Розділ 2. Біографія. Становлення особистості

ІРИНЕЯ ФАЛЬКОВСЬКОГО.......................................................................38

РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА

ІРИНЕЯ ФАЛЬКОВСЬКОГО.......................................................................89

3.1. Загальна характеристика літературної спадщини

Іринея Фальковського на тлі розвитку літературного процесу

кінця XVIII – початку XIX ст...........................................................................89

3.2. Прозові тексти.............................................................................................98

3.2.1. Проповіді й тлумачення текстів Святого Письма................................98

3.2.2. Твори географічного змісту.

«Краткое географическое описание Венгрии»..............................................120

3.3. Поетична спадщина..................................................................................127

3.3.1. Латиномовні вірші натурфілософського змісту.................................127

3.3.2. Байки латинською мовою.....................................................................142

3.3.3. Віршований латиномовний твір на історичну тематику

«Промова Ґотфріда до Коломана»..................................................................150

3.3.4. Російськомовні вірші.............................................................................153

ВИСНОВКИ…………………........................................................................ 168

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………...........................178

ДОДАТКИ........................................................................................................203

Додаток А………………………………………………………………...……203

Додаток Б…………………………………………………………………...….205

Додаток В…………………………………………………………………..…..206

Додаток Г…………………………………………………………………...…..215

Додаток Г.2…………………………………………………………….......…...223

Додаток Г.3……………………………………………………...……….......…227

Додаток Д………………………………………………………………….……233

ВСТУП

Кінець XVIII – початок XIX століття був складним для української державності. Політика Катерини ІІ була спрямована на інкорпорацію українських земель у Російську імперію. Першочерговим об’єктом русифікації стала Церква і, відповідно, освітня система Гетьманату. Реформи в церковній сфері Катерині IІ забезпечив новообраний митрополит Самуїл Миславський. Врешті в результаті жорстких цілеспрямованих дій структура Гетьманату була повністю зредукована та інтегрована в Російську імперію. Саме в період, коли українська держава доживала свої останні роки, народився Іриней Фальковський – людина, котру називають «останнім енциклопедистом», або «найбільшим надбанням Києво-Могилянської академії».

Він – учений, який своєю науковою діяльністю охопив низку дисциплін від точних наук до богослів’я. Єпископ, чиї проповіді підіймали дух прихожан як на українських територіях, так і поза їх межами, Іриней Фальковський, обіймав посаду ректора Києво-Могилянської академії. Його перу належить низка наукових трактатів, поетичних творів кількома мовами, тлумачень до Святого Письма, та численна кількість проповідей.

Відзначимо паралелі в долі Іринея Фальковсткого й історії України: Фальковський народився за два роки до офіційної дати повної ліквідації Гетьманату (Указ Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (від 10 листопада 1764 р.), виїхав до Угорщини 1775 р. – року, коли було знищено Запорозьку Січ, а повернувся до Києва 1783 р. – після фактичної ліквідації полково-сотенного устрою та закріпачення українських селян.

Експансія Росії на територію України почалася ще задовго до народження Іринея Фальковського. Зенон Когут у своїй праці «Російський централізм і українська автономія» стверджує: «Перше знайомство Росії із західним типом самоврядування розпочалося саме з української території Гетьманату, яка опинилася під владою російського царя у 1654 р., але впродовж сторіччя зберігала свою власну адміністративну, фінансову і судову систему» [134; c. 14].

