Функції і сутність процесу управління

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

 Виокремлюють кілька функцій управління. Для з'ясування природи й сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування найпростішої моделі штучної системи.

 

41.методи управління діяльності підприємства. Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти заведено називати методами управління. Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації). Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств. Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв’язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб’єкта підприємницької чи іншої діяльності. Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

 

42. організаційні структури  управління підприємствами різних форм власності. Організаційна структура управління представляє собою сукупність певним чином пов'язаних між собою управлінських ланок. Вона характеризується кількістю органів управління, порядком їх взаємодії та функціями, які вони виконують. Головне призначення організаційної структури - забезпечити ефективну діяльність управлінського персоналу. Теорія та практика менеджменту виробила велику кількість варіантів побудови організаційних структур управління. Серед них - лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, командна.Створення підприємств різних організаційних форм власності передбачають побудову відповідної організаційної структури управління. Структура походить від лат. слова "structura" (побудова, будую) передбачає внутрішню побудову певного об'єкта. Під структурою управління будемо розуміти сукупність та співвідношення лінійних та функціональних ланок управління в їх взаємозв'язку та взаємозалежності. Рівень її досконалості значною мірою визначає і ефективність діяльності апарату управління та його економічність. Належна організація управління може бути забезпечена тільки при реалізації таких основних принципів: ефективності, обмеження кількості підлеглих у одного керівника, розподілу праці, необхідності визначення функцій, східчастості управління, відповідальності керівних працівників, рівноваги, гнучкості, безперервності та зручності управління.Матричний тип організаційної структури — сучасний ефективний тип організаційної структури управління, який створюється шляхом суміщення структур двох типів: лінійної та програмно-цільової.Відповідно до лінійної структури (по вертикалі) будується управління окремими сферами діяльності: НДДКР, виробництво, збут, постачання. Відповідно до програмно-цільової структури (по горизонталі) організовується управління програмами (проектами, темами). Суть лінійної структури полягає в тому, що кожний окремий співробітник та кожна самостійна виробнича ланка (підрозділ) підпорядковуються тільки одному керівнику. Це означає, що кожний працівник зв'язаний з вище стоячою системою тільки через свого безпосереднього керівникаМатричний тип структури використовується фірмами, продукція яких має відносно короткий життєвий цикл і часто змінюється, тобто фірмами, яким необхідно мати добру маневреність у питаннях виробництва та стратегії. загальною рисою різних структур управління є інтеграція та диференціація функцій управління виробництвом. Головне полягає в тому, щоб структура управління була логічно зрозумілою, щоб чітко визначався зміст кожної функції та її виконавців — органів управління, котрі і є конкретно-предметними носіями функцій управління.

 

43. вищі органи державного управління підприємствами та організаціями. Крім внутрішніх органів управління підприємствами та організаціями, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об’єктивно необхідними й доцільним оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій. Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, агентства, інші установи. Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаментів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні департаменти: планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв’язків із зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробітної плати, виробничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо.

Виробничо-господарську та іншу діяльність окремих підприємств чи їхніх інтеграційних утворень координують функціональні й галузеві міністерства, комітети та інші центральні органи виконавчої влади. Існує відповідна схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади.

44. структура та принципи організації виробничого процесу. Структура виробничого процесу. Виробничий процес — це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці. Це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певної витрати коштів. Поряд з цим у багатьох виробництвах використовуються природні процеси (біологічні, хімічні процеси в аграрних та аграрно-промислових виробництвах, сушіння, охолоджування деталей після термічної обробки тощо). Природні процеси потребують витрат часу, а ресурси витрачаються тільки в разі їхньої штучної інтенсифікації. Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес — сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі процеси, їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, ступінь автоматизації. За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі. Основні процеси — це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції підприємства, яка визначає його виробничий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу. Основні процеси в низці виробництв поділяються на стадії: заготівельну, обробну, випускну (складальну). Разом вони утворюють основне виробництво. До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка використовується на самому підприємстві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Допоміжні процеси групуються за їхнім призначенням, утворюючи такі допоміжні виробництва, як ремонтне, інструментальне, енергетичне та ін. Обслуговуючі процеси забезпечують нормальні умови здійснення основних і допоміжних. До них належать складські, транспортні процеси. За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція. Операція — це закінчена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагоджування устаткування. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес. Виробничий процес та окремі його операції мають бути раціонально організовані в просторі і часі. Для цього за проектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямоточність, безперервність, ритмічність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність.

