Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

150 осіб, стосовно яких судово-психіатрична експертиза в процесі досудового слідства встановила психічні аномалії в межах осуд­ності), статеві злочини (17,8), хуліганство, поєднане з насильст­вом (16,7), умисні тяжкі тілесні ушкодження (16,0). Найбільш розповсюдженими психічними аномаліями у вибірковій сукуп­ності виявилися: хронічний алкоголізм (34,0; розуміється, що ос­танній був констатований як психічна аномалія експертизою. — А. 3.), психопатії (20,7), розумова відсталість — олігофренія (16,0), наркоманія (13,3), органічне ураження головного мозку (11,3). Визначено, що інтенсивність вчинення насильницьких злочинів чоловіками з психічними аномаліями в 12,6 разів перевищує зло­чинну активність жінок з подібними відхиленнями; зазначені зло­чини вчиняють особи переважно у віці від ЗО до 49 років (47,5), їх жертвами стали чоловіки (56,1), жінки (31,7), неповнолітні (12,7; вбачається, що питома вага останніх вираховувалася разом зі ста­тевою ознакою. — А. 3.), серед останніх четверту частину станови­ли малолітні жіночої статі, що є примітним для посягань на них «аномалістів»-чоловіків. Серед місць вчинення досліджених злочинів переважають: квартири (53,0); громадські місця (22,5); вулиці та подвір'я будинків (24,5); а серед показників часу та пори року такі, що характерні для насильницьких злочинів загалом. Дещо підвищеними проти досліджень радянського періоду вияви­лися значення показника вчинення злочинів цієї категорії у групі (45,3), зокрема групою дорослих (40,7). Дещо зменшилося значен­ня показника одноособових злочинів (54,7).

Значення показників кримінологічної характеристики особи злочинців цього виду злочинів здебільшого помітно не відрізня­ються від даних аналогічних досліджень радянського періоду, зок­рема щодо віку, у якому переважає вікова категорія від ЗО до 49 років (47,3), освітнього рівня, що не перевищує рівня загально­освітньої школи (64,0), дещо нижчим стало значення показника неповної середньої освіти (16,7), що відповідає зміні рівня освіти загалом у суспільстві; помітно зросла (майже на 20 %) питома ва­га непрацюючих (82,7), що також відображає складності трудової зайнятості у сучасному українському суспільстві. Привертає ува-^ГУ, Що 48,7 досліджуваних осіб раніше були засуджені, в тому числі *6,7 — двічі. Наведене є ще одним свідченням недосконалості за-

639

  Глава 8

побіжної діяльності установ виконання покарань, у тому числі здійснення в них спеціальних лікувально-коригувальних заходів стосовно засуджених з психічними аномаліями межового характе­ру. Є підстави зробити висновок, що дані кримінологічної характе­ристики злочинів, вчинених особами з психічними аномаліями, та самих цих осіб, отримані О. О. Ходимчук у сучасний період в Україні, можуть слугувати предметній орієнтації стосовно органі­зації і здійснення запобігання зазначеним злочинам.

Запобігання злочинам, вчинюваним особами, які мають ано­малії психіки, що не виключають осудності, є різновидом за­побіжної діяльності щодо злочинності загалом. Воно підпорядко­ване загальній для всієї запобіжної діяльності меті — усунути (нейтралізувати) причини й умови вчинення злочину. На цей її різновид поширюються всі методологічні настанови, принципи, підстави структуризації запобіжних заходів за рівнями, напрямка­ми, наявністю цільового призначення тощо, що і стосовно за­побігання злочинності загалом (див. главу 8 «Запобігання злочин­ності» Книги 1 Курсу).

Водночас цей різновид діяльності щодо запобігання злочинам має суттєву особливість. Така діяльність здійснюється стосовно осіб з психічними розладами у формі аномалій межового характеру. Останні, як було зазначено, підвищують імовірність і небезпеку вчинення злочину і водночас обмежують здатність осіб усвідомлю­вати характер і значення своїх дій, хоча не виключають їх осудності. Наявність зазначеної патології психічного стану у частини населен­ня створює низку проблем у суспільстві. Ці патології ускладнюють соціальну адаптацію та соціалізацію зазначених осіб та загалом про­цес забезпечення нормальних суспільних відносин і задоволення інтересів суспільства й особи. Вони підвищують імовірність вчи­нення згаданими особами злочинів, тобто зростання загальної кількості останніх, погіршують таким чином кримінологічну ситу­ацію. У разі притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності та засудження за вчинені злочини з визнанням їх обмежено осудни­ми виникають додаткові проблеми щодо забезпечення особливос­тей їх утримання, виправлення, постпенітенціарної адаптації.

