double arrow

Антропологія як універсальна наука про людину

1

Людське мислення не визнає ані часових ані географічних меж, бо визначається категоріями позачасовості та позазнаходжуваності, й підпорядковується лише законам вічності.

Усе, що ми бачимо навколо себе: небо, сонце, місяць зорі, хмари, землю, на якій живемо, повітря, яким дихаємо, і все, що на землі: траву, дерева, гори, річки, моря, рибу, птаство, звірів, тварин, і , нарешті, людей, тобто нас самих, – усе це, згідно з вченням Церкви, сотворив Бог[1]. "Загадка творіння прихована, – стверджує російський мислитель Ф. М. Достоєвський, – в самій людині; і вирішити це питання означає вирішити питання про Бога”[2]. "Світ, – пише преп. Максим Сповідник, – складений з видимих і невидимих створінь, уподібнюється людині, а людина, складена з душі і тіла, іменується світом. Людина, мікрокосм, окраса світу, центр всесвіту, в ній зібрані в єдино видима і невидима природа”.

Вивченням людської природи та дослідженням взаємозв’язку людини з світом та Богом займається спеціальний напрямок у філософії, який займає доволі важливе місце у розвитку християнської думки – антропологія.

Термін "Антропологія” має грецьке походження й означає дослівно "наука про людину” (антропос – людина; логос – наука). Вперше вивченням людини та її духовного світу займались античні мислителі. Стосовно фізичної будови людини термін "антропологія” вперше зустрічається в назві книги Магнуса Хундта, що вийшла в Ляйпцигу 1501 р.: "Антропологія про достоїнство, природу і властивості людини і її елементів, частини людського тіла”. Це твір суто анатомічний. У 1533 р. з'явилася книга італійця Галеаццо Капела "Антропологія чи міркування про людську природу”, що містить дані про індивідуальні варіації людини. У 1594 р. вийшов твір Касмана "Антропологічна психологія, чи навчання про людську душу” і слідом за ним друга частина – "Про будову людського тіла в методичному описі”.




Таким чином, у західноєвропейській літературі досить рано ввелося подвійне розуміння терміну "антропологія”, а саме як науки про людське тіло, з одного боку, і про людську душу – з іншого[3].

Питання "Що є людина?” одвіку залишається фундаментальним у філософії. Вже з найбільш ранніх часів філософської думки, поставленне питання про людину саму в собі, звідки прийшла і куди йде. В грецькій філософії, під впливом котрої формувався і формується культурний простір, два класичних філософи – Платон і Арістотель розвинули найбільш цілісні теорії особистості, де з’ясовується, у якому відношенні один до одного перебувають людське тіло і дух, це означає, що людина водночас є духовно-мислячою істотою. Цікавило також питання взаємовідношення людини з іншиими створіннями. Поряд із морально-філософськими проблемами про щасливе життя ці питання займали видатних мислителів.



"Філософська антропологія” – спеціальна філософська дисципліна, що займається проблематикою людини: людина у філософській рефлексії; вчення про людину і її сутність в природі поруч з вченнями про природу, соціум, свідомість, цінності тощо. Низка антропологічних концепцій виникли у некласичній і посткласичній філософії в результаті так званого антропологічного повороту – предметом рефлексій починає виступати не буття саме по собі, а розкриття і пояснення змісту людського буття. В "Антропології з прагматичної точки зору” (1798 р.) Канта, людина сама для себе постає як остання верховна ціль. Антропологічний принцип проголошує людину вихідним пунктом і кінцевою ціллю філософії. В сучасній філософії антропологія включає в себе цілий ряд концепцій: персоналістичних, феноменолого-екзистенціалістських, непрагматичних, психоаналітичних, неотоміських; філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним Буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину. Філософська антропологія можлива тільки, як синтетична філософія людини. Людина при необхідності розглядається поряд іншим існуючим, але, як особливе буття, що займає особливе місце у космосі. З цієї перспективи філософська антропологія структурується як "строга наука”, націлена на суттєве вивчення людського буття. Не будучи по суті предметно-науковим знанням, вона сумісна з ним і може синтезувати в собі дані конкретних науково-дисциплінарних досліджень. Філософська антропологія покликана подолати створений дуалізм предметів і методів природничо-наукового і гуманітарно-наукового знань. Важливості при цьому набуває науково-філософсько-теологічний аспект. На цій основі, знімаючи традиційне для європейської філософії протиставляння належного і сущого, даного і заданого, вітального і духовного, тіла і душі, філософська антропологія проривається через постійну проблематизацію власних суджень до істинного автентичного природньо-людського в людині.



Її ціль – дати цілісне, а не часткове знання про людину, аналізуючи фізичне, психічне, духовне (і божественне) начала людини, відкрити ті сили і потенції, які "керують” нею, а головне – завдяки котрим, вона "рухається”.

Однією з причин, що спонукали до пошуку сенсу життя, було невдоволення людей існуючою дійсністю[4]. У пошуках сенсу життя людина одержує і взірець моральної особистості – Ісуса Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал. Здатний зробити наповненим земне життя. Як показує Христос, що єдиним сенсом існування людського життя є уподібнення до Бога (Бог – це любов), тому на запитання законника, яка найбільша заповідь, Ісус відповідає: "полюби Господа Бога, твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є найбільша заповідь” (Мф. 22, 36-38). У ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь: "полюби ближнього твого, як самого себе”. Ці слова говорять про найвищий сенс існування християнства, даний з неба і позначений абсолютним характером[5]. Сенс життя може бути розглянутий як головна мета, досягнення якої передбачає формування завдань і планів на тривалий період людського існування. Кожен осмислює своє життя і життя тих, хто його оточує, перед усім виходячи із свого світогляду, становища у суспільстві. Особливої ваги при цьому набуває міра духовного та морального розвитку особистості[6]. У пошуках сенсу життя людина звичайно знаходить миті, коли вона здається собі щасливою. Звичайно щастям називають вищий стан радості, почуття заспокоєння від здобуття предмету сильного бажання, захоплення досягненням цілі. Оскільки бажання і цілі у людей різні, то і щастя розуміється по різному. Наприклад: щастя-доля, щастя-везучість, щастя-задоволення, щастя-багатство, щастя-влада, щастя в мудрості і, мабуть найдосконаліше від усього – щастя в Бозі. Справжнє щастя це не заслуга, а нагорода за справедливість, милосердя і праведність. Його треба заслужити. Щастя і нещастя межують між собою. Сусідують не тільки в безпосередньому змісті слова сусідство. Щастя і нещастя співприсутні в житті кожної людини[7].



1




Сейчас читают про: