прихований кримінал.

Період системної кризи 1994-1999 рр. виявився у такому:

— різкому послабленні держави;

— розпаді державної господарської системи і катастрофічному падінні виробництва;

' Національна безпека і оборона. - 2004. - № 2. - С. 5-6.

123

  Глава 2

— нездатності влади опрацювати, послідовно та системно здій­ снити будь-яку стратегію посткомуністичної трансформації, зок­ рема швидко створити або відновити необхідну правову систему та ринкову інфраструктуру;

— перетворенні старої бюрократії та чиновництва із знаряддя влади у владу;

— формуванні нового капіталу за участю бюрократії, передусім у процесах приватизації;

— бурхливому розвитку тіньової економіки, корупції, у тому числі великомасштабної, великопосадової, здебільшого легалізо­ ваної урядовими рішеннями, яка через це не отримала криміналь­ но-правового визначення та стала фактично недоторканною для правоохоронних органів.

Названі результати підірвали віру населення у можливість рин­кових перетворень за нинішньої системи влади. Виявилася знач­ною мірою скомпрометованою ідея лібералізації та демократи­зації економіки. Це те, що Україна отримала замість вирішення другого завдання — управління економікою за ринкових методів регулювання.

Слід зазначити, що згадані та інші негаразди і збочення у про­веденні ринкових реформ не залишалися поза увагою небайдужих фахівців: економістів, правознавців, менеджерів. Вносилися обґрунтовані пропозиції щодо термінового перегляду на стра­тегічному та організаційно-тактичному рівнях процесів ринкових перетворень. Зокрема О. Д. Святоцький у 1998 р. слушно пропону­вав у короткий строк запровадити у межах єдиного правового по­ля на рівних конкурентних засадах функціонування всіх форм власності з обов'язковим регулюванням державою, із забезпечен­ням широкого використання протекціонізму у захисті власного ринку та свого виробника, переглянути практику широкого посе­редництва у відносинах між виробником і реалізатором його про­дукції, здійснити конкретні заходи державної підтримки суб'єктів сільськогосподарського сектора економіки тощо¹. Проте ці та інші слушні пропозиції залишилися поза увагою та реагуванням вищих

¹ Святоцький О. Роздуми про сучасне і майбутнє української держави. — К., 1998. -С. 27-30.

124

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

органів державної влади. Очевидно, не тому, що останні були мало освічені в управлінських засобах ринкових перетворень (хоча ви­явився і цей чинник), а головним чином через те, що вони вбачали зовсім іншу мету своєї управлінської функції у період рефор­мації — отримати від них власну вигоду, щоб збагатитися за раху­нок державної власності капіталами, які із закінченням цього періоду визначатимуть фактичне становище у суспільстві.

Слід визнати, що і третє завдання — законодавчого та ор­ганізаційного забезпечення управління часткою власності, яка продовжувала перебувати у володінні держави, вирішене неза­довільно. Спочатку тривалий час переукладалися контракти з керівниками державних підприємств, незважаючи на нікчемні ре­зультати їх господарювання, фактичне знищення виробничої бази підприємств. Згодом було вирішено створити державний орган — Національне агентство України з управління державними корпо­ративними правами. Воно стало передавати частки паїв, акцій, що належать державі, приватним особам, які нібито мають фаховий досвід управління. Процес приватного заволодіння державною власністю, її частками нібито для «ефективного управління» відбувався, як правило, за стандартною схемою:

1) звернення здебільшого до Президента певного кола осіб, які мали змогу практично «забезпечити» таке звернення, з критичною оцінкою неефективності управління державним майном конкрет­ ного підприємства, запевненням, що вони краще справляться з управлінням, та отримання рішення щодо останнього;

2) розвиток після цього зовні високої управлінської активності, а насправді швидке застосування різноманітних схем, щоб заво­ лодіти державною власністю; при цьому використовувалися: пере­ дача майна, як ніби неприбуткового, за цінами, значно нижчими, ніж ринкові; надання майна в заставу або кредит; заведення судо­ вої тяганини нібито «на захист» незаконно привласненого майна, а фактично втрата його; порушення процедури банкротства, здій­ снення його та заміна керівника підприємства наближеною осо­ бою.