Уявлення козаків про союз з Московією не збігався з баченням московської влади. Козаки після укладення Переяславської угоди бачили такий союз як протекторат Росії, але за умов збереження фактичної незалежності козацького війська й системи української держави. Проте Росія не припускала жодних двосторонніх договорів, а визнавала лише одностороннє підпорядкування суб’єктів царю. Такий симбіоз ускладнювався ще й розбіжністю в намірах обох держав: Москва мала на меті підпорядкувати собі Україну в політичному плані, користуватися козацьким військом як військовою одиницею та послабити Польщу; козаки ж мали намір отримати сильного союзника в боротьбі проти Речі Посполитої. Проте «існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем» [134; c. 66]. Після підписання Переяславської угоди Москва обмежила права гетьмана в провадженні зовнішньої політики і підпорядкувала собі Київську митрополію. Відчутна колонізаторська політика Петра І спонукала Мазепу до розриву з Росією і федерації з Польщею, проте на заваді розширення автономії Гетьманату стала поразка Карла ХІІ й Івана Мазепи під Полтавою. В результаті Петро І посилив контроль над українською адміністрацією, а паралельно активно використовував для своїх цілей „гарматне м’ясо” – українців.

Від 1727 року адміністрація й судові органи Гетьманату функціонували без прямого втручання з боку російської влади, а в час правління Єлизавети Гетьманат переживав, за словами Зенона Когута, «золоту осінь» своєї автономії [134; c. 71], оскільки шлюб Єлизавети з українським козаком Олексієм Розумовським посприяв прихильному ставленню імператриці до гетьманського уряду. Проте незабаром кордон між Гетьманатом та Росією був скасований, а вся територія потрапила під контроль імперських органів. Загалом, за часів правління Розумовського відбулося помітне відродження Гетьманату, але вже з 1762 року становище України почало залежати від нової імператриці – Катерини ІІ, політична програма якої була спрямована на неухильну інтеграцію Гетьманату в імперію. З допомогою генерал-губернатора Румянцева в Україні було проведено реформи, котрі інкорпорували українські землі до складу імперії.

Паралельно з реформами у політичній структурі Катерина ІI активно впроваджувала також реформи в церкві та освітній системі. У цьому їй допомагав новопризначений митрополит Самуїл Миславський, котрий повністю підтримував інтеграцію української церкви в імперську. Саме з наказу Самуїла Миславського викладання в Києво-Могилянській академії від 1784 року переведено на російську мову – відтепер не лише лексика, а й сама вимова повинна була відповідати фонетиці Великоросії [93; c. 81–82]. Окрім цього Самуїл Миславський вводить новий предмет, який спрямований на навчання студентів правильної російської вимови, називався цей предмет «российское красноречие» [180; c. 258]. І вже за два роки, у 1786 році, викладання у Київській Могилянській академії провадиться виключно російською мовою [92; c. 122–123].

Окрім численних змін в усталених порядках і звичаях [134; c. 198–203], Миславський, маючи на меті відсіяти неосвічених священиків, заохочував священичих синів вступати до Академії і готувати себе до душпастирської праці. З цією метою навчальні програми Києво-Могилянської академії були переформатовані на користь теологічних дисциплін; фактично академія почала функціонувати як семінарія, готуючи виключно майбутніх священиків. Реформи Миславського були пов’язані також і з мовним питанням. Він активно пропагував чистоту саме російської мови, якою повинні були викладатися предмети в академії і провадитися богослужіння [134; c. 204]. До слова, саме такою чистою російською мовою без домішків слов’янізмів чи польських слів, писав і виголошував свої проповіді Іриней Фальковський [109; c. 713].