 

45. організаційні види виробництва. Особливості діяльності підприємства, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень істотно залежать від типу виробництва. Тип виробництва — це класифікаційна категорія виробництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції, малим обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним. Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою продукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів.Окремо виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослідних робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій. За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта за­кріплення операцій. Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить виробнича структура підприємства і його підрозділів, вибір технологічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації виробництва та управління. Найбільш ефективним є масове виробництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу. Технічно та організаційно складним і найменш ефективним є одиничне виробництво.

 

46.суспільні форми організації виробництва. На різногалузевих підприємствах під впливом науково-техніч-ного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси проявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші форми його організації — деконцентрація, спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об’єктні види та показники рівня розвитку. Концентрація виробництва означає його усуспільнення через збільшення розмірів підприємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих підприємствах.У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об'єднань), що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.Заведено розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи тієї галузі народного господарства, другий — часткою великих підприємств за певним показником. Комбінування виробництва як специфічна суспільна форма організації виробництва — це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому. Диверсифікація будь-якого виробництва є однією з поширених форм його організації за умов розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренціїпродуцентів на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох технологічно не зв'язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь диверсифікацію можна вважати своєрідним видом стратегії маркетингу того чи того підприємства, стратегії, спрямованої на розширення сфер діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не зв'язане з основним виробництвом. Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва — це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.

 

47. методи організації виробництва. Метод організації виробництва - це спосіб здійснення виробничого процесу, сукупність і прийомів його реалізації характеризуються рядом ознак головним з яких є взаємозв'язок послідовності виконання операцій техпроцесу з порядком розміщення обладнання і ступеня безперервності виробничого процесу. Залежно від особливостей виробничого процесу і типу виробництва на робочих місцях ділянки, цеху застосовується певний метод організації виробництва непоточних або потоковий. У рамках виробничого циклу застосовуються три основні методи організації виробничих процесів: потоковий, партійний і одиничний. Поточний метод передбачає розчленування виробничого процесу на невеликі за обсягом і нетривалі за часом відносно самостійні елементи - операції і закріплення останніх за робочими місцями. Операції розрізняються за двома основними ознаками: призначенням і ступеня механізації. Виробничі операції, закріплені за окремими робочими місцями, розташовуються в суворій технологічній послідовності, утворюючи свого роду потік, відповідний ходу виробничого процесу. У його рамках відбувається рух оброблюваних виробів від одного робочого місця до іншого. У той же час виконання операцій на самих робочих місцях може бути і паралельним.  До організації всіх елементів виробничого процесу та методів їх взаємодії має застосовуватися комплексний підхід, який забезпечує їх реальну єдність. У цій комплексності складається останній з основоположних організаційних принципів спільного виробництва.

48. організація виробничого процесу. Раціонально організація виробничого процесу залежить від певного принципу. До них належать: спеціалізація пропорційність, паралельність, прямо точність, безперервність ритмічність автоматичність та гнучкість. Принцип спеціалізації означає розподіл праці між окремими підрозділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування Розрізняють наступні види спеціалізації на підприємстві: функціональна, предметна, по детальна,технологічна. Принципи пропорційності передбачають відносну одинакову продуктивність за одиницю часу взаємопов’язаних підрозділів підприємства, а в їх межах – дільниці, бригад та робочих місць. Принципи паралельності передбачають одночасне виконання окремих операцій та процесів. Принцип паралельності найчастіше виконується в умовах серійного та масового виробництва і включає в себе: паралельне виготовлення різноманітних вузлів, деталей, агрегатів для полегшення готового виробу складання одночасне виконання різноманітних технологічних операцій при обробленні однакових деталей та паралельно розміщеному обладнанні. Принцип прямо точності означає найкоротшого шляху проходження виробами всіх стадій і операцій виробничого процесу від запуску матеріалів до випуску готової продукції без зустрічних і зворотних переміщень. Принцип безперервності виробничого процесу означає скорочення часу і перерва між суміжними технологічними операціями при виробництві конкретних виробів оптимального виду руху предметів праці у виробництві. Принцип ритмічності означає рівномірний випуск продукції у певні проміжки часу.Принцип автоматичності передбачає автоматизацію виробничих процесів, економічно обґрунтоване збільшення людини від безпосередньої участі у виконанні операції виробничого процесу, що сприяє збільшенню обсягів.

