2020-08-05
341
Нерідко обсяги запасів природних ресурсів ще не свідчать про високу якість. Так, за забезпеченістю чорним і бурим вугіллям у світі лідирують США, Австралія, ФРН, Росія, а у перерахунку на умовне паливо (1 кг при спалюванні виділяє 7000ккал тепла) лідирують США, Китай, Росія, Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати не тільки їх фізичні обсяги, але й якість. Природно, що у кращих умовах перебувають країни, які мають запаси ресурсів менші, але вищої якості, їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування і переробку. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище, залишається менше.
Така сама тенденція зберігається і щодо нафти та природного газу. Лідери серед запасів і видобутку цих ресурсів різні. Показовим також є аналіз глибини переробки нафтової сировини та відсоток виходу світлих продуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки. І в цьому -- поруч із структурною перебудовою економіки й запровадженням енергозберігаючих технологій також один із шляхів виходу України з економічної кризи.
Зовсім інша картина складається серед країн, які виділяються виробництвом сталі і чавуну. Лідери у цій галузі, за винятком США та Китаю, не мають значних запасів руд, вугілля й електроенергії.
Наявність або брак певних природних умов або ресурсів до певної міри диктує розміщення продуктивних сил на території. Інколи, через зміну природних умов, доводиться перерозподіляти продуктивні сили на території. За приклад можуть правити наслідки "парникового ефекту". При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки численні малі річки стануть повноводні, треба подумати про ширше впровадження малої енергетики.
На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою великої кількості води, яка при підвищенні температури повітря потепліє, а це збільшить витрати охолоджуючої води та енергії на її подачу.
Істотно зростає споживання енергії у виробництвах, які вимагають створення контрольованої атмосфери штучного клімату. Це — точна механіка, комп'ютерна техніка, біологічне виробництво. За деякими даними на вентилювання і кондиціювання у промисловості на кінець 2010р. витрачатиметься 40% електроенергії.
Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів. Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає її адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки:
- технологічна (виробнича)
- економічна
При технологічній оцінці вивчається ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Переважно вона здійснюється перед економічною.
Економічна оцінка природних ресурсів -- це грошове вираження господарської цінності природних благ, яке визначають за ефективністю їх відтворення (охорони та відтворення економічних систем, експлуатації та переробки природної речовини). Це є необхідний етап для забезпечення ефективного використання природних ресурсів. Показники економічної оцінки повинні бути насамперед порівняльними.
О. Мінц пропонує при економічній оцінці природних ресурсів враховувати вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих ресурсів та їхніх джерел на продуктивність суспільної праці. Нерівномірність їх просторового розподілу потребує врахування різниці в обсягах ресурсів оцінюваних об'єктів. Критерієм оцінки пропонується вважати порівняльну економічну ефективність використання певного джерела ресурсів або територіального їх поєднання. Відмінності в ефективності виражаються в диференційованих сумарних затратах живої та уречевленої праці. Враховуючи це, показниками економічної оцінки повинні бути собівартість, яка характеризує поточні витрати і питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат. Залежно від практичних запитів доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки:
- поелементна оцінка окремих джерел природних ресурсів;
- оцінка територіальних поєднань різних природних ресурсів;
- оцінка природних умов життя або виробництва.
Послідовники академіка С. Струмиліна оцінку природних ресурсів пов'язують із витратами на їх освоєння і відтворення. Ряд учених, і серед них Л.Канторович, В.Нємчинов, М.Федоренко вважають, що показниками економічної оцінки природних ресурсів є диференційована рента, диференційований дохід, валова продукція, тобто ефект від експлуатації ресурсів. В свою чергу, М.Некрасов стверджує, що для економічної оцінки природних ресурсів, окремих їх видів найрезультативнішим слід вважати метод витрат. Під останнім розуміють величину граничних, з погляду народного господарства витрат на одиницю приросту продукції в певному районі на певному відрізку часу. Критерієм оцінки кожного виду ресурсу є сукупний ефект від певного джерела ресурсів, який залежить від різниці між кінцевими і прямими витратами на приріст виробництва продукції в розрахунку на одиницю відповідного природного ресурсу.