Все наведене вимагає підвищеної суспільної уваги до ор~ ганізації діяльності щодо запобігання вчиненню злочинів особа-

640

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

_ми, Щ° мають психічні аномалії, які не виключають осудності, проведення її з урахуванням особливостей їх психічного стану. Останнє зумовлює необхідність доповнення звичайних на­прямків запобіжних заходів (соціально-економічного, правово­го, морально-психологічного, правоохоронного тощо) ще од­ним — психіатричним. Саме доповнення, а не заміни. Цей напря­мок діяльності, крім загальної запобіжної мети щодо усунення (нейтралізації) причин і умов вчинення злочину, має і свою до­даткову мету — запобігти подальшому розвитку та ускладненню психічного розладу особи, насамперед прояву пов'язаних з ним психофізіологічних та психічних якостей індивіда, що підвищу­ють небезпеку останнього у суспільному середовищі, у тому числі ймовірність вчинення суспільне небезпечних діянь. Психіатричний напрямок запобіжної діяльності реалізується у різних формах: надання у загальному порядку психіатричної допомоги особам з розладом психіки; подання рекомендацій та консультацій психіатрів до правоохоронних та інших державних органів щодо врахування психіатричних аспектів у проведенні запобіжної діяльності за іншими (не психіатричними) напрямка­ми; участь психіатрів у доцільних межах у проведенні цієї діяль­ності; здійснення спеціальних індивідуальних коригувальних лікувально-профілактичних заходів щодо осіб, стосовно яких це визнано психіатром необхідним через небезпечний характер їх поведінки.

Загальна схема організації психіатричного напрямку діяль­ності щодо запобігання вчиненню злочинів особами, що мають психічні аномалії, які не виключають осудності, вбачається такою:

1) отримання відомостей про осіб з таким аномаліям у місті, районі, іншому населеному пункті; 2) своєчасне виявлення серед них тих, хто вчиняє або виявляє намір вчинити суспільне небез­печні дії; 3) діагностування психіатром стану та форми психічного Розладу, передусім ознак та властивостей, які зумовлюють небез­печні прояви у поведінці; 4) прогнозування разом з кримінологом (працівником правоохоронної системи, що має кримінологічну підготовку) розвитку небезпечних кримінологічне значущих рис і властивостей, можливого їх впливу на ймовірне вчинення злочи-^НУ; 5) здійснення запобіжно-коригувальних заходів щодо стриму -

'/2 21 7-328                                            641

  Глава 8

вання, компенсації, нейтралізації впливу негативних рис, зумовле­них психічним розладом.

Здійснення психіатричного напрямку запобіжної діяльності щодо осіб з аномаліям психіки згідно з загальною методологією за­побігання злочинності має відбуватися як на загальносуспільному, так і на груповому та індивідуальному рівнях. Психіатричні цілі зазначеної діяльності можуть досягатися як через здіснення цілес­прямованих на це заходів (спеціальне кримінолого-психіатричне запобігання), так і завдяки загальносоціальним заходам, що не мають спеціальної запобіжної спрямованості. Останні також можна розподілити на дві групи: а) що не мають спеціальної спря­мованості загалом стосовно скорочення психічних розладів у суспільстві; б) що здійснюються з метою скорочення останніх, але не спрямовані спеціально на запобігання злочинам осіб з психічними розладами. Заходи обох груп, незважаючи на їх за­гальний характер та відсутність спрямованості стосовно розв'я­зання відповідних кримінолого-запобіжних проблем, побічно ма­ють значний вплив на останніх, створюють для цього необхідне соціально-психіатричне підґрунтя.

До першої групи загальносоціальних заходів мають бути від­несені заходи з підвищення рівня економіки та матеріального доб­робуту суспільства, його культурно-освітнього та загалом цивілі-заційного розвитку, утвердження морально-психологічних сто­сунків та усунення тих соціальних детермінантів, які становлять підґрунтя для погіршення стану психічного здоров'я населення, прояву його небезпечних розладів. Як зазначалося у попередніх главах, поки що у сучасному українському суспільстві, незважаю­чи на деякі позитивні зрушення, все ще зберігаються системні не­гаразди, суперечності, політичні та економічні недосконалості майже в усіх суспільних сферах, наслідком яких є майже суцільне соціально-психологічне напруження. Вони ж зумовлю­ють відповідний стан психічного здоров'я населення, який на сьо­годні переважно не може бути визнаний задовільним.

Другу групу загальносоціальних заходів становлять ті, які ма­ють своїм призначенням забезпечення психічного здоров'я насе­лення, передусім надання йому психіатричної допомоги. Вони не спрямовані спеціально на запобігання вчиненню злочинів ПІД впливом психічних аномалій, які за медичним критерієм не ви­ключають осудності, зокрема обмеженої осудності. Заходи цієї групи опосередковано сприяють досягненню і згаданої запобіжної мети. Правові та організаційні засади заходів цього напрямку визначені у Законі України «Про психіатричну допомогу», прийнятому Верховною Радою України 22 лютого 2000 р. (№ 1489-ІП). Прийняття цього закону стало не лише значним здо­бутком правової системи України, але й свідченням її цивілізаційного розвитку на шляхах формування соціальної пра­вової держави. Доречно нагадати, що за часів Радянського Союзу, незважаючи на низку пропозицій, у тому числі законопроектів, які подавалися на розгляд вищих державних органів, подібний закон так і не був прийнятий. Визначення психічних розладів, у тому числі небезпечних у суспільстві, та порядку поводження з особа­ми, у яких такі розлади встановлені, включаючи й їх ізоляцію, рег­ламентувалося не законом, а відомчою інструкцією Міністерства охорони здоров'я СРСР, що стало однією з умов, яка сприяла ма­совим зловживанням у психіатрії, порушенням законності, прав і свобод людини і громадянина.

Закон України «Про психіатричну допомогу» виходить насам­перед з презумпції психічного здоров'я, коли кожна особа вва­жається такою, що не має психічного розладу, доки наявність останнього не буде встановлена на підставах та в порядку, передба­чених законом. Він визначає, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав лю­дини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових Знань, необхідності й достатності за­ходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеження­ми. Закон визначає державні гарантії й обов'язки органів виконав­чої влади та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення психіатричною допомогою та соціальним захистом осіб, які страж­дають на психічні розлади. Низка передбачених Законом у цьому папрямку повноважень і заходів побічно створюють підґрунтя для запобігання вчиненню злочинів особами з психічними розладами. До них належать: безоплатне надання у державних та комуналь-Них психіатричних закладах діагностичної, консультативної, ліку-^вальної, реабілітаційної допомоги; соціально-побутове влашту-

643

  Глава 8

вання, догляд та встановлення обов'язкових квот робочих місць для працевлаштування деяких менш захищених категорій осіб, щ₀ страждають на психічні розлади; організація їх безоплатного за­гальноосвітнього та професійно-технічного навчання; створення лікувально-виробничих підприємств для трудової реабілітації та гуртожитків і інших місць проживання осіб, які мають психічні розлади та втратили соціальні зв'язки, тощо.

Як зазначалося, для організації і здійснення заходів щодо за­побігання вчиненню злочинів особами з аномаліями психіки ме­жового характеру, які не виключають осудності, важливо насам­перед забезпечити їх оптимальне виявлення. Закон «Про психіатричну допомогу» в принципі закладає правову основу для вирішення цієї проблеми. У статті 11 Закону передбачено прове­дення психіатричного огляду з метою з'ясування наявності чи відсутності в особи психічного розладу та визначення потреби у психіатричній допомозі. Психіатричний огляд проводиться на прохання або за усвідомленою згодою самої особи, а щодо непо­внолітнього до 15 років — батьків або іншого законного представ­ника, а також у деяких випадках — і без такої згоди. До таких ви­падків віднесено серед інших заходів: отримання відомостей, що особа «вчиняє або виявляє реальні наміри вчинити дії, що явля­ють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих» (абзац 1 ч. З ст. 11) та коли отримані відомості «дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу». У згаданих випадках рішення про проведення психіатричного огляду особи приймає лікар-психіатр за заявою, що містить передбачені законом відомості. З такою за­явою можуть звернутися родичі особи, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи. Передбачено, що у виняткових випадках (вони не названі, але можна допустити, що ця винят­ковість пов'язана з гостротою та небезпечністю вчинків особи) за­ява може бути усною, рішення про огляд приймає лікар-психіатр самостійно і проводить його негайно.

З огляду на те, що заяву про необхідність психіатричного огля­ду може подати фактично будь-яка особа, якій стало відомо про вчинення особою або намір вчинити небезпечні дії, у тому числі працівник правоохоронного органу, житлово-комунального

644

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

_підприємства, сусід тощо, можна було б вважати норми ст. 11 до­статніми для забезпечення оптимального виявлення осіб з пси­хічними розладами та небезпечною поведінкою. Однак такому висновку суттєво перешкоджають дві обставини.

По-перше, викликає сумнів обмеження підстав проведення психіатричного огляду наявністю лише тяжкого психічного роз­ладу- Останній, як відомо, визначається нездатністю особи адек­ватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. Тобто тут мова йде про психічний стан, за якого особа стосовно вчинюваних нею, навіть найбільш небезпечних дій, виз­нається неосудною. Обмеження підстав проведення психіатрично­го огляду без згоди особи лише наявністю тяжкого розладу психіки було більш-менш зрозумілим за умов, коли чинний на мо­мент прийняття Закону Кримінальний кодекс України передбачав лише два види психічного стану особи — суб'єкта суспільне небез­печного діяння, що зумовлювали її осудність чи неосудність. Згідно з цим ст. 11 Закону «Про психіатричну допомогу» визнача­ла підставою проведення психіатричного огляду осіб без їх згоди лише тяжкий психічний розлад, що тягнув визнання неосудності.

Інше становище склалося після передбачення у чинному з 2001 р. Кримінальному кодексі України обмеженої осудності, медич­ним критерієм якої є певний (не тяжкий) психічний розлад, що ве­де до зменшеної (а не до відсутності) здатності повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. Тобто тепер психіатрич­ному огляду, в тому числі без згоди особи, мають піддаватися осо­би не лише з тяжким, а й з певним, тобто частковим розладом психіки, який виявляється до огляду через вчинення або вияв ре­ального наміру вчинити небезпечні дії для себе чи для оточення. У разі притягнення до кримінальної відповідальності особи за за­значені дії, наявність діагностованого при психіатричному огляді певного розладу психіки, в тому числі аномалій межового характе-РУ, зумовлюють медичний критерій застосування до цієї особи норми про обмежену осудність. Таким чином, редакцію ст. 11 За­кону «Про психіатричну допомогу» в частині визначення підстав психіатричного огляду потрібно змінити, вилучивши з неї обмеження цих підстав застосування психічного огляду лише при тяжких розладах. Є й інші аргументи щодо необхідності вилучен-

'/!+ 21 7-328                                           645

  Глава 8

ня зазначеного обмеження. Зокрема, викликає сумнів можливість лише через зовнішнє спостереження, до психіатричного огляду зробити «обґрунтоване припущення» про наявність саме тяжкого психічного розладу. До того відомо, і про це зазначалося вище, що за певних форм аномалій психіки межового характеру зовнішні ознаки діянь особи мало чим відрізняються від тих, які властиві деяким її органічним захворюванням.

По-друге, у тексті ст. 11 Закону «Про психіатричну допомогу» вбачаються суперечності і щодо визначення порядку проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або згоди її законного представника. Насамперед виникає питання стосовно того, чи може бути усвідомленою згода особи, яка має тяжкий психічний розлад, тобто згідно з тлумаченням ст. 1 Закону вона позбавлена здатності «адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан (!) і поведінку». Тут явна неузгод­женість. Суперечність вбачається й у такому. Частиною 4 ст. 11 пе­редбачено, що за вказаних підстав (тяжкий психічний розлад та вчинення або намір вчинити небезпечні дії) та за відсутністю «усвідомленої згоди» особи рішення про психіатричний огляд приймає за письмовою заявою лікар-психіатр, а у невідкладних випадках (ч. 6 ст. 11) заява може бути усною та огляд проведений негайно. Водночас у ч. 7 ст. 11 передбачено, що за тих самих підстав (тяжкий психічний розлад) і за тих самих проявів по­ведінки, за відсутністю «усвідомленої згоди» на огляд заява про його проведення має бути обов'язково письмовою, підкріплювати­ся обґрунтованим висновком лікаря-психіатра, котрий звер­тається до суду із заявою про проведення примусового огляду, який проводиться лише після рішення суду. Важко збагнути, чому за одних і тих самих підстав і обставин передбачається різний по­рядок прийняття рішення про проведення огляду без «усвідо­млення згоди» і в «примусовому порядку», в чому різниця між ци­ми двома видами огляду?