На страхування державного майна, потреби уповноважених осіб із управління, підтримку самих підприємств витрачені коло­сальні бюджетні кошти, адресати і результати витрачання яких

125

  Глава 2

Кабміном приховувалися. Між тим аналіз фінансово-господарсь­кої діяльності підприємств державного сектора засвідчив: неза­довільну керованість його виробничними об'єктами, відсутність належного контролю з боку державних органів за збереженням державного майна, цільовим використанням коштів, платіжною дисципліною, ціноутворенням, незрівнянним рівнем зарплати керівників і чиновного персоналу з одного боку та оплатою праці, її розміром і своєчасністю щодо виробничників.

Як наслідок — державні підприємства та їх частки лишалися територією, на якій не було справжнього власника. Тут процвітає розкрадання майна. Згадайте майнові злочини проти державної та колективної власності, вчинені у загальнокримінальний спосіб. Поки вони до 2003 р. окремо обліковувалися, то становили пере­важну більшість (понад 70 %) серед злочинів у сфері економіки, а серед економічних злочинів проти власності майже половину (45,9 %) становлять факти привласнення, розтрати майна або заволодіння ним через зловживання. Масовий характер мають також кредиторська та дебіторська заборгованість, неплатежі до бюджету та інші зловживання. Надходження до бюджету від при­бутку цих підприємств скоротилися до 1 %. Це при тому, що утри­мання значної частини їх соціально-культурної та побутової бази перекладено здебільшого на місцеві бюджети. Все це значно ско­ротило соціальні можливості Державного і місцевих бюджетів, що додатково позначилося на злиденності населення. Згодом, у 2000 р., Національне агентство було ліквідовано. Проте ідея управління державними підприємствами не через державні орга­ни не зникла. Згідно з новою постановою Уряду (№ 791 від 15 травня 2000 р.) повноваження відповідального представника органу управління стали напряму передавати приватним особам, у тому числі з офшорних компаній, іноземцям. Державна власність залишилася зручним джерелом для її розтягування у приватне володіння, навіть із-за кордону. Зрозуміло, що і ця завідомо непри­датна система не могла довго існувати. Переважна більшість дер­жавних підприємств, переданих в управління, втратили будь-яку фінансову спроможність, перестали платити до бюджету та своїм працівникам. І тому виникла ідея управління залишками держав­ної власності через органи державної виконавчої влади. Проте ця

126

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

практика реалізовувалася повільно, а у багатьох випадках вже ста­ло й нічим управляти, крім директорської печатки. Це є реальним результатом виконання третього реформаторсько-ринкового за­вдання.

З огляду на ці негаразди Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. ухвалила Закон «Про управління об'єктами державної власності»¹, що визначав нібито струнку систему суб'єктів управління названими об'єктами, у якій визначальна роль та функції розпорядження надані Кабінету Міністрів, Фонду державного майна, іншим державним органам виконавчої влади, державним господарським об'єднанням, іншим органам, що здійснюють управління державним майном на підставі повнова­жень, визначених окремими законами. Предметне визначені повноваження Кабінету Міністрів, у тому числі щодо встановлен­ня порядку передачі об'єктів державного власності суб'єктам управління, призначення уповноважених осіб на виконання функцій управління, створення господарських структур, казен­них підприємств тощо, а також стосовно встановлення критеріїв відбору об'єктів державної власності для передачі їх в управління уповноваженим особам та критеріїв відбору останніх тощо. Зага­лом складається враження про посилення ролі держави та її органів в управлінні державним майном. Проте не так конкретно виглядає регламентація порядку визначення вартості державної власності, заходів її охорони, контролю за виконанням функцій управління, критеріїв оцінки її здійснення та зокрема показників останньої, що є підставою винагороди за виконання зазначених функцій. Не визначена пряма залежність оцінки та винагороди від прибутковості об'єктів управління, зокрема від виконання ни­ми плану відрахувань до державного бюджету. Практика вико­нання Закону покаже його здатність забезпечити підвищення ефективності управління об'єктами державної власності, їх рента­бельності та прибутковості для держави, запобігання розкрадан­ням державного майна та обернення його на користь окремих осіб, передусім наближених до державної влади, у тому числі до тих, хто отримав повноваження управляти цим майном. Упоряд-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456.