На основі узагальнення існуючих підходів до економічної оцінки природних ресурсів, Є.Качан пропонує класифікувати їх на шість груп:
- затратний підхід передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток, освоєння, використання ресурсів. Цей метод має досить серйозну ваду, оскільки ресурс кращої якості і доступніший при розробці дістає нижчу оцінку при значно вищій його споживчій вартості. Тому здійснена за його допомогою економічна оцінка ресурсу не стимулює раціонального природокористування;
- результативний підхід — за його допомогою здійснюють економічну оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням первинної продукції від експлуатації природного ресурсу. Однак не для кожного виду ресурсу можна визначити вартість первинної продукції. Разом з тим невикористаний ресурс може бути використаним, а при певних умовах може стати дефіцитним;
- затратно-ресурсний підхід - ґрунтується на поєднанні затрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання;
- рентний підхід - підхід, при якому природний ресурс може оцінюватися двома способами. По-перше, за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в
народному господарстві. По-друге, за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на
запобігання забруднення, які здійснюються заради зменшення шкідливих викидів (будівництво очисних споруд). А також виділяють витрати на компенсацію збитків, які оцінюються через не доотримування національного доходу, додаткові витрати з соціальних доходів тощо. На сьогоднішній день рентний підхід вважається найдоцільнішим; - відтворювальний підхід (новий) - економічна оцінка при цьому є сукупністю затрат на відтворення ресурсу на певній території. Однак перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмірного завищення оцінки;
- монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного.
Розміри платежів повинні відповідати фінансовим витратам спеціалізованих установ з управління природними ресурсами.
Для розміщення галузей господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу, тобто його запаси. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяються на групи:
- балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічним умовам експлуатації;
- позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно.
До позабалансових відносять ресурси, що характеризуються малою потужністю запасів, низьким вмістом цінного компоненту, складними умовами експлуатації.
При визначенні запасів корисних копалин враховують потужність пластів або рідких тіл, їх протяжність або глибину залягання, вміст корисного компоненту та інші специфічні показники. В геології виділяють чотири категорії запасів корисних копалин:
- А - докладно розвідані та вивчені;
- В і С1 - розвідані менш докладно;
- С2 - оцінені попередньо і приблизно.
Водночас, коли йдеться про геологічну розвідку нових територій, вирізняють прогнозні запаси для оцінки потенційних ресурсів. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До промислових запасів відносять вивчені та розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва. Гірничорудні підприємства будують при наявності запасів мінеральних ресурсів категорії А, В, С1.
Класифікація природних ресурсів. Класифікація природних ресурсів залежить від обраної мети. Природні ресурси поділяють на:
- мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси поділяють на паливні, рудні та нерудні;
- земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи господарського використання земель: рілля, сіножаті і пасовища, ліси і чагарники, малопродуктивні землі тощо;
- водні - підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики) і підземних вод
(ґрунтові та артезіанські);
- біологічні ресурси включають рослинний і тваринний світи;
- ресурси Світового океану - перебувають у воді у розчиненому стані, на морському дні й під ним у товщі земної кори;
- рекреаційні, котрі включають природнокліматичні, бальнеологічні та заповідні;
кліматичні і космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє
тепло Землі, енергія хвиль тощо.
За ступенем вичерпності природні ресурси поділяють на вичерпні і невичерпні. В свою чергу вичерпні поділяють на відновні і невідновні. До невичерпних природних ресурсів відносять: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних відновних природних ресурсів належать грунти, рослинний та тваринний світ, атмосферне повітря, вода.
До невідновних відносять корисні копалини і мінерально-будівельна сировина. Період їх відновлення у земній корі налічує десятки і сотні мільйонів років, що неспівмірно з життям людини. Крім того, у найближчому майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин (олово, вольфрам, ртуть, сурма, азбест, цинк, нафта) (рис. 3.5).
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого і невиробничого, промислового та сільськогосподарського, галузевого і міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення. Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат, рельєф частіше розглядаються як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина і корисні копалини.
Мінеральні ресурси це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства.
Корисні копалини - це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у господарській діяльності.
Ресурсозбереження, як головний напрямок використання природно-ресурсного потенціалу. Ресурсозбереження це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Можна виділити основні стратегічні напрями ресурсозбереження:
- комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
- впровадження ресурсозберігаючої техніки та технології;
- широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;
- стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо;
- ефективне регулювання лісокористування, активне лісовідновлення;
- збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.
Комплексний розвиток усіх напрямків ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економічному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.
Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає змогу збільшити кількість промислової сировини. Масштаби видобутку і переробки сировини й палива досягають таких розмірів, що навіть порівняно незначний вміст тих чи інших компонентів відіграє велику економічну роль. Наприклад, у кольоровій металургії поряд з міддю вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють додатково понад 20 видів продукції. При цьому вартість міді набагато нижча, ніж компонентів, що вилучають при її виплавленні. Комплексне використання сировини дає можливість у кольоровій металургії одержати майже 40 елементів у вигляді металів високої чистоти та організувати промислове виробництво багатьох необхідних видів продукції. Рівень комплексного використання сировини нині характеризує загальний технічний прогрес у промисловості. Впровадження найдосконаліших технологій дало змогу в алюмінієвій промисловості розгорнути виробництво цементу й содових продуктів.
Дуже актуальним є використання відходів у електроенергетиці, де використовується низькосортне вугілля, торф. Так, електростанція потужністю 2-2.5 млн. кВт, яка споживає вугілля зольністю 20%, щороку видає золи майже 100 млн. м3, для складування якої потрібна площа 150 га. Економічно доцільним і технічно мотивованим є додавання золи і шлаків до розчинів при виготовленні асфальтобетону, а також для виробництва цегли, цементу, корисних наповнювачів.
Не менш важливим напрямком економії природних ресурсів є впровадження ресурсозберігаючої техніки та технологій. Зниження матеріале- та енергомісткості виробництва рівнозначне зростанню виробництва промислової продукції при тій самій кількості використаних сировини і палива.
Вичерпання ряду високорентабельних родовищ металів і проблема охорони навколишнього середовища висунули найважливішу проблему використання вторинних ресурсів, завдяки чому знижуються не тільки витрати енергії на їх вилучення та переробку, а й промислові викиди в атмосферу і гідросферу. Відомо, що кожна тонна металу, виплавленого з лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому викиди в атмосферу зменшуються на 86%, а у гідросферу - на 76%, а обсяг відходів на 97%. При виплавленні алюмінію з лому електроенергії витрачається у 23 рази, а палива - в 7.4 рази менше. Повна утилізація і переробка відходів чорної металургії можуть дати економію, рівнозначну вартості залізної руди, що видобувається в Україні.
Впровадження нових технологій і використання вторинної сировини в паперовій промисловості дасть змогу не тільки збільшити випуск та асортимент продукції, а й зберегти тисячі гектарів лісу. Слід зазначити, що вихід паперу з 1 м3 деревини в Україні нижчий, ніж у високо розвинутих країнах ринкової економіки.
Територіальний аналіз і функціональне зонування території. Перед тим, як розмістити підприємство, виробничий комплекс, галузь або населений пункт, треба здійснити аналіз території гаданого розміщення. Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил.
Схеми поділяються на загальні, галузеві і регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі всієї країни. Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства. Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, ТВК, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми, і проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію. В Україні такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає індикативне планування.
Планування - це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення. Найбільшого поширення набуло індикативне планування. Вперше ідею індикативного планування висвітив К.Лапдауер у книзі "Теорія національного економічного планування", яка вийшла в 1944р. Суть цього планування полягає в тому, що уряд впливає на розвиток національної економіки не шляхом вказівок і затвердження директивних обов'язкових завдань для товаровиробництва, а за допомогою координації виробників і забезпечення їх інформацією.
Потреба застосування державного індикативного планування виникла на певному етапі розвитку товарного виробництва, коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення у раціональних межах і забезпечувати стабільний пропорційний характер розвитку економіки. Індикативна форма планування увійшла в світову господарську практику у зв'язку з економічною кризою 1929-1933рр. як засіб, за допомогою якого можна запобігти виникненню в економіці кризових явищ.
Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і охоплювали переважно бюджетно-податкову політику. Зводилися до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функція розробки планів перейшла від фінансових органів до спеціально створених для цього планових структур.
У кожній країні організація індикативного планування має свої особливості. У державному планово-економічному регулюванні СІЛА перше місце належить бюджетному плануванню і Федеральній резервній системі, яка виконує функції центрального банку. Плануванням на мікрорівні займається Національна планова рада. Вже у 70-ті рр. XX ст. в усіх ланках державного апарату США налічувалось понад 20 тис. професійних планувальників, з яких 56%- працювали на місцевому рівні, 23% - на регіональному, 13% - на рівні штатів, 8% - у федеральних відомствах.
