Становлення особистості

ІРИНЕЯ ФАЛЬКОВСЬКОГО

Із постаттю Іринея Фальковського пов’язано багато цікавих фактів, часто в різних джерелах доводиться стикатися з деякими неточностями, пов’язаними з біографічними відомостями про нього, на що у своїй монографії натякає Георгій Булашов [105; с. 231–233]. Опрацювавши більшість наявної літератури, а також два томи його автобіографічних записок, спробуємо подати якнайповніший життєпис автора.

Перш ніж перейти до огляду біографії Івана-Іринея, варто зазначити, що його автобіографічні записки складаються з двох томів, перший з яких містить інформацію з 1756 по 1784 роки. Том має назву: «Біографическія извѣстія о разных приключеніях жизни бывшаго Лубенского полку, у Ѣ зда Пирятинского, села Б Ѣ лоцерковки священника Іоакима Фальковскаго, нареченного в монашеств Ѣ Іустином, и сына его Ивана Фальковскаго, найменованного в монашеском чин Ѣ Іринеем, собранныя и списанныя последним в разных годах (Часть первая. Содержащая біографическія известія с 1756 по 1784 год)». У ньому міститься інформація не лише про життєвий шлях самого Іринея, але й про походження і деякі факти з життя його батька. «Автобіографічні записки...» – цінне джерело з вивчення епістолярної спадщини Іринея: він наводить цитати і цілі листи від батька та свої відповіді на них, цитує кореспонденцію своїх друзів та батькових товаришів. Знаходимо тут і копії наказів та інших офіційних листів, адресованих його батькові і самому Фальковському, що дозволяє детальніше проаналізувати певні аспекти біографії письменника.

Другий том автобіографічних записок має назву: «Біографическія извѣстія о разных жизненных приключеніях бывшаго Лубенскаго Малороссійскаго Полку УѢзда Пирятинскаго, села БѢлоцерковки священническаго сына, Ивана Фальковскаго, нареченнаго в монашеском чинѢ Іринеем. Собранныя и списанныя самим им в разных годах (часть вторая, содержащая біографическія извѢстія с 1784 года по [рік не вказаний – М. Т.] год)». Автобіографічна частина охоплює лише період по 1786 рік, після неї у рукописі поміщено так звані «Щоденні роздуми», які Фальковський писав, готуючись до висвячення.

Отже, свої автобіографічні записки Фальковський починає з розповіді про походження свого батька. Рік його народження йому точно не був відомим, проте незадовго до його смерті Іриней почув від батька, що йому виповнилося 56 років, а це сталося 1779 року. Отже, виходячи з цього, батько його мав народитися приблизно в 1723 році. Про свого діда Іриней знав, що той був досить бідною людиною, ремісником. Після його смерті сім’я Іринеєвого батька опинилася в скруті й бідності: його мати була змушена торгувати овочами, щоб хоч якось прогодувати дітей. Батькові брати розійшлися по світу, а сам він мав бажання вчитися і вчився, аж доки не став дяком і, можливо, так на все життя ним би й лишився, якби не чернігівські студенти, з якими він познайомився і переселився до Чернігова, де вивчав латинську мову. Пізніше він був змушений через певні прикрі обставини, яких Іриней не наводить у автобіографії, переселитися до Києва, де продовжував навчання. Тут проживав він теж у скруті, поки не дійшов до вищих класів, зокрема, до філософського, коли його побут різко змінився на краще, за словами Іринея, «на самых знатных кондиціях» [1; арк. 1]. Ще до переходу в клас філософії Юстин Фальковський за свої здібності здобув повагу Георгія Кониського, який призначив його цензором класу поетики. По закінченні філософського класу вже немолодий батько Фальковського, бажаючи отримати місце священика, одружується з дівчиною на ім’я Параскевія, яка проживала в жіночому монастирі, назви якого Іриней не наводить, лише наголошує, що монастир, як він чув, був десь за Дніпром. Дівчина ця була родичкою ігумені того монастиря; в її обов’язки входило прибирати келії. Після цього Тимофій Щербацький, тодішній київський митрополит, висвятив Якима Фальковського на священика в селі Смош, але селяни і сільський голова погодилися прийняти його тільки на посаду вікарія, бо за настоятеля вони хотіли бачити іншого, а саме – якогось художника, який не закінчував жодних навчальних закладів, але, мабуть, – на думку Іринея – зробив тим селянам якусь послугу.

Іриней пише, що ця образа, можливо, й справді була б вагомою, коли б не пан Яків Тарновський, який володів на той час селом Білоцерківка і надав його батькові місце настоятеля тамтешньої церкви. Туди він і був призначений указом від 17 вересня 1756 року. У цьому указі митрополит Тимофій Щербацький посилається на наявність причин, через які Яким Фальковський не міг бути настоятелем в селі Смош, і що в Білоцерківку його приймають не лише через бажання власника цього села Якова Тарновського, а й за наявності певних причин, через які тодішній настоятель Микола Юхнавський не міг більше залишатися на цій посаді.

Отже, з вересня 1756 року батько Іринея Фальковського живе в селі Білоцерківка. Там найімовірніше і народився сам Іриней. Він згадує, що бачив записку, власноручно написану його батьком, у якій село Білоцерківка фігурувало як місце його народження. Думки дослідників стосовно місця народження Іринея Фальковського розходяться. Так, в «Історико-статистичному описі смоленської єпархії» сказано, що він народився біля Києва, у «Записках» Тимковського читаємо, що Фальковський походив з-під Ніжина [155; с. 752].

Також Фальковський пише, що з тієї ж записки він довідався, що народився 28 травня 1762 року, його сестра – 21 травня 1756 року (на той час батько його ще не мав постійного житла в селі Смош і тимчасово проживав у місті Прилуки), а молодший брат Степан народився 27 березня 1767 року, очевидно, також в селі Білоцерківка. Фальковський згадує і про інших своїх братів та сестер: «1807 года, сентября 4 дня, сестра моя, Елена об оных следующее мнѢ сказывала: Первый брат наш Николай родился около 1757 года, и скончался спустя четверть года послѢ рожденія. Второй, Александр, родился в 1758 году, а скончался в 1769 или 1770 году, в пятницу перед пятидесятницею. Третій, АлексѢй, родясь около 1760 года, умер чрез шесть недѢль послѢ своего рожденія. Четвертый был я. ПослѢ меня же родилась вторая сестра, Меланія, в 1763 году, и скончалась, пожыв не более 9 недель. После нея родилась и третья сестра, Пелагія, около 1764 года, а умерла от оспы спустя 4 года, тоесть, около 1768 года. Наконец в 1769 или 1770, родился шестой брат, Василій, который по окрещеніи того ж дня и скончался» [1; арк. 3].

Мати Фальковського була настільки виснажена цими пологами, що померла через якийсь час після них: «От сих последних родов покойная мать уже не оздоровѣла, но умерла в слѣдовавшій пост, и погребена во вторник четвертой недѣли онаго поста» [1; арк. 3].

Фальковський згадує, що його батько, починаючи з 1771 року, особисто навчав його разом із іншими дітьми священиків, серед яких був також один з майбутніх професорів московського університету – Павло Сахацький. Батько почав науку сина з латинської мови. Фальковський згадує, що вивчав її до травня 1773 року за граматикою, яка звалася Піарською; курс він засвоїв настільки ґрунтовно, що міг із легкістю писати латинською твори, та ще й без жодних помилок. У 1773 році батько їде з синами Іваном і Степаном, молодшом братом Фальковського, до Києва, де Іван вступає до класу інфіми Київської Академії, у якому викладав ієромонах Іринарх Базилевич. Іван Фальковський наголошує на походженні Базилевича, який народився в селі Білоцерківці (за 10 верст від рідного села Фальковського: «Иринарх Базилевич, происходящій родом из села Антоновки, находящагося в разстояніи 10 верст от Бѣлоцерковки») і додає: «Сей учитель мой Iринарх, в 1775 же году, по приглашенію преосвящ[еннаго] Самуила, бывшего тогда Епіскопом Крупицким и Можайскім, поѣхав в Москву, был игуменом тамошняго Покровскаго монастыря и Семинаріи Префектом, потом, около 1784, возвратясь в Кіевскую епархію, был Козелецкаго монастыря игуменом же, а оттуда быв удален, жыл в Лубенском монастыре, (гдѣ я и видел его в 1789 году) потом в Кіево-Выдубицком; с 1795 же года живет даже в селѣ (до 1814) в Кіево-Михайловском монастырѣ» [1; арк. 3 зв.].

В інфімі Іван провчився лише до канікул, тобто приблизно 2 місяці. Протягом канікулів на прохання батька, котрий нездужав, відвідав свою сестру Єлену в селі Крослянах. Повернувшись із подорожі, Фальковський одразу перейшов до синтаксичного класу, бо вже добре знав граматику латинської мови. До речі, вивчав він її за виданим в 1756 році в Києво-Печерській Лаврі підручником Самуїла Миславського під назвою «Grammatica Latina, a regulis, quae captum discentium remorantur, repurgata, usibuquae juventutis parvae Russiae, in Academia Kioviensi excolendae, qua fieri potuit, brevitate et perspicuitate, accomodata». Про навчання у синтаксичному класі Фальковський пише: «В сем вышшем классѣ, под тѣм же учителем Iринархом, обучался я чрез цѣлой год, с довольным успѣхом»[1; арк. 3 зв.]. Протягом цього року він вивчав також географію; згадує, що вчив її латинською мовою у якогось іноземця, який саме вчителював тоді в Академії, а також німецьку мову у магістра Івана Самойловича за «Петербургской нѣмецкой грамматикѣ, изданной в 1760 году для благороднаго юношества при сухопутном шляхетском кадетском корпусѣ» [1; арк. 3 зв.].

Батько ж Івана, якому саме виповнилося 52 роки і який, бажаючи бути поруч із синами, приймає монаше свячення, при якому здобуває чернече ім’я Юстин і починає вивчати богослів’я та грецьку мову.

У 1774 році Фальковський переходить до класу поетики, де під керівництвом того ж Іринарха Базилевича вивчає основи класичного поетичного мистецтва за рукописною поетикою Самойловича та риторику, яку він студіював за так званою «Бургієвою риторикою», частини передмови до якої Фальковський та інші його однокласники перекладали замість домашніх завдань. Тут він вивчав і російську поезію за друкованим підручником Аполлоса (Андрія) Байбакова, «який ми переписували» - («кои нами были переписываемы») [1; арк. 4]. А ось що говорить він про навчання німецької мови: «в нѣмецком классѣ читаны были домашніе розговоры, изданные на четырех языках, и дружескіе советы молодому человѣку, начинающему жыть в свѣтѣ, на россійском и нѣмецком языках» [1; арк. 4].

У класі поетики він провчився аж до переїзду в Угорщину, тобто до 24 січня 1775 року, коли його батько отримав офіційний наказ від тогочасного преосвященного митрополита Київського Гавриїла Кременецького про призначення на посаду капелана в церкві Російської комісії в Токаю, яка займалася постачанням вин до царського двору.

В автобіографічних записках на 7–12 сторінках Фальковський наводить текст цього наказу, а також інструкцію, в якій ішлося про права і обов’язки його батька на посаді капелана.

У наказі йдеться про те, що для Успенської церкви в Комісії із закупівлі і постачання угорських вин до царського двору, яка розмістилася в Токаю, потрібен ієромонах з Києво-Печерської Лаври, який володіє латинською мовою і має добру репутацію; оскільки при Києво-Печерській лаврі шкіл немає, то потрібно знайти такого ієромонаха в Києво-братському монастирі. Розмір річної зарплати капелана 20 рублів, квартира надається.

В інструкції, яку Фальковський також власноручно перекопіював, серед інших звернемо увагу на такі пункти:

1. Відправляти служби в церкві, дотримуючись «Божого слова» і текстів Апостолів, навчати людей заповідей, дотримання церковних правил і християнських чеснот, не провадити служби в інших церквах і не дозволяти замість себе нікому іншому правити в своїй церкві без архієрейського дозволу на те.

2. Які особливі відправи потрібно правити в свята, а також за душі померлих тощо.

3. Слідкувати, щоб усі православні дотримувалися посту, сповідалися і причащалися.

4. Повсякчас бути тверезим, наглядати за наявністю Святих дарів у дароносниці і за тим, щоб вони були завжди свіжими.

5. Тих, хто хоче сповідатися чи причаститися, сповідати і причащати лише після прискіпливої перевірки, провідувати хворих, пильнувати, щоб ніхто не помер без останньої сповіді; тому, як лиш стає відомо про чиюсь хворобу, потрібно відразу йти до нього, але не втручатися у справи, які не стосуються духовних обов’язків.

6. Спостерігати за тим, щоб ніхто не шумів і не займався сторонніми справами; якщо ж хтось не буде зважати на зауваження, то одразу повідомляти командирові.

7. Бути прикладом благочестивого і духовного стилю життя, бути тверезим, відповідально ставитися до своїх обов’язків, бути постійно присутнім у церкві; відлучатися тільки у виняткових випадках і на дуже короткий час із дозволу командира.

8. Якщо хтось чимось образить, то повідомити про це командирові, а якщо той не зможе вирішити цієї ситуації, то повідомити про те його преосвященству.

9. Згадувати ім’я Митрополита у відправах.

10. Якщо вчиниш щось проти Божого слова, святих правил, духовного регламенту, проти указу імператорського і грамоти, то будеш покараний суворо, аж до втрати звання і посади. Повідомляти про події в партикулярних листах, лише оминати ті події, які є державними таємницями.

Отже, 24 січня 1775 року Юстин Фальковський зі своїми синами Степаном та Іваном, а також з майором Антоном Рарогом, котрий повинен був забрати їх і доправити до Токаю, виїхали із Києва, проте затрималися у Василькові, де тоді був кордон між Росією і Польщею, бо одного їхнього супутника Павла Дорошенкова запідозрили у тому, що він, начебто, був одним із слуг, що втекли від якогось значного пана. Через це батько Фальковського повинен був повернутися до Києва і взяти там у Братському монастирі свідоцтво, яке б підтверджувало особу Дорошенкова. Іван та інші в той час залишилися у священика у Василькові, а наступного дня, коли приїхав батько зі свідоцтвом, вони без перешкод перетнули кордон. Фальковський згадує, що валка проїжджала через міста Бердичів, Костянтинів, Янпіль і Радзивилів:

«По всей дорогѢ сей заѢзджали мы для роздохов и ночлегов к жидам в шинки их, при которых вездѢ находили большіе сараи, построенные нарочно для того, дабы путешествующіе могли в оные вмѢстѢ с повозками и лошадьми своими въѢзжать и от дождя, снѢга, бури, и воров быть довольно безопасными. Проехав Радзивилов, где между Польшею и Цесарскими областями были тогда проведены границы, продолжали мы путь свой через Броды, Ярослав, Дуклю, и Барвинск, гдѢ венгерскія уже границы начинаются. В Бродах найпаче приметили мы очень много жыдов, и таковыя ж мостовыя, и малыя купческія лавки деревянныя, каковы и в КіевѢ: мы же сами всегда, вместѢ с жыдами, в пространных горницах их, на постланной на землѢ соломѢ ночевали» [1; арк. 7].

Далі Фальковський описує ще й вигляд їхнього «каравану»: «В сем пути, сверх кибитки нашей, была и офицерская коляска, в которой он с женою своею сидѢл: а трое дѢтей его: Екатерина, Александр, и Мария, Ѣхали в особенных санках, или в зимней каретной спальнѢ; при том на особенной повозкѢ вещи офицерскіе находились, и на ней слуги его с служанками сидѢли, а на Фурманском возѢ два салдаты Ѣхали. Что касается до прокормленія нашего в дорогѢ, то нам назначено было, вмѢстѢ с фурманами, или извощиками, в одной общей с ними складкѢ, всегда обѢдать и ужынать; а отец наш всегда у командира кушал. Таким образом, чрез всю дорогу, благополучно, хотя и не скоро, путешествуя, прибыли мы наконец в Токай февраля 23-го дня, в понедельник первой недѢли поста: ибо в том году сыропуст был февраля 22, а пасха Апреля 12-го» [1; арк. 7–7 зв.].

Оповідь продовжується описом побуту в Токаю. Жили Фальковські в дерев’яній кімнатці з двома дуже маленькими вікнами; кімната ця прилягала до церкви і з’єднувалася з нею вузькими дверима. Церква, – пише він далі, – також не була надто простора, а оскільки дах церкви і кімнати був єдиним, то й висота стелі була малою. Фальковський наголошує, що від самого початку перебування в Угорщині вони не могли звикнути до погодних умов, звичаїв і населення в новому середовищі: «...найпаче потому что мы всѢ от перемѢны воздуха и воды сдѢлались больными. Сверх же того и тамошніе жытели безпокоили нас, желая нас выгнать из того двора, в котором жили мы» [1; арк. 7 зв.]. Через те, – пише він далі, – вони були змушені знайти для себе інше помешкання. В одному з листів, точніше, в уривку листа до своїх друзів з Києво-Михайлівського монастиря Іринея Дорошенкова і Фауста Каневця, батько Фальковського так описує свій побут в Токаю: «...прошлаго года, три или четыре мѢсяцы спустя по приѢздѢ нашем в Токай, так для нас воздух здѢшній показался нездоровым, что мы всѢ больны были на горячку да на лихорадку, и иные из детей моих по шесть и по восем недѢль в болѢзни оной без надежды почти живота страдать принуждены были; однак по благости Божій всѢ теперь в первобытное пришли здравыѢ...» [1; арк. 8 зв.]. Далі Юстин описує саме місто Токай: начебто все його тут задовольняє, от тільки мають вони проблему із призвичаєнням до тамтешніх мешканців: «...с здѢшними жителями, яко с иновѢрными, ужиться никак не могу; а жители города сего по большей часть суть папісты, лютеране, кальвіністы, кромѢ немногих русняков уніатов, венгерскаго языка употребляющих, да малого числа греков, в купчествѢ упражняющихся» [1; арк. 8 зв.].

До речі, саме в грека-купця Кефали вони з серпня почали винаймати нове помешкання після того, як їх вигнали із попереднього. В іншому листі до сина Юстин пише: «А каково мы с здѢшними ужылись жытелями, болѢе нѢчим похвалиться, как только, что хуже мы от пса и гадины им кажемся, особливо папистам, которые власть и великое над лютеранами и кальвинистами и над другими народами имѢют преимущество. Они с жидами и цыганами (которых тоже довольное число имѢется) пріятнѢйше обходятся нежели с нами. Так то діявол от православной церкви их отторгнувшій и разніцы заблужденіями как сѢтьми гораздо запутавшій в них, как в истых своих орудіях на нас в обятіях матери нашей православной церкви восточной воспитанных, ярится и свирепѢет; но мы под защитою Императрицы нашей здесь прожывая нимало ненависти их не уважаем» [1; арк. 12].

Щодо уніатів, то тут цікава справа: Фальковський пише, що в Токаю, серед інших мешканців були уніати, яких звали «русняками», вони мали і свого священика, і церкву свою публічну, проте бувало, що вони приходили в православну церкву, не відчуваючи різниці, бо були простолюдом, або просто з цікавості. Cеред таких зацікавлених був і уніатський священик, який хоч і дратувався, а проте мав бажання спілкуватися з батьком Фальковського на духовні теми і тому підтримував стосунки з ним. Юстин Фальковський також не гребував таким знайомством, бо це спілкування було бажаним і для нього. Фальковський пише, що твори Прокоповича допомагали їм з батьком у їхніх полеміках із уніатським священиком, а той, коли не міг відповісти на їхні аргументи, почерпнуті із творів Прокоповича, починав злісно його ганьбити і заявляв, що Прокопович мав лише один хист – одержувати перемоги над супротивником за допомогою софістичних суджень: «...он будучи в РимѢ, когда ему за измѢненіе вѢры давали Епископство, он чрез то хотел к папистам пристать, но как начали нѢкоторые сомневаться хрестить ли его при обращеніи в свою веру, или нѢт, не зная крещен ли он в Россіи, послали его туда за свидетельством откуда он больше в Рим не возвратился» [1; арк. 13 зв.] – ось такі небилиці були його останнім захистом і неспростовним аргументом. Проте, незважаючи на суперечки, уніатський священик постійно підтримував контакт із батьком. Саме через нього батько Фальковського отримував літературу, яка його цікавила. Серед імен авторів – Іоан Золотоустий, Василій Великий, Епіфаній. Правда – зауважує Фальковський – в більшості тексти ті були зіпсовані і перекручені «на папістський лад» [1; арк. 16].

Після переселення до грека Кефали для родини Фальковського відразу були побудовані нові світлиці, кімнати для солдатів і нова церква. Тепер у розпорядженні Юстина Фальковського були дві муровані світлиці, в одній із них жив він сам, а в іншій Іван з братом; проте у цій кімнаті не було сіней. Зі східного боку до їхньої кімнати прилягала світлиця сержанта, покрівля була спільною; у цій світлиці сержант жив із дітьми і зі своєю дружиною, яка, як наголошує Іван Фальковський у своїх записках, була кальвіністкою. Поруч жили солдати Архип Єрмаков, Кузьма Балаєв, Яков Скачков, Іван Бардаков і командир зі званням майора, імені якого Іван не вказує... Про нього Фальковський пише, що був він дуже доброю людиною, малоосвіченим, і при цьому дуже побожним, часто допомагав їм у церкві співати і читати, а батька запрошував щодня до себе додому на обід і вечерю. На жаль, доля не була прихильною до командира: в грудні того ж року він помер, а замість нього на посаду командира призначили колишнього сержанта Саву Михайловича Горева, якому незадовго до смерті попереднього командира за його ж рекомендацією надали звання прапорщика [1; арк. 8].

Юстин Фальковський з великим смутком сприйняв смерть командира, бо розумів, що вся комісія втратила дуже порядну людину, а, крім того, він відчував, що із відходом майора зникнуть і ті малі життєві вигоди, як матеріальні, так і духовні, якими він міг тішитися разом зі своєю сім’єю.

У тому ж місяці грудні батько Івана пише лист до ієромонаха Ізекиїля Діаковського, який до нього перебував на посаді капелана церкви в Токаю, а потім був переведений до Відня на посаду капелана при князеві Дмитрові Голіцині. Фальковський не наводить тексту батькового листа, натомість збереглася копія відповіді ієромонаха Ізекиїля під заголовком «Здраствуй и спасайся!», датована 22 грудня 1775 року. На основі цього тексту можемо частково відтворити зміст листа Іванового батька. Перебуваючи в Токаю на посаді капелана, він, очевидно, знав про свого попередника, але, не маючи ніяких радощів і «проживая в обыкновенной своей скукѢ» [1; арк. 16 зв.], шукав розваги у полемічних розмовах із уніатським священиком, або читав чи переписував книги, які той йому давав, отож – мав бажання навести контакт зі своїм попередником. Ізекиїль пише: «Почтенное Ваше ко мне писаніе я имѢл честь 18 числа сего мѢсяца получить, в котором вы изъяснились так, что вы желаете умножить число моих пріятелей и знакомцов. Чему я и рад. При том же хотитѢ, чтоб я посѢтил Вас своим писаніем. Во исполненіе ибо того, се посылаю вам поздравительное письмо, усердствующее вам, слѢдующіе праздноства: Рождества Христова, Новаго лѢта, и святіх Богоявленій...» [1; арк. 8]. Очевидно спілкування з отцем Ізикиїлем в Юстина Фальковського сяк-так налагодилося, бо в записках зустрічаємо ще один лист від нього з великодніми привітаннями, датований 1777 роком.

У січні 1776 року дружина попереднього командира перебралася з дітьми назад до Росії, а, оскільки вона мала проїжджати через Київ, то батько передав нею кілька листів, серед них – лист до Єлени, старшої сестри Івана, (про яку ми вже згадували раніше) і до її чоловіка Симона, а також до своїх друзів із Києво-Михайлівського монастиря – отців Іринея і Фауста. На жаль, зберігся тільки уривок листа до отців, цей уривок – єдине, що Фальковський знайшов серед паперів свого батька після його смерті.

Смерть командира-майора була провісницею ще неприємніших подій. Юстинові передчуття справджувалися, і Фальковський пише у своїх спогадах, що цей рік вони провели набагато сумніше, ніж попередній. Найвагомішою причиною була хвороба молодшого Іванового брата Степана, який «страдал горячкою и едва паки мог нѢсколько справится» [1; арк. 9], а, крім цього, і так важку ситуацію ще більше ускладнювали незгоди між батьком і новим командиром Савою Горевим. Причин цих незгод Фальковський не вказує, більше того – наголошує, що сам їх достеменно не знає; єдине, що могло ці незгоди примножити, здогадується він, це ситуація зі згаданим раніше служником Павлом Дорошенковим – це той самий служник, через якого ускладнився переїзд через кордон, і за документами якого батько Фальковського змушений був повертатися до Києва. Дорошенков – пише Фальковський, – не бажаючи вчитися, поводився непорядно, його часто карали і сварили, тому, коли він довідався, що Сава Горев буде їхати з черговою партією вин у Росію, почав просити командира, щоб той узяв його з собою, на що Горев одразу ж погодився. Юстин Фальковський відчував відповідальність за цього служника (Іриней Фальковський згадує про те, що Дорошенков – син його хрещеної матері Марії Дорошенкової, яка померла чи то в 1808, чи 1809 році [1; арк. 4]); розуміючи, що хлопець ще занадто малий, щоб зрозуміти всі переваги освіти, Юстин Фальковський пише листа до радника при посольстві у Відні Григорія Івановича Полетики, в якому просить «постараться чтоб этая напрасная затѢйка в дело поставлена не была...» [1; арк. 9 зв.]. Юстин наводить переконливі аргументи, чому Дорошенков хоче поїхати в Росію: він бачить, яке важке їхне життя в Токаю і тому не має мотивації до навчання. Юстин також висловив здогад, що Горев радо згодився завезти Дорошенкова в Росію, бо йому потрібен був слуга у дорозі, а ще він боявся, щоб Дорошенков просто не втік кудись від родини Фальковських. У листі Юстин запевняв Полетику, що тікати Дорошенков не буде, бо відтепер він уже не буде перевантажувати хлопця науками, організує все так, щоб і він був задоволений, і щоб виконувалася воля батьків Дорошенкова. Прохання Юстина Фальковського виконали, а Горев, крім того, що сам повіз вина в Росію, повинен був указом із Санкт-Петербурга тимчасово передати Юстину Фальковському керівництво справами Токайської комісії.

Незважаючи, проте, на всі негаразди, пов’язані з кліматом, соціальним становищем, незважаючи на матеріальну скруту й будучи ще дитиною (нагадаємо, що на час прибуття в Токай Фальковському виповнилося всього 13 років), він справно відвідує навчальні заклади, встигаючи також допомагати своєму батькові в церковних справах. В одному з листів до дочки Єлени батько хвалиться: «Прежде один только Иван, а теперика уже (Слава Богу) и Степан в латинскіе школы к законникам называемым піаристами ходит и обучается» [1; арк. 10 зв.]. В Токаї Іван Фальковський також одразу починає виконувати роль «церковника, или дячка» [1; арк. 7 зв.], тобто церковного служки, який не має духовного сану. На цій посаді він отримує 25 рублів річно. З уривка автобіографічних записок, в якому Іван описує попередника Сави Горева, довідуємося про те, які предмети вивчав юний Фальковський в Токаю: німецьку, угорську, французьку і латинську мови. [1; арк. 7 зв.].

Далі описуються вже події 1776 року: «Между тем я в токайском Римско-католическом училищѢ, состоящем из двух учебных горниц, раздѢленных на четыре класса, обучался уже во втором классѢ, называемом: Classis Principistarum. Но для изученія венгерской грамматики, обучаемой вмѢстѢ с латинскою, учился я около половины года и в первом классѢ, подразделенном на 6 отдѢленій, из коих 1-е было Minimistarum, тоесть, обучающихся обоих языков, чтенію и писанію. 2-е Declinatistarum, обучающихся склонениям на обоих языках. 3-е Comparatistarum, обучающихся уравнениям имен по степеням. 4-е Conjugatistarum, обучающихся спряженіям. 5-е Minorum Paruistarum, обучающихся дальнѢйшым правилам этимологіи. 6-е Maiorum Paruistarum, обучающихся сочинять самыя первыя грамматическия упражненія. А 7-е Principitarum, обучающихся полным начаткам всей грамматики, составляло уже 2-й класс. 3-й класс был средній грамматическій, а 4-й вышшій, или синтаксиса» [1; арк. 9].

Про шкільні успіхи юного Фальковського в токайський період не маємо достовірних відомостей. Проте той факт, що підґрунтя для подальшого розвитку були закладені ще в Києві його батьком, який самостійно вчив своїх синів латинської мови і, виходячи із спогадів Фальковського про 1771 рік, в яких він пише, що вже в той час міг складати твори латинською мовою, а також, опираючись на наступну цитату, яка стосується успіхів його молодшого брата Степана, можемо припустити, що батько добре постарався, щоб виховати в своїх синах любов до освіти і дав їм добрі знання: «...он (Степан – М.Т.), ходя в школы, прочих всѢх превосходил; когда крестами, звѢздами, и образками за прилежность свою от учитилей награждаем был, когда приватныя мои изясненія скоропостижно понимал, и в памяти задержывал…»[1; арк. 19]. На жаль, життя – непередбачуване і особливо щедре на прикрі події; так і в житті родини Фальковських, які, здається, й так уже пережили достатньо нещасть, – смерть матері і шістьох дітей, життя в постійній скруті, бідах, сталася ще одна прикрість: у червні 1777 року помирає молодший брат Степан. Сталося це через необачність: Степан захворів, з’ївши недозрілих овочів, і лежав із високою температурою. Лікар порадив прийняти блювотне, але доза була занадто великою, такою, що й доросла людина ослабла б від неї, не говорячи про десятирічну дитину. Проте, будучи виснаженим після тих ліків, він все ж захотів піти до школи, щоб не відставати від своїх однокласників, – саме це й стало фатальним. Навіть такий прикрий факт говорить про велику, інколи навіть фанатичну, силу волі і почуття відповідальності, яка була притаманна всім Фальковським. Сам Іван Фальковський так згадує цей день у своїх записках: «Я чувствую холод в костях, приводя себѢ в ум сей день. В самом началѢ дня напала его лихорадка, и не долго помучив, около 9-ти часов по утру жизнь у него отняла, увы! Не о пиршествѢ, но о гробѢ думать заставив. Тогда я с отцом в груди ударивщыся начал горестным жалобам предаватся. В слѢзах утопая отец просил греческаго священика, чтоб над ним в нашей церкви надгробныя молитвы прочел, ибо погребать публично ему не дозволено. Сіе я не знаю по какому случаю и из какого резону нам отказано. Чего ради утвердив своя сердца отчаяніем, мы два над ним послѢднее моленіе отпѢли, и всего слезами омочив уніатскому попу предали, который в провожденіи профессоров токайских и студентов вторично похорон отправив, в своем цвинтарѢ его погреб» [1; арк. 19–19 зв.].

Ця сумна подія стала поштовхом до переселення Фальковського в Пресбурґ. Оскільки смуток від втрати Степана ставав все тяжчим із дня на день, батько пристав на пораду переїхати в інше місто. Крім того, він мав бажання перевести Івана на навчання у Відень, отож вирушив до столиці Австрійської імперії. Туди вони прибули 28-го липня.

У Відні їх прийняв отець Ізекиїль, попередник Юстина Фальковського на посаді капелана церкви в Токаю. Батько просив його прилаштувати Івана, але, на жаль, такої можливості не виявилося. Втративши надію, вони вже хотіли повертатися назад, і тут випадково зустрівся їм князь Дмитро Голіцин. Батько пояснив йому, що хотів би залишити сина у Відні для навчання, але в нього не вистачає коштів для цього. Вислухавши Юстина Фальковського, князь Голіцин порадив написати листа до прапорщика Горева з проханням збільшити платню. Горев саме знаходився в Санкт-Петербурзі, прибувши туди з черговою партією вин. Батько одразу написав листа такого змісту:

«Благородный Господин Савва Михайлович!

По причинѢ содержащих меня скорбей и болезней приключившыхся мнѢ от смерти сына моего Степана, приѢхал я в ВѢну 28-го числа минувшаго іюля, как ради облегченія оных, так и ради принятія святой исповѢди, и явившысь у Его Сіятельства Князя Дмитрія Михайловича Голицына, и имѢя намѢреніе оставить здѢсь в ВѢнѢ сына своего Ивана для обученія нѢмецкого языка, не имѢя же для содержания его в ученіи достаточного иждивенія, просил я Его Сіятельства о милостивом не оставленіи. Его Сіятельство, выслушав меня и увѢдомлясь, что я не больше ста двадцати рублев получаю жалованья, совѢтовал мнѢ писать к Вашему благородію, дабы употребили стараніе Ваше о прибавкѢ мнѢ восмидесяти рублев к моему жалованью, и дабы Вы учинили о том представленіе Его Сіятельству Господину Обергофмаршалу Князю Николаю Михайловичу Голицыну и Его Превосходительству Гофмаршалу Григорію Никитичу Орлову. Почему чрез сіе, Ваше Благородіе, всепокорнѢйше и прошу, постараться об оной прибавкѢ вышепомянутым Персонам представить, и оную для меня по своей ко мнѢ благосклонности исходатайствовать не оставить, которое я Вашего благородія стараніе всегда в зрѢлом чувствѢ содержа по предѢл жызни моей о здравіи и спасеніи Вашего благородія и любезной Вашей с любѢзными дѢтми сожительницы Господа Бога молить долго имѢть буду. Впрочем и проч» [1; арк. 19].

Фальковський пише, що, відправивши листа, батько одразу почав «происковать» квартиру для Івана, і вже знайшов одну, яка мала коштувати 150 ґульденів на місяць, аж раптом стало відомо, що до Віденського університету не приймають «наших». Тоді, за порадою того ж таки отця Ізекиїля, Юстин Фальковський «вознамерился» перевести Івана до угорського прикордонного міста Пресбурґа (німецька назва Братислави; з 1536 р. до 1784 – столиця Угорщини), а тут він ще й отримує листа із Токаю, в якому йому наказують якнайшвидше повертатися, бо на його ім’я прийшов якийсь наказ. Юстин Фальковський шукає для сина квартиру, знаходить одну за 80 ґульденів на місяць і залишає його самого в абсолютно незнайомому місті, поспішаючи до Токаю, щоб ознайомитися з тим важливим указом. Про нього він, прибувши до Токаю, напише своєму товаришу отцю Ізекиїлю: «О нем смело можно так сказать, как піиты о нѢкиіх превеликих горах, что они имѢли необычное чтось на свѢт породить, в фікціях своих написали: то есть: Parturiunt montes, nascetur ridiculus mus» [1; арк. 19 зв.]. Латиномовна фраза, яку вжив Юстин Фальковський у листі – це цитата із Горація, „Послання до Пісонів”, 139; У перекладі А. Содомори: „Гори в пологах важких, а родиться мишка маленька” [116; с. 218]. У згаданому вже листі до отця Ізекиїля Юстин Фальковський розповідає і про перипетії своєї подорожі: «Фурманы, на дорогѢ упиваяся и безчинствуя, пѢли и, пропѢвши зачатой кант, бросились до Коршова, но, увидѢв, что в КоршовѢ уже вина нѢт, приказали тотчас обоим по гальбѢ из корчмы подать и тут уже разные напѢвы происходили. Такое мне навечерія праздника Успенія Божія матери случилося, в то самое время, в которое обыкновенно в Россіи всенощны отправляются. Я, болезнуя внутренно ради такого своего нещастія, пошел к тяжелому фурмана своего возу, и между тѢм, поки они безумствовали от вина, начал пересматривать свои вещи, и се к большей моей печали явилось, что рясы моей, которою я одну только и имѢл, на возѢ не имеется. Хлопцы, как гнали тот тяжелый воз за порожним возом, на дорогѢ ее затеряли. […] Мой фурман, пробудившись, видит, что лошади его крайне воза тягти не могут, а иные из них и похромались, принужден до самого Токая пѢшки ити, и пониже деньги, за которые оброк для лошадей надобно было покупать, на винѢ пропиты: того ради он всегда для корму лошадей на полѢ ночевал, и от Пешты до Токая путь обыкновенно трема днями совершаемой, он цѢлой тыждень продолжал... Одно только долго помнить буду, что во время ночлег на полѢ без кожуха всяку ночь от холоду чуть внутренностей не вытрясывало». Варто зазначити, що, попри все, Юстин Фальковський мав добре почуття гумору: лист він закінчує так – «Но уже подобно писмо мое на такое розстояніе продолжилось, какое от ВѢны до Токая, и я боюсь, чтоб вашему высокопреподобію читаючи оное не наскучило так, как мнѢ, из ВѢны до Токая Ѣдучи, наскучило» [1; арк. 19 зв.–20.].

Отож батько залишив Івана самого у незнайомому місті, винайнявши для нього квартиру за 80 ґульденів. Іван також пише, що, не вміючи говорити німецькою, переживав великі труднощі в Пресбурґу; усе, що з ним відбувалося, Фальковський подає у формі листування із батьком, на основі цих листів ми й вестимемо подальшу розповідь.

Протягом двох тижнів перебування в Пресбурґу Іван чекав на повернення ректора, бо той саме відлучився, проте як тільки субректор довідався, що у Фальковського ще немає вчителя, то відразу повідомив про це ректора, який призначив йому наставника з риторики. Оскільки сусід Івана, який ходив до синтаксичного класу, також потребував вчителя, то останній навчав обох питомців. Фальковський подає ім’я вчителя латинкою Jacobus, а от прізвище написане дуже нерозбірливо; можливо Han[d\t]artzi. Той же вчитель навчав і дітей самого ректора. Він погодився вчити їх таким чином, що з першої до другої години займався з Іваном, а від п’ятої до шостої – з ними обома. Перше заняття відбулося 24 серпня. Проте сусід Фальковського вніс певний дисбаланс в цей налагоджений навчальний процес, отримавши листа від батька, в якому той вимагав, щоб син переходив до риторики. Він почав вимагати, щоб йому викладали уже не синтаксис, а періодологію[2]. Субректор, проте, почувши це, прийшов сам і порадив йому ще повчити синтаксис, мотивуючи тим, що йому буде важко вчитися у риторичному класі без знання синтаксису, і водночас порадив ще повчити німецьку мову разом із Іваном.

Отже, вчитель викладав їм правила німецької мови за граматикою, яку Іван привіз із собою, бо докладнішої в Пресбурґу не було, задавав перекладати діалоги на німецьку мову і знаходити в них помилки, роз’яснював синтаксичні правила. Крім того, займався з ними лектурою Корнелія Непота, викладав періодологію, поетику, географію, геометрію, задавав «періоди» (очевидно, вправи на виклад думки у певній риторичній формі).

Крім приватного навчання Іван відвідує шкільні заняття. В школі він складає так звані «Imitationes Cornelii Nepotis dictata germanica lingua vertuntur in latinam» (тексти, наслідування стилю римського історика Корнелія Непота, які диктувалися німецькою мовою і які необхіно було перекласти на латинську), а також «Labor Extemporalis Versiones, Versus» (імпровізації віршованої форми), які вчитель виправляв їм удома. Ті – виправлені – тексти вони записували до чистовика, який називався «секстерн»[3]. Ці чистовики за тамтешнім звичаєм заміняли теку і часто загорталися в церату. Крім цього у школі зачитувалися новини; кілька з них, особливо вартих уваги, Іван вписує до свого листа: «В Гишпаніи, в МадритѢ, гдѢ лѢтом очень великой жар, 25 іюля такой снѢг выпал, и так холодно было, как в самую лютую зиму, однак в окончаніи того же мѢсяца потеплѢе стало. В ПольшѢ в ВильнѢ такой вихрь с дождем был, что строенія деревянныя на воздух бросал; каменные дождь понес, и людей очень много пропало. Из Россіи пишется, что якобы с турком опять войну зачинать хочут, которой знаки многіе, а именно: россійскіе согласились с министрами турецкими, чтоб Константинополь взять и, наполнивши 5 кораблей разными военными орудіями, прикрыли пшеніцею сверху, и шли морем до Константинополя, притворяючись, будто пшеницу продавать идуть; однак турки дознались, и, покупив пшеницу, нашли орудія и вдруг совѢта того участников половили министров своих девять» [1; арк. 20].

На завершення першого свого листа, датованого 8 серпнем 1777 року, Іван пише про те, які речі він уже встиг придбати у Пресбурґу. З переліку формуємо уявлення про першочергові потреби юного Фальковського: книга «Генеалогічне дерево царської родини з назвами міст, якими ті володіють», клепсидра для того, щоб учитель знав, коли йому закінчувати заняття, і папір. Насамперед Іван Фальковський купує ті речі, які йому потрібні для навчання, нехтуючи матеріальними потребами; пише, що має намір купити ще бриль і хустинку. Відповідаючи на синові листи, Юстин наголошує на тому, щоб Іван беріг одяг в чистоті, вчасно пастував взуття, щоб воно служило якомога довше; радить холодними ранками одягати шубу, поки він ще не відправив йому камзолика з довгими рукавами; щодо клепсидри нагадує, що її потрібно звірити із міським годинником, бо клепсидра часто може мати похибку.

Юна голова Фальковського заповнена виключно думками про навчання: у своєму листі він просить батька, якщо буде нагода, вислати йому ще шкільні діалоги і чекає батьківських порад. Відправивши листа, Іван через три дні отримує відповідь від батька. Читаючи цього листа, написаного батьком ще до прочитання Іванового послання, розуміємо, наскільки тісний духовний зв’язок і розуміння існувало поміж батьком і сином, та наскільки відповідальним був Іван у такому молодому віці. Більшість батькових запитань повторюють уже написане Іваном. Батько запитує про те, з ким він проживає, і чи є ще хтось у кімнаті, крім «кальвѢна», наказує, щоб син, живучи з таким сусідом, не переймав від нього «їхніх брудних справ». Батько постійно переживав, що син знаходиться в абсолютно чужому середовищі, як мовному, так і культурному, а найголовніше – релігійному; в тому ж листі він пише таке: «в недѢльные и рекреаційные дни по городу напрасно не шатайся; и с рацами (в Булашова знаходимо пояснення цього слова: рацы – назва сербів; походить від латинського Illirica vel Rascianica natio, угорське Рацон, німецькою Ratzen) по их квартерах, как они обыкли, не броди; но всемѢрно молитвам святым, да означаемым урокам прилѢжи в тыя дни» [1; арк. 21]. Крім поучань стосовно побутових ситуацій, Юстин бажає знати, як у сина складається із наукою (чи призначили уже Іванові прецептора), чи не використовує власниця його кімнату для якихось своїх потреб, що могло б перешкодити спокійному навчальному процесові, запитує, якою мовою викладається синтаксис у школі, і чи все йому зрозуміло.

Ніби відчуваючи синову потребу в порадах, батько роз’яснює, що потрібно контролювати і записувати, нотувати щодня, коли приходить учитель і коли він закінчує заняття, щоб потім точно знати, скільки йому платити і наголошує, що Іван повинен прискіпливо випитувати у вчителя інформацію і спонукати, щоб той ґрунтовно викладав усі правила, щоб не платити даремно за навчання. Матеріальний бік питання дуже важливий для Юстина, адже Сава Горев повернувся до Токаю і виявилося, що у Санкт-Петербурзі він начебто не отримав листа з проханням про підвищення платні. У зв’язку з цим Юстин втратив надію на позитивне вирішення матеріальних справ і змирився з тим, що повинен буде обмежити себе в повсякденних витратах. Він пише: «Следовательно мнѢ в недостаткѢ проживать неминуемо надобно будет» [1; арк. 20 зв.]. Проте така перспектива не лякає батька, він наголошує, що коли буде бачити результат навчання сина, «но и то все сносно для меня будет, ежели толко видѢтему я хороший в ученіи твоем успѢх, и увѢрен буду, что кошт мой на тебя не напрасно теряется» [1; арк. 20 зв.]. Пізніше, в листопаді 1777 року, стане відомо, що листи таки прийшли до Санкт-Петербурга і, незважаючи на те, що вони призначалися для Горева, були розпаковані на місці, прочитані, а прохання, висловлене у них, виконане. Юстин Фальковський вбачає у цьому прояв волі Божої; щоправда, замість очікуваного підвищення на 80 рублів, до його зарплатні додали лише 30 рублів, про що він відгукнувся так: «да только или ты, или я, или и оба мы согрешили чтось великое пред Богом, что не столько, сколько я просил, и сколько от Его Сіятельства Князя Голицына писано, прибавлено денег» [1; арк. 24 зв.].

Отож, у кінці року Юстин Фальковський починає отримувати 150 рублів на рік. І вже 22 серпня 1778 року Юстин напише: «О посылкѢ денег прося помыслом, колеблешься не досадно ли мнѢ ето будет. Я тебя увѢряю, любезной сын! Что хоть бы у меня один только и был червонец, я бы и того, ничего для себя не оставляя, хоть бы и жебрать довелось, отправил к тебѢ, чтоб тебѢ в чужой сторонѢ нужды какой не претерпѢть, которая больше чувствительна была бы мнѢ, нежели самому тебѢ» [105; с. 255]. Булашов зазначає, що Юстин Фальковський справді був близький до істини, адже перебування більше року його сина в Пресбурзі обійшлося йому майже в 92 рублі.

Завершує свій перший лист Юстин, поучаючи, як і в які дні повинен син молитися, що жодного дня не повинен проводити без молитви ранкової і вечірньої, дає вказівки щодо процесу листування: як Іван повинен відписувати і як відсилати, як оплачувати листи [1; арк. 21.]. Також наголошує на тому, щоб син не викидав його листів, а зберігав їх і перечитував у вільний час, аби не забував про його письмові настанови і постійно дотримувався їх: «...ибо хотя ты теперь и далеко от глаз моих; однако должно тебѢ поступать так, как будто бы ты был здѢсь предо мною, естли хочеш быть мнѢ угодным и изъявить свое послушаніе такому отцу, которой о благоденствіи твоем старается» [1; арк. 21 зв.].

На батькові листи Іван відповідає ретельно, пишучи, що не має якихось особливих потреб, що все у нього добре, і наголошує, що на більшість батькових запитань уже відповів у попередньому листі.

Наступний батьків лист приходить 16 жовтня під заголовком «Господин студент!» Юстин пише, що чув, як учителі хвалять Івана за успіхи у навчанні, проте наголошує, що не лише вчителі, а й друзі та люди, яких він зустрічає в повсякденному житті, також повинні мати добре враження про нього. Тому він повинен поводитися гідно: «и на квартире, как пред хозяйкою с крайнею учтивостію и почитаніем, так и пред другими домашними с тихостію и с снисхождением уступая всякому, обращение свое продолжать: ибо ты уже довольно разумѢеш, что как злыми хулится, так добрыми нашими дѢлами святится и прославляется имя Божіе» [1; арк. 22 зв.]. Християнське виховання мало для Юстина Фальковського найбільше значення. Він наголошує, що син повинен, крім успіхів у навчанні, ще й доброчесно проводити кожен день. Із цією метою, крім тих книг, які Іван просив йому переслати, батько відправляє йому ще й Псалтир і кишеньковий катехизм. Думає батько не лише про те, щоб дух сина міцнів у згоді з моральними християнськими принципами, а й щоб і тіло його було в теплі – та й відправляє йому обіцяний камзолик.

25 листопада Іван пише листа до батька, в якому розповідає, що попередній сусід переселився, а натомість із ним тепер живуть двоє «раців» – Теодор Стойчевич, який ходить до синтаксичного класу, і Аарон Полович, учень класу риторики; вчителя він не міняв, хоча тепер йому доводиться ходити з ним до свого колишнього сусіда, а сусіду – навпаки, до нього додому. Розповідає про нещодавно куплені книжки: Ovidii Tristium cum Historia Poetica, твори Целларія і 18 географічних карт.

Уже майже півроку Фальковський прожив у Пресбурґу, довгий час не бачив батька, і в його серце починає закрадатися туга. Він пише: «вы мнѢ говорили, отѢздя отсюда: смотри, чтоб ты, как я приѢду, по нѢмецку нѢсколько говорить могл; и так я ваше слово, сколько можно было, исполнить старался, только вашего приѢзду ожидать буду: ибо и без того декабрь находит, и скоро полгода будет» [1; арк. 23]. Пишучи це, просить батька повідомити листом, коли той зможе приїхати, бо це принесе йому радість.

Відправивши свого листа, Іван отримав чергового листа від батька. У цьому листі Юстин пише, що, на відміну від того, наскільки він зрадів, дізнавшись про успіхи у навчанні, настільки занепокоєний, отримавши звістки про те, що Іван «шатается» вулицями міста з папістами, та ще й уночі, що вважається ознакою крайньої непорядності. Така поведінка сина розбиває батькові серце: «Злой для меня такой слух! Такой то слух (дай только Бог, чтоб он не истинный был), как лютой какой червь сердце мое найсильнѢйшим образом снѢдать может. ПожалѢй, любѢзный сын! В таком случаѢ своего отца, кромѢ котораго ты в иностранной сей земли никакой другой в твоем воспитаніи и снабдѢніи надежды не имѢеш. Ты знаеш, в каковой я скукѢ здесь живот мой проводил; когда еще и брат твой жив был; по смерти котораго, не только скука усугубилась; но и болѢзнь сердца и по нынѢ еще не оставляит меня. Как же ты думаеш? Ежели к горестному моему сему состоянію, и о твоих еще таких худых (от чего тебя Господь да сохранит) поступках вѢдомости ко мнѢ приходитемуть; не послужать ли они к скорѢйшему жизни моей прекращенію?» [1; арк. 23 зв.] Проте далі батько пише, що не вірить цим чуткам, бо впевнений, що син його не може вдаватися до таких негідних учинків. Очевидно, що після смерті Степана єдиною надією для Юстина був Іван, – він цього не приховує, навпаки, наголошує синові, що лише він один може залікувати його рану від утрати другого сина, будучи старанним учнем і провадячи благочестивий спосіб життя. Батько ще раз хоче показати Іванові, наскільки можуть розчарувати його незадовільні вчинки: «лучше ему (батькові – М.Т.) умереть безчадну, нежели имѢти чада нечестива» [1; арк. 24].

Завершує свій лист Юстин запитаннями, відповіді на більшість з яких, знову випередивши батька, Іван уже дав у попередньому листі: чи здоровий він, чи вміє вже хоч трішки говорити німецькою, що вивчає у школі і чи розуміє він те, що говорить учитель; у такому ж ключі запитує про прецептора, тобто домашнього вчителя, цікавиться синовими потребами і повідомляє радісну новину про підвищення зарплатні, про яку вже згадувалося раніше.

На жаль, у цьому місці текст рукопису автобіографії, який знаходиться в Інституті рукописів Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського НАН України переривається. Продовження стосується уже закінчення 1780 року, відповідно закінчення попереднього листа також немає, як і немає повних записок про період з 1777-ого по 1780-ий роки життя Фальковського в Пресбурґу. Проте, звернувшись до монографії Булашова, розуміємо, що дослідник тримав у своїх руках повний рукопис, про що можемо здогадатися хоча б із наявності в його книзі наступного за чергою листа Фальковського до свого батька, в якому Іриней докладно перелічує усі предмети, які вивчав у Пресбурґській гімназії. Подаємо цей уривок листа, а також відсутню частину тексту в рукописній автобіографії, спираючись на роботу Г. Булашова [105; с. 249–251] (див. Додаток В.1).

Із 1778 року, крім перелічених вище предметів, Іван починає слухати у вихідні – рекреаційні – дні ще й натуральну історію. У 1778 році Іван складає іспити в Пресбурґській гімназії і переїжджає до Пешту, бо, за планами його батька, він повинен був продовжувати своє навчання у риторичному класі в Пешті. Туди він прибув 4 вересня того ж 1778 року. Приїхавши до Пешту, Іван вступає до поетичного класу, але потім відразу переводиться у риторичний клас, як того хотів його батько.

Тим часом доля готує йому прикру несподіванку. Юстин Фальковський ще з вересня хворіє на лихоманку і приховує це від свого сина. Проте в березні наступного 1779 року хвороба вже настільки ускладнилася, що батько листом викликає сина до себе. Отримавши лист 23 березня Іван уже 8 квітня був коло батька. Проте смерть була неминучою, тим більше, що батька лікував не надто обізнаний лікар; на цьому наголошує Георгій Булашов, цитуючи рукопис Скворцова [105; с. 259]. Батько помер 8 жовтня 1779 року о 3 годині ночі.

Отже, у 17 років Іриней залишився круглим сиротою, самотнім у чужій країні, далеко від дому і майже без грошей. Батько залишив Іванові приблизно 187 рублів, проте з них він повинен був віддати ще 4 червінці сестрі, 10 червінців – сиротам і ще 4 – на поминання в Києво-братському монастирі. Крім цього, потрібно було заплатити аптекарю, лікарю, оплатити похорон, заплатити слугам тощо.

Наскільки тяжким ударом для Івана стала смерть його батька, можна зрозуміти з наступних рядків, уміщених у листі до митрополита Вікентія Відака. Від дня смерті пройшло вже більше ніж 3 місяці, лист датований 16 січня 1780 року: «Вывезл меня из отечества моего, Россіи, родитель мой в самых молодых перваго возраста лѢтах в Венгрію, и прожив в ТокаѢ при россійской тамошней коммисіи в чинѢ капеллана пять лѢт, наконец – увы! ЛютѢйшыми звѢрьми – смертельными болѢзньми разумѢю согласующемуся промыслу Божіему, должен был суровѢйшым образом растерзан быть и отсюда на вѢчность преселиться. Тогда я поражен болѢе нежели тысячью сердечных болезней стрѢлами; не жалостнѢйшим криком, но только внутренными частыми воздыханіями удовлетворял внезапной своей горести и несчастію. Ежели я, говорю, начну всего себя предавать плачевному воплю; то не счастливѢе со мною поступлено будет, как с отроком, которой, естли, видя растерзаемую свою мать, закричит, зубов свирепаго волка в силу избѢжать в состояніи будет» [105; с. 261]. Фальковський по-філософськи розмірковує, що не можна втрачати самовладання і опускати руки, що потрібно бути витривалим, бо якщо він почне себе жаліти, то і його може спіткати зла доля. Намагаючись висловити свої почуття, Іван уживає промовистого образу: коли б якась дитина закричала, побачивши, як вовк розтерзав її матір і цим наразила б себе на небезпеку також бути розтерзаною... І без того важке становище Івана ставало ще нестерпнішим від того, що батько його був похований не належним чином – не так, як він це заповідав сержанту Варфоломеєві Милюкову: щоб його поховав «грецький» священик; натомість тіло Юстина Фальковського забрав без дозволу уніатський священик, і, знищивши попередньо згаданий заповіт, поховав «без дзвону с немалым бесчестіем» [105; с. 261].

Проте вкотре виявляється бажання Івана здобувати освіту. Воно й відвертає увагу від сумних думок. Незважаючи на вкрай скрутне становище, нестачу коштів, він відмовляється від посади писаря в Токаю, маючи на думці лише одне – якнайшвидше потрапити до Пешту, де повинен продовжувати навчання. Проте коштів на навчання у Фальковського взагалі не залишалося, і тому він вирішує звернутися за підтримкою до князя Дмитра Голіцина, уклінно благаючи його про фінансову підтримку. В листі до секретаря посольства Григорія Полетики він пише: «Чего ради милосердіем сердца Вашего ободрен, возъимѢл смѢлость в толь чувствительной бѢдѢ к В.в. прибѢгнуть и помощи с слезами сиротскими от вас всепокорнѢйше требовать. Сделайте, высокородный Господин, чтоб Ваше, почтенія достойнѢйшее, имя на сердцѢ моем незагладимыми буквами начертано было» [105; с. 262]. У цьому листі він описує своє становище, нагадуючи, що батько відправив його вчитися і утримував на свою платню, а, вже будучи хворим, лікувався за власний кошт, через що майже не залишив грошей. Іван просить Григорія Полетику передати князеві Дмитрові Голіцину його прохання. Пише, що єдину надію у справі матеріальної підтримки покладає власне на князя й мотивує свій намір продовжувати навчання батьковим бажанням. Схожого листа Іван пише і до отця Ізекиїля: просить його, щоб і він разом із Григорієм Полетикою спробував переконати князя Голіцина надати йому фінансову підтримку на час перебування в Пешті. Друзі батька не підвели Івана: завдяки їхнім старанням Дмитро Голіцин таки призначив юнакові стипендію. Повідомляючи цю радісну звістку Іванові Фальковському, Григорій Полетика пише у листі, що князь зацікавився його особою, бажає знати, скільки йому років і чим він зараз займається. Іван відповідає: «лѢт имѢю 17; ученія риторическія прохожу; два языка – латинской, нѢмецкой и отчасти третій венгерской знаю» [105; с. 263]. Отже, 17 листопада згаданий уже раніше сержант Варфоломій Милюков повідомив Іванові, що через Григорія Полетику отримав наказ від князя Дмитра Голіцина стосовно щомісячної видачі стипендії в розмірі 5 ґульденів; йому наказано одразу видати платню за чотири місяці наперед. Приємно здивувавшись, Фальковський 30 жовтня пише до князя Дмитра Голіцина подячного листа, де стверджує, що «високаго Вашего духа добродѢтель понудила меня позабыть всѢ плачевныя пѢсни, каковыя недавняя язва (смерть батька – М.Т.) мнѢ на ум вложила было»; натомість він зміг скласти панегірик для князя Дмитра Голіцина [105; с. 263–264].

25 листопада Іван Фальковський виїхав з Токаю і 2 грудня вже був у Пешті. Це місто, як уже говорилося раніше, вибрав його батько для подальшого навчання сина. Ще в 1778 році Іван переїхав сюди і вступив до класу поетики, але потім – згідно волі батька – перейшов до класу риторики. Додалися ще й цілком прагматичні мотиви: у Пешті проживання було дешевшим, ніж у Пресбурґу, куди, як стверджував Іван, він поїхав би охочіше для докладного вивчення німецької мови й інших предметів. Проте різниця тільки у вартості кімнати була 30 ґульденів: кімната зі столуванням у Пресбурзі коштувала 80, а в Пешті – всього 50 ґульденів. До певного часу Фальковському жилося нормально на ті гроші, які він отримав як стипендію і ті, що залишилися в спадок від батька. Але вже 5 липня 1780 року Іван пише в листі до отця Ізекиїля, що починає непокоїтися і страх певний у ньому зароджується, бо вже не тільки минуло 4 місяці, за які він отримав стипендію, а й упродовж наступних трьох нічого не одержує. Він просить ієромонаха Аарона Пекаліцького, щоб той посприяв йому у справі фінансів, а ще раніше, 23 квітня, з таким же проханням звернувся до сержанта Милюкова, проте жодних позитивних зрушень не відбулося. Врешті, 31 липня 1780 року він зустрічається з Горевим і той повідомляє, що поки що немає жодного поступу у його справі, але обіцяє, що результат буде обов’язково. Аж 8 вересня Іванові до рук потрапляє указ, датований 24 липня 1780 року, в якому йдеться про те, що Фальковському призначають річну стипендію 60 рублів, яку йому видаватимуть, починаючи з 1 вересня. Разом із указом він отримав стипендію за 2 місяці, тобто 10 рублів, або 18 ґульденів і 20 грошів. В цьому ж указі йшлося про те, що його запрошують до Токаю, де він при Токайській комісії мав редагувати офіційні документи. Далі Іван Фальковський з усіх сил намагатиметься ввічливо відмовитися від пропонованих йому посад на користь навчання.

Приїхавши до Пешту, Іван Фальковський зупинився у пані Рокославової, вдови Георгія Рокослава, з яким Іван приятелював ще за життя батька, а тепер, коли і батько та й сам пан Рокослав померли, його гостинно приймала дружина останнього.

У Пешті Фальковський одразу береться за навчання. Незважаючи на те, що в риторичному класі Фальковський провчився лише 5 місяців, його за визнанням і порадою вчителів одразу приймають до першого філософського класу – так званого «Classis logicorum». Тут він вивчає логіку, історію і математику. Саме математикою він зацікавився найбільше, оскільки в Україні („Малій Росії” у Булашова – М.Т.) її тоді не викладали. Постать Фальковського-математика потребує окремої уваги. Збереглися позитивні відгуки про його викладацькі успіхи у царині математики упродовж праці в Києво-Могилянській академії (саме його студенти-математики вважалися найкращим викладачем: на цьому наголошує у своїй праці В. Аскоченський [98; с. 541][4]), маємо серію нововведень у галузі арифметичних обчислень: оптимізація процесу поділу дробів, численні праці в інших галузях точних наук, які містяться серед інших рукописів його бібліотеки. Отож не дивно, що в кінці курсу Фальковський публічно склав іспит із цього предмету.

Ось яким чином виглядає його розклад: «В 9 часу по утру (слушал) логику с исторіею философіи и потом метафизику автора Горвата, которую преподавал тогда профессор pater Benyak, издавшій в печать свою Исторію Философии и по оной, а равно и по Буккеровой, нас обучавшій. В десятом часу чистую математику или алгебру и геометрию теоретическую и практическую, вмѢстѢ с тригонометріею, изданія университетскаго Будимскаго, которую преподавал профессор pater Zymanyi. По полудни, в 3 часу, Исторію прагматическую венгерскую и всеобщую, того же университетскаго изданія, которую преподавал Professor historiarum, Pater Horányi, – и наконец в четыре часа Сельскую економію, университетскаго ж изданія в 2-х томах, которую преподавал профессор физики, R[everendissimus] P[ater] Caietanus Pobr» [105; с. 267].

Окрім навчання, незважаючи на фінансові негаразди, Фальковський займається ще й поетичною творчістю. Пише вірші російською, німецькою і латинською мовами.

Закінчивши клас логіки – перший філософський клас – Іван Фальковський, послухавшись поради науковців, вирішив поїхати до Офена в Будимську фортецю, де викладали експериментальну фізику. Про це він повідомляє в листі до Григорія Полетики; лист датований 27 вересням 1780 року. У цьому листі він повідомляє і про те, що в Офені дорогі квартири і тому він буде мати певні труднощі. Матеріальні проблеми не зупиняють Івана, більше того, він акцентує, що буде навчатися «полезным отчеству знаниям». Пізніше він описуватиме свою пішу подорож до Офена в листі до товариша Андрія Стависького.

Продовжуючи виклад біографії Івана Фальковського, повертаємося до автобіографічних записок автора, в яких він подає копію цього свого листа до свого друга із детальним описом подорожі; зважаючи на винятково цікавий зміст цього листа, подаємо його у Додатку в оригіналі (див. Додаток В.2.2).

У 1781 році, пише Фальковський, надійшла йому вимога прибути до Відня. Іван відписує до актуаріуса посольської канцелярії Афанасія Кудрявського, повідомляючи, що отримав листа з викликом аж 8 січня, хоча відправили його ще 29 грудня, і що він намагатиметься приїхати якнайшвидше. У той же час Фальковський пише ще одного листа до Ізекиїля, у якому благає не гніватися за зухвалість і просить передати того листа особисто, бо не знає, як правильно підписати конверт із листом до Кудрявського. Окрім цих листів, Фальковський звертається також до Стависького, повідомляючи, що повинен їхати до Відня і тому не зможе деякий час писати йому. З даного листа довідуємося також, що Стависький у листі-відповіді на початку січня просив Фальковського купити і переслати йому угорську граматику. Фальковський звітує про виконане прохання і перепитує, чи товариш отримав попереднього листа, в якому він описував свою подорож.

Із останніх рядків листа до Стависького довідуємося, що в середині грудня Фальковський побував у Відні і виїхав звідти 21 січня, про що йдеться також у листі до Сави Горева. В наступному листі до Григорія Полетики, який Фальковський написав після прибуття до Буди, він пише, що 23 січня був у Пресбурґу, а звідти подався до Раби й 29 січня повернувся додому. В тому ж листі Фальковський дуже велемовно вибачається перед Полетикою за те, що змушений відмовитися від пропозиції, люб’язно зробленої йому. Він не уточнює, про яку саме пропозицію йдеться, але з наступного листа до Сави Горева довідуємося, що Іван відмовився від посади писаря при посольстві, яку йому запропонували у Відні: «...понеже мнѢ на волю дано состояніе, какое хотѢть, избирать, я желанія вовся не имѢю в государевую службу вступить» [1; арк. 86 зв.]. Ось як він мотивує своє рішення: «Я сіе их намерение совершенно зная» – говорить він про благородне бажання влаштувати його на корисній для держави і вигідній для нього самого посаді – «и видя, что весьма доброе, старался оное и исполнить, но в таком состоянии, в каком я от юности быть желал. Я, кратко сказать, приготовлялся к учительству, и следовательно, может быть, и к монашеству. Сіе мое намереніе, ежели к пользѢ отечества клонится; то я за подлинно увѢрен, что избраніем помянутого мною состоянія, и отказаніем (от) другого, ни благодѢтелей, ни Отечества надежда не изчезнет» [1; арк. 86]. Фальковський виразно бачить поставлену перед собою мету і впевнено прямує до неї, нехтуючи пропозицією добре оплачуваної роботи при посольстві, яка гарантуватиме йому ще й відповідний статус: «...кромѢ квартиры и княжескаго стола, жалованье довольное будет, также и платье мнѢ княжеским изждивеніем сошъется; а при том послѢ нѢскольких лѢт произвожденіе будет» [1; арк. 88]. Проте він відмовляється від привабливої пропозиції і «теплого» місця заради вчителювання у Києві та ще й просить Григорія Полетику про те, щоб він посприяв у справі його повернення до Росії. І хоча в листі про це не йдеться, але зрозуміло, що він прагне повернутися нарешті до Києва, де не був уже довгих п’ять років.

Наступний лист до Стависького Фальковський починає з виправдань, скаржачись на свою недолю і зауважуючи, що нещастя ці він накликав на себе сам. Пише, звісно, про відмову від посади при посольстві, скаржиться, що всі вважають його нещасним і замість того, щоб втішати його, навпаки, підтверджують факт його горя. Він хоче розповісти про своє рішення відмовитися від державної посади, але боїться, щоб і його друг не засудив цього вчинку: «Я еще и того боюсь, чтобы Вы прочитав мою исторію, к противникам моим не пристали, и меня вмѢстѢ с ними олаевать не начали» [1; арк. 87 зв.]. Після такого емоційного вступу Фальковський переходить до розповіді про те, як його запросили, як він прибув в посольство і як з ним там спілкувалися. Варто звернути увагу на такий момент: «В 4 часа, имѢл я с самим Григоріем Ивановичем весьма долгий разговор; при чем и спрашива