127

  Глава 2

куванню управління об'єктами державної власності може поспри­яти виконання заходів, передбачених в Указі Президента України від 12 лютого 2007 р. «Про заходи щодо посилення захисту права власності», зокрема стосовно підготовки проектів законодавчих актів з питань функціонування акціонерних товариств, удоскона­лення регулювання депозитарної діяльності, відносин у сфері обігу цінних паперів, управління корпоративними правами дер­жави, проведення аналізу фактів розмивання державної частки у статутному фонді суб'єктів господарювання державного сектора економіки, а також оцінки ефективності виконання суб'єктами управління об'єктами державної власності функцій з управління державним майном. Виконання зазначених заходів доручено Кабінету Міністрів України. Хочеться сподіватися, що існуюче різнобачення стосовно визначення повноважень Президента Ук­раїни щодо діяльності Кабінету Міністрів не завадить реалізації згаданих важливих заходів.

Четверте завдання ринкових перетворень, нагадаємо, вимага­ло налагодження нової системи державного управління і контро­лю в усіх сферах суспільства, передусім в економіці. Проте сис­тема управління залишилася старою. Перш за все за складом керівних кадрів, які зберегли своє становище в апараті не лише з радянських часів, але й протягом неодноразових змін прем'єр-міністрів та урядів. Чиновники старої генерації і номенклатури пе­реважно відверто або потайки не сприймають потреби демокра­тичних змін, консервують старий стиль і звички, особливо щодо нових форм управління господарюванням. Цих форм і методів во­ни або не знають, або часто повертаються до голого адмініструван­ня, командного стилю та «ручного» управління. Так вирішувалися питання з цінами на хліб, пальне, м'ясо, цукор тощо. Старим апа­рат управління лишився і за наданими повноваженнями та засоба­ми їх здійснення. Це необґрунтовано широкі повноваження розпо­ряджатися, давати дозвіл або заборону замість обов'язків із забез­печення виконання норм, які мають бути передбачені у законах, та контролю за їх виконанням. За таких умов в апараті, у тому числі його верхніх ешелонах, нечувано розрослася корупція, але до них правоохоронці «делікатно» не підходили: у цих ланках у них щось «не спрацьовує».

128

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

Одне із суттєвих завдань ринкових перетворень полягає у за­безпеченні, у тому числі й державними засобами, вільної конку­ренції. На це мають працювати закон, виконавчі заходи, управ­лінська система, загалом економічна політика. Ще Адам Сміт довів, що «невидима рука», яка природно регулює ринкові відно­сини, забезпечується двома економічними феноменами: приват­ною власністю і конкуренцією. Виокремлюють принаймні три причини, через які держава має сприяти конкуренції та обмежува­ти її антипода — монополію, незалежно від того, чи є остання дер­жавною або приватною. Перша — політико-економічна: монополія підкорює владу, поступово відриває від держави її частки розпо­рядження та управління, відбувається, за висловом американсь­ких економістів Дж. Хеллмана та Д. Кауфмана, «скуповування» держави, частина ЇЇ прибутку перетворюється на «матеріал» для корупційних виплат політичним і владним чиновникам та забез­печення собі переваги за рахунок інших підприємств та суспільства загалом¹. Протистояти цьому можуть лише сильна де­мократія, громадянський контроль, прозорість управління, чого поки що явно не вистачає в Україні. Друга причина — лише за умов конкуренції можливий конкурентний відбір, який є запору­кою зміцнення суб'єктів економічної діяльності, здійснення інновацій, загалом вільного розвитку економіки. Третя причина полягає у тому, що конкуренція стримує монополії у намаганні останніх підвищувати ціни. Тобто конкуренція вигідна суспільству, вигідна всім його суб'єктам, окрім, звичайно, влас­ників монополій і можновладців, що їх вирощують та плекають.