В Японії створено цілісну мережу урядових і незалежних органів, які складають національні плани, плани комплексного розвитку країни, що охоплюють великі регіони і префектури: Економічна консультативна рада, Консультативна рада планування комплексного розвитку території, Управління економічного планування. Починаючи з 1955р. і досі в країні постійно розробляють перспективні плани для вирішення основних проблем економічного розвитку.
В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993р. В індикативному плануванні пріоритетні напрямки розвитку мають максимальну державну підтримку. Схема планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва і функціонування об'єкта.
Аналіз території повинен починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними і соціальними параметрами. Особлива увага приділяється вивченню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантажно- і пасажиропотоків між центрами тяжіння і формуються три концентраційних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.
Перший пояс - це приміська зона радіусом у межах 1.5 годинної доступності від центру міста, вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення. Промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у ряді випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися "поближче до природи". У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.
Зона формуючого впливу має радіус доступності 2-3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або рекреаційною метою - з міста (особливо у вихідні).
Зона економічного впливу має радіус доступності 3-4 години і більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки і вантажопотоки І виробничого призначення.
Потім визначаються зони позагосподарського тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського, господарства, курортні зони. У цих зонах головна увага | приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.
Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового і житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої і соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворення, налагодження вигідних внутрішньо-регіональних господарських зв'язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.
Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.
Аналіз природно-ресурсного потенціалу включає вивчення: геологічної будови і корисних копалин, гідрологічних умов (поверхневі і підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.
Питання длясамоконтролю
1. Що таке передумови розміщення продуктивних сил і їх суть?
2. Визначте сутність і структуру природно-ресурсного потенціалу.
3. Як поділяють країни щодо забезпечення і використання природних ресурсів?
4. Як класифікують галузі народного господарства за ступенем залежності від природних ресурсів?
5. Назвіть основні види оцінки природних ресурсів.
6. Розкрийте суть економічної оцінки природних ресурсів.
7. На які групи поділяють запаси корисних копалин за народногосподарським значенням?
8. Назвіть категорії запасів корисних копалин, які виділяються в геології.
9. Назвіть основні види природних ресурсів.
10. Як класифікують природні ресурси за ознакою вичерпності?
11. Визначити сутність та основні напрями ресурсозбереження.
12. Розкрийте суть функціонального зонування території.
4. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил. Населення і трудові ресурси
Демографічні передумови та їх структурні блоки. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил у комплексі передумов є найважливішою складовою частиною, адже трудові ресурси - головна продуктивна сила. Проводячи аналіз впливу демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їх споживач. Тому враховувати потрібно і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення формує і споживчий ринок, і ринок праці. Отже, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація її працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.
Зайняте в суспільному виробництві населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, оскільки бере участь у створенні матеріальних цінностей. Одна частина цих цінностей іде на споживання, а інша — на розвиток виробництва, роль якого полягає у забезпеченні потреб суспільства, піднятті життєвого рівня населення. Таким чином, зміни у чисельності населення позначаються і на споживчому попиті, і на його структурі. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.
Додамо, що тісний зв'язок населення та економіки є не тільки на стадії виробництва, але й на стадії споживання. Тут, перш за все, необхідно звернути увагу на той факт, що демографічна структура впливає на масштаби виробництва. структуру та якість товарів, призначених для споживання. В свою чергу, споживання теж має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення І рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту (продукти харчування). Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.
Демографічні передумови можна поділити на структурні блоки:
- чисельність населення країни(регіону), його динаміка, о. характер відтворення (формування, розподіл, використання);
- розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;
- статево-вікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень кваліфікації;
- структура зайнятості населення;
- національний склад;
- демографічна політика держави.
У взаємодії з іншими передумовами і факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
Чисельність населення та його динаміка. Чисельність населення чи регіону є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціальних та демографічних. Чисельність населення не є стабільною величиною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів.
Чисельність населення найбільш впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою чисельність визначає і розмір валового внутрішнього продукту (ВВП) країни, хоча ця залежність не пряма, оскільки вирішальний вплив на величину ВВП мають інші фактори(наприклад, продуктивність праці).
Проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий ВВП. Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається перевершує такі високо розвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Отже чисельність населення регіону - один з найважливіших факторів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.
Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпечення трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл лікарень. Навіть власник невеликого підприємства побутового обслуговування повинен хоча б у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність. А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого району і країни, а й інших держав.
На початок 2000 р. населення світу сягнуло 6 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах (Китай, Індія, США, Індонезія, Росія, Бразилія, Пакистан, Японія, Бангладеш, Нігерія) проживало більше половини населення світу. Чисельність населення України за даними перепису населення в 2001 р. становить 48,4 млн. чол. була майже такою ж, як у 1990 р. Причиною зменшення кількості населення в державі є не соціальні катаклізми або природні катастрофи, а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в Україні на сучасному етапі розвитку.
Треба зазначити, що аналіз демографічного потенціалу полягає у вивченні сучасної чисельності населення і трудових ресурсів та прогнозу їх чисельності на перспективу. Аналізується статево-вікова структура населення, фахова, освітня і культурна структура трудових ресурсів, а також купівельна спроможність населення, традиційні навички, ціннісні орієнтації (перевага матеріальних і трудових цінностей).
Прогноз чисельності населення здійснюється різними методами. Однак найпоширеніший з них - метод лінійної функції:
Nt =Nо(1+kt), де (4.1)
No - початкова чисельність населення;
Nt - чисельність населення через t років;
k - середньорічний приріст населення;
t- період прогнозування.
Лінійна функція використовується тоді, коли середньорічний приріст - постійна величина.
Найважливішим показником динаміки чисельності населення є показник природного приросту населення. Динаміка природного приросту населення залежить від р-внів народжуваності і смертності. Приріст населення - це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період. Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були співставні (зручні в порівнянні) в різних регіонах їх розраховують на 1000 чоловік, одержуючи загальні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності, коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту.'
Коефіцієнт народжуваності:
n = (N/(T*S))* 1000, де (4.2)
N - кількість народжених;
Т - період прогнозування;
S - середня кількість мешканців регіону за період Т.
Коефіцієнт смертності:
m = (М/(Т*S))* 1000, де (4.3)
М - кількість померлих.
Коефіцієнт природного приросту:
К = ((N-М)/(Т*S))* 1000. (4.4.)
Ці коефіцієнти розраховують у промілле (%о).
Народжуваність - найдинамічніший показник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти прості для обчислення, але вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Більш точну інформацію дають сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно - від 15 до 50 років). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення, (нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт становив 2.6. У країнах з високою смертністю цей показник
повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю — нижчий. В Україні він дорівнює 2.12.
Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт становить 8.0, в Йорданії - 7.4, Сенегалі -7.2, Мексиці - 6.2. Найнижчі коефіцієнти в Європі. Так, зокрема, в Угорщині - 1.8, Австрії - 1.4, ФРН - 1.3, Японії - 1.7, США - 1.8. Отже, в розвинутих країнах склалась досить. напружена демографічна ситуація. Складною вона є і в Україні.
Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. Зазначимо, що у світі в останні роки показник смертності у цілому зменшується. Особливо це помітно у країнах, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч високо розвинених країнах світу цей показник почав поволі зростати і часто є вищий, ніж у тих, що розвиваються.
Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чоловік. Цей показник найнижчий у країнах з розвинутою ринковою економікою.
За останні 55 років коефіцієнт смертності в Україні практично не змінився. Так, у 1940 році він становив 143 %о, у 1995 р. - 15.4 %о, у 1997 р. - 14.9 %о, у 1998 р. - 14.3 %о. Проте
різко знизився коефіцієнт народжуваності (з 27.3 %о у 1940 р. до 8.3 %о у 1998 р.). 1 як наслідок коефіцієнт природного приросту населення скоротився з 13.0 %о у 1940 р. до -6.0 %о у 1998 р.
Значне зниження народжуваності та зростання смертності населення зумовлені погіршенням умов його життя. Велику роль відіграє і складна екологічна ситуація, яка особливо загострилася після аварії на ЧАЕС. Усі регіони України зазнали радіоактивного забруднення, що підтвердилося різким зростанням смертності після 1986 р. Найвища вона серед осібстарших вікових груп. Досить високою в Україні є і смертність дітей у віці до одного року. Так, у 2000 р. вона становила 12.8 %о, в тому числі в міських поселеннях- 12.9 %о, в селах- 12.7 %о. Однак, необхідно зазначити, що в цілому спостерігається зниження цього показника, оскільки в 1995 р. він складав 15 %о.