На нашу думку, звернення до суду для отримання рішення про примусовий огляд можливе і потрібне, якщо з'являються нові до­даткові обставини, крім відсутності «усвідомленої згоди». Такими обставинами можуть бути визнані ухилення від огляду, чинення перепони, супротиву, що виключають проведення огляду без еле-

646

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

ментів примусу. Відповідні доповнення необхідно внести до тексту _ст. 11 Закону.

Закон «Про психіатричну допомогу» створює правові та ор­ганізаційні засади не лише для психіатричного огляду осіб, які ма­ють психічні розлади, але й для діагностики цих розладів (ст. 8), надання амбулаторної психіатричної допомоги таким особам, у то­му числі без їх усвідомленої згоди або згоди її законного представ­ника, у примусовому порядку у разі встановлення, знову-таки, тяжкого психічного розладу. Останнє обмеження має бути зняте за тими самими мотивами, що наведені вище стосовно психіатрично­го огляду. Діагностування та амбулаторне лікування психічних розладів, яке належить до загальносоціальних заходів, не спрямо­ване спеціально на запобігання вчиненню злочинів особами з роз­ладами психіки межового характеру, що не включають осудності. Водночас вони опосерковано сприяють запобіганню останніх, створюють для цього організоване соціально-лікувальне підґрун­тя за умови, зрозуміло, якщо своєчасно виявляються вчинки або наміри вчинити дії, які становлять суспільну небезпеку. Останнє має забезпечуватися родичами особи, лікарями, що надають допо­могу, іншими особами, серед яких особливо слід виокремити працівників міліції. На виконання Закону Міністерствами охоро­ни здоров'я та внутрішніх справ України виданий спільний наказ № 346/877 від 19 грудня 2000 р., яким на органи внутрішніх справ покладається обов'язок своєчасно реагувати на факти агресивної (аутоагресивної) поведінки та інформувати органи охорони здо­ров'я і психіатричні заклади про скоєння суспільно небезпечних дій особами, які страждають на психічні розлади. За отриманою від органів внутрішніх справ інформацією та на підставі своїх обліків органи охорони здоров'я та психіатричні заклади визнача­ють наявність психічного розладу, у тому числі такого, що потре­бує спеціальних психіатричних запобіжних заходів, у тому числі примусового амбулаторного чи стаціонарного лікування. Харак­терно, що у наказі психічні розлади правильно не обмежені лише тяжкими формами, а акцент робиться на їх зовнішніх проявах та пов'язаних з ними юридичних актах. До останніх Інструкція, що затверджена згаданим наказом, відносить здійснення цими особа­ми суспільно небезпечних дій, порушення щодо них кримінальної

647

  Глава 8

справи, взяття під варту, затримання, вчинення адміністративного правопорушення, вияв реального наміру вчинити дії, що станов­лять безпосередню небезпеку для зазначених осіб чи оточення. В літературі обґрунтовано відмічалося, що взаємодія органів міліції та психіатричних установ у виявленні та взятті на облік осіб з психічними розладами у межах осудності на сьогодні не може бу­ти визнана продуктивною. Часто її необхідність недооцінюється. До того населення через доволі низьку загальну і медичну культу­ру з власної ініціативи не завжди повідомляє про небезпечні про­яви, що дають підстави для сумніву стосовно психічної здатності винуватців¹. Через наведене особи з психічними вадами, у тому числі межового характеру, своєчасно не отримують належної ме­дичної допомоги і нерідко вчиняють злочини.

До загальносоціальних заходів, що опосередковано сприяють за­побіганню вчиненню злочинів особами з психічним розладами (ано­маліям) межового характеру, крім згаданих правових та ор­ганізаційних, слід віднести й правоосвітницькі та культурно-виховні заходи, які мають сприяти зміні соціально-психологічного ставлен­ня у суспільстві до розладів психіки загалом. Історично склалося так, що серед багатьох народів, у тому числі в Російській імперії, а згодом і в Україні, розвинулося суспільне ставлення до психічного розладу як до вади, що знижує цінність людини, певним чином при­нижує її і навіть ганьбить. Тому наявність психічного розладу і по­треба отримання психіатричної допомоги стали у побуті всіляко утаємничуватися самою особою, її родичами і близькими, медперсо­налом. Виявлення та облік психічних розладів та надання психіат­ричної допомоги перетворилися на вкрай конфіденційну справу. Од­ночасно у відкритих виданнях значно звузилася, якщо не зникла зовсім, будь-яка інформація про наявність психічних розладів, їх по­ширення, різновиди, в тому числі про зв'язок деяких з них із вчинен­ням небезпечних діянь, необхідність запобігати останнім.

Думається, що суспільна свідомість потребує більшої поінфор­мованості як про сутність і природу психічних розладів, поширен­ня останніх, необхідність надання психіатричної допомоги, так і

¹ Леиь В., Книга М. Проблеми запобігання злочинній діяльності осіб з психічними відхилен­нями та хронічними психічними захворюваннями // Юридична Україна. — 2006. — № 4. — С. 78-79.

648

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

щодо запобігання суспільно небезпечним діянням з боку осіб, які мають аномалії психіки. Психіатрична та кримінолого-психіат-рично-психологічна просвіта має бути краще і системніше організована, зрозуміло, без оприлюднення персоніфікованих відомостей щодо психічного стану окремих осіб. Ця діяльність значною мірою може побічно сприяти й запобіганню суспільно не­безпечних вчинків осіб, що мають психічні розлади, зокрема у ме­жових формах, які не виключають осудності. Тим самим може бу­ти упереджено вчинення злочинів цими особами, притягнення їх до кримінальної відповідальності, зростання злочинності загалом.

Зрозуміло, що найбільш предметний і цілеспрямований вплив на запобігання злочинним проявам осіб, які мають психічні ано­малії межового характеру, належить спеціально-криміно­логічним заходам, а серед них індивідуально-запобіжним, що повинні здійснюватися стосовно цього різновиду осіб. Індивіду­ально-запобіжна діяльність щодо останніх має організовуватися за тими самими стадіями, формами та значною мірою тими самими заходами і засобами, що і до інших категорій осіб, стосовно яких високоймовірним є вчинення злочину (див. главу 8 «Запобігання злочинності» у Книзі 1 Курсу). Особливість цієї діяльності поля­гає у тому, що на всіх її стадіях, включаючи такі: виявлення та облік осіб з аномаліями психіки; вивчення їх особистості та по­ведінки з метою визначення наявності зовнішніх проявів, небез­печних для оточення; прогнозування розвитку психічного розладу та ймовірності вчинення злочину; здійснення заходів щодо його запобігання, - вона має проводитися спільно працівниками право­охоронних органів і лікарем-психіатром. Останній, зокрема, пови­нен за заявою працівника міліції забезпечувати психіатричний огляд особи, діагностування наявності психічного розладу, його форму, характерні для неї властивості, ознаки, передусім зовнішні прояви, небезпечні як для самої особи, так і для оточення. Лікар-психіатр має брати участь у прогнозуванні подальшого розвитку психічного розладу та пов'язаної з ним поведінки, у плануванні необхідних лікувально-профілактичних заходів і бути головним суб'єктом здійснення останніх.

Слід визнати, що системна індивідуально-запобіжна діяльність стосовно недопущення вчинення злочинів особами з психічними

649

  Глава 8

розладами, зокрема з аномаліями психіки межового характеру, які не виключають осудності і притягнення до кримінальної відповідальності, в Україні відсутня. Ця діяльність на початку 80-х рр. минулого століття почала налагоджуватися. Розробляли­ся та реалізовувалися наукові обґрунтування, опрацьовувалися за­сади відомчого та міжвідомчого ЇЇ нормативно-правового регулю­вання, системної організації у профілактичній службі МВС та у психоневрологічних диспансерах (ПНД), методичного забезпе­чення, зокрема щодо індивідуального прогнозування вчинення злочину зазначеними особами, планування відповідних за­побіжних заходів. В окремих регіонах, насамперед у м. Києві, ство­рювалася система організованого здійснення спільних заходів (міліції і психоневрологічних диспансерів) профілактичного і до­поміжно-лікувального, корекційного характеру.