 

49.вплив інфраструктурних підрозділів на економіку підприємств. Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури. Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають: — допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо); — допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах; — магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та- обробки інформації, природоохоронні споруди тощо. Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства. Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на промислових підприємствах працюють від 40 до 50 /о всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце більшості вітчизняних підприємств.

50. особливості організації та діяльності ремонтних підрозділів на економіку підприємств. Основним завданням функціонування ремонтного господарства підприємства є забезпечення безперебійної експлуатації обладнання. Служба ремонтного господарства в системі управління підприємством підпорядкована головному інженеру. До її складу входять: ремонтно-відновлювальна база підприємства, склади, цехи і загальнозаводські відділи ремонтного господарства (технологічний, обладнання, диспетчерський). У залежності від масштабів виробництва ремонтно-відновлювальна база підприємства може містити ремонтно-механічний цех, що виконує ремонт технологічного обладнання; ремонтно-будівельний цех, який виконує ремонт будівель, споруд, виробничих, складських та службових приміщень; електроремонтний цех, підлеглий головному енергетику і виконує ремонт енергообладнання, а також склади обладнання та запасних частин. Крім того, в цехах доцільно створення ремонтних баз, підпорядкованих цеховому механіку, головним завданням яких є підтримання в працездатному стані технологічного обладнання, здійснення профілактичних оглядів, різноманітних ремонтних робіт. У процесі експлуатації устаткування піддається фізичному зносу, з-за чого знижуються його точність, продуктивність і т.д. Це стає причиною зниження якості продукції, погіршення техніко-експлуатаційних характеристик обладнання та техніко-економічних показників виробництва. Для компенсації зносу і підтримки обладнання в працездатному стані необхідно своєчасно замінювати зношені частини обладнання, відновлювати їх первинні властивості, робити настроювання окремих агрегатів і виконувати інші види робіт з технічного обслуговування та ремонту обладнання. Технічне обслуговування та ремонт обладнання на підприємстві здійснює ремонтне господарство. Призначення ремонтного господарства підприємства полягає у своєчасному і в повному обсязі задоволення потреб виробничих підрозділів підприємства в технічному обслуговуванні та ремонті обладнання з мінімальними витратами. Координацію діяльності з технічного обслуговування і ремонту обладнання на підприємстві звичайно виконує головний механік. На невеликому підприємстві ця функція може бути покладено безпосередньо на керуючого виробництвом. Звичайно, зупинка виробництва через відмову обладнання вкрай небажана. Тому в роботі ремонтного господарства на більшості підприємств переважає профілактичний підхід, націлений на запобігання відмови обладнання з-за технічних несправностей. З іншого боку, на практиці часто виявляється технічно неможливо і економічно недоцільно забезпечити повну безвідмовність роботи устаткування за рахунок заходів лише профілактичного характеру, тому вони доповнюються заходами, передбаченими на випадок відмови (аварійного виходу з ладу). Практичною реалізацією такого підходу є система планово-попереджувального ремонту (ППР) обладнання. Планово-попереджувальний форма організації ремонту технологічного обладнання у всьому світі визнана найбільш ефективною і знайшла найбільше поширення.

 

51. Оптимізація запасів і методи їх забезпечення. Проблеми оптимізації матеріальних запасів підприємства та ефективного управління ними зумовлена тим,що стан запасів характеризує вплив на конкурентоспроможність підприємства, його фінансовий стан і фінансові результати. Забезпечити високий рівень якості продукції та надійність її поставок споживачам неможливо без створення оптимальної величини запасу готової продукції, а також запасів сировини, матеріалів,напівфабрикатів, продукції незавершеного виробництва та інших ресурсів,необхідних для безперервного і ритмічного функціонування виробничого процесу. Занижені запаси матеріальних ресурсів можуть привести до збитків, пов'язаних з простоями,з незадоволеним попитом і, отже, до втрати прибутку, а також втрати потенційних покупців продукції. З іншого боку, накопичення зайвих запасів пов'язує оборотний капітал підприємства, зменшуючи можливість його вигідного альтернативного використання і уповільнюючи його оборот, що позначається на величині загальних витрат виробництва і фінансових результатах діяльності підприємства.

У сучасній ринковій економіці підвищення ефективності управління матеріальними запасами досягається за рахунок впровадження логістичної концепції, що передбачає інтегрований підхід до управління запасами в межах логістичної системи, підпорядкування стратегії управління матеріальними запасами глобальної ринкової стратегії підприємства, визначення оптимальної величини запасів матеріальних ресурсів на основі прогнозних оцінок їх потреби, яка в свою чергу формується відповідно до графіка виготовлення продукції та її постачання споживачеві

53. Державне економічне регулювання. Державне економічне регулювання підприємництва -- це система економічних заходів держави, поєднаних із правовими, організаційними та регулятивно-контролюючими і спрямованими на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентноздатності національної економіки

Метою державного економічного регулювання економіки є досягнення найбільш ефективного економічного розвитку країни.