Проте в Україні забезпечення конкуренції державними засоба­ми тривалий час залишалося обмеженим або підмінялося чисто формальними заходами. Таким є прийняття антимонопольного за­кону, який більше скидається на загальну декларацію. Це сто­сується й утворення Антимонопольного комітету, який нерідко вів себе, м'яко кажучи, дуже обережно, щоб не зачепити монополію, за

Хеллмап Дж. С., КауфманД. Лови момент, прихвати трошки держави: Скупівля де.ржави, корупція та вплив у країнах з перехідною економікою: Робочі документи досліджсмшя еко­номічної політики. — ВБ, ЄБРР. — Вересень 2000 / Семінар Міжнародного центру перспек­тивних досліджень 6 листопада 2000 р. — Матеріали для учасників. — С. 3.

5 7.328                                                      129

  Глава 2

якою стоїть високопосадова та високовладна особа. Монополії охопили все більше сфер економіки, передусім високоприбуткові: нафтогазову, металургію, енергетику, зерно, хліб тощо. А заходи обмеження монополій мляві, несвоєчасні, неконструктивні. Вони не вправі торкатися урядових рішень, які сприяють монополії. Водночас вільна конкуренція систематично підривається, у тому числі державними засобами, на вигоду найбільш багатим та на­ближеним до влади або поєднаним з нею економічним суб'єктам. Останнє відбувається завдяки широко розгалуженій системі про­текціонізму та привілеїв, передусім у вигляді пільг на сплату по­датків, акцизів, мита, у вигляді пільгових кредитів, у тому числі з коштів Державного бюджету, під гарантії Уряду, більшість з яких не повернута до бюджету. Борг за неповернутими кредитами на 1 грудня 2005 р. перевищував 20 млрд грн. Практика пільг отрима­ла широкий розвиток у період 1994-1999 рр. Потім була дещо об­межена урядом В. Ющенка, але після нього знову набрала шале­них темпів. На момент призначення цього уряду діючі пільги дорівнювали 33,4 млрд грн на рік. Менш ніж за півтора роки вони були скорочені більш ніж наполовину. Це й стало однією з причин швидкої відставки уряду В. Ющенка. За часів наступного уряду А. Кінаха лише за перший квартал 2002 р. пільги зросли до 12,8 млрд грн, тобто розрахункове за рік — до 50 млрд грн. Ця су­ма перевищувала фактичні доходи консолідованого Державного бюджету на той рік. Безсумнівно, ця практика, крім того, що нада­вала колосальні надприбутки та переваги на ринку отримувачам пільг, сприяла також утриманню високих цін. Вона вела до прямих втрат бюджету, боляче тиснула на населення, зменшуючи й так йо­го низьку купівельну спроможність, підштовхуючи до пошуку не­законних кримінальних коштів за рахунок вчинення злочинів. Усілякі обмеження, гальмування, що введені та фактично поза за­коном застосовувалися щодо заняття підприємницькою діяль­ністю, позбавляли можливості знаходити у ній джерела виживан­ня. Водночас у Кримінальному кодексі 2001 р. не знайшлося місця складу злочину проти підриву конкуренції умисним про­текціонізмом. Норма кодексу щодо відповідальності за порушення антимонопольного законодавства (ст. 230) виявилася мертвонаро-дженою. У 2002-2005 рр. вона фактично не застосовувалася, а

130

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

кількість виявлених злочинів, передбачених нею, навіть не ви­окремлено у статистичній формі. Отримання конкуренції супро­воджувалося небаченими вільностями для монополій, багато з яких роками не розраховуються з бюджетом.

