Візантійський портрет рахманів

Оскільки образ і назва рахманів прозоро відсилають до індійської релігійної культури, етнографи побіжно вказували на архаїчність цього сюжету, - але робили з цього не надто послідовні висновки. Приміром, Олекса Воропай вважав, що «найдавніша літературна згадка про “рахманів” або “брахманів” зустрічається у літописі Нестора», але чомусь висновував звідси, «що Рахманський Великдень – це якийсь залишок стародавніх, ще дохристиянських звичаїв» [Воропай 1958, с.35]. Ця вказівка не зовсім точна. З одного боку, Повість врем’яних літ справді містить стислу оповідь про «врахманів», і ця оповідь, безсумнівно, має дотик до Рахманського Великодня. З іншого боку, 1) це далеко не найперша літературна згадка про них, навіть якщо казати лише про кирилічну словесність; 2) імовірно, цей уривок не належить преп. Нестору[5]; 3) і головне, не ясно, чому згадка про рахманів у ПВЛ має вказувати на дохристиянське слов’янське походження присвяченої ним традиції.

 Літописець повідомляє всього лише, що «врахмани», жителі далеких островів, «за настановами прадідів і з благочестя м’яса не їдять, вина не п’ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий (перед Богом)». Безперечно, ця згадка в джерелі ХІ-ХІІ стт. вказує на архаїчність мотиву рахманів, - але аж ніяк не на його автохтонність. Навпаки, вона переконливо засвідчує іноземне походження культу рахманів у нашій традиції, адже автор експліцитно посилається на візантійське джерело своїх даних – Хроніку Георгія Амартола: «Глаголеть Георгий в лѣтописьцѣ».

Ця хроніка, укладена у Константинополі бл. 867 р., була вперше перекладена слов’янською вже у X-XI стт. Відтак, «Хроніка почала поширюватись на Русі мабуть раніше від решти “індознавчих” пам’яток» [Шохін 1988, с.230].

Розлога стаття Амартола про брахманів містить майже всі основні риси рахманів, яким згодом передаватимуть свої послання жителі Карпат.

1. Брахмани (Βραχμᾶναι) живуть на острові далеко на сході, майже на краю землі.

2. Сприятливий клімат і здоровий спосіб життя дозволяє їм жити до 150 років, за що вони звуться макробіями (Μακρόβιοι, довгожителі).

3. Брахмани – монотеїсти, що вклоняються Єдиному «Богові всього сущого» (τὸν πάντων θεὸν).

4. Їхні доброчесність і утримання перевершують людську природу  (θαυμάσιον καὶ ὑπὲρ ἄνθρωπον). Брахмани «стяжали вельми нестяжальне життя» (βίον ἀκτήμονα σφόδρα κεκτημένον), особливостями якого є нагота, відмова від майна і від усякого виробництва. У подвижників нема ані землеробства, ані заліза, ані коштовних металів, ані осель, ані вогню, ані м’ясної їжі. Їх єдине зайняття – молитва.

5. На відміну від християнських ченців, остров’яни мають сім’ї, але подружжя живуть переважно окремо – по різні сторони річки. Чоловіки сходяться з жінками лише на два місяці щороку, а народивши двох дітей, розстаються назавжди. Кількість дітей натякає на послідовну демографічну стратегію: рід брахманів не повинен ані зменшуватись, ані зростати. «Тому країна їх небагатолюдна – через відсутність хіті та природне для них утримання».

Як бачимо, усі ці «маркери ідентичності» залишились приблизно впізнаваними у наративах українського обряду. З іншого боку, як побачимо далі, Хроніка Георгія Амартола досить точно (хоч і не повно) відтворює образ брахманів із давніших описів зустрічі культур, яка відбулася в Індії у ІV ст. до н.е. Хроніка була найпершим джерелом відомостей про рахманів, яке досягнуло кирилічного простору, але вона була не єдиною. Поряд із нею слов’янські книжники мали в своєму розпорядженні твір впливового діяча Антіохійської школи Палладія[6] Про народи Індії та брахманів, а також роман О лександрія, присвячений походам Олександра Великого і особливо улюблений діячами Александрійської школи. Утім, тема брахманів була невіддільною від історії Олександра в усіх трьох пам’ятках.