Проте із ліквідацією профілактичної служби в МВС ця діяль­ність в СРСР була фактично припинена, а в Україні після отри­мання державного суверенітету — не відновлена. Головною пере­поною у її відновленні, як і системної організації роботи щодо індивідуального запобігання злочинам загалом, стала відсутність до цього часу ЇЇ законодавчого регулювання. Остання, в свою чер­гу, стала наслідком сумнівного трактування окремими народними депутатами визначених Конституцією України прав і свобод лю­дини і громадянина як таких, що виключають можливість вести індивідуальну діяльність щодо запобігання вчиненню ними пра­вопорушень, в тому числі злочинів. На цій підставі гальмується законодавче визначення обов'язку її проведення, зокрема доопра­цювання та прийняття Закону «Про запобігання злочинності». У главі 8 Книги 1 Курсу доведено, що Конституція України (ст. 23) передбачає можливість обмеження права на вільний розвиток особистості у разі, якщо останній порушує права і свободи інших людей. Серед форм обмеження права на вільний розвиток особи поряд із заходами відповідальності (кримінальної або адміністра­тивної) за порушення прав і свобод інших людей немає підстав виключати і засоби індивідуального запобігання цим порушен­ням. Необхідність останнього має визначатися прогнозом індивідуальної антигромадської і злочинної поведінки, що ґрун­тується лише на конкретних діяльнісних проявах особи. Тут не

650

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

може бути суб'єктивного оцінювання та припущень щодо май­бутніх вчинків.

Але поки що питання про прийняття Закону «Про запобігання злочинності» не вирішене, хоча у Заходах на виконання Комплекс­ної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., за­твердженої Постановою Кабінету Міністрів № 1761 від 20 грудня 2006 р., передбачено розроблення відповідного законопроекту. За цих умов законодавче регулювання індивідуально-запобіжної діяльність органів міліції обмежено її загальним визначенням у За­коні України «Про міліцію». Відомчий акт — Положення про служ­бу дільничних інспекторів міліції в системі МВС України, затвер­джене наказом МВС України від 20 грудня 2003 р. (№ 1212), — се­ред основних завдань цієї служби визначає проведення індивіду­ально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення правопорушень, вказує, що дільничний інспектор міліції у межах своєї компетенції здійснює профілактичну роботу з певними кате­горіями осіб, відносить до останніх і психічно хворих, які є суспільне небезпечними і перебувають на спеціальному обліку в закладах охорони здоров'я. Проте спеціальні заходи профілактич­ної роботи стосовно цієї категорії осіб з урахуванням їх психічного стану, в тому числі що мають здійснюватися разом з психіатром, не визначені. Психічний стан зазначених осіб визначений недосить чітко, тому що крім психічно хворих, які є суспільне небезпечними і перебувають на спеціальному обліку в психоневрологічних уста­новах, індивідуально-профілактична робота повинна здійснювати­ся насамперед з особами, що мають психічні аномалії межового характеру (за психіатричної класифікації вони не є психічно хворими), які вчиняють або мають намір вчинити небезпечні дії стосовно себе або оточення.

Після прийняття Закону України «Про запобігання злочин­ності», а є сподівання, що це врешті-решт відбудеться, важливо ор­ганізаційно та методично забезпечити здійснення індивідуально-запобіжної роботи на всіх її стадіях й стосовно осіб, які мають психічні розлади межового характеру, як і щодо інших категорій °^сіб, поведінка яких свідчить про ймовірність вчинення злочину. Особливо важливим і водночас складним є прогнозування вчи­нення злочину особами з розладами психіки. До звичайного кола

651

  Глава 8

прогностичне значущих ознак поведінки, стосунків у мікросередо-вищі, за місцем роботи, навчання, індивідуальних характеро­логічних рис тощо слід додати спеціально визначені діяльнісні прояви, що зумовлюються за участю саме аномалій психіки, кількісну міру їх прогностичного значення тощо. Методика прогнозування вчинення злочину особою з аномалією психіки та планування запобіжних заходів, включаючи лікувально-профілактичні, може бути побудована за аналогією з методиками, що створені й успішно випробувані стосовно інших категорій пра­вопорушників¹.

Слід підкреслити, що прогностичному оцінюванню мають бути піддані саме діяльнісні прояви особи, а не інші ознаки, які визна­чаються шляхом розумових аналітичних процедур та припущень. Через це не можна погодитися з думкою про те, що прогнозування поведінки осіб з психічними аномаліями має ґрунтуватися на аналізі особистісних особливостей та в першу чергу мотивів по­ведінки². Судження про особливості особистості мають, як прави­ло, суб'єктивний характер і далеко не завжди можуть бути підтверджені об'єктивною інформацією про їх прояви зовні та зу-мовлення останніх саме цими особливостями. Що ж до мотивів поведінки, то іноді навіть при закінченні розслідування криміна­льної справи про злочин важко зробити об'єктивно обґрунтований висновок про дійсні мотиви останнього, не кажучи вже про дозло-чинну кримінологічну мотивацію та ще й особи з аномаліями психіки. Вимога щодо необхідності обґрунтування прогнозу вчи­нення злочину та наступної за ним індивідуально-запобіжної ро­боти об'єктивними діяннями особи особливо набула значення після прийняття Конституції України та передбачення у ній мож­ливості обмеження права людини на вільний розвиток, про що йшлося вище. Допускаючи таке обмеження, слід чітко розуміти, що воно може мати місце лише у разі, коли «вільний розвиток осо­би» спричинює реальне порушення прав і свобод інших людей. Лише реальні такі порушення особи можуть створити підстави

¹ ЗакалюкА. П. Пропюзированис й иредуиреждеиие индивидуального прєступного поведе- иия. - С. 155-164.

² АнтоиянЮ. М., Бородин С. В. Престушгость й психические аномалии. — С. 170.

652

  Злочини осіб з аномаліями психіки межового характеру, що не виключають осудності

  

для застосування до неї обмежень, з якими пов'язане здійснення стосовно неї індивідуально-профілактичних заходів з метою за­побігання іншим правопорушеням, насамперед вчиненню зло­чинів.

Серед індивідуально-запобіжних заходів, що мають бути за участю лікаря-психіатра сплановані і здійснені стосовно особи з аномалією психіки межового характеру, від якої цілком ймовірно прогнозується вчинення злочину, потрібно назвати такі, що спря­мовані на моральну «відбудову» і поновлення соціально-трудової прилаштованості, педагогічного та психологічного виправлення, заміщення антигромадських занять і відносин суспільне прийня­тими. Вирішення на індивідуальному рівні проблеми соціальної адаптації, поновлення самореалізації, морального і психологічного відновлення осіб з аномаліями психіки потребує її організаційно­го та матеріального забезпечення, державного програмування та планування. Такого ж програмно-планового організаційного підходу потребує здійснення лікувально-профілактичної компен­сації, психіатричної корекції, реабілітації зазначених осіб. Вони не орієнтовані на заходи примусу, ізоляції, обмеження волі, а мають бути спрямовані на психічне і соціальне відновлення (ре­абілітацію). Низку особливостей має спеціальна психолого-психіатрична профілактика стосовно неповнолітніх з психічними розладами межового стану¹.

Здійснення запобіжного впливу стосовно окремої особи з роз­ладом психіки, що вчинила суспільне небезпечне діяння, залежить значною мірою від застосування судом до зазначеної особи приму­сових заходів медичного характеру та примусового лікування. Після введення Кримінальним кодексом України 2001 р. норми Щодо обмеженої осудності розширилася практика судів стосовно застосування зазначених заходів. Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 3 червня 2005 р. «Про практику засто­сування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» звернув увагу судів на те, що метою за­стосування названих заходів є, поряд з вилікуванням та поліпшен-

 ¹ Детальніше: Селецкий А. Й., Тарарухин С. А. Несовершеннолетнио с отклоняющимся пове-денисм. - С. 197-200.

653

  Глава 8

ням стану здоров'я зазначених осіб, запобігання вчиненню ними нових суспільне небезпечних діянь¹. Протягом 2005 р. зазначені заходи були застосовані до 1,1 тис. таких осіб².,                                                               ;•.••;;