Суб'єктами державного економічного регулювання діяльності підприємства в Україні є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, Державна податкова адміністрація України, Антимонопольний комітет України. Об'єктом державного економічного регулювання є реальні потреби та інтереси кожного підприємства. Через вищезазначені суб'єкти регулювання держави здійснює вплив на розвиток підприємництва.Державне регулювання діяльності підприємств покликане усунути суперечність, по-перше, між високою макроекономічною та соціально-політичною значущістю підприємництва, по-друге, між слабкою життєздатністю суб'єктів підприємництва сучасної ринкової економіки. Завдання розвитку державного сектору та державного підприємництва зображені в додатку 1 (див. рис. 1.1)Фактори, що обумовлюють необхідність державного економічного регулювання діяльності підприємництва: 1) нездатність підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку; 2) монополізація виробництва; 3) постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією; 4) ускладнення відтворювальних процесів.

 

54. Прогнозування розвитку суб’єктів господарювання. Прогноз (від гр. Prognosis - передбачення) означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання розробки (прогнозу) називається прогнозуванням.Прогнозування розвитку підприємства - це процес наукового обгрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану в майбутньому, а також альтернативних способів досягнення очікуваного стану.Процес прогнозування завжди базується на певних принципах. Основними з них є:Цілеспрямованість;Системність;Наукова обгрунтованість;Багаторівневий опис;Інформаційна єдність;Адекватність об'єктивним закономірностям розвиткуПослідовне розв'язування невизначеності;Альтернативність.Система методів прогнозування формується за допомогою фіксування можливих і структурованих за певними ознаками методів розробки прогнозів майбутнього стану (рівня розвитку) того чи іншого суб'єкта господарювання

.

55. Стратегія розвитку підприємства,тактичне та оперативне планування. Складання середньо - та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності будь-якого підприємства.

Тактичне планування за певними ознаками істотно відрізняється від розробки й практичного здійснення стратегії. Існують три аспекти цієї різниці:

Перший - часовий: що віддаленіші наслідки має план, то важче від нього відмовитись, то більш стратегічним він є. Це означає, що стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише конкретизують та доповнюють стратегічні.

 Другий - за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке спрямування.

Третій - сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

Отже, завжди існує певна відносність, умовність у розподілі часових горизонтів планування на довго-, середньо- та короткострокові плани. Але тривала практика планової роботи визначила період в один рік як найбільш прийнятний для розробки тактичних короткострокових планів. Середньострокові плани розробляються на період у кілька років для конкретизації, деталізації завдань довгострокового стратегічного плану. Можна стверджувати, що середньостроковий план - це кількісно визначена на певний період стратегія підприємства за всіма або за найважливішими субстратегіями.

Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємства, а з іншого - засобом виконання довго-, середньо- та короткострокових планів, основним важелем поточного управління виробництвом.

У процесі оперативного планування здійснюється детальна розробка планів підприємства та його підрозділів - окремих виробництв, цехів, виробничих дільниць, бригад, навіть робочих місць - на короткі проміжки часу (місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну). При цьому розробка планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їхнього виконання та поточного регулювання виробництва.

Оперативне планування поєднує два напрямки роботи. Перший напрямок, у рамках якого розробляються оперативні плани та графіки виготовлення й випуску продукції, називається календарним плануванням.

Другий напрямок включає роботи, що необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва. Цей напрямок дістав назву диспетчеризації.

У процесі оперативного планування треба розв'язувати такі головні завдання:

забезпечення виконання плану виробничої діяльності (випуск планової продукції в заплановані строки) за ритмічної роботи всіх підрозділів підприємства;

установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;

максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Оперативне планування здійснюється в масштабі всього підприємства як цехове (міжцехове), а для окремих цехів - у розрізі дільниць і робочих місць (внутрішньоцехове).