Отже наприкінці XVIII ст. Українська православна церква остаточно втратила свою автономію і була інтегрована у систему Російського державного православ’я, а більшість священиків отримували освіту в академії, де їх навчали володіти російською мовою. Окрім зумисної русифікації Києво-Могилянської академії, згубний вплив на неї мав ще один об’єктивний процес, штучно створений реформами Катерини II. Упродовж 1701–1779 років поміж студентів академії періодично відбиралися найкращі кадри на користь інших навчальних закладів. Так, за даними, які подає Микола Петров у своїх «Актах и документах, относящихся к истории Киевской академии» [92], протягом цих років з академії пішли близько 170 викладачів, а протягом 1754–1768 років 300 студентів викликали на навчання до Росії на медичні спеціальності; інколи ці кадри залишалися в Росії добровільно, студентів же залишали там примусово, не дозволяючи повертатися до України і примушуючи працювати у Росії [92; c. 112–115]. Сам Іван Фальковський вступив до Київської академії в період, коли митрополитом був Гавриїл Кременецький. Академія, котра до цього часу мала славу доброго вищого освітнього і наукового, видавничого осередка для всієї Східної Європи, почала потроху занепадати, змагаючись у нерівній боротьбі із закладами, котрі застосовували модерніші методи викладання і які мали в своєму штаті кращий викладацький персонал, а також користувалися підтримкою Російської держави. Такі заклади були створені за наказом Катерини ІІ. Оскільки для цих новостворених освітніх закладів потрібні були добрі кадри, котрі могли б викладати на належному рівні, то цих викладачів залучали власне із Київської академії. Так за досить короткий час Київська академія втратила своїх найкращих викладачів і свій статус, оскільки, сформувавши і закріпивши свої позиції в галузі освіти, нові заклади вже не потребували ні кадрової, ні якоїсь іншої підтримки з боку Києво-Могилянської академії. Проте Фальковський провчився у Києві лише короткий час, коли занепад академії ще не був настільки помітним, а повернувся, як викладач і студент богослів’я, в абсолютно нову академію, академію, котра, як уже згадувалося, внаслідок реформ Самуїла Миславського, фактично, претворилася на семінарію. Оксана Пахльовська у статті «Києво-Могилянська академія як чинник становлення національної самобутності української культури: парадокси еволюції» зазначала: «Русифікація Академії, яку будуть цілеспрямовано реалізовувати Петро І і Катерина ІІ, призведе до дисґреґації українського культурного масиву. До моменту адміністративно-поліційного втручання в її діяльність з боку царського уряду Академія являє собою монолітну цитадель комплексної освіти, охоплюючи в своєму навчальному циклі фактично дві цивілізації – грецьку й латинську. Втрата Україною політичної та церковної автономії спотворює еволюційну динаміку та статус Академії в національному житті України. З університетської структури вона вироджується в архаїчну богословську інституцію і втрачає сенс існування» [133; c 23]. Такі процеси, на думку дослідниці, і спричинили культурний розрив між Україною та Європою.

Далі читаємо: «Маловивчене і надзвичайно цікаве питання – роль Академії в еволюції «людини Барокко»… Український варіант «людини барокко» є оригінальним синтезом європейської бароккової ментальності та візантійського культурного коду. Культурна ідентичність такої індивідуальності складна. Вона формується на полемічному сприйнятті різноспрямованих культурних моделей, пропущених, однак, через призму релігійної – і все ж достатньо критичної – ментальності… Абстрактність православної ментальності гальмує розвиток природознавчого пошуку бароккової епохи. Однак праця над ґлобальними теологічними синтезами цілком узгоджується зі спрямуванням допитливого й міфотворчого розуму київських світил. Закоханість Барокко у смерть, в ідею мінливості та непередбачуваності людської долі, в нестабільність «зрадливої Фортуни» теж знаходить свій відгук у творах українських письменників… Головне те, що український інтелектуал епохи Барокко, ламаючи стереотипи замкненого православного світу, замість того, щоб культивувати хворобливу «ексклюзивність», сміливо йде на контакт із зовнішнім світом. Він долає демаркаційну лінію ідеологічних доктрин, пропонує свої інтерпретації, експериментує з відомими моделями, пристосовуючи їх до потреб і традицій власної культури» [133; c 25]. Саме в постаті Г. Сковороди цей образ набув своєї довершеності.

Зауважимо, що Григорій Сковорода та Іван Фальковський мали багато спільних рис. Микола Петров у статті «Автобиографическія записки преосвященнаго Иренея Фальковскаго. Часть 1 (1762–1783 гг.)» пише: «Батько Івана Фальковського ієромонах Юстин, здається, сам виявив бажання їхати в Токай капеланом й узяв із собою своїх синів Івана та Степана, щоб дати їм закордонну освіту. Ймовірно, він мав на меті вести своїх синів стопами старшого свого товариша по Академії – Григорія Савича Сковороди, котрий в 1750 році із богословського класу став настоятелем православної церкви в Токаї, побував у Відні, Офені та Пресбурзі і в 1753 році повернувся до Малоросії, оповитий славою видатного філософа...» [159; c. 463–464]. Іван Фальковський пройшов той же шлях і повернувся назад до Києва знавцем математики, а також видатним богословом і автором ряду поетичних творів. Іриней Фальковський, як і Григорій Сковорода, писав власні байки, взявши за основу сюжети Езопа, надаючи їм місцевого колориту і адаптуючи до потреб реципієнта свого часу.

Літературна спадщина Іринея Фальковського цілком вписується у парадигму перехідного періоду української літератури кінця XVIII – початку XIX ст. Водночас ця спадщина має власну специфіку, яка спричинена умовами становлення особистості автора, духовним станом Іринея і його поглядами на роль релігії у бутті людини.

Тому актуальність дисертації зумовлена потребою детального дослідження творчої спадщини Іринея Фальковського, а також класифікації його творів за жанрами. Досі творчість Іринея Фальковського не вивчалася комплексно й не розглядалася в контексті історії української літератури. Більшість літературної, зокрема поетичної спадщини автора залишилися поза увагою дослідників, а самого письменника характеризували переважно як знавця і викладача точних наук (насамперед математики) та духівника, роблячи акцент на його проповідницькій спадщині.

Окрім спроб зрозуміти певні психологічні особливості постаті Фальковського на основі автобіографічних відомостей, дана праця є спробою вивчення його творчості на тлі історичної доби, в яку жив і творив автор. Окрім аналізу проповідей, значну увагу приділено ґрунтовному огляду латиномовної поетичної спадщини автора та ролі Іринея Фальковського – ректора й викладача – у розвитку Києво-Могилянської академії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконувалася відповідно до загального плану наукових досліджень Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в межах держбюджетної теми «Українська література: теоретичний, історико- літературний та герменевтичний дискурс» (№ держ. реєстрації 0112U001725). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту літератури імені Т Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 18 лютого 2010 р.) та на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 18 березня 2010 р.).

Мета дослідження – аналіз і жанрова класифікація літературного доробку Іринея Фальковського, а також характеристика художньо-стильових особливостей цих творів та їхньої вартості у контексті української літератури кінця XVIII – початку XIX ст.

Для реалізації даної мети передбачається виконання таких завдань:

- висвітлення політичної ситуації в Україні у зазначений період;

- простеження перебігу становлення особистості автора на основі його автобіографічних записок та епістолярної спадщини;

- визначення жанрових особливостей творчої спадщини Іринея Фальковського;

- аналіз естетичних прийомів, притаманних творчій манері Іренея Фальковського.

Об’єктом дослідження є творчість Іринея Фальковського в контексті українського літературного процесу кінця XVIII – початку XIX століть. У роботі проаналізовані автобіографічні записки, окремі оди, байки, вибрані бесіди, повчання та проповіді, а також епістолярна спадщина автора.

Предметом дослідження є жанрові та стилістичні особливості літературної спадщини Іринея Фальковського, а також історико-літературний і риторично-полемічний аспекти окремих його творів.

Теоретико -методологічна база дисертації. Для аналізу творчості Іринея Фальковського в контексті літератури XVIII – початку XIX ст. та характеристики його стилю було використано наступні методи дослідження: при вивченні творчості Іринея Фальковського в контексті літератури кінця XVIII – початку XIX ст. використовувалися текстологічний, історико-літературний та порівняльно-історичний, при дослідженні власне літературних творів – герменевтичний, описовий, історико-типологічний та історико-функціональний методи.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних та зарубіжних учених, які досліджували літературний період XVIII–XIX ст. – істориків літератури та істориків церкви: Георгія Булашова, Михайла Грушевського, Ігора Ісіченка, Володимира Крекотня, Ернеста Р. Курціуса, Віталія Маслюка, Олекси Мишанича, Дмитра Наливайка, Миколи Петрова, Мирослава Трофимука, Леоніда Ушкалова, Івана Франка, Дмитра Чижевського, Валерія Шевчука, Никифора Щоголева, Наталії Яковенко та праці самого Іринея Фальковського.

У дисертаційному дослідженні опрацьовано фонди № 175 та № 312 Інституту Рукопису Національної Бібліотеки ім. В. І. Вернадського.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні спадщини Іринея Фальковського на основі сучасних методів та підходів до аналізу творів давньої української літератури, формування об’єктивного погляду на діяльність автора, визначення актуальності його текстів у синхронну йому епоху. У дисертації узагальнено попередній досвід вивчення творчості Іринея Фальковського, а також проаналізовано тексти, які ще не були об’єктом наукового дослідження. Акцент робиться на його поетичній спадщині, бо саме цей сегмент творчого доробку автора здатний якнайглибше показати не лише поетичну обдарованість автора, але й добру ерудицію та всебічну освіту. У процесі вивчення автобіографії Іринея не лише точно відтворено психологічний портрет Фальковського на основі його власних записів та епістолярної спадщини, а й сформовано узагальнений, притаманний для епохи XVII–XVIII ст. портрет тогочасного українця – ерудита, всебічно обізнаного енциклопедиста. Це портрет українця, який проходив звичний для того часу шлях через навчальні заклади України, а також за її межами, і, поєднуючи обидві традиції, два способи думки, дві релігійні системи – західну, католицьку, та православну, – міг витворити на основі їх синтезу свій власний неповторний світогляд.

Практичне значення одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні вперше подано комплексне осмислення літературної спадщини Іринея Фальковського, продемонстровано творчі інтенції автора. Матеріали дослідження можуть бути використані при поглибленому вивченні давньої української літератури, при написанні історії української літератури, а також при укладанні шкільних підручників, у процесі розробки спецкурсів відповідних напрямів для вищих навчальних закладів. Окрім того, аналіз праць Іринея Фальковського може бути корисним у процесі висвітлення окремих аспектів історії України та історії церкви в Україні.

Деякі з рукописів, котрі не мають значної художньої вартості, можуть бути корисними для математиків або ж музикантів при написанні праць, пов’язаних із цим періодом.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, та висновки дисертаційного дослідження були висвітлені у доповідях:

На Міжнародній науковій конференції „Dziedzictwo kulturowe Wielkiego Księstwa Litewskiego. W 440 rocznice Unii Lubelskiej” (Lublin, 25–26.06.2009), Міжнародній науковій конференції „Дні науки Европейського колегіуму польських і українських університетів (EKPIUU)” (Люблін, 11–12.06.2010), Міжнародній науково-методичній конференції „Класична філологія в контексті сучасності” (Чернівці, 6–7.10.2011), ХІ Міжнародній конференції молодих учених (Інститут Літератури імені Т. Г. Шевченка, Київ, 1 5–17.06.2011), XV всеукраїнських сковородинівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 6–8.10.2011), Міжнародній науковій конференції „Львівська братська школа: Тексти і контексти (до 420-річчя „Просфонеми”)” (Львів, 20–22.10.2011), Міжнародній науковій конференції „Pod wspólnym niebem” (Warszawa, 9–10.12.2011), Всеукраїнській науковій конференції молодих учених „Творчість Івана Франка в загальноєвропейському контексті” (Львів, 15.11.2012), XVI Міжнародному конгресі Міжнародної Асоціації новолатиністичних досліджень (International Association for Neo-Latin Studies (IANLS) (Відень, 2–7.08.2015).

Публікації. Результати дослідженнь викладено в 11 статтях, з яких 6 опубліковані у наукових фахових виданнях України;; три опубліковані в іноземних виданнях.

Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 235 сторінок, із них 202 сторінок основного тексту. Бібліографія нараховує 224 позиції.

РОЗДІЛ 1