Характеристика образу Сивоока у творі «Диво»

Характеристика образу Ярослава Мудрого у творі «Диво»

Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспря­мованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в уся­кому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку». Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду — усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив утіху в тому, що робив для розквіту своєї держави: примножував її багатства, виводив Русь на рівень європейський. Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярос­лава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»... Від обмеженої князівської демократичності Ярослав прихо­дить до абсолютної самотності. Проголосивши себе кесарем, він вознісся в гордині, вважаючи, що для нього тепер всі «живі — мертві», бо вони залежать від нього, а не він од них. Ідея безмеж­ної влади пригасила, а потім й убила в ньому все людяне: знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна дочка, загинув Сивоок, ім’я якого велено вилучити з літопису. Рефрен «Роби задумане», який спочатку сприймався як утвер­дження творчої діяльності, тепер набирає зловісного смислу, бо ідея державності перетворилася в ідею самодержавства. І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: «...Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці». Бо вирішив війною йти супроти батька. Бо Забава, це його «приголомшливе чудо», відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особ­ливо гостро відчуваючи пору «...занурення пущі в зимовий сон», однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше — творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та неза­лежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно». І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, «...тільки підлабузник вповзає туди на череві». Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи и церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали! Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярос­лав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років. У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,— міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,— ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, вида­валося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш заги­бель?». Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе — за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберіга­ючи державу, зберіг себе». Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монар­хам, що він — це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярос­лав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що и довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї дер­жави. Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна уза­гальненість з повторенням приєднального «і», на противагу пиш­ноті и подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива: почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі. І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на бо­лотах. І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його — серед нас. Завжди з його талан­том і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

Характеристика образу Сивоока у творі «Диво»

Хто звів собор — це диво з див? Не Ярослав же, як то твер­дить літописець. Князю належав задум, ідея, воля. А хтось же втілював задум і, вивершуючи його, збагачував рідними мотивами й барвами. Не могли це робити ортодоксальні майстри з Візан­тії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розу­міння поступовості розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в під­майстрах він ходив — таке могло вдатися лише творцю. Спира­ючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія П. Загребельного спородила могутній характер Сивоока — народного митця й мислителя, талановитого худож­ника, архітектора. Це справжній творець дива: «Як же так? — думав Сивок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Усе життя Сивоок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища як соці­ального, так і професійного. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сивоока нерозривні, і незадовго до заги­белі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені». До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно. Спо­чатку він не знав, що в ньому після смерті діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно, земне, символ радості, чорні хрести — смутку, жалоби за дідом-язичником. Хрести Сивоок ненавидів до загину, але як талановитий художник, що задивлявся на гру барв, не міг не захопитися красою церкви Бого­родиці: «була рожево-сіра, розлога й струнка, летючо-легка, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині». У язичницькій Радогості, захованій «в глибини зеленого дивосвіту», його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Звенислава розкрила хлопцеві душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, у Константинополі, уже спробувавши в Радогості та бол­гарському монастирі «випаровувати з небуття новий світ», Сивоок шукав у барві не бога, а людину. У своєму зухвальстві він поді­ляв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за бога: після створення світу він створює новий світ! Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Ага- піту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх не богами та їхніми прислужниками, а звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілому у своїй зневазі до всього живого християнству: «Ми є! Ми живі!». Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок заду­мує щось велике и незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «...образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі...». Цю летючу церкву як символ краси рідної Вітчизни, а не приста­нище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посе­редність Міщила й обережність Мудрого, «заганяє» всього себе в собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. У про­цесі творення він наче самознищувався — і цей стан виокремлено автором самобутньою пластикою метафор і порівнянь: «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне; мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами, і все для нього вкладалося в мову барви, він знову почав своє вмирання у творенні, спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами, він хотів би упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташинии політ, блимання зірок з чистого неба і сонце, сонце». Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,— це і є та формула таїни художника, яку відкрив П. Загребельний у своєму Сивоокові. Спостерігаючи за тим, як творець із сум’яття вичаровує гар­монійність, Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння несподіване, широке, але за ним — безмежжя глибинних зв’язків: хлопчик із пущі став речником народу й рідної природи.