Олександр та філософи-анархісти

Зустріч Олександра Великого з індійськими філософами, очевидно, мала місце насправді. Про неї детально оповідали його супутники Онесинкрит, Неарх, Птолемей; а найповніші відомості про індійських аскетів містив твір Мегасфена, селевкідського посла при дворі Чандрагупти (кін. ІІІ ст. до н.е.). Ці твори дійшли до нас лише у фрагментах, але їх переказували історики Діодор, Страбон, Арріан, Плутарх тощо. Про індійських подвижників писали й отці Церкви, як-от свт. Климент Александрійський (Стромати VI. 38), свт. Йоан Золотоуст (див. далі), преп. Кесарій Назіанзин (на якого посилається Амартол) тощо[7].

На основі історіографії та різноманітного фольклору в ІІ-ІІІ ст. н.е. був створений пізньоантичний роман Історія Олександра. Рахмани фігурують тут під назвою «голі мудреці» (гімнософісти). Роман поширився в усьому середньовічному світі у перській, арабській, сирійській, вірменській, ефіопській, коптській, малайській, слов’янській та інших версіях.

  Історія Олександра містить ще один важливий «маркер ідентичності» рахманів, якого не відбиває Хроніка Амартола, – волелюбність. У третій книзі роману Олександр стикається з гімнософістами, які підбурюють проти нього місцеві племена. Полонивши десятеро з них, цар загадує їм загадки і отримує винахідливі відповіді. Олександр велить їх старійшині Дандамію явитися до нього з повинною, але той дерзновенно відкидає запрошення. Зворушений його сміливістю Олександр примиряється з філософами, переконує одного з них приєднатися до свого пошту і звітує про цю зустріч своєму наставнику Аристотелю.

Історик В.Шохін, детально дослідивши давньогрецькі та східні відомості про «голих мудреців», дійшов висновку, що їхня волелюбність не є міфічною ознакою. Про активну непокору індійських «філософів» завойовникам та помсту греків свідчить Плутарх (Олександр 59, 64). Діодор (XVII.102) описує навіть облогу і потужний спротив «міста брахманів», Армателії. Арріан повідомляє про два «брахманських міста», підбурювані до бунту «індійськими мудрецями», яких страчує Олександр (VI.7.4-6; VI.16.5). Відомості про військовий спротив «філософів» Олександру підтверджують також індійські історики (Патанаджи, Джаясвал), ототожнюючи «міста брахманів» із країною Брахманака. Вірогідно, повстанська діяльність гімнософістів спиралася на спротив грекам окремих царів і племен [Шохин 1988, с.234]. Більше того, вчений вважає «голих мудреців» не просто ворогами грецької окупації, а супротивниками монархії як такої. В античних і середньовічних джерелах вони викривають царську владу загалом і «постають певним анархічним племенем» [Шохин 1988, с.235].

Таким чином, брахманів, що сперечалися з Олександром, можна вважати одним із найвпливовіших у східнохристиянській церковній (!) літературі образом праведних антимонархістів. Навіть найбільш офіційні проповідники могли безкарно звертатися до теми голих мудреців із їх нонконформізмом і відкиданням благ цивілізації. Приміром, свт. Йоан Золотоуст, завівши було мову про важливість мистецтва керування, раптом несподівано переключається на похвалу «індійським гімнософістам» (γυμνοσοφιστὰς τοὺς τῶν Ἰνδῶν), які чудово живуть не лише без мистецтва керування, а й взагалі без усяких мистецтв і ремесел. Щоправда, Йоан, всупереч іншим джерелам, стверджував, що голі мудреці займаються землеробством, без якого жити зовсім неможливо. Таким чином, індійські філософи поставали яскравою парадигмою «комуністичних» ідеалів святителя – соціальної рівності, простоти, нестяжання та фізичної праці на лоні природи. Блаженний спосіб життя гімнософістів викривав розпещеність антіохійських рабовласників: «Посоромтесь, вірні, цих варварів, що не мають потреби в ремеслах»[8]. Що примітно, цієї своєї контр культурної і антимонархічної ідентичності брахмани не втратили й на шляху в кириличний простір, - але до цього ми повернемось згодом.