 

56. Розробка виробничої програми підприємства. Виробнича програма підприємства представляє собою розгорнутий або комплексний план виробництва та продажу продукції, який характеризує річний обсяг, номенклатуру, якість та терміни випуску необхідних ринком товарів і послуг. У ринкових умовах основу плану виробництва на різних підприємствах становлять укладені договори з споживачами, наявний портфель замовлень та існуюча потреба в товарах, а також діючі закони попиту і пропозиції на продукцію, роботи та послуги. Головна мета планової роботи на акціонерних, комерційних та інших підприємствах і фірмах з приватною формою власності, як і здійснюваної на її основі підприємницької або виробничої діяльності, полягає у задоволенні потреб покупців і одержання максимального прибутку. Підприємства укладають із споживачами та постачальниками договори на виробництво та продаж продукції і послуг, придбання та закупівлю необхідних ресурсів, в тому числі і з державними та муніципальними органами, службами та підприємствами. Тому в процесі розробки виробничої програми керівникам-менеджерам кожної фірми і плановикам-економістам слід орієнтуватися на вибір таких товарів, робіт і послуг, які принесуть виробникам і підприємцям найбільші кінцеві результати

 

57. Поняття інноваційних процесів.  Інноваційний процес — це перетворення наукового знання, наукових ідей, винаходів у фізичну реальність (нововведення), яка змінює суспільство. В основі інноваційного процесу лежить створення, упровадження і поширення інновацій, необхідними властивостями яких є науково-технічна новизна, практичне їх застосування і комерційна реалізованість з метою задоволення нових суспільних потреб. Звичайно, світ нововведень не обмежується тільки технікою і технологіями. Удосконалення, зміни систем управління та організації процесів виробництва теж здійснюються через уведення інновацій. Нові організаційні структури, методи розробки управлінських рішень, форми стимулювання розробляються науковцями-спеціалістами, освоюються і впроваджуються так само, як і нові прилади, технологічні лінії чи обладнання. Нові моделі одягу, види послуг, нові організаційні форми — усе це є результатом інноваційних процесів, які розвиваються на основі певних принципів: спочатку усвідомлюється необхідність змін, визначається мета, розроблюється інновація, освоюється, поширюється, використовується і «відмирає».

Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідовних дій, унаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання. На розвиток інноваційного процесу впливають: «стан-зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо); - стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.); - специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

 

58. Науково –технічний прогрес. Науко́во-техні́чний прогре́с — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. Разом з тим, відомо, що 60 % - 70 % від усіх наукових розробок у виробництво взагалі ніколи не впроваджується. Тобто науково-дослідний процес охоплює значно більший обшир знань ніж та його частина, яка є виходом науково-технічного прогресу в практику.Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя людства. Він ґрунтується на прогресі науки і техніки. Такий процес нерідко називають економічним прогресом. Проте це не зовсім коректна точка зору.

 

59. Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень. До груп технічних новин і нововведень, стосовно яких визначаються й оцінюються економічна та інші види ефективності, належать створення, виробництво та використання нових або модернізація (поліпшення експлуатаційних характеристик) існуючих засобів праці (машин, устаткування, будівель, споруд, передавальних пристроїв), предметів праці (сировини, матеріалів, палива, енергії) і споживання (продукції для безпосереднього задоволення потреб населення), технологічних процесів, включаючи винаходи й раціоналізаторські пропозиції.

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Залежно від кола вирішуваних завдань величину економічного ефекту можна і треба обчислювати в одній із двох форм — народногосподарській (загальний ефект за умовами використання нововведень) і внутрішньогосподарський (ефект, одержуваний окремо розробником, виробником і споживачем технічних новин або нововведень).

Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх витрат на їхню розробку, виробництво і споживання; він відбиває ефективність тієї чи тієї групи технічних нововведень з погляду їхнього впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни.

Внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу "наука—виробництво—експлуатація (споживання)", дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних (проектно-конструкторських) організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Перша форма економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях обгрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових технічних рішень івибору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва.

60. Характеристика економічної безпеки господарювання суб’єктів. Економічна безпека фірми (підприємства, органі­зації) — це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капі­талу, персоналу, інформації І технології, техніки та устатку­вання, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гаран­тується найбільш ефективне їхнє використання для стабіль­ного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам). Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об’єктивною потребою кожного суб’­єкта господарювання у забезпеченні стабільного функціону­вання і досягнення цілей діяльності.

 Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функ­ціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать: • забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінан­сової стійкості та незалежності підприємства (організації); • забезпечення технологічної незалежності та досягнення висо­кої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб’єкта господарювання; • досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством (організацією); • досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелек­туального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР; • мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-госпо­дарської діяльності на стан навколишнього середовища; • якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприє­мства (організації);

• забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної тає­мниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечен­ня роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації; • ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.