Вже у сучасний період, на початку 2005 р. робочою групою Ан-тимонопольного комітету та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності розроблено декілька законопроектів, які передбачають запрова­дження кримінальної відповідальності за порушення конкурент­ного законодавства, в тому числі за узгоджену (картельну) змову щодо обмеження конкуренції на ринку, а також заходи контролю за діяльністю монопольних утворень, економічною концентрацією суб'єктів господарювання. На час, коли пишуться ці рядки, мину­ло більше півроку, як деякі із названих законопроектів прийняті Верховною Радою України у першому читанні, підтримані зазна­ченим парламентським Комітетом для внесення на друге читання, але останнє поки що гальмується.

Період 1994-1999 рр. характеризувався системною еконо­мічною кризою, падінням всіх основних показників соціально-економічного розвитку. Валовий внутрішній продукт, впавши у 1994 р. до найнижчої позначки (77,1 % до попереднього року) у жодному з наступних років, до 1999 р. включно, не міг перевищи­ти рівень попереднього року. Доходи зведеного бюджету у відсот­ках до ВВП упали в 1999 р. до 25,3 %, а видатки — до 26,8 %. Це найнижчі показники, починаючи з 1993 р. Весь час нарощувався темп зростання дебіторської та кредиторської заборгованості, які досягли у 1999 р. відповідно 158,7 та 142,7 %. Через скорочення ви­робництва протягом 10 років падав обсяг зайнятого населення. Заборгованість із виплати заробітної плати досягла у 1999 р. 6,4 млрд грн, з виплати пенсій — 1,36 млрд грн.

Із 2000 р. почався і продовжується по цей час третій період переходу України до ринкової економіки. Його знаменував поча­ток підвищення показників виробництва, яке статистика фіксува­ла у наступні роки. За цей час дещо збільшилися і соціальні показ­ники, зокрема реальні доходи населення та реальна заробітна плата працівників. Водночас у цей період проявилися суттєві та незрозумілі з економічної логіки диспропорції і суперечності.

131

  Глава 2

Головна з них — диспропорція між економічним зростанням та погіршенням стану державних фінансів. У 2001 р. ВВП зріс на 9,1 %, а у державну казну надійшло на 7,2 % коштів менше, ніж бу­ло передбачено бюджетом. До того ж не компенсувалася з бюдже­ту заборгованість платникам ПДВ на суму 8,6 млрд. Таким чином, по доходах бюджет 2001 р. не був виконаний на 8,6 млрд гри, або на 20,6 %. Подібна картина спостерігалася в 2002 р. та частково й у наступні роки. Звідси виникає питання про якісь зовні не видимі проблеми української економіки, зокрема щодо повноти надхо­дження прибутків виробництва до бюджету та їх наступного роз­поділу та витрачання.

Коли й далі йти по ланках економічної системи, виявляється серйозна невідповідність між об'ємними макроекономічними по­казниками зростання і погіршенням фінансового стану суб'єктів господарювання. ВВП зростав, але водночас збільшувалася кількість збиткових підприємств (у 2002 р. — перевищила 40 %), зменшувалися доходи, отримані суб'єктами господарювання (їх збитки у 2002 р. перевищували 9 млрд грн). Виникає питання, чому виробниче зростання, тобто випуск продукції, не супрово­джувався отриманням доходів, куди та у який спосіб вони діва­лися?

Наступна невідповідність найбільш значуща для визначення передумов появи чинників, що зумовлюють вчинення злочинів. Це невідповідність між темпами економічного зростання та низь­ким рівнем доходів громадян. Про останній докладно йшлося у главі 5 Книги 1 Курсу. Тут потрібно дещо додати. Завдяки неодно­разовому підвищенню у 2004-2007 рр. різними урядами рівня зар­плат, пенсій та інших соціальних виплат, що не завжди зумовлю­валося бюджетними можливостями, частка населення, яка перебу­ває за межею бідності, номінальне скоротилася за цей час у декілька разів. Проте через інфляцію та суцільне підвищення цін майже на всі товари та послуги, купівельна спроможність населен­ня та рівень його життя фактично не зросли. Майже чверть працівників отримують зарплату близько 400 грн, яка навіть мен­ша за прожитковий мінімум для працездатних (525 грн)¹. Згідно з

¹ Голос України - 2006. - № 233. - 8 груд.

132

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

Державним бюджетом на 2007 р. розрив між цими показниками з урахуванням передбачуваного рівня інфляції зросте ще більше.

Соціально-економічні негаразди за висновком Всесвітньої ор­ганізації охорони здоров'я (ВООЗ) у 40-50 % випадків є причи­ною демографічних викривлень та низького стану здоров'я насе­лення. Ці негаразди позначилися на скороченні кількості населен­ня країни на 5 млн осіб, зменшенні щороку народжуваності на 300 тис. осіб, збільшенні смертності, особливо помітно серед найбільш продуктивних вікових категорій від ЗО до 44 років, ката­строфічному поширенні алкоголізму, наркоманії, захворювань на СНІД, туберкульоз, що все разом украй негативно впливає на кримінологічну обстановку.

Фахівці відзначають низку інших суттєвих суперечностей та диспропорцій, коли зростання виробництва не супроводжувалося вирішенням відповідних фінансових проблем держави: нерозра-хунки за ПДВ, невиконання доходної частини бюджету при її пе­ревиконанні по спеціальних фондах, зокрема фонду правоохорон­них органів, перевищення фактичної дефіцитності бюджету над визначеною законом тощо. На всі питання про борги і розрахунки держави, зокрема на соціальні потреби, з усіх рівнів виконавчої влади, включаючи найвищі, лунає, як правило, одна відповідь — у бюджеті на це немає коштів, розмір надходжень до бюджету не дає можливості робити ці видатки.

Але це не зовсім так. Доходи бюджет отримує, насамперед з по­датків. Державна податкова політика, включаючи політику адміністрування податків, не відповідає програмному завданню економічного розвитку. Як і раніше, «вибрані» суб'єкти господа­рювання, як правило, зовсім не бідні, отримують пільги, списуван­ня податків, першочергове відшкодування ПДВ. А «рядові» плат­ники податків весь час відчувають посилений тиск податкової адміністрації. Втрати держави від списання, реструктуризації боргів за податки, надання пільг на їх сплату щороку досягали су­ми, що значно перевищувала доходну частину бюджету. Виходить, Що чесний платник податків платить і за того «вибраного», який має мільйонні індульгенції. За такої політики у державі ніколи не вистачатиме коштів на соціальні потреби. Логіка підказує, що дер-

133

  Глава 2

жавні прибутки від зростання виробництва значною мірою йдуть у кишеню тих, хто не платить податки. Це найбільш прибуткові «обранці», наприклад власники підприємств паливно-енергетич­ного комплексу.

Податкова адміністрація України, штат якої перевищив вже 620 тис. осіб, а його утримання з'їдає понад 1 млрд бюджетних коштів, до «вибраних» ніяк не добереться. Чому? Відповіді немає, а непрозорість цієї служби не дозволяє про це дізнатися. Через та­ку «свободу» для вибраних держава не спроможна гарантувати навіть половину прожиткового мінімуму значній частині людей та ще й ту оподатковує.

У державі не вирішені питання обґрунтованої оплати за працю, про що також йшлося у § 2 глави 5 Книги 1 Курсу. Слід додати, що Україна не ратифікувала Міжнародну конвенцію про встановлен­ня мінімальної заробітної плати. У країні досі діє Кодекс законів про працю, прийнятий у 1971 р., в якому все ще закріплені прин­ципи і положення щодо оплати праці, що відповідали потребам ко­мандно-адміністративної системи, коли найдешевшою була робо­ча сила, але ж низькими були й ціни на основні товари споживан­ня. Користуючись існуючим положенням українські роботодавці визначають мінімальну заробітну плату на мінімальному рівні та до того через штучні перепони (праця неповний робочий місяць, надання неоплачуваної відпустки) не дають можливість ЇЇ зароби­ти. Прийнята у цивілізованих країнах система погодинного визна­чення мінімальної заробітної плати в Україні не впроваджується, хоча відповідний законопроект внесений до Верховної Ради України на початку 2007 р. Нині працівник, передусім виробник, в Україні отримує лише 13-15 % від заробленого. Відповідна й част­ка заробітної плати у собівартості продукції, а за науково обґрун­тованими розрахунками для забезпечення мінімального рівня спо­живання (мінімальна вартість споживчого кошика) ця частка ніяк не може бути меншою від 25 %, а мінімальна погодинна оплата не-кваліфікованої праці — меншою за 10 грн (2 дол. в еквіваленті за українським курсом). До речі, у цивілізованих країнах найменшою вона є у США — 7,25 дол., Канаді — 8 дол., а у Великій Британії, Франції, Ірландії, Новій Зеландії — 10-10,5 дол. На цьому фоні

134

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

українська практика оплати праці з економічної та соціальної точ­ки зору означає надексплуатацію робочої сили, яка виштовхує ос­танню у сферу додаткових, у тому числі не лише легальних за­робітків, серед яких і злочинний шлях їх отримання. Аналітики вважають, що за нинішніх порядків держава як мінімум 4 рази гра­бує заробіток трудівника в Україні. Перший раз, коли безпідстав­но встановлює безпрецедентно низьку зарплату. В середньому 50-60 дол. на місяць, тоді як у Польщі, де ще п'ять-шість років то­му вона була такою ж, тепер дорівнює 500 дол. Це є результат про­ведених ринкових реформ, а не балачок про них, якими прикрива­ються грабунок держави і народу. Другий раз — через невиплату своєчасно зарплати, сума якої в окремі роки досягала мільярда гривень. Можна порахувати, який банківський відсоток дає три­мання цієї суми на рахунках принаймні півроку. Кримінальний ко­декс передбачив відповідальність у вигляді позбавлення волі до 2 років за невиплату зарплати з причини нецільового використання коштів. Але кримінальних справ про такі злочини — одиниці. Третій раз — через дику систему податків, нарахувань, інших зборів, передусім на фонд зарплати (37,5 %) плюс податки на до­ходи фізичних осіб (з 1 січня 2007 р. 15 %). Четвертий — через підтримку монополістів (енергетиків, транспортників, ЖЕКівців, комунальників), які свої видатки включають у вартість послуг, за які платять споживачі, що вже заплатили податки.

Завершуючи розгляд питання, можна підвести підсумки: політика і практика нібито ринкових перетворень у державі на її перехідному етапі, який тягнеться вже понад 15 років, створили суспільно-політичні, економічні та соціальні передумови багатьох негативних і кризових процесів у суспільстві, а саме:

— «тінізації» економіки;

— небаченого майнового розшарування, у тому числі безпреце­ дентно низької оплати праці;

— поширення і поглиблення бідності до рівня злидарювання;

— глибокої демографічної кризи та катастрофічного зниження стану здоров'я значної частини населення;

— падіння моралі, культури, ставлення до загальнолюдських Цінностей;

135

  Глава 2

— небаченого збагачення понад усяку міру та різкого підви­ щення суспільної ролі, у тому числі й у визначенні влади, купки олігархів;

— невпинне зростання ролі «неформальних» (розумій — коруп- ційних) зв'язків та відносин із посадовцями органів влади (дер­ жавної та місцевої) як запоруки та засобу забезпечення успішного заняття економічною діяльністю та загалом бізнесом, особливо ве­ ликим.

Загальним результатом дії зазначених передумов стала глибо­ка криміналізація відносин та детермінація злочинності у сфері економіки та бізнесового середовища. Після обрання Президен­том України В. А. Ющенка нова влада поставила за мету подолати ці передумови, зупинити кримінальні процеси в економіці, бізне­сових відносинах, забезпечити їх реальне перетворення на ринко­вих засадах. Проте поки що маються незначні результати у цьому напрямку, деякі економічні показники розвитку та ведення бізне­су навіть погіршилися, не забезпечено реальне відокремлення вла­ди від бізнесу, передусім олігархічних елементів, зупинення у цій сфері кримінальних процесів. Як свідчить репрезентативне дослідження ділового клімату в Україні у 2004-2006 рр., «пік» йо­го залежності від «неформальних» зв'язків та відносин з органами влади (їх посадовцями) був найвищим у 2004 р. У 2005 р. спос­терігалося його деяке зниження, але у 2006 р. остання тенденція не продовжилася. Навпаки, з низки показників (потреба переходу на вищій рівень зв'язків, розмір неформальних платежів, невпев­неність реального отримання за це послуг, у тому числі легальних, залежність стабільності відносин від службової заміни посадовця, захист від рейдерства тощо) ситуація у 2006 р. навіть погіршила­ся¹. Все більше названих детермінантів кримінальних процесів в економіці та загалом бізнесовому середовищі перетворюються з соціальних передумов останніх у визначальні причини та умови і навіть безпосередні чинники злочинних проявів.

Згідно з іншим, також репрезентативним соціологічним дослі­дженням, нинішня молодь, порівняно з тою, яка була в країні 15 років тому, є більш упевненою у своїх можливостях, перспекти-

¹ Дзеркало тижня. — 2006. — № 41. — 28 жовт.

136

  Злочинність у сфері економіки та запобігання їй

вах, загалом більш оптимістичною, працелюбною, гуманною, та­кою, що більше цінує власність, шлюб, достаток. Водночас біль­шість молоді висловлює нетерпимість до реалій нинішнього суспільно-економічного ладу, майже половина (44 %) вважає, що він супроводжується зростанням злочинності, хоча, допускають автори дослідження, можливо, молоді люди за сучасних умов не зовсім мають уявлення про те, що нині є злочинним¹.

Ј 3. Кримінологічна характеристика злочинів проти власності у сфері економіки

Вище зазначалося, що система Кримінального кодексу України та пристосована до неї структура статистичної звітності про зло­чинність (форми державної статистики МВС) створюють значні труднощі у виокремленні злочинів проти власності, які вчиняють­ся у сфері економіки. У розділі VI Особливої частини Кодексу пе­редбачені злочини проти власності, незалежно від того, чи перебу­ває ця власність у сфері економіки і використовується за еко­номічним призначенням (інтересом). Водночас деякі посягання на власність, у тому числі державну, передбачені у розділі VII «Зло­чини у сфері господарської діяльності» (злочини, пов'язані з неза­конною приватизацією державного, комунального майна — ст. 233), а також в інших розділах Кримінального кодексу (ст. 262 «Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойо­вих припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службо­вим становищем»; ст. 308 «Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи за­володіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем», ст. 312 — те саме стосовно прекурсорів тощо).

У чинних формах державної статистики серед злочинів проти власності економічної спрямованості до 2005 р. виокремлювалися крадіжки (ст. 185 КК), викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх облад­нання (ст. 188), шахрайство (ст. 190), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

¹ Дзеркало тижня. - 2006. - № 46. - 2 груд.

137

  Глава 2

(ст. 191 КК). З 2005 р. виокремлюються лише два останніх склади злочину. Серед злочинів загальнокримінальної спрямованості у ста­тистичних формах з 2003 р. не виокремлені майнові посягання на державну або колективну (треба — комунальну) власність.

Наведені обмеження статистичного обліку (про них доклад­ніше йшлося у § 1 глави) дозволяють скласти лише приблизне уявлення про кількість злочинів проти власності, які можуть бути віднесені до сфери економіки. Беручи до уваги викладені застере­ження та користуючись даними статистики за 2002-2006 рр., спробуємо визначити рівень та динаміку в Україні злочинів проти власності, які можуть бути віднесені до сфери економіки (див. табл. № 2).