У світі показник природного приросту досяг максимуму 20.6 %о) у другій половині 60-х рр. Потім він почав знижуватися і наприкінці 80-х становив 16.1 %о. Найнижчі показники природного приросту властиві європейським країнам. У ряді країн цей показник від’ємний (Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія). Найвищі показники природного приросту у країнах Африки і Близького Сходу (перевищують 35-40 %о) Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на осіб у працездатному віці, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.
Статево-вікова структура населення. Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Характер населення безпосередньо впливає на його статево-вікову структур Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.
Частка осіб працездатного віку в економічно розвинених країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки – це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне
населення тут менше, бо менша частка непрацездатного населення, яке потребує соціальної підтримки. Якщо в Україні на одного працюючого припадає 0.6 утриманців, то у Кенії -1.2.
В Україні проблеми статево-вікової структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській і Донецькій областях діаметрально протилежні
Певні особливості є у сільській та міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопуляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта
смертності. В селах різко погіршуються вікова і статева структури населення, що негативно впливає на розвиток продуктивних сил.
Середній вік мешканця України - 36.5 років, але водночас вік міського жителя становить 34.8, а селянина - 39.8 років. Наймолодше населення у Закарпатській області - 32.3 років найстаріше - у Вінницькій 38.9. Середній вік мешканця Одещини-35.9 років.
Важливу роль у природному відтворенні населення відіграє саме характер вікової структури населення. Характерної особливістю сучасної вікової структури населення України зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в нашій країні на сучасному етапі розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське, населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення
нових поколінь.
Важливим фактором подальшого економічного та соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення - допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя показує істотне зменшення чисельності та питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності країни. Дещо зменшується чисельність та питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16-59 років і жінок - 16-54 роки), Чисельність населення країни у віці, старшому за
працездатний, постійно зростає. Все це свідчить про старіння населення. Трудові ресурси та їх структура. Дані про статево-вікову структуру населення необхідні для вивчення процесів
відтворення трудових ресурсів, визначення їх якісної та кількісної структури. Трудові ресурси - це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров'я, світу, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно-корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Вперше це поняття запропонував академік С.Струмилін.
До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, належить працездатне населення у працездатному віці. На сьогоднішній день нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня - 55 років для жінок, 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері матеріального виробництва або сфері послуг. З числа трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства працездатного віку. Треба сказати, що в країнах ринкової економіки термін "трудові ресурси" не вживається, а використовується поняття "економічно активне населення"
Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення. Вона залежить насамперед від вікової структури. Чим більша в структурі населення частка осіб віком
до 16 років або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Остання може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво осіб пенсійного і підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати і за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливий резерв збільшення трудових ресурсів - це поліпшення умов праці, техніки безпеки охорони здоров'я, що уможливить зниження смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшення чисельності
Збройних сил або скорочення строку служби у війську, ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію. Істотний вплив на кількісні параметри трудових ресурсів має статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки межа виходу їх на пенсію на 5 років більша.
В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах НТП це найважливіший фактор трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування чисельності і структури трудових ресурсів.Методи прогнозування різноманітні, але їх метою є найбільш точні дані про майбутні кількісні і якісні параметри трудового потенціалу
Під трудовим потенціалом слід розуміти систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їх кількісних та якісних характеристик, зайнятості та робочих місць.
Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом, станом здоров'я, міграційною мінливістю), потребами суспільного виробництва в робочій силі відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.
Якість трудового потенціалу поняття відносне. Його показники виявляються в показниках якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Якісні характеристики трудового потенціалу можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічні медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних моральних, науково-технічних та ін.
Загальну величину трудових ресурсів визначають за формулою:
C = Т-а-n-b+m, де (4.5)
C- чисельність трудових ресурсів;
T - чисельність населення у працездатному віці;
a - особи працездатного віку, які працюють у домашньому господарстві;
n- непрацюючі інваліди у працездатному віці;
m- працюючі пенсіонери і підлітки;
b - ті, що навчаються з відривом від виробництва.
Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:
- зайняті в суспільному виробництві (на державних та кооперативних підприємствах та організаціях);
- зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві, індивідуальною трудовою діяльністю;
- зайняті на навчанні з відривом від виробництва;
- зайняті у військовій службі (військовослужбовці).
Як особливу групу, необхідно виділити безробітних. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва і сфери послуг. Розселення населення на території. Територіальне розміщення населення тісно пов'язане з економічними і природними передумовами розміщення виробництва. Кращі грунтокліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.
До початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю у більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: Східні регіони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки. І нині щільність населення там достатньо висока.
З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин: Донбас Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м'яким кліматом. Проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфортних умов проживання. Слідом за населенням пересувається і виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.
Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших міським. Найчастіше на базі чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість і щільність населення стає наслідком обох факторів.
За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони:
- Донецько-Придніпровський;
- Західно - Український;
- Південний.
У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передовсім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяють Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно - Український район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному
районі вплив обох факторів урівноважений.
Якщо не враховувати держав - міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км 2), Бахрейн (784), Пуерто-Рико (410 Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (374). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1.5 чол./км2), Ісландія (2.6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2.3).
Що стосується України, то вона належить до країн з високою щільністю населення. Густота населення в країні становить 83 чол. на 1 км 2. Розміщення населення по території певною мірою відповідає особливостями розміщення виробництва та природно-ресурсного потенціалу.
Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня. Тут вона становить менше 60 чол. на 1 км2. Зазначимо, що в Чернігівській області щільність населення не досягає і половини середнього показника по Україні. Все це обумовлено певними природними особливостями цієї території. Найвища густота населення на сході країни, де вона перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області сягає 190 чол. на 1 км2. Висока щільність населення характерна і для західних областей. Так у Львівській області цей показник становить 126 чол. на 1 м2, в Чернівецькій - 116 чол. на 1 км2. Зазначені особливості «зміщення населення в Україні є значною мірою результатом регіональних особливостей динаміки його чисельності, що склалася в результаті відмінностей природного руху та еміграційних процесів.
Для характеристики розміщення населення використовують поняття "розселення". Системи розселення населення - це територіально цілісні і функціонально взаємопов'язані сукупності поселень. Основними чинниками розселення єсоціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні, демографічні. Розселення є міським і сільським. Ці системи розселення мають істотні відмінності щодо функціональної структури і людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення і розвиток системи розселення - це наслідок територіального поділу праці.
За ступенем розвитку і територіальним охопленням системи розселення поділяються на:
- локальні системи, які охоплюють відносно невелику територію (в Україні - це може бути область або навіть її частина). Критерієм розмежування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у год.) від центру системи до її крайнього поселення. Для регулярних поїздок в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1.5 год. Центром локальної системи є найбільше функціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів. Так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входить в систему, також ранжуються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри);
- регіональні системи, які розміщуються на досить великих територіях. В Україні вони включають населення кількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК. Найбільше місто регіону набуває значення регіонального центру. Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох міських агломерацій. Мегаполіси можуть простягатися на сотні кілометрів, проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" - між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чипітс" - між Чикаго і Пітсбургом; "Сансан" - міжСан-Франциско і Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо і Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди – Німеччина)
Розселення і виробництво мають прямий та зворотній зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво яке зумовлювало певну систему розселення і сьогодні сільське господарство і гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують"
виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них науковомістких виробництв формуванню потужних інформаційних центрів.
Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон). Водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста - супутники, які перетворюються на міста — спальні, чи на промислові додатки великих міст. Місто - центр розвантажується від надміру кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки з іншими поселеннями агломерації. Такий процес називається субурбанізація. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.
Міське розселення. На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2000 рр. зросло у 5.2 рази, а сільське зменшилось в 1.7 рази. Тепер в Україні 448 міст, 897 селищ міського типу. Між цими двома видами поселення є істотні відмінності. Містом вважають населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а населення складається переважно з робітників, службовців та членів їх сімей. Міста поділяють на економічні (промислові, транспорті, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурні, рекреаційні). За функціями, що вони виконують, міста бувають:
-монофункціональні - міста, що виконують одну функцію (Трускавець, Моршин - курортні центри, Вапнярка - транспортний центр);
-поліфункціональні - міста, які виконують дві або більше функцій (Київ, Львів, Одеса).
Найгустіша мережа міст характерна для Донецької (51 місто), Луганської (37), Київської (25) областей, найменше у Миколаївській, Херсонській областях (по 9 у кожній).
За кількістю жителів міста поділяють на:
- малі (до 50 тисяч);;
- середні (50-100 тисяч);
- великі (100-500 тисяч);
- дуже великі (500-1000 тисяч);
- міста-мільйонери.
В малих містах проживає 31.3 % міських жителів, в середніх 11 %, містах-мільйонерах - 21.6 %. До міст мільйонерів в Україні належать: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. Кількість міського населення в регіонах України неоднакова. Так, в Донецькій області 90 % населення проживає в містах, в Харківській - 79 %, Львівській - 61%.Проміжною ланкою між містом і селом є селища міського типу. Вони розміщуються навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів, санаторіїв і мають дві і більше тисяч мешканців, переважно робітників і службовців. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу.
Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. В 1913 році його частка становить 81 %, а в 2000 - 32 %. Чисельність сільського населення за цей період зменшилась в 1.7 рази, Сільське населення переважає у Вінницькій (53 %), Закарпатській (61 %), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56 %), Чернівецькій (57 %) областях. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10 %), Луганській (14 %), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21 %) областях. Скорочується в Україні і кількість сіл. З 1961 р. по 2000 р. їх кількість зменшилась в 1.5 рази. Зараз в країні налічується 28775 сіл. За кількістю жителів села поділяються на:
- малі (до 500 чол.) - 57.7 %;
- середні (500-1000 чол.)-22.4%;
- великі (понад 1000 чол.) - 19.9 %.
Переважна більшість населення проживає у середніх великих селах. Планування сільських поселень в Україні групове одновуличне, ланцюгове, регулярне, у вигляді хуторів.
На терені країни в системі сільського розселення поширену таке негативне явище, як депопуляція, особливо у Чернігівській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи це зони, де смертність перевищую народжуваність. Починаючи з 1979 р. у сільській місцевості кількість померлих перевищує кількість народжених. З 1979 р. по 2000 р. чисельність міського населення зменшилась на 16.6 % (3.2 млн. чол.).
Приблизно половина малих сіл країни знелюднена. На сучасному етапі в селах залишаються на постійне помешкання люди старшого віку (28 %) В селах не вистачає фахівців вищої кваліфікації, закладів освіти і охорони здоров'я.
В Україні село потребує додаткових потужностей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, вжиття заходів, спрямованих на зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, а саме:
- остаточне закінчення приватизації землі, її роздержавлення;
- паювання різних колективних організацій та підприємств;
- поліпшення умов сільськогосподарської праці за рахунок
досягнень НТІТ, істотного зменшення ручної праці;
- поширення в сільськогосподарських районах будівельної
індустрії, збільшення послуг для будівництва і ремонту житлових будівель
- збільшення обсягів будівництва водопровідних і газових
мереж.
Додамо, що сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні і неперспективні, геноцид, а також важкі умови життя та праці селянина. Відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села.
Міграція населення та її види. Міграція - це переміщення населення з постійного місця проживання, пов'язане з перетином певних меж (міста, району, країни, материка). Можна виділити два види міграцій - зовнішні та внутрішні. Останні, у свою чергу поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом та селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять - мігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії - до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії - до США, з України, Білорусії, Росії - до США, ФРН, Ізраїлю. Цілком зрозуміло, що в країни з розвинутою ринковою економікою мігрує найпотужніший, найякісніший (фізично та інтелектуально) трудовий потенціал нації. Більшість мігрантів -це економічно активне населення та населення молодих вікових груп, що мають середню спеціальну та вищу освіту.
Значними в Україні є і внутрішні міграції - міграція між регіонами, областями, населеними пунктами.
За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграцію. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення. Сезонні міграції населення - це тимчасове його переміщення. Вони бувають:
- економічні - забезпечення робочою силою певних галузей господарства на період сезонного збільшення робіт;
- соціально-культурні поїздки на навчання, лікування, відпочинок тощо.
Значних розмірів набули маятникові трудові поїздки населення ("маятникова міграція"). Маятникова міграція - це регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.
Демографічна політика держави. Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.
В усіх країнах Європи, Північної Америки, Японії проводиться політика, скерована на збільшення природного; приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочування народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15-20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.
У більшості країн, що розвиваються, а також у, Китаї демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. У Китаї, запроваджено мінімальний вік для реєстрації шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім'ї, що мають понад двох дітей, сплачують високі податки.
Демографічна політика України скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо. Однак, ці заходи є мало ефективні і не можуть розв'язувати демографічні проблеми